Жила-була... душа.

Вона почувалася щасливою та спокійною у власному маленькому всесвіті. З цікавістю спостерігала за тим, що відбувалося навколо. Про щось мріяла. Чогось чекала. Не знала, чого саме, але відчувала, що колись щось у її всесвіті зміниться.

Одного разу так і сталося. Всесвіт почав потроху здригатися, потім у ньому з'явився отвір, і душа затремтіла у передчутті - зараз вона з чимось зустрінеться! З чимось новим і, напевно, дуже цікавим! Душа потягнулася до отвору, аж раптом у нього ввійшло щось холодне, і вона відчула такий страшенний біль, наче її розривають на шматки. Вона закричала від жаху і розпачу, спробувала вирватися, втекти, та марно. Біль щомиті сильнішав і врешті став просто нестерпним. 

Душа у відчаї рвонулася, вклавши в цей рух усю свою силу, і нарешті звільнилася.

І опинилася в новому маленькому всесвіті. 

Там було тихо і спокійно, але нажахана та ображена душа вже не довіряла цьому спокою, і уважно стежила за тим, що відбувалося навколо неї.

Коли прийшов час, народилася дівчинка.

Вона поволі росла, була гарною, розумною, доброю.
І одинокою.

Мала люблячу сім'ю, але змалечку почувалася самотньою.
Мала подруг і друзів, але відчувала себе окремо.
Мала чоловічу увагу, але не почувалася коханою.

Знаєте це відчуття, коли людей навкруги багато, а ти наче один серед них?
Коли навколо вирує життя, а ти ніби спостерігаєш за ним зі сторони?
Коли маєш близькі стосунки, але все одно тримаєшся на відстані? 

Дівчина підозрювала, що з нею щось не так, але не могла збагнути, що саме. Як не намагалася це відчути, нічого не виходило. Наче десь всередині вона трималася на відстані від себе самої.

Одного разу їй сказали: "Ти гарна і хороша, але якась закрита". 
Це її дуже вразило.
Хоча, якщо чесно, то мабуть, не так вже й здивувало. 

- Цікаво, що означає "закрита", - подумала вона й пішла до психолога.

За кілька наступних років дізналася багато нового про себе й інших, почала інакше сприймати світ, навчилася багатьом речам, про які раніше навіть подумати не могла. 
Вона поступово заглиблювалася в себе і зрештою усвідомила, що є всередині неї якась частинка, яку вона нізащо не хоче показувати людям. І саме тому її серце зачинене. Бо якщо його відкрити, ту частинку побачать. І вона помре. 
Чому так - було не зрозуміло.  

Але так було, і дівчина намагалася прийняти себе такою, як є. І жити з цим далі.
Навчилася навіть потроху відкривати серце, але не для всіх і не надовго. Навчилася допомагати людям, але не всім і не завжди. З цим було сумно й образливо. Здавалося, що вона ніби не живе... чи живе ніби наполовину. Дуже багато всього може, але не робить, бо захищає себе від світу.

У пошуках себе наша героїня пішла до відьми.

Та подивилася їй в очі й побачила душу. 
Нажахану і досі ображену.
Яка дуже чекала першої зустрічі зі світом, а ця зустріч принесла з собою смерть.
Яка запам'ятала цей досвід і намагалася ніколи більше його не повторити.
Тому й не дозволяла серцю відкриватися.
Бо якщо зустрінешся зі світом, тебе розірвуть на шматки.

Разом з відьмою все це побачила й дівчина.
Вона пірнула у відчуття та спогади, яких не могла раніше торкнутися. Пекельний біль і відчай. Жах і розпач. Безсилля й невимовну образу. 

Відчула, як перехоплює дихання. Як горло стискається від безмовного крику, що рветься назовні, але застрягає всередині. Як тіло здригається, наче від обпікаючих дотиків. Як її всю охоплює така безнадійна туга, що хочеться померти.

Але відьма не дозволила. Допомогла їй втриматися.
Бо знала, що сердечний контакт зі світом - це не завжди смерть.
Це ще й життя.

Якщо дівчина все ж насмілиться звільнити серце, відчує себе по-справжньому живою. І вже не буде самотньою.

Але це не обов'язково. 
Це лише її вибір.