Евакуаційні потяги з Києва відходять забиті, напружені і тихі. Розгублені, перелякані діти, знервовані тварини, втомлені і виснажені люди. Комусь щастить сісти в крісло, решта падає просто на землю в проходах і тамбурі. Речей мінімум, але і вони займають весь простір, що ще лишився.
Поїзд минає вокзал, і майже зразу в салоні гасне світло. З боку дверей пошепки передають вказівку: жодних телефонів, яскравого світла, ввімкненого інтернету, чи, боронь боже, геолокації. Всі слухняно гасять екрани. Темно. Тихо. Потяг обережно крадеться між таких же темних полів і сіл. Десь завмирає, десь робить різкий ривок.
Діти починають капризувати - мультики, в туалет, цукерку, походити. Ходити нема де, в туалет треба пробиратися хіба по повітрю. Але всі все розуміють, піджимають ноги, стараються пропускати. Батьки всіма силами якось заспокоюють малих, але лише один кінець вагону затихне - прокидається інший.
Минає година, друга. В нормальному графіку мали би під'їжджати до Вінниці. Кажуть, що у Вінниці будемо не швидше, ніж за дві години, можливо, зупинки не буде. Хтось пробує обурюватись, але його швидко зашикують. Діти засинають. Стає жарко і мало повітря. Скучно. Страшно. Хочеться пити, але ж - пам'ятаємо, до туалету не сильно побігаєш.
Попереду з'являються вогні. Вінниця. Потяг пролітає її без зупинки. Хтось зітхає, хтось ховається під куртку і починає дзвонити. Наступна потенційна зупинка - Хмельницький. Коли прибуття - невідомо.
Минають години. Діти прокидаються, і все починається по колу. Попереду знов вогні. Потяг стишується, в салоні вмикають світло. Всі мружаться, дістають телефони, зразу лізуть чЕкати ситуацію.
Прибуваємо до вокзалу. В салоні оголошують, що стоянка 5 хв. Частина людей починає хаотично хапати речі, дітей, котів і пробиватись до виходу. Вискакують на перон, але сильно вільніше не стає.
Раптом в тамбур з розгону закидують величезну клітчату базарну торбу, за нею ще дві, і потім ще одну затягують дві жіночки. Люди починають трохи бурчати, ну бо куди, тут і так розвернутись нема де, а ви ще з торбами. Їм хтось відповідає, що може, там тварини, ну шо ви оце починаєте.
Жінки не зважають. Скупими, видно, що вже майже завченими рухами швидко відкривають сумки, і починають кидати в руки тих, хто до них найближче, якісь пакунки.
- Швидко, передавай далі, 3 хвилини лишилось!
Люди слухняно передають далі. Одна торба порожня, за нею ще дві. Люди по салону прокидаються і намагаються усвідомити, що їм тут тикають в руки.
Одна з жінок голосно кричить в салон:
- Діти малі є?
- Є!
- Скільки?
- Десь 20.
Відкриває останню сумку, витряхує з неї пакунки.
- Передайте мамам!
І по салону, як хвилею - "передайте мамам, передайте мамам...".
Поїзд смикається. Одна з жінок швидко хапає порожні сумки, інша викидає з останньої решту пакунків прямо на підлогу, і обидві вистрибують на перон.
- Люда, вода!
В тамбур з розгону закидують блок води, за ним ще один. Поїзд рушає.
Люди, ніби відмерши, починають відкривати пакунки, що їм тикнули в руки. В кожному кульочку: три вівсяні печеньки, канапка з сиром, канапка з маслом і ковбасою, яблуко, дві шоколадні цукерки, кілька "рачків". В пакунках, що передавали для мам - пара памперсів і три пачки дитячого харчування.
Світло знов гасне. В салоні тихо, але шуршать обгортки від цукерок, хтось просить передати воду. Кажуть, що далі Тернопіль, але, можливо, зупинки не буде.
Темний поїзд крадеться між темними полями і селами.
©Anastasia Haridzhuk
Ілюстрація