Усі були заморені, хотіли скоріше приїхати додому, щоб якнайшвидше завались у ліжко. З магнітоли грали треки ранніх 2000-х: радіо люкс чи шансон. Нічого пристойного. Я сиділа на задньому сидінні вткнувшись у вікно, споглядаючи темряву. Наша сім'я кожні вихідні їздила цією дорогою до бабусі, повертаючись вже затемна. Звичайна побита районна дорога, як і сотні інших по країні, з ямками, які регулярно залатують навесні, та витертою розміткою. Ніяких містичних легенд чи номерів 66. Найнезвичайніше що можна було зустріти у дорозі — це зайця, рідше лисицю, які на мить засліплені світлом фар на узбіччі. Тому коли я сказала, що бачу тіні, які біжать за авто, мені звісно не повірили. Я не образилась. Вдавлюючись щокою у вікно, змусила себе також не вірити в те, що бачу. Те, чого я “не бачила”, було дуже страшне.

Але от мені двадцять. Стою вночі на аварійці, на тій самій дорозі й дивлюсь у вічі уявній тіні з дитинства. Я могла б змусити себе і зараз не вірити, та, здається, ВОНО також дивит………………...................