Я з'явилась на цьому боці за крок до світанку.

На початку здавалось, що над болотом нависли сутінки. Важко визначити час, коли над тобою гнітюче небо, руку простягни — зачепиш, а навколо лише оманливі тумани. Проте, через пів години незапланованого розпачу, який я собі влаштувала, усе навколо почало прояснюватись. Біла пелена спала не тільки з очей, а й розуму.

Це було без перебільшення дивовижне видовище. Між туманом і похмурим покровом неба простяглась вузька щілина над лінією горизонту, яку повільно затоплювала світлом ранкова зоря. Біла патока, що облизувала болото, стала прозорішою. Її пронизували десятки променів, від ніжно-рожевих до криваво-пурпурних. Між темно-зеленим мохом і блідою травою розлилась, мов ртуть, вода.

Так, я з'явилась на одному з тисячі острівців суші за крок до світанку.

Тепер озираючись, можу напевно оцінити безнадійність свого становища. Однаково безлюдний краєвид вражав своєю дикою недоторканістю. За декілька метрів від мене, височіло крислате дерево. Його стовбур, як і гілля були білосніжними, гладкими, немов кістки. Беззаперечно мертве. Дістатись до нього, здалось, непоганим початком, подобою на хоч якийсь план, якого я так потребувала.

Від того самого дня мати план стало життєво необхідним. Це те, що дозволяло триматись в тій реальності так довго. Я сумлінно доводила своє право на існування. Щоденно. План, щоб автобус зупинився на моїй зупинці; план, щоб відмітитись у журналі; план, щоб розрахуватись на касі… Хоча останнім зловживала.

Я без сумніву повинна була зникнути ще тоді. Наступні 5 років не просто відчувала себе зайвою, була зайвою. Усі навколо наче не помічали моє існування. Коли говорила, люди важко зосереджувалися на мені, мов я лише шум на фоні. Біла пляма.

Але були й інші. Такі як я. Знайти один одного не важко, просто ловиш на собі погляд. Коли тебе постійно не помічають, прямий погляд відчувається неймовірно гостро, до мурашок на потилиці. Якоюсь мірою, це навіть збуджує. Кхм. Тільки тому, що звикнути не доводилось. Рано чи пізно вони всі зникали, залишаючи порожнечу. Примарне відчуття чиєїсь присутності, коли повертаєшся, щоб сказати щось, а нікого немає поруч. Таке у багатьох буває, проте знаючи справжню причину — гидке відчуття.

Я знала, що не зможу триматись по той бік завжди: трохи розслабитись, забутись і тебе вже нема. Ми збирали по крихтах інформацію про типові випадки просто щоб було спокійніше. Приготуватись до такого неможливо, проте, коли в кишені запальничка, ніж, якісь калорійні горіхи — це смішно, але було безпечніше. Навіть не втішні знання заспокоювали.

Невідомість лякає завжди більше. Кожні 90 хв хтось зникає. Переважну більшість — 75% знаходять живими упродовж 24 годин. Лише 5% будуть зниклими понад тиждень. Однак з кожним поколінням 4,5 мільйони людей загублені назавжди. Це лише ті, кого фіксують, звісно. Мої батьки, наприклад, стерті повністю. Вони лише примари.

Достатньо звертати увагу, щоб помічати очевидні, приховані від інших, речі. Нещодавно у новинах був випуск про зниклу акторку. Через два тижні, у кримінальних новинах показували речі та фото загиблої, яку не можуть ідентифікувати. І, чорт забирай, це одна й та ж людина. Відома акторка, яку за два тижні забув весь світ… Серед всього цього мороку, обнадійливим є те, що за статистикою зниклих більше, ніж неопізнаних трупів.

Повертаючись до болота, схоже мені нарешті випав шанс перевірити статистику особисто.