Це схоже на старовинні катакомби, заплутані, як лабіринт. Майже усі тунелі затоплені. Яке бігти, навіть просто йти важко. Ти намагаєшся триматись за стіни, щоб не впасти. Під мутною водою не видно (може воно й на краще) на що ступати. Але і це мало допомагає — стіни слизькі.

Нарешті, остання кімната. Тут є вихід. Це знання беззаперечне. Варто лише переступити поріг і воно в голові — ось, що ти насправді шукав. Але не все так просто. У кутку, ближче до виходу, зловісна темрява. Тут варто уявити таку темряву, де зовсім відсутнє світло, у якій точно щось є. Така темрява зазвичай трапляється у дітей під ліжком чи у щілині шафи. Волосся на потилиці встає дибки, ти вже точно знаєш — ТАМ ЩОСЬ Є. І це не пасхальний кролик. Хоча в такому місці навіть пасхальний кролик нажахав би.

Страшно кліпнути. Страшно відвести погляд хоча б на мить. Кімната непомітно зменшилась чи то темрява стала набагато більшою, ніж раніше. Звук води, що стікала по стінах, непомітно затих, заглушений биттям твого серця, яке відбиває ритм з кожним разом все швидше, голосніше...
тук. тук
Тук. ТУК.
ТУК.

Страх стає нестерпним і ти прокидаєшся весь мокрий від поту. Незмінний сценарій для кожної ночі. Одного разу боятись не вистачить сил. "Це ж тільки сон!" І ти зробиш крок до монстра у темряві.

Воно вилітає раптово. Блискавично. Збиваючи з ніг прямісінько у воду. На дотик слизьке, як і стіни, повністю чорне. Неможливо розібрати форму істоти, та і не має на це часу! Здається, у неї десяток кінцівок, які здавлюють, обплутують, як мотузка, намагаються задушити. Залишається лише паніка і хаотичні спроби вирватись... Хоча, зачекайте, коли перший шок проходить, помічаєш, що істота майже нічого не важить. Можливо, якби ти дужче злякався, якби дужче панікував, то точно, збитий з ніг, захлеснувся у воді. Але вже не так страшно. Гидко торкатись, але не страшно. Страшніше було, коли ти не знав, що ТАМ у темряві. А тепер знаєш — воно не може тебе вбити.

Це так тупо. Стільки ночей боятись і ледь не захлиснутись смердючою водою бозна-де. Ти схопив щось, схоже на шию істоти, міцно здавивши руку, вдавлюючи нігті в слиз, поки чорна рідина не почала витікати. Тепер ролі змінились! Істота, мов в'юн викручується у твоїй руці. Це видовище принесло полегшення — гнів стихав. Неймовірне задоволення, щавити бридке створіння, розтеклось по тілу мурашками. Ти з задоволенням дивишся, як мерзота страждає від болю.

Скільки минуло часу, перш ніж воно завмерло і повисло на твоїй, вже повністю чорній від "крові", руці? Ти повільно розтис руку, та істота залишилась висіти на ній. Пальці наскрізь пробили шию тварюці, не даючи плоті впасти у воду. З силою струсивши нечисть у той самий куток, ти почав відмивати руки. Нічого не виходило. Чорна рідина, немов мастило, тільки дужче забруднювала. Кинувши марну справу, ти нарешті вийшов з лабіринту.

Перше, що ти побачив, коли зір звик до світла — синє небо. Прекрасніше, ніж у пам'яті. Друге — ти досі в неволі. Вихід був оточений міцною кліткою. За нею стояв натовп, тож ти видихнув з полегшенням, зробивши крок на зустріч, щоб привітатись і попросити допомоги вибратись. Здавалось, кошмар скоро закінчиться. Та люди лише відсахнулись від тебе. Їх лиця були сповнені страху й гидливості. Ти глянув на руки, вони були чорні. Що ж, це все пояснює...

— Ви не так зрозуміли, це не моя кров...
У натовпі піднявся гул. "Він вбивця! Так, так. Монстр! Такий страшний! Не дивись. Не підходь. Це вбивця!"
— Чого ви це кажете? — ти розгубився. "Забирайся туди звідки прийшов, вбивця!"
— Та що з вами? Монстр дійсно був там. І я його вбив, щоб врятуватись. Це його кров, не моя!

Вперед вийшов дідуган. Єдиний, хто дивився прямісінько тобі у вічі. Натовп замовк.
— Кажеш, що Істота могла тебе вбити?
— ТАК! — Ти згадав, яка слабка була насправді істота. — Ну, тобто....ні, не зовсім. АЛЕ ВОНА НАМАГАЛАСЬ.

— Ти кажеш, що Істота хотіла тебе вбити, але не могла. А ти міг її вбити і вбив. — підсумував дід, криво усміхнувшись.

Ти заплутався. До цього ні на мить не сумнівався у своїх діях. Не вважав ЦЕ вбивством. Але і заперечити старому було нічого.
— Ви не розумієте! Це інше. Це була НЕ ЛЮДИНА!

Дід розсміявся.
— Ти теж тепер НЕ ЛЮДИНА. Може тебе вбити?

~Історія про історію:
Сни бувають реалістичні. Занадто. А коли вони ще й страшні, єдине про що думаєш, це як прокинутись. Тільки от деякі кошмари не відпускають до самого кінця.
Зі снів також рідко виходять історії, бо в них немає логіки. Цей кошмар, просто похибка в статистиці. З нього історія вийшла. Сподіваюсь буде хоча б наближено моторошно, як уві сні.