Близько восьми років я проводжу конкурси на літературних сайтах. За цей час мені зустрілося багато дуже цікавих і талановитих авторів. Хочу поділитися найкращим, на мою думку, що припало до душі) Назву цю рубрику "Смаколики Білого Кролика".
Сьогодні у моєму перекладі на українську - уривок із оповідання Діни Меньшикової "Діти студеного виру".
Сон трави довгий і солодкий, непорушний і потаємний, як м'яка хода дитинства, що крадеться на світанку за будинком і забирає в подол десять солодких яблук із сусідського саду. Недоторкана втеча його - не можна кидатися навздогін тим, кому судилося піти і не повернутися.
Заплющи очі і пройди від хвіртки до сусіднього будинку задом наперед. А я рахуватиму. Раз, два… десять! Відкрий очі. Ні, нічого не змінилося. Ти досі дорослий.
Безнадійно зникаючі з пам'яті поля рожевих світлячків уже не належать тобі. Сусідський хлопчисько грає на флейті для свого кота, а ти не хлопчисько і не кіт - може, ти був кимось із них раніше або будеш колись потім, але зараз ти точно не один із них. Хто ж ти? Може, кульбаба? Чи сова? Чи гострокрилий вітер?
Щодня ти ставиш це питання по дорозі на роботу. Адже якщо ти сова чи кульбаба, чи, тим більше, вітер, то даремно з ранку поголився, та ще й так люто й невдало, що довелося заливати порізи дешевим одеколоном. Можливо, це зовсім не потрібно.
Ти згадуєш, як давно ви з другом вирішили, що дорослими насправді стають далеко не всі. А тільки затяті невдахи. Іншим на етапі розподілу дається вибір. Можна бути дитиною, а потім взяти і просто стати метеликом. Або лісовим птахом. Або стеблом трави, на якому тремтить прозора роса. А якщо ти вже зовсім відзначився, то й цілим сузір'ям. Дорослі, звичайно, ніколи тобі про це не розкажуть – ясна річ, чого чекати від невдах. Але кожна дитина про це знає.
Злива, всередині мене злива з квітів, сонячних променів і птахів, з веселок і мильних бульбашок!.. Саме так я почував себе в дитинстві, вибігаючи рано влітку на вулицю. Якщо з неба текла вода, ми кружляли під нею, підставляли долоні. А зараз я при найменших крапельках з неба розкриваю парасольку або кутаюся в дощовик. Так поводяться дорослі. І у відображенні вітрини я бачу похмурого мужика з подряпаним обличчям. Так виглядають дорослі. То невже я таки?..
Діна Меньшикова
Сьогодні у моєму перекладі на українську - уривок із оповідання Діни Меньшикової "Діти студеного виру".
Сон трави довгий і солодкий, непорушний і потаємний, як м'яка хода дитинства, що крадеться на світанку за будинком і забирає в подол десять солодких яблук із сусідського саду. Недоторкана втеча його - не можна кидатися навздогін тим, кому судилося піти і не повернутися.
Заплющи очі і пройди від хвіртки до сусіднього будинку задом наперед. А я рахуватиму. Раз, два… десять! Відкрий очі. Ні, нічого не змінилося. Ти досі дорослий.
Безнадійно зникаючі з пам'яті поля рожевих світлячків уже не належать тобі. Сусідський хлопчисько грає на флейті для свого кота, а ти не хлопчисько і не кіт - може, ти був кимось із них раніше або будеш колись потім, але зараз ти точно не один із них. Хто ж ти? Може, кульбаба? Чи сова? Чи гострокрилий вітер?
Щодня ти ставиш це питання по дорозі на роботу. Адже якщо ти сова чи кульбаба, чи, тим більше, вітер, то даремно з ранку поголився, та ще й так люто й невдало, що довелося заливати порізи дешевим одеколоном. Можливо, це зовсім не потрібно.
Ти згадуєш, як давно ви з другом вирішили, що дорослими насправді стають далеко не всі. А тільки затяті невдахи. Іншим на етапі розподілу дається вибір. Можна бути дитиною, а потім взяти і просто стати метеликом. Або лісовим птахом. Або стеблом трави, на якому тремтить прозора роса. А якщо ти вже зовсім відзначився, то й цілим сузір'ям. Дорослі, звичайно, ніколи тобі про це не розкажуть – ясна річ, чого чекати від невдах. Але кожна дитина про це знає.
Злива, всередині мене злива з квітів, сонячних променів і птахів, з веселок і мильних бульбашок!.. Саме так я почував себе в дитинстві, вибігаючи рано влітку на вулицю. Якщо з неба текла вода, ми кружляли під нею, підставляли долоні. А зараз я при найменших крапельках з неба розкриваю парасольку або кутаюся в дощовик. Так поводяться дорослі. І у відображенні вітрини я бачу похмурого мужика з подряпаним обличчям. Так виглядають дорослі. То невже я таки?..
Діна Меньшикова
Метелик