Я колись зробив блокнот на замовлення. Такий, з вареними у каві сторінками, з обкладинкою, яку я довго дизайнив... Мені за це навіть заплатили, а потім я дізнався, що замовник - вебкам-модель 18+ і вона туди записуватиме своїх... кхм... клієнтів. І чогось мені так соромно було, ніби я сам був її спонсором. Благо, ніхто крім мене це не дізнався.

Розумію ваші почуття. Це неприємно. У мене була така ситуація. Я репетитор. І так склалося, що мені завжди щастило з учнями. Я така людина, що мені важливо не тільки вчити, а і товаришувати, спілкуватися. Працюючи у звичайній школі, не для крутих, я отримувала задоволення, бо я була вчителем, а не прислугою чи клоуном. Та потім ситуація вдома стала скрутною з грошима, чоловікові була потрібна операція, і я стала брати всі замовлення. Репутація у мене була гарною і до мене повалили батьки, які вимагали робити їх дітей "кращими", "особливими", "обраними". Я як завжди стала з ними товаришувати, але поступово заглиблюючись у їх світ, зрозуміла, що починаю ненавидіти себе і свою роботу. Я навіть перестала спати ночами, бо розуміла, що допомагаю тим, хто обманює інших заради грошей і яка у них чорна душа. Мені було жаль дітей, яких прийшлось покинути, але відчула велике полегшення, коли дозволила собі в роботі брати не всі замовлення, а тільки ті, які б не вимагали мене переступати через свої принципи. Була дуже рада, що знайшла свою нішу.

Працювала ще студенткою в продуктовому магазині. М'ясні напівфабрикати дуже відомої фірми. Начальство - гітлери, муссоліні і піночети. Ганяли дівчат ні за що, та навіть вантажникам діставалося. Всюди бачили крадіїв. Не знаю за інших, але моя зміна що на складі, що в магазині була дуже "правильна" - там не те що не крали - монети з-під прилавка і килимка назад в касу кидали. Але нас особливо не любили і постійно закидали нам крадіжки. Інша зміна була в улюбленцях, бо то були діти начальства і їх друзі. І якось нас знову висмикнули у вихідні, поставили посеред складу і сказали, що ми всі - нечисті на руку діти циган, шахраїв і ще багато неприємного і незаслугованого. І ми всією зміною написали заяву на звільнення, а так як були влаштовані неофіційно - то могли бути вільні вже назавтра. Нам так і сказали "допрацюйте сьогодні - ввечері гроші і пиздуйте звідси". На камерах ці ідіоти не економили тільки у себе в конторі і в торговій залі, тож ми з колегою-вантажником зробили западло. Під кожен холодильник на складі (такі бокси як для морозива там стояли) ми поклали по лоточку курячого філе з просрочок. Знаєте, такі квадратні мисочки з м'ясом? От їх. А великому начальству хлопці потім підклали під колеса класичні їжачки з дощечки і цвяхів. Цікаво, що нас ніхто не шукав, хоча смердіти там мало б уже за кілька днів, а пробиті колеса явно не схожі на співпадіння. Чомусь соромно, що ми так вчинили, хоч і за діло. Зіпсували своє добре ім'я чи щось таке, не знаю.

Одного разу так склалося, що мені на роботі не давали відпустку у той час, коли я просила. Був важливий проєкт і всі могли піти у відпустку тільки восени. Моя ж родина їхала на два тижні у серпні, вони ніяк не могли взяти відпустку восени. Я спочатку міркувала залишитися вдома, але в останній момент мені стало так сумно, що я зібрала речі і вирішила, що поїду з усіма, щось придумаю, подивлюся, що до чого, можливо зможу працювати і звідти, якщо розв яжу проблеми з інетом. Мені пощастило - ми зняли кімнату і нам відразу провели туди інет. Тому я спокійно працювала, коли всі ходили на екскурсії і пляж) Але одного дня мені захотілося піти з усіма, я розраховувала, що для зумів буду усамітнюватися у лісі на галявинках, а роботу виконуватиму вночі і ввечері. Та склалося так, що директор попрохав терміново виконати завдання, змінив дедлайн. І мені треба було бігти додому, а тут як на зло погода була класна і я думала півгодинки ще побуду на екскурсії, а тоді побіжу все зроблю. Так вийшло, що ми заблукали, потім захопилися природою, і коли я вже кинулася - зрозуміла, що інета там нема і я не отримувала повідомлення, і вже не дві години, а чотири. Як я летіла додому! Страх був сильний! Соромно і незручно - не те слово! Навіть дихать боялась. Але мені пощастило. Директор сам потрапив у затори на трасі, а в тій статті, що треба було терміново опублікувать, знайшлися помилки і негаразди, її взагалі скасували. Тому я прибігла вчасно і вирішила всі проблеми позитивно. Після того вже працювала вдома, щоб не було спокуси.

Може трішки не по темі, але мені у свій час було соромно всім говорити, що я працюю з дітьми. Аніматором там, вожатою у таборі, навіть вчителем. Ніфіга не поважна професія це зараз. У відповідь я завжди зустрічала негативні обличчя. Або одразу мені співчували (це ще непогано), або видна була огида до мене. Бо я ж настільки тупа мабуть, що не взяли нікуди. І заробляю мізер, псую їхнім дітям дитинство. Бандиткою бути більш гідно, ніж з дітьми працювати, як мені тоді здалося. Теж саме, до речі, стосувалося і пед інституту. Тут ще й погигикати могли. Хоча у цьому випадку мені важко не погодитися, пед універ майже завжди напівпритон, напівбурса. Краще там не затримуватись.