Павло стояв на варті до болі в очах вглядаючись у темряву і вслухаючись. Москалі близько, можна було очікувати чого завгодно — ДРГ, нічної атаки. Тому воїн що тільки-но заступив на варту був зібраний і уважний.

Протяжне квакання долинуло десь із глибини лісу "жаби" — подумав Павло, потім здригнувся — які жаби, в цьому лісі немає жодних струмків або ставків. Квакання почулося ближче. Сигнал? Кодове перегукування? Хвилювання охопило юного воїна, він вже було потягнувся до рації як руку ніби спаралізувало. 

— Не треба — тоненький дитячий голосок почувся не вухами, а ніби всередині голови.

— Хто ти? — одними губами зміг промовити Павло.

— Страдча.

— Хто? 

— Потерча.

Щось на краю пам'яті ледь-ледь ворухнулось, але пригадати все одно не вдалося.

— Йди за мною.

Тіло наче чуже встало, і полишивши і автомат і рацію важко перевалюючись пішло невидимою у темряві, але точно існуючою стежиною. Жодна гілочка не хрупнула під ногами, жоден листочок не ворухнувся. 

Через хвилин десять ноги самі вивели Павла на невеличку галявину на середині якої був невеличкий земляний насип. Тіло враз повернулось під владу самого воїна і навіть без слів безтілесного голоса Павло усвідомив, що треба робити.

Голими руками, обережно він почав розгрібати насип. Павло здогадувався що він знайде, але вірити не хотів аж доки руки не торкнулися довгого волосся. Горло стиснуло від розпачу і люті. 

Крізь сльози воїн розгріб землю. 

Жінка, не старша за нього самого, в останні миті свого життя вона намагалася закрити собою немовля.

— Мама. Мамуся. Мамо!! — голос у голові кричав, завивав, плакав, благав і жадав помсти і справедливості.

І Павло не міг би відмовити якби і захотів. В очах Павла ліс зблід, вицвів, втратив майже всі барви. Розпрямившись воїн видобув із піхв ножа і пішов по слідах що розквітли перед ним — криваво червоні стопи вбивць і срібні їх жертв. 

Солдати сиділи навколо багаття настрій був досить веселим, підігрітим горілкою та почуттям всемогутності, що дарують вбивства в компанії однодумців.

Із-за кордону пітьми окресленого світлом вогню метнулась зелена тінь. Зблиснуло лезо. Кров із перерізаної до  хребта горлянки забризкала половину росіян, що сиділи навпроти першої жертви. Павло перескочив багаття і продовжив вбивати. Одному хто почав підійматися ударом ноги вибив коліно, одночасно з тим встромляючи іншому ніж в печінку.  Лівою рукою роздушивши немов яйце кадик приголомшеному солдату воїн одночасно описав широку дугу ножем розпанахавши занадто повільному вбивці обличчя. 

Павло кидався від одного солдата до другого ріжучи, колючи, б'ючи так щоб не потрібно було вдруге повертатись. За декілька секунд все скінчилося. Так само весело тріщало багаття, цвірінькали цвіркуни і лежало десять закривавлених тіл.

Павло дістав хустину і зняв через голову хрестика подарованого мамою. Поклав хрестика на понівечене кулями тіло немовляти, накрив хустиною. 
— Іван та Марія. Хрещу тебе во ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь. Спочивай з миром Іване.

— Дякую — в останній раз почулося в голові Павла.