Полягали ми якось із знайомими волонтерами спати в підвалі, і так вийшло, що це була наша перша спільна ночівля. Купка молодих чоловіків на підлозі у спальниках засинала під дурнуваті жартики — прям вайб першої ночі в дитячому таборі.
Провалююся я в сон. Перший раз прокидаюся від того, що один чолов'яга легенько тормошить мене під регіт інших і просить не хропіти... Я посміхаюся й засинаю знову.
Як мені здалося, через секунду мене знову будять — уже інтенсивніше.
«Та я не хроплю взагалі», — лукавлю з посмішкою і засинаю.😏
На третій раз сміх товаришів був тихий, але істеричний, і трусили за плече вже якось недобре. Я ж, упевнений, що таких стійких людей якимось хропінням не стурбувати, перевернувся на інший бік і знову заснув.
На четвертий чи п'ятий раз, відкривши очі, я побачив кілька заспаних, почервонілих, але дуже серйозних пар очей на не менш серйозних обличчях людей, які повилазили зі спальників і, тихо стоячи довкола, думали, де проходять ті самі «кордони людяності»...
Коротше, перемістилися ми ще з одним храпуном в інше приміщення, через декілька стін, де, абсолютно не заважаючи один одному, всю ніч видавали грому й чудово виспалися.🧑🚀
Особисто я пафосно вважаю, що вміння засинати під хропіння — це в першу чергу про внутрішній спокій.🤌
Але заради справедливості додаю: ну і про багаторічний досвід засинати в приміщеннях, де щоночі проводиться конкурс на гучність, від якого просто нема куди дітися.
Автору ж пораджу сил та натхнення якнайшвидше прийняти хропіння як невід'ємну частину життя. Це як із чищенням зубів чи миттям посуду в цивільному житті — або страждаєш щоразу, або змиритися з неминучим й насолоджуватися процесом🙂🙃😁
