Текст

Теги

Захотілось чогось...чогось захотілось короче
Є яблука і улюблене вже готове тісто 😂😂

Поїхали!

Крок 1. 
Перевіряємо чи є світло, якщо духовка у вас, як у мене - електрична)
Ілюстрація
Світло є! Їдем далі)

Нам треба:

1. Тісто (в мене заморожене магазинне, я лінива)
2. Яблука (пол кг з головою на мою форму вийшло)
3. Цукор (десь 7-8 столових ложок? На око все кидала)
4. Ванільний цукор за смаком, в мене десь чайна ложка вийшла
5. Кориця (десь 2 столові ложки)
6. Борошно (намастити стол)

Ілюстрація
Крок 2.
Чистимо і ріжемо яблука на кубіки, і десь половинку одного яблука лишаємо і ріжемо на тоненькі дольки-півмісяці (їх для декору складемо зверху)
Ілюстрація
Ілюстрація
Крок 3.
Змішуємо в мисці цукор, ванільний цукор і корицю. І туди всипаємо порізані яблука і перемішуємо. Про яблука-півмісяці поки забули.
Ілюстрація
Крок 4.
Розкатуємо тісто і вирізаємо по формі вашої форми 😂😂

Ілюстрація
Крок 5.
Формуємо пиріг слоями, тісто-яблука-тісто-яблука, стільки скільки заманеться, але дуже високий не пропечеться 😅😅 Яйцем не змащуємо, бо ви блін бачили ціни на ті яйці?
Ілюстрація
В мене вийшла отака фігня. Ставила в духовку на 20хв на 220 гадусів, і він не пропікся в середині, тому потім ставила ще. По пораді бабусі, треба ставити на 190 градусів, на 35-40хв, тоді якщо він високий - пропечеться добре)

Ілюстрація
Ілюстрація
Ілюстрація
Ілюстрація
Показати все
user photo meМасик_ru
Ілюстрація
Показати все
user photo SNIЖNA user photo Нюдси
Ілюстрація
- Кар!
Показати все
Ілюстрація
Показати все
user photo MickeyM
Ілюстрація
Мікроліс у баночці не одразу розуміє, що відбувається. Спочатку він думає, що нічого не змінилося крім вологості та температури і починає добре рости. В якийсь момент ти дивишся на нього і заспокоюєшся - прижився. 
А потім починається катастрофа. 
Мікроліс знаходить краї нового скляного маленького світу і розуміє, що немає вітру, немає звичної неприємної сухості, яку він звик спокійно перечекати; немає падіння дощу, роса падає не так, як раніше... Він розуміє, що його полонили. Так, тут приємно і тепло, є вода, є ґрунт, світло також є, але зв'язок з іншими частинами колонії втрачений. Ріст припиняється майже повністю, майже одномоментно. Старі частини колонії починають буріти і перетворюватися на субстрат, який доїдають всюдисущі тардігради і трохи менш всюдисущі гриби. Якщо в цей час не втрутитися - загине вся пляшка. Навіть вищі рослини, з їх коренями і листям, проживуть недовго. 
І ти відкорковуєш, провітрюєш, виганяєш гриби, показує, що ось він - ліс! Дивися! Ти все одно будеш його часткою... 
І тоді (якщо ти вчасно це робиш) знову починається ріст. Не так швидко, як на початку, але ти бачиш, що бурі купинки починають зеленіти живими галузками. 
Домовляєшся, пояснюєш, що корок потрібен, щоб мікросвіт за склом не загинув, втративши всю воду. 
І ви сходитеся на тому, що труба все ж має бути. 
Бо не всі закриті світи мають бути такими. 
Показати все
user photo Софія Котова
Ілюстрація
Ілюстрація
Ілюстрація
Ілюстрація
Показати все
Арт-обкладинка від @anyabathory.
Більше її творчості та артів тут: https://twitter.com/anyabathory 
Ілюстрація
      Стояв ясний літній день. Через дивовижний малиновий ліс, що гармоніював з чистим бежевим небом, йшла не менш дивовижна дівчинка років шести. Вона була одягнена у пишну ніжно-рожеву сукню, неначе тільки-но вийшла з урочистого балу, а не крокувала жовтою цегляною дорогою назустріч невідомому. Звичайні цукеркові дерева схиляли свої гілки до дівчинки, ніби вітаючи маленьку мандрівницю у своєму царстві. Вона поправила пухнасті хвостики з великими кучерями багряного кольору довжиною майже до пояса і зірвала з гілки цукерку, одразу ж засунувши її до рота. В її маленькому рюкзачку за плечима були припаси для подорожі, завеликої для такого маленького дівчиська.
 
      Ліс врешті-решт розступився та відкрив мандрівниці вид на стародавнє місто. Високі фортечні мури стискали вулиці з бруківкою, а на пагорбі над верхівками дерев височів замок з білої цегли з гострими вежами, що тягнулись до неба. Здалеку замок виглядав неначе іграшковим, встановленим на купу простирадл та подушок заради чиєїсь забаганки. 

      Дівчинка сміливо вийшла з рожевої м’якої тіні лісу назустріч високим стінам та замку, що так вабив своєю зверхньою красою. Вона підійшла до брами, де її зустріли двоє вартових в обладунках. Побачивши маленьку дівчинку, що йшла дорогою зовсім сама, вони подивились один на одного та зупинили її.

– Агов, дівчинко, ти куди йдеш сама? – Спитали вони приязно. – Може, ти заблукала, де твої батьки?

– Я Марієтта! – Хоробро відповіла дівчинка, труснувши багряними кучерями. – Я йду дорогою, вперед!

– Але маленькій дівчинці не можна гуляти самій лісом та мандрувати між містами!

– Мені все можна, і я все можу! – Завзято проголосила Марієтта. 

– Може, на неї хтось чекає в місті? – Припустив один із вартових.

Наче почувши його, з-за його спини раптом гукнула жінка:

– Марієтто?!

– Так! Я Марієтта! – Підтвердила дівчинка, ковтаючи половину звуків та пропускаючи літеру “р”.

– Принцесо Марієтто, ми нарешті Вас знайшли! – Сплеснула руками жінка, одягнена у доволі просту сіру сукню. – Невже Ви мене не впізнаєте?

– Тітонько, я вас не знаю, – Відповіла дівчинка та спробувала обійти і її, і здивованих вартових.

– Точно, багряні кучері, вік...  Все сходиться. – Сказав один з них. – Це ж загублена принцеса, і ми ледве її не втратили!

– Ви ледве не вигнали її з нашого міста! – Заверещала на них жіночка. – Я покоївка у замку, і я її туди відведу! – Додала вона, хапаючи дівчинку за руку. Вони нарешті зайшли в місто, пірнаючи у його щоденний галас. Торгові намети починались від самих брам і вабили мандрівників різноманітними товарами.

Марієтта слухняно пішла за жінкою, адже та знала її ім’я та допомогла потрапити у місто. Та спритно підвела її до карети, посадила всередину та, перекинувшись парою слів із візником, сіла поруч з нею. Карета від’їхала, і у вікні промайнули незнайомі  кам’яні будинки, незнайомі вулиці та чужі люди. Місто сяяло та жваво проживало будній день.

– Перепрошую за свою квапливість, – нарешті видихнула жінка, наче заспокоюючись, – невже Ви не пам’ятаєте, що Ви принцеса, Ваша Високосте?

– Ні. Я просто мандрую!

– Ох, вищі сили, допоможіть! – Сплеснула руками жінка. – Всі знають, що вчора Ви пішли з замку посеред балу, поки ніхто Вас не бачив, і не повернулись! Дивно, що та варта не впізнала Вас, і не доставила додому. Чи Ви не постраждали? – Улесливо спитала жінка.

– Ні, я в порядку. Я гуляла лісом. Їла цукерки, – Марієтта махнула головою. За вікном карети забовваніли вежі замку, – мені можна до замку? – Спитала вона та вказала пальцем.

– Звісно, адже Ви живете у цьому палаці! Я негайно відведу Вас до міністра!

Ледве карета зупинилась, жінка майже на руках винесла Марієтту та побігла з нею всередину величної будівлі. Марієтта не встигала охопити оком внутрішнє убрання замку, лише побачила високі світлі стіни, прикрашені кольоровими прапорами та гербами, здивованих слуг, та багато-багато дверей, що відчинялись перед нею та зачинялись за нею, аж поки вона не опинилась у саду. Жінка поставила Марієтту біля величезного ставка, в якому плескали яскраві рибки, та промовила:

– Почекайте тут, будь ласка, Ваша Високосте, я доповім міністру, що повернула Вас, і одразу прийду!

– А чому ви не відвели мене до міністра? – Спробувала запитати Марієтта, але жінка вже втекла, наче її й не було тут.

Дівчинка зняла з плечей рюкзак та залишила біля ставка. Вона озирнулась навколо на різнокольорові рослини, що тягнулись до самої верхівки скляного купола, який майже не було видно за ними. Тихий вітерець, що невідомо звідки з’явився, шурхотів рожевим, малиновим та бузковим листям, ніжно торкнувшись святкової сукні Марієтти. Дівчинка застрибнула на кам’яний парапет, що стримував воду ставка, та балансуючи прогулялась ним.

Раптом вода пішла невеликими хвилями. Вони заплескали, чим привернули увагу Марієтти. Ледве вона зістрибнула з парапету, як з води випірнула величезна красуня зі світло-зеленим волоссям. Вона займала майже весь простір над ставком, але Марієтта її не злякалась, ніби вони вже були давно знайомі. Жінка лагідно їй посміхнулась і махнула рукою, чим змусила рослини навколо себе розквітнути, а повітря наповнитись солодким запаморочливим запахом. Кольорові намиста, якими було прикрашене все її тіло, задзвеніли, а зелений купальник заблищав як луска величезної риби.

– Вітаю, принцесо Марієтто. Давно ти сюди не заходила. Навіть всі квіти встигнули пов’яти.

– А Ви хто? – Прямо спитала дівчинка.

– Аксін, водяна фея, що живе у цьому ставку, звісно ж. – Фея дзвінко розсміялась так, що Марієтта щиро посміхнулась їй у відповідь. – Ти єдина розвага, що в мене тут є, адже квіти не розмовляють.

– А чому ти не підеш, якщо тобі сумно? Я була у лісі! – Доповіла Марієтта.

– О бідна моя дівчинко! – Фея нахилилась до неї та доторкнулась до обличчя одним пальцем. Він був холодний та вогкий. – Ти вперше в мене це питаєш. Я полонена у цьому замку на втіху твоїй сім’ї.

– Але ж це погано! – Обурилась дівчинка і навіть тупнула маленькою ніжкою. 

– Ах, якби ж хтось ще, окрім тебе, це розумів! – Знову розсміялась фея. Вона змахнула руками, оббризкуючи сад навколо себе водою, та розгорнула над головою яскраву веселку. – Мені час йти, бо тут зараз буде міністр.

Охопивши себе руками, наче обійнявши, вона хутко зникла у ставку. Марієтта залізла на парапет та зазирнула вниз, у воду. Вона була спокійною, як і до цього, і над лататтям плавали райдужні рибки. 

– Ваша Високосте! – Покликав чоловічий голос, і Марієтта неохоче злізла з парапету. До неї підійшов високий худорлявий чоловік з сірим обличчям, одягнений у таку ж сіру невиразну мантію. Він тримав за руку чорноволосу дівчинку приблизно її віку одягнену у просту сукню блакитного кольору, але зовсім нічим не прикрашену на відміну від сукні Марієтти. 

– Ви міністр? – Запитала Марієтта.

– Саме так. – Поважно кивнув той. Чомусь дівчинці він відразу не сподобався. Щось в ньому було неприємне. Якщо фея здавалась теплою навіть з холодними руками, то цей чоловік виглядав холодним, навіть будучи теплим. – Я особисто радий вітати Вас з поверненням додому. Ваші батьки були невимовно схвильовані, коли Ви зникли.

– А де вони? – Одразу ж спитала Марієтта, якось вже прийнявши той факт, що вона принцеса, і її в замку знають всі, навіть справжнісінька фея.

– Вони зараз на важливій зустрічі, але Вас це не має хвилювати. Вас супроводять до Ваших покоїв, а щоб Вам більше не було сумно та самотньо, батьки дарують Вам цю дівчинку. Ви можете робити з нею, що побажаєте. Грати, спілкуватися, гуляти – вона все зробить, що Вам заманеться. Ви навіть можете дати їй ім’я, яке побажаєте. – З цими словами міністр підштовхнув дівчинку до Марієтти, і та мовчки підійшла.

– Хіба можна подарувати людину? – Спитала Марієтта?

– Звісно, – знизав плечима міністр, – це звичайна рабиня, яких багато по всьому королівству.

– Рабство – це погано! – Розлючено вигукнула Марієтта, ковтаючи половину звуків. – Не можна дарувати людину!

– Ваша Високосте… – Вражено видихнув міністр. 

Марієтта підхопила з полу свій рюкзачок, вільною рукою взяла за руку дівчинку та сказала: – Ми йдемо!

– Ви не можете піти. – Мовив міністр.

– Я принцеса чи ні?! – Скрикнула Марієтта та тупнула ніжкою. – Я принцеса!!!

– Так-так, Ви принцеса. – Зніяковів чоловік.

– А ти лише міністр! – Вона набралась ще більше хоробрості. – Я тут наказую! Я йду! А ти стій тут! Годину! І якщо я дізнаюсь, що ти кудись пішов, я розповім татусеві!
Судячи з того, як міністр лише роззявляв рота, не в змозі щось промовити, загроза батьком спрацювала ефективно. 

– Але в мене справи, а Ви тільки повернулись… – Промимрив він.

– Стій тут! – Наказала Марієтта. – А ми йдемо! – Вона вперто потягнула за собою дівчинку у протилежному від міністра напрямку, і та слухняно за нею пішла. – Як тебе звуть? – Спитала Марієтта.

– Єва. – Ледве чутно відповіла та. 

– А я Марієтта. Ходімо до міста! – Запропонувала дівчинка. – Там гарні будинки!

– Я не знаю… – прошепотіла Єва. – Нам можна?

– Принцесі можна все!

Вона відчинила скляні вітражні двері саду та вийшла на вулицю. Рядом з садом біг струмок. Він оминав чудернацькі живі скульптури, що зображали тварин, яких Марієтта ще ніколи не бачила. З іншого боку скла було видно, як плескався ставок, у якому жила фея, а біля струмка троє чоловіків у робочому вбранні перевозили візком велике каміння та вкладали його вздовж води, закриваючи його у полон людської примхи.

– Цей струмок біжить у річку? – Спитала в них Марієтта.

– Це принцеса, принцеса. Треба їй відповісти, якщо вона питає. – Пошепки перегукнулись чоловіки. – Так, цей струмок впадає у річку.

– Ти, – вона вказала на найбільшого чоловіка, – розбий молотком це скло, – вона тикнула пальцем на скляний купол саду.

– Кувалдою розбити оранжерею? – завагався той. 

– Так! Ось тут! – вона навмисно вказала саме в те місце, де було видно воду.

– Але там ставок…

– Кажуть, там живе водяна фея? – Відгукнувся інший робітник.

– Я татові скажу! – Тупнула ніжкою Марієтта. – Скажу, що ви не робите, що я вам кажу!

Самовладання чоловіків помітно похитнулось. Вони збуджено щось почали швидко та тихо обговорювати так, що Марієтта їх майже не чула. Врешті-решт, один з них сказав:

– Ви підтвердите, що вона мене змусила. Або я скажу, що ми це зробили втрьох, і якщо король розлютиться через цю бісову фею, то стратять нас втрьох. 

Він підхопив з землі важкий молот та підійшов до скляної стіни. Навіть не роздумуючи, він замахнувся та вдарив щосили по крихкій перепоні. Одного удару вистачило, щоб тріщини павутинням розбіглись до самої верхівки купола, а внизу з’явилась дірка, з якої вода не потекла робітникові під ноги, а вибухнула, збиваючи його на землю та тягнучи слідом до струмка. Дзвінкий сміх феї залив увесь парк, змушуючи живі скульптури спалахнути квітами та свіжими пагонами, руйнуючи ті форми, в які їх намагались запхати людські руки. 

– Я на волі! – Проспівала фея. – Дякую тобі, Марієтто, і бувай!

Дрібні краплинки води, що сяяли у літньому яскравому сонці наче діаманти, ніжно охопили дівчинку разом з її супутницею та підняли над землею. Вітер, змішаний з водою, вдарив в обличчя, не даючи нічого роздивитись навколо – а потім обережно поставив на бруківку серед міста. Марієтта змахнула з обличчя залишки води та посміхнулась до зніяковілої Єви. 

– Ось ми й в місті! Нумо гуляти та дивитись у вітрини!

Єва раптом розревілась. Голосно і гірко. Марієтта розгубилась та схопила її за долоні.

– Я тебе образила? – Спитала вона, зазираючи їй в очі. – Не хочеш зі мною гуляти? Ти не мусиш, якщо не хочеш.

– Ти мене врятувала, – відповіла та, розмазуючи сльози по щоках. – Я тепер вільна. Я хочу з тобою гуляти та дружити. Не тому, що мене змусили, просто хочу.

– Це ж добре! Я рада, і теж хочу з тобою дружити! Тож, не плач, нумо гуляти! Здається, ми на ринку. – Марієтта озирнулась навколо. Високі кам’яні будинки були прикрашені кольоровими прапорцями та кульками, наче місто готувалось до свята. У вікнах було кольорове скло, і сонце, яке потрапляло на нього, блимало райдужними зайчиками по бруківці та чудернацькому вбранні містян. Марієтта взяла Єву за руку та повела її вниз вулицею, розглядаючи різноманітні товари, що лежали на прилавках. Дівчата випадково рушили за двома багато одягненими чоловіками, один з котрих був в блискучих обладунках.

– Мені потрібен меч. – Сказав той, що був в обладунках.

– Але ж не потрібно купляти його в лахмітника! Ти можеш дозволити собі новий якісний меч. Я покажу тобі збройну крамницю, де тобі сподобається.

– О, я хочу подивитись на мечі, підемо? – Запропонувала Марієтта. Єва кивнула їй, і дівчата побігли слідом за чоловіками, щоб встигати. 

Але до крамниці вони так і не дійшли. Увагу Марієтти привернув величезний ляльковий будинок. Він був розміром майже як дівчинка та стояв на землі поруч з магазином іграшок, що привітно виглядали з вітрини. 

– Дивись, Єво, який великий будинок! – Сказала вона. – Подивимось ближче! – Вона одразу ж підбігла та зазирнула всередину. – Тут все наче справжнє, – з захопленням видихнула вона. – Такі гарні шафи, а он ліжечко. – Вона вказала пальцем, і Єва їй кивнула.

– А он маленький чоловік. – Сказала вона. Марієтта пересунулась до іншої кімнати та зазирнула у віконце. В кріслі біля каміна і справді сидів чоловік, одягнений у чорний костюм. 

– О, як красиво, як справжній! – Погодилась Марієтта.

Маленький чоловік повернувся на її голос та піднявся зі свого крісла. Він підійшов до вікна і зробив жест рукою, наче просив її відійти.

– Ой, Єво, він ходить! Як потішно! Але схоже, він хоче, щоб ми відійшли. – Марієтта схопила Єву за руку та відвела на декілька кроків.

Маленький чоловічок з лялькового будинку вийшов з вікна і перетворився на звичайного високого дорослого, одягненого у строгий чорний костюм. В нього було коротке чорне волосся, дуже серйозне обличчя, а в руці він тримав ціпок. Марієтта та Єва перезирнулися, поки чоловік дивився на Марієтту з невиразним сумом. Він спитав:

– Ти пам’ятаєш, як померла?

– Що? Як померла? Я не пам’ятаю нічого такого. – Здивувалась дівчинка.

– Ти пам’ятаєш. Згадай, як ти померла.

І раптом в голові Марієтти наче щось ввімкнулось. Вона на озері. На катері з батьками. Ясний гарний день. Теплий бриз перебирає її довге каштанове волосся. Несподівано щось відбулося – і вона опинилась у воді. Холод скував її, а волосся... Волосся потягнуло за гвинтом катера, нестримно, а далі жах, біль, страждання…
Марієтта впала на бруківку та заридала. Не як маленька дівчинка, а як доросла дівчина, якою вона насправді була. 

– Я померла! – Завила вона. – Мене звуть не Марієтта, а Софі! Я була на озері з батьками, впала в воду і волосся намотало на гвинт! Я померла! Так жахливо, так болюче! Але чому я тут? Хто я тепер? – Вона підняла очі на чоловіка, який її розбудив. Наче метелика, який згадав, як колись був гусінню. В одній голові разом зажило два життя, стикаючись та збиваючи з пантелику. – Чому я маленька дівчинка?

– Я не знаю. – Відповів чоловік. – Я сам не розумію, що це за світ, і що я в ньому роблю. – Він простягнув їй руку та допоміг піднятись з землі. Софі нервово поправила дурнувату сукню, відчувши, як вона її дратує. Така пишна, така яскрава, так їй не пасує та не подобається. Смикання тканини допомогло відволіктись від ридань та трохи заспокоїтись. Принаймні зараз вона була жива та ціла.

– А ти хто та звідки? – Спитала вона чоловіка. Їй доводилось закидувати голову, щоб з ним розмовляти, адже він був таким високим, а вона зовсім маленькою, що теж дратувало. – Невже ти також помер та потрапив сюди?

– Так. Я помер, думаю, в іншому часі, ніж жила ти. Я мандрував космосом. І коли був за межами свого корабля, якимось чином в мене тріснув шолом. Так я і вмер. Можеш звати мене Коннор, – він гірко посміхнувся лише куточками губ.

– Я все ще не розумію, – Софі присіла та обхопила голову руками, – я така маленька. Я навіть не вимовляю половину літер, наче язик в роті не мій. І зуби не мої. Все тіло не моє, але я в ньому. А чому ти дорослий? 

– Я не знаю. Не можу відповісти тобі на жодне питання.

– Але навіщо ти… сказав мені це? – Нарешті обурилась дівчинка. – Я була принцесою! А тепер що мені робити? Куди йти? А ще зі мною Єва! – Дівчинка сплеснула руками. – Нащо я її з собою взяла, куди нам подітись? Про що думала ця маленька голова? – Вона злегка стукнула себе по лобі.

– Куди ти б хотіла? – Спитав Коннор у Єви.

– Додому… – Розгублено відповіла та. – Мене забрали від мами. Але вдома добре. Мама й тато мене люблять.

– Уяви це місце. – Відповів чоловік. Він змахнув рукою, і поруч з дівчинкою з’явився портал ніжно-блакитного кольору, як її плаття. Софі навіть не здивувалась тому, що побачила, і просто продовжила сидіти на землі в ступорі, поки Коннор взяв дівчинку за руку, зник у порталі та через декілька хвилин повернувся один. – За Єву можеш не хвилюватись, я відправив її додому. – Доповів він.

– О, круто, Єва вже вдома. А нам що робити? – Сплеснула руками Софі. – Я шестирічна дівчинка, ти сраний маг, небо бежеве, а я сьогодні снідала цукеркою з дерева та балакала з водною феєю! І ще навіть не полудень! Це що за маячня?!
Коннор не стримався та гигикнув.

– Доволі кумедно дивитись, як маленька дівчинка лається. Я знаю про одне плем’я, воно дуже особливе…

– Ще особливіше, ніж лялька, що вийшла з лялькового будинку? – Перебила його Софі.

– Тут все особливе, – терпляче позіхнув Коннор. – Вони можуть знати щось щодо того, як ми сюди потрапили. Хочеш сходити туди? 

– Звісно хочу! Це далеко? – Софі знову піднялась. На цей раз вона міцно вчепилась у спідницю та нарешті змогла відірвати один з пишних її шарів, щоб вона була меншою.

– Ні, ось двері. – Коннор відкрив новий портал. Він ввічливо вклонився та подав Софі руку. Разом вони увійшли у портал та опинились у зовсім іншому місці. Бруківку змінила тверда земля, присипана піском, а замість кам’яних, наче середньовічних, будинків, навколо стояли жовті землянки з солом’яними дахами. Деінде було видно місцевих, і Софі дуже здивувалась, коли побачила, що вони були майже такого ж зросту, як і вона. – Я сходжу побалакаю з вождем цього племені.

– Це плем’я? – здивувалась Софі.

– Так. І далеко не йди, щоб я тебе потім знайшов. – Додав він.

– Не треба балакати зі мною як з маленькою, я насправді доросла людина! – Огризнулася Софі.

Вона залишилась на самоті. Звісно стояти на місці посеред незнайомого села та чекати їй не хотілось, бо в голову знову починали лізти дурні лячні думки. Вона пішла вулицею, дивлячись на домівки, поки не дійшла до найбільшої, в якої не було однієї стіни. До неї одразу ж підійшла старенька зморщена бабуся.

– Привіт, крихітко, а що ти тут робиш зовсім сама? – Спитала вона. Софі здивовано подивилась на те, що ця старенька була навіть ще нижча за неї.

– Чекаю на друга, він пішов поговорити з вождем. – Відповіла вона.
 
– О, з моїм чоловіком? – Бабуся посміхнулась. – Це добре, він може взнати багато корисного про цей світ. Ходімо, ходімо, крихітко, я тобі дещо покажу.

Софі знизала плечима та пішла за нею в велику домівку.

– Мені завжди за радість поділитись з дітьми основами нашого світу. – Трохи занудним голосом заговорила бабуся. Вона була одягнена у яскравий мішкуватий одяг, на голові в неї була хустка, а у вухах – багато сережок-кілець. – Усі ми тут, тому що світ складається з ниток. Вони всі переплітаються і ніколи не закінчуються до тих пір, поки бог продовжує їх плести. І це мій чоловік. – Вона висмикнула зі свого вбрання нитку та продемонструвала Софі, наче це мало якось підтвердити її слова. Дівчинка озирнулась навколо. В приміщенні було доволі світло. Усюди сиділи жінки та пряли нитки. Біля них лежали гори пряжі, а нитки йшли від їх рук до величезних клубків, що ховались десь у темряві під дахом будівлі. Неподалік від цих клубків, що були набагато більшими за зріст людини, Софі побачила Коннора, який вів бесіду з сивим чоловіком поважного віку. Наче ця картина мала би вразити Софі, але вона не відчула ані захвату, ані внутрішнього тремтіння.

– Якщо Ви вважаєте, що ваш бог вміє плести нитки, і тому створює людську долю, то змушена Вас розчарувати, це не так. Він звичайна смертна людина. – Промовила Софі. Вона залишила бабусю, що скрушно хитала головою, та підійшла до Коннора. Вона впевнено взяла його за руку. – Ти все? – Спитала вона, і так уже знаючи відповідь.

– Так, я вже збирався повернутись до тебе. – Він на мить повернувся до старого. – На все добре! – Він ввічливо попрощався і пішов з дівчинкою на вулицю.

– Він тобі заливав щось про нитки та долі у всесвіті, а ще, що він бог? – здогадалась Софі.

– Саме так. – Позіхнув Коннор. – А ще, що ми не зможемо знову перейти з одного світу в інший, бо для нас там більше немає місця, і наші нитки там обірвались. Тож єдине, що нам залишається – це жити це життя такими, які ми є.

І вони разом, тримаючись за руки, вийшли з задушливого приміщення, заповненого запахом пряжі, на вулицю, залиту яскравим сонячним світлом.
Показати все
Ілюстрація
Показати все
user photo SNIЖNA user photo Нюдси
Ілюстрація
Згладимо враження більш класичними нюдсами
Показати все
user photo SNIЖNA user photo Нюдси
Ілюстрація
Ілюстрація
Я думаю, ви вже готові побачити й таке 
Показати все