Жила-була принцеса.

Світла, ніжна, витончена дівчина. Усім вона подобалась, усі до неї тягнулися, бо поруч з нею було тепло і затишно.

Якось завелася в їхніх краях якась потвора. Страшна, брудна, смердюча. Ходила по землі і скрізь лишала свої сліди - страшні, брудні, смердючі. Там, де вона проходила, помирали тварини, зникали люди. Навіть трава переставала рости.

Одного разу потвора побачила принцесу, і теж потягнулася до неї, як і всі інші. Їй хотілося того ж тепла, затишку, тієї ж краси. Вона хотіла сподобатись принцесі, хотіла зробити їй щось приємне, але виходив лише жах, бруд і сморід, від яких потерпали усі навкруги.

Принцеса страждала, злилася, гнівалася, жбурляла у потвору каміння. Люди благали її про захист і допомогу, але їй було не до них, бо постійно думала про те, як знищити потвору, або що зробити, щоб вона сама пішла.
Але та так і не пішла, бо нарешті отримала багато уваги до себе.

Пішли всі інші.

Пройшло кілька років.

Потвора втомилася. Вже й не хотіла тої принцеси, але за звичкою не шкодувала бруду, смороду і жаху.

Принцеса теж втомилася. Всі її покинули. Але за всіх вона й думати забула, бо її думки всі ці роки були про потвору. Вона вивчала її поведінку, звички, майже не помічала смороду. Навіть сама не збагнула, коли і як звикла. Не помітила, як втратила свою витонченість і красу. 

Глянула вона якось у дзеркало, а звідти на неї дивиться потвора! 

Власне, нічого дивного.

Бо кожна потвора колись була принцесою, але у певний момент зробила не той вибір.