Текст

Теги

user photo Сокирниця user photo ЛітКартопля

Злобні замальовка. Частина 1. Блогерка

Давненько я нічого не публікувала. А ідей в голові роїлося багато. Тож зрештою я зігнала їх до купи і зліпила в такий-сякий текст.

Анотація: Мирне життя було зруйноване в один день.
Та окрім відсічі на полі бою ворог отримує інше покарання.

Дисклемер: всі події нажаль вигадані. Всі співпадіння з реальними людьми спеціальні.
Приємного читання 😈

Блогерка
Блогерка, з міста, що височіє над злиттям двох річок, увійшла до ліфту втупившись у телефон. В кабіні вже була якась дівчина. Блогерка відмітила стильний білий плащик і знову продовжила сточити відповідь намкрментар. Двері зачинилися і вони поїхали вниз.
Незнайомка уважно роздивлялася її, а потім запитала:
- Це ж ви?
Блогерка відірвалася від екрану і поглянула на дівчину. Та мала великі сірі очі, чорне волосся призібране у хвостики над вухами, і була на пів голови нижча.
- Та блогерка.
Дівчина дістала свій смартфон і увімкнула відео на якому блогерка говорила: “У хахлов новая тема. Оні вєзде ходят і ноют что іх девочек насіл..”
Далі вона на відео вона поливала брудом тих “саложерок” і вихваляла доблесть своїх хлопців.
“Вот і слава прішла” - розплилася у посмішці блогерка. “Сєйчас наверное автограф просить будєт” - і згадуючи чи є в неї з собою ручка відповіла:
- Да! Ето я.
Незнайомка засяяла посмішкою:
- Знайшла! - і схопила блогерку за руки.

Ліфт приїхав на перший поверх. Порожній.

У неї були свої плани. Вона мала заїхати у кілька місць і вирішити свої справи, та замість цього лежала в розірваному одязі на долівці, посеред чужого дому і скавуліла від болю і страху. Між ніг страшенно саднило. Все побите тіло боліло.
Незнайомка у білому плащі стояла і дивилася як вона корчиться.
Це чорняве стерво притягнуло її сюди. Вона знала, що тут відбувалося, та на блідому обличчі не було ні грама співчуття.
- За что?
- Так ти ж сама хотіла.
Незнайомка присіла і піднесла їй до обличчя смартфон з увімкненим відео, яке раніше показувала у ліфті.
- Ти тут говориш, ніби це честь бути зґвалтованою російським солдатом. Та дівчата яким ти це бажала - з цим не згодні. Тому ти їх замінеш. За слова треба нести відповідальність.
Дівчина вимкнула відео і сховала телефон.
Блогерка вже шкодувала про той день коли зняла те трекляте відео.
- В тебе, ще багато таких мерзенних відосиків. - незнайомка ніби читала думки. - І за все сказане треба відповісти. - вона піднялася.
- Відпочила? - запитала вона у блогерки, що намагалася відповзти якнайдалі. - Е ні! Ти замінила двох сімнадцятирічних дівчат і тридцятирічну жінку. І в нас ще кілька точок де треба побувати. На одній будеш замість бабусі сімедисяти двох років, на другій замість дівчинки одинадцяти років. І ще там трьох підліток 14-16 років.
Не зважаючи на тваринний жах у очах блогерки та слабу спробу протесту - дівчина  підійшла до неї і міцно схопила її за руку.
Вітер крізь розбиту шибку колихав шторку у пустій кімнаті.

Вони знову були у ліфті будинку блогерки. Та лежала зламаною лялькою на долівці. Сліз вже не було. Сил вистачало лише на якесь тоненьке виття. Хотілося відмитися від усіх дотиків. А потім просто вмерти. Незнайомка стояла поруч і незворушно споглядала на її страждання.
- Сьогодні ти задовольнила два взводи. Ти ж пам'ятаєш їх всіх? - у голові дівчини на підлозі пронеслися обличчя усіх тих звірів у людській подобі. - Бачу пам'ятаєш. - сама собі відповіла незнайомка присівши навпочіпки і уважно роздивляючи блогерку.
Дівчина підняла сповнений болю погляд на свою мучительку.
- Що? Не сподобалося? - просичала брюнетка в обличчя. Та відсахнулася стукнувшися головою об стінку. Бліде обличчя незнайомки було перекошеною такою гримасою ненависті, що здавалося вона готова вчепитися зубами.
- А думаєш сподобалося тим сотням дівчат, чиї життя були понівечені “асвабатителями”? - незнайомка все нижче схилялася до обличчя блогерки, і мало не притиснулася носом. У дівчини на підлозі перехопило подих від того океану ненависті, що плюскотів у сірих очах.
Незнайомка різко відхилилася. Підвелася. Відійшла, відвернулася і почала глибоко дихати.
Двері ліфта і дзенькотом відчинилися. Навпроти були двері квартири блогерки.
- Йди! - холодним голосом наказала незнайомка. Ноги не тримали. Все тіло боліло. Спираючись на стіну блогерка виповзла з кабіни.
- Продовжимо наступного разу. - почула вона, та озирнувшись через плече побачила, що ліфт порожній. Двері зачинилися.
Показати все
[моє] Смерть ворогам Покарання Війна Фантастика Містика
0
▲ 4 ▼
0
299
user photo Сівер user photo ЛітКартопля

Фантастичні оповідання від Сівера: Листопад

Листопад

In a crooked little town, they were lost and never found
Fallen leaves, fallen leaves, fallen leaves on the ground
Billy Talent

Двоє чоловіків важко піднімалися на гору. По їх лицях вже не стікав піт, лише злегка вологе волосся видавало, що колись у них була така здатність. Зневоднення. Це була та причина, яка вже довгий час не давала змоги їм потіти.
Сонце світило, але його проміння  не пекло. Невеликий вітерець час від часу  надлітав та злегка обдував чоловіків. Але вони все одно відчували спеку.  Ця спека була не ззовні, спека ішла з них самих. Це все через постійну працю м'язів, які неначе фабрики, постійно виробляли велику кількість тепла, яка не мала можливості кудись зникнути і тому постійно розігрівала їх зсередини. 
Здавалося, що їхні руки важкі, як камені, та лише заважають нормально підніматися вгору. Їх ноги пересувалися автоматично. Чоловіки вже і не пам'ятали, коли вони вперше відчули у ногах біль. Здавалося біль там був завжди. Важке та часте дихання стало для цих чоловіків нормою та видавало їх втомленість. Але у молодшого з чоловіків, було те, чого не було у старшого. Тривога в очах. Він боявся, що не зможе дійти до кінця.
Але вони ішли далі. Іноді до їх вух долітали звуки тріскання невеликих гілок, що лежали на землі. Їхні чоботи ковзали по каменях  гори, і чоловіки, використовуючи залишки своїх сил, намагалися не зашпортатись та не впасти. Невідомо чи вистачило би їм сил, щоб піднятися і продовжити підйом після падіння. Привали лише частішали та ставали довшими, але це не допомагало позбутися втоми чи болю. Інколи під час привалів вони оглядалися, щоб подивитися, скільки ж вони вже здолали шляху. На початку сходження їм здавалося, що підйом не буде настільки важким, але зараз їм здавалося, що вони йдуть уже вічність і цій горі немає кінця. 
“Слухайте Пітер…”- хриплячим голосом промовив молодший із чоловіків та додав. “Не знаю як Ви, але я вже не можу!”.  Його ноги підкосились, він втратив відчуття поверхні та з останніх сил  незграбно сів на великий камінь. 
“Як почуваєшся Вікторе?” - запитав Пітер захекано, теж переводячи подих. 
“Паскудно!” - хрипло вимовив Віктор та закрив очі. Віктору здавалося, що його світ перетворився на місце мук і страждань. Він відчував себе заручником власного кволого тіла. Віктор відкрив очі, щоб подивився на свої руки та побачив, як вони тремтять, наче від холоду, хоча погода була теплою. Кожен його м'яз, кожна кістка, нагадувала про себе болем. Його думки, які зазвичай були зосереджені, зараз були викручені та змішані, ніби розірвалися на мільйон різних частинок. Постійне відчуття спраги, зруйнувало його логіку та самоконтроль. Спрага була тим демоном, який руйнував його тіло зсередини.
“Це кінець!” - видавив із себе Віктор.
“Давай Вікторе, ти зможеш! Ще трохи і ми будемо вільні” - заспокоював його Пітер. 
Віктор ще з хвилину сидів на камені, але потім раптово перехилився та впав назад. 
“Вікторе треба йти! Вставай! Ми мусимо це зробити! Якщо ми дійдемо до кінця твоя залежність зникне!” - намагався пробудити Віктора Пітер.
Але Віктор не відповідав. І тут сталося те, чого раніше ніколи не ставалося. Весь світ навколо неначе тріснув. У вухах теж почувся тихий не зникаючи скрегіт. На землі, небі, рослинах, сонці з'явилися довгі дрібні тріщини, які тяглися так далеко куди могло дістати око. Раптово потьманішило, хоча сонце далі висіло в зеніті. 
“Ендрю, що в біса відбувається?” - сказав Пітер собі до зап'ястя на якому був невеликий мікрофон. У вусі Пітера був навушник, кілька секунд була повна тиша, але потім почувся тривожний голос Ендрю: 
“Пітере.. схоже що Віктор Ковал помер”.  
“Як помер? Відключай мене негайно!”
“Ми намагалися, але не можемо. Пристрій Вас не випускає! Ми вже кілька разів спробували різними способами. Хіба що… відключити пристрій з розетки…”
“Ні! З розетки не треба! Але як це, не випускає?  А як мені можна відключитися, якщо пацієнт помер?” 
“Незнаємо! Вибиває критичну помилку, що свідомості повязані” - захекано відповідав асистент Ендрю. Його захеканий голос видавав, шо він фізично працює.
“Ендрю, ти почав робити Віктору штучний масаж серця? 
“Так” - знову захекано відповів Ендрю.
“Молодець. Я не хочу померти тут разом із ним. Подзвоніть в компанію СенсесЛТД, і запитайте, як мені відключитись!”
“Медсестра Клара вже несе автоматичну підтримку життєдіяльності, бо я вручну так довго не протягну. Я  не знаю що сталося лікарю, у нього просто раптово зупинилося серце”.
“Дайте адреналін внутрішньовенно. Ви маєте зробити все можливе і неможливе, щоб мозок Віктора не помер, доки я не вийду звідси!”
Лікар Пітер Браун сів поряд з Віктором, який лежав і недихав. Світ навколо потроху тріскав, звук незникав. Тріщини ставали більшими та вже були добре помітні, ставало все темніше. Схоже мозок Віктора помалу помирає. 
“Ех, даремно я згодився на цей новітній метод лікування залежностей. Усе через тих медичних представників, які мені його втюрили…” - подумав лікар Пітер Браун.
Принцип методу від компанії СенсесЛТД полягає в тому, що пацієнт занурюється у штучний сон, де створюється голограма нашого світу. Залежність, яку мусить здолати пацієнт моделюється, як гора. Чим сильніша залежність, тим вища та стрімкіша гора, а відповідно, тим важчий підйом на неї. Коли пацієнт зійде на вершину гори залежність виліковується. Цей метод лікування залежностей грунтується на методиці змінення мозку на функціональному рівні самим пацієнтом. Дає дуже обнадійливі результати,  але є і мінуси цього методу. 
Наприклад: сходження на гору мусить бути безперервним та забирає дуже багато часу. Інколи пацієнт лежить у штучному сні кілька тижнів. Харчування відбувається лише через вену. Іншим суттєвим  недоліком є те, що  пацієнт зазвичай не може самостійно вийти на гору навіть за кілька тижнів. Пацієнти відмовляються підніматися на гору через складність підйому. Причиною  є слабкість сили волі пацієнтів. Тому науковці пізніше знайшли вирішення цієї проблеми. Вони виявили, що якщо поряд із пацієнтом піднімається лікар, то успішність вилікування залежності збільшується аж на 94%! Тому тепер лікарі підключаються до мозку пацієнта та йдуть поруч з ним.  На відміну від пацієнта, лікар може відключатися, тому може нормально харчуватися, спати та робити перерви. Мозок пацієнта є основною необхідністю для голограми світу і гори. 
Лікар Пітер Браун вже вилікував більше десяти пацієнтів цим методом. Це був прорив в лікуванні залежностей у психіатрії. Але сьогодні сталося те, що ніколи не ставалася раніше. Пацієнт помер під час лікування. Ще ніколи пацієнти не помирали під час цього методу лікування. І лікар не знав, як покинути помираючу свідомість пацієнта. 
 “Лікарю Браун, Клара дозвонилася у СенсесЛТД. Вони сказали, що у них ніколи не було такого випадку, коли пацієнт помирав під час лікування і вони не знають, як нам допомогти. Вони пришлють спеціаліста, але він буде за 30 хвилин…”
“Що? Та я їх по судах затягаю. І СенсесЛТД і міністерство охорони здоров'я, що дало дозвіл на недокінця перевірену методику лікування. От покидьки!”
“Тримайтеся лікарю Браун, ми вже підключили систему підтримання життєдіяльності пацієнта. Мозок Віктора точно ще витримає 30 хвилин, але невідомо, чи нам вдасться його реанімувати. Схоже проблема точно у серці” - почув голос асистента Ендрю у своєму навушнику лікар Браун.
“Це просто неможливо!” - не міг повірити лікар Пітер Браун. Він втрапив у настільки жахливу ситуацію. Тим часом тріщини уже були з кілька сантиметрів. Тільки тепер лікар Браун подивився на них детальніше .
 Всередині у тріщинах небуло нічого. Суцільна темрява. Він ніколи не думав, що чорний може бути настільки чорним. Але це були не просто розломи в просторі. Це були неначе ворота в інший світ. Ця чорна безодня ненаситно пожирала світло насолоджуючись кожним її фотоном. Там всередині було щось. Невідома сутність, найжахливіша з усіх йому відомих. Погляд Пітера поступово занурювався у цю безкінечність пітьми і коли він це усвідомив, то відчув ніби топиться у ній, та йому не вистачає повітря, щоб дихати. Він змусив себе відвести погляд. Його серце билося так сильно і швидко, ніби вискакувало з грудей. Лікар Браун  відчув свою безсилість у цій ситуації. Безсилість перед тим неминучим, що йде із пітьми. І воно вже близько.
“Ендрю, швидше! Коли Ви мене витягнете звідси?!” - зі страхом промовив лікар Браун.
“Ми стараємося! Але Віктор не подає ознак життя. Нам перетелефонували з СенсесЛТД і сказали, що спеціаліст не приїде”.
“ЩООО?!!!”
“Але вони запевнили, що коли пацієнт помре, то Вас автоматично викине з його свідомості”.
Ці слова трохи заспокоїли накочуючу лавину прокльонів, та послабили той страх, який виник коли лікар Браун розглядав тріщини. Він з полегшенням видихнув та спитав: 
“Це вони точно знають?”
 “Ну.. вони так вважають. Розумієте, це форс мажорна ситуація. Вони просили нас повідомити, як це все завершиться.”
“Я їх таки засуджу! Здеру все до останнього пені! А якщо навіть не я, то Ви це зробите, асистенте Ендрю. Домовилися?”
“Так лікарю Браун, я цього теж так просто не залишу. У разі чого, усі гроші отримає Ваша родина.”
“Добре” - знову важко видихнув лікар Браун та продовжив: “Скільки часу вже тривають реанімаційні заходи?”
“Уже  30 хвилин. Але безрезультатно. Нам не вдалося відновити нормальне серцебиття у Віктора. Шкода, що не можемо використати дефібрилятор, через цей пристрій”.
“Дефібрилятор не використовуйте ні в якому разі! Ще не вистачало, щоб я тоді тут точно помер! Добре Ендрю, відключай Віктора, надіюсь мене дійсно викине з його свідомості, як це сказала фірма СенсесЛТД” 
“Бажаємо удачі лікарю Браун. Маю за честь працювати з таким хоробрим лікарем як Ви!”
“Я ще не помер! Вони ж сказали, що я повернуся! Давай, повертай мене назад, Ендрю!”
Світло, яке потроху ставало все тьмяніше і тьмяніше тепер раптово згасло.  Але навіть у цій темряві лікар Браун бачив, як страхітливі тріщини збільшуються. Тепер вже нічого не стримувало ту чорну сутність, яка знаходилася там. Вона з ненаситістю  пожирала світ у якому знаходився Пітер. Ось вона вже добралося і до нього. Спочатку рука, потім нога і темрява, як дьоготь, піднімалося все вище і вище. Лікар Браун заціпенів від жаху та відчував, що він розчиняється в чорних обіймах смерті, стаючи частинкою безкрайньої, безповоротної пітьми.
Але тут раптово йому в очі вдарило світло. Лікар Пітер Браун протер очі та почув голос:
“О, Пітер, і Ви тут! А де ми знаходимось? Це якась нова голограма?” - це був доволі знайомий голос, але лікар Браун не міг зрозуміти, де він його чув. Голос продовжував говорити далі: 
“Я пам'ятаю, як ми йшли на гору. Потім я дуже втомився, сів відпочити. А  далі ми опинилися ось тут. То що це?” - тепер лікар Браун зрозумів -  це голос його пацієнта Віктора.
Нарешті навколо почало щось проглядатися. Вони були, як у тумані, але світлому. На щастя, та страхітлива темрява зникла. Біля нього поруч стояв Віктор Ковал. Живий- преживісінький.
“Ендрю, де ми?”  - запитав у  запястя лікар Браун, але тут він зрозумів, що мікрофона на запясті немає, власне як і навушника у нього у вусі. Він та Віктор стояли у якихось піжамах і у них у руці був листок формату А4.
“Це наче якийсь гіпермаркет…” - протягнув Віктор.
І дійсно, через туман почали проявлятися обриси поличок гіпермаркету. Вони плелися вздовж, але товарів на них не було. Власне крім поличок, стін та стелі там нічого не було. 
“А я здається тут колись працював… правда ще перед тим як почав приймати метамфетамін” - вигукнув Віктор.
Лікар Браун нарешті  поглянув на листок паперу, де було написано його ім'я і прізвище: Пітер Браун. Більше там нічого не було.
У Віктора Коваля теж був такий самий папір, де щось було написано, але здається це не була латиниця. 
“Що в тебе написано на листку?” - спитав лікар Браун. 
“Ааа… та це моє ім'я та прізвище, але кирилицею - Віктор Коваль. Я народився та перші 6 років жив в Україні. Лише пізніше мої батьки переїхали до Англії разом зі мною. Як Ви про це дізналися? І взагалі де ми знаходимося? Це знову якийсь тест чи випробування?”
Саме в цей момент одна з кас загорілася яскравим світлом. 
“Ходімо глянемо, що там?” - запропонував лікар Браун не відповідаючи на питання Віктора. Власне, він і сам ще не міг зрозуміти, де вони знаходяться.
На касі сиділа дівчина у стандартному одязі касира. Її вигляд був втомлений, наче вона вже відпрацювала цілу зміну  та чекала завершення роботи. Вона втомлено подивилася на чоловіків та показала жестом підійти до неї. Коли вони підійшли ближче вона голосно промовила: 
“Папір!”
Віктор був трохи сміливішим, тому підійшов до неї перший і дав їй свій аркуш паперу до рук.
З втомленим виглядом вона пробила папір, як якийсь товар та віддала його Віктору. Потім  сказала: 
“Проходьте далі. Коридор 3С. Там Вам дадуть відповіді на всі Ваші запитання.”
Віктор оглянувся на мене, знизив плечима,  а потім розвернувся та пішов кудись далі позаду каси. 
“Папір!” - знову голосно мовила касир, вибивши з реальності лікаря Пітера Брауна, який спостерігав куди ж пішов Віктор.
“Що тут в біса відбувається?” - не витримав лікар Браун.
“Папір!” - знову голосно повторила дівчина. Її вигляд дав зрозуміти, що вона не буде відповідати на жодні запитання. Лікар нервово простягнув їй папір. Вона його пробила, подивилася у монітор, закотила очі, а потім голосно крикнула на цілий магазин.
“У нас відміна!” 
Невідомо звідки прийшла ще одна продавщиця. Вона була трохи старша, але теж виглядала дуже втомленою. Ця старша продавщиця підійшла до каси та глянула на монітор. Потім скривилася, дістала якусь карточку, провела нею біля якогось пристрою та повернула папір Пітеру в руку.
“Він живий, він живий! Серце почало знову битися” - почув крізь сон лікар Браун голос Ендрю.
“Лікарю Браун, Ви нас чуєте? У Вас була клінічна смерть на кілька хвилин, але ми почали відразу Вам робити непрямий масаж серця. Як добре, що Ви вижили. Слава Богу!”
“Що це тільки що було?!”  - тільки зміг видавити із себе лікар Браун.



мій  Фейсбук -  https://www.facebook.com/sergii.vasyliuk.3/

Ілюстрація
Показати все
[моє] Фантастика Моє
1
▲ 2 ▼
0
127
user photo Сівер user photo ЛітКартопля

Фантастична пятниця від Сівера: Ловець снів

Мій Фейсбук - https://www.facebook.com/sergii.vasyliuk.3 (там є всі оповідання опубліковані мною)

Ловець снів

Це була звичайна субота. Сотні таких проходять непомітно для мене, але саме у цю суботу сталося щось дуже дивне.
        Біля мене зараз стоїть привид. Він з'явився не з самого ранку, а пізніше. Все починалося, як і кожної суботи - я прокинувся, поснідав, переглянув новини на своєму телефоні та вирішив перевірити письмові роботи своїх учнів. Мені подобається перевіряти роботи під музику, але як тільки почала грати перша пісня, як тут раптово біля мене з'явився він - привид.
        Він стояв за кілька кроків від мене з таким виглядом, нібито він тут був завжди. Він не був страшний, але його раптова поява, та ще й у моїй кімнаті була для мене настільки шокуючою, що я відчув як багато мурашок пробіглися по моїй шкірі від голови до п'ят. Здається мої очі так широко ніколи не відкривалися, навіть тоді, коли я почув від одного із своїх учнів старших класів, що Земля плоска.
Цей привид був молодим, у гарній фізичній формі, чоловіком. Він був одягнутий трохи дивно, на ньому був облягаючий спортивний костюм без швів. Таких костюмів я ніколи не бачив на Землі. Сам привид був напівпрозорий та повністю безбарвний, а його зображення час від часу миготіло, ніби існували якісь перешкоди, які заважали надати чітку картинку. Він спокійно стояв і дивився на мене. Жодна емоція не торкалася його лиця.
        Потім він заговорив. Точніше він говорив через пісні на моєму програвачі. Він використовував слова із пісень та з них складав свою мову.
        “Доброго дня, мене звати. Кларк. Я з. Майбутнього. Нам потрібна Ваша допомога” - ці  слова були вирвані з контексту з багатьох різних пісень, а потім продовжив - “Вибачте, якщо Вас налякав”.  
        “Що  ви тут робите?” - єдине, що я зміг видавити із себе в той час.
        “Я. Проекція людини. З року дві тисячі. Двісті тридцять четвертого. Людство на межі вимирання. Ви наш останній шанс”  - було доволі складно зрозуміти цю пазлову мову привида.
        “Що?”  
        “У році дві тисячі. Двісті тридцять. Четвертому. На людство напали. Інопланетна цивілізація. Ква. Зеро. Ки.” - продовжували зі мною говорити різні пісеньки, в той час, як привид лише плямкав губами. Останнє слово було складене із трьох різних пісень.
        “Ми маємо. Машину часу. Але вона нам допомагає. Відсилати лише. Проекцію. Не можемо змінити минуле. Можемо заглянути у майбутнє. Спілкування лише через хвилі. Які послано. У певну область чорної діри. Як і я. Лише проекція.”  - казав переривчасто привид.
        “Що Вам від мене потрібно?” - нарешті, я почав, хоч щось розуміти.
        “Врятуйте людство” - сказав він, а я чекав продовження, але його так і не було.
        “Що?” - я здається знову отупів, бо нічого не розумів.
“Ви  можете змінювати. Реальність. Неусвідомлено. Ви можете стерти. Ква. Зеро. Ків. З нашої реальності” - продовжував свою мову привид.
“Як?” - тепер я зовсім заплутався.
“Ви з року.  Дві тисячі двадцять. Девятого. Ви чули про глобальну катастрофу. Метеорит Апофіс. Знищив людство.”   - продовжував уривками говорити привид. У мене вже почала боліти голова, через ці постійні фрази із різних пісень.
“Метеорит Апофіс нічого не знищив. Пролетів далеко від нас, ще 13  квітня у цьому році. Всі новини про це говорили.” - вимовив я.
“Ви це змінили. В паралельній реальності. Він знищив Землю. Ми можемо спостерігати. Паралельні світи.”
“Якась нісенітниця. Я нічого не робив. В той день я взагалі був у школі” -  у мене вже пройшла стадія здивування і пішла стадія роздратування. Він забирав мій вільний час!
“У Вас був сон. Ніби. Метеорит Апофіс врізається у землю. Знищує все людство.”
“І що з того? Щось таке пригадую. Але у багатьох бувають схожі сни?”
“У вас був сон. Пандемії на Землі 10 років тому.”
“І що? Вона пройшла. Убила кілька мільйонів.”
“Так. Але в іншій реальності. Убила кілька. Мільярдів. У паралельному світі. Ви змінили вірус. Змінили реальність”.
“Це якась дурня. Я не той хто вам потрібен. Забирайся з моєї квартири” - мене добряче втомили ці розмови, і я хотів чим швидше цього здихатись.
“Добре. Щоб я зникнув. Одягніть окуляри. Дивіться лише правим оком. На мене. Я зникну.” - незнайомець простягнув руку і своїм вказівним пальцем показував на мій стіл. Там дійсно лежали якісь окуляри.
Рамки окулярів були виготовлені з тонкого, але міцного матеріалу, який здавався прозорим, наче скло високої якості.  На рамках було щось написано, але букви то зявлялися, то зникали і мова була зовсім не зрозумілою. Колір скла змінювався від глибокого смарагдового до діамантового білого, в залежності від того, з якого боку на них подивитися.  
Як я їх до цього не помічав?.. Я не ношу окулярів, а ще вони були дуже дивної форми, ніби не з цього світу.
        “Що це за окуляри?” - з недовірою запитав я.
        “Вони розсіять. Ілюзію.” - сказав привид.
Я хотів, щоб це чим пошвидше закінчилось, тому взяв окуляри. Вони були дуже легкі, наче я нічого і не тримав у руці. Потім одягнув їх та заплющив ліве око. Після цього я поглянув на незнайомця лише правим оком. Але його вже не було.
Як і взагалі нічого знайомого вже не було. Бо я був уже не у своїй квартирі. Я знаходився у величезному приміщенні, де було близько двадцяти людей, які були одягнені, як той привид, але тепер одяг був різного кольору. Я розміщувався у якісь скляній сфері, а переді мною відкривався гарний природній краєвид через величезну скляну прозору стіну. Тепер уже я був привидом. Мої руки і взагалі весь я були  напівпрозорими.
“Що це за фокуси?” - зніяковіло запитав я. Хоч я це сказав у голос, але я почув ці слова зовсім чужим голосом із цієї сфери.
        Один із незнайомців підійшов до мене:
“Вибачте, ми були змушені переправити Вашу свідомість у наш час. Зараз 2243 рік, і приблизно в межах 15 хвилин інопланетна  раса “Квазерки” знищать усе людство на Землі. Потім вони добють інші колонії на інших планетах. Містере, Ви були наша остання надія”.
“Що? Поясніть мені, що тут відбувається?” - сказав я, але знову голос був не мій. Я здається втрачав самоконтроль, цей жахливий сон ставав все гіршим і гіршим.
        “Розумієте, завдяки чорній дірі “Єдиноріг”, ми змогли заглядати у минуле та майбутнє. Через те, що ця чорна діра є дуже маленькою ми обмежені в часі. Ми можемо лише заглядати на відрізок близько 230 років як у минуле, так і у майбутнє. Ми навчилися це робити ще близько сто років тому. І уявіть наше здивування, коли ми виявили, що у 2243 році наша планета буде знищена. Згодом наші вчені навчилися заглядати у паралельні світи. Але у всіх паралельних світах доля у планети Землі була майже та сама - у 2243 році Земля буде знищена інопланетянами. Звичайно були і паралельні світи знищені метеоритом, чи пандемією, чи ядерними війнами, але це зазвичай траплялося  у минулому, ще до знаходження машини часу. Ми розпочали пошуки  фактору, який би допоміг нам змінити нашу долю. І ми зрозуміли, що той фактор, який міняв долю цілих світів виявився людиною. І ця людина є Ви, містере”.
        “Це якась дурниці. Як я можу змінювати цілі світи? Якби я був настільки могутнім, я був наймогутнішою істотою у всесвіті  і зараз би не стирчав у цій скляній кулі”.
        Незнайомець посміхнувся і продовжив далі:
        “Ми теж думали, що Ви Бог. Однак ми переглянули Ваше життя від народження і аж до смерті і  нічого дивного не знайшли. Однак одна особливість таки була. Протягом вашого життя не було жодного катаклізму. Навпаки, усі відокремлення реальності, які могли спричинити катаклізми були змінені Вами. Ми не знаємо, як Вам це вдається і чому Ви прожили звичайнісінький земне життя, коли Ви настільки могутні. Але це не має значення. Ви є наш ключ до виживання. Тому нам потрібна була перевірка. Ми створили прогнозовану модель при якій ми переносимо Вашу свідомість у наш час, щоб вона померла разом із нами. Якби Ви не були тим фактором, що міняє світи то Ви б просто померли. Але цього не сталося, містере. Згідно даних, що показала машина часу станеться  диво. Квазерки зникнуть. Зникнуть у момент атаки, що знищує Землю. Вони зникнуть і ніхто не памятатиме цей день окрім Вас, містере, та нас, коли ми знайдемо цей паралельний світ у минулому. Ви зміните реальність. У тому новому світі протягом наступних 230 років ми квазарків не зустрінемо”.
“Але чому?”  - запитав я.
“Точно не знаємо. У нас є теорія, що у Вас живе Бог, який хоче прожити звичайне земне життя без катаклізмів. Тому все, що заважає цьому статися буде знищено. Ви це робите  підсвідомо, адже Бог, що живе у Вас, є у якості спостерігача. Якщо йому, щось заважає спостерігати світ Вашими очима він його позбувається. Бог поглинає цю реальність і лише Ви будете її пам'ятати, як сон. Більше того, ми вважаємо, що якби ми спробували Вас убити, ви б стерли і нас. Тому ми Вас сюди лише перенесли. Ви знищуєте лише те, що загрожує Вашому життю безпосередньо”.
“Це якісь дурниці. Якщо це так, то чому Ви не взяли Бога зі свого часу? Він, що зник? Чому я?”  - мене дратувало, що я чув не свій голос, коли розмовляв.
        “Виявляється Бог, не завжди існує в людях. Він, напевно, подорожує по всесвіті. Ви були його найближчою зупинкою до нашого часу. Можливо у минулому або в майбутньому буде нове перевтілення його у формі людини. Але це невідомо, ми обмежені можливостями чорної діри “Єдиноріг”. Тому тільки Ви,  наш єдиний шанс перемогти квазерків.”
“Це якась нісенітниця. Я не є так званим Богом!”
“Це Ви так думаєте. Ви наша остання надія.”
“Якщо ви помилились, вам усім кінець! “
“Ми знаємо.” .
“І мені буде кінець?”
“Якщо ми помилились, Ви теж помрете. Фактично Ваше тіло буде живе у вашому часі, але Ваша свідомість помре тут в майбутньому із нами. Тому у вашому часі залишиться лише тіло без свідомості. Тобто Ви будете перебувати у вегетативному стані в минулому. Але це станеться тільки, якщо ми помилились”.
“ О Боже! Та ви всі психи! І коли ці інопланетяни нападуть?!”
“Згідно наших прогнозів приблизно у межах кількох хвилин смертельний промінь Квазарків знищить усю планету Земля, та решту наших колоній. Промінь смерті ударить за 100 кілометрів звідси, але Ви зможете, його наглядати через це велике вікно, яке ми спеціально для Вас збудували. Таким чином, Ви зрозумієте всю його руйнівну силу, і що шансів на виживання у нас та Вас немає”.
“Чорт забирай! За що вас хочуть знищити ці квазарки?”
“Ми не знаємо, але у нас є теорія, що Вони теж мають машину часу і вони зрозуміли, що ми знищимо їх у майбутньому. Тому вони вирішили нас знищити першими”.
"Це якесь божевілля, а що.." , але мене перебили і сказали:
"Починається!"
Я побачив через вікно, як маленькій рожевий промінь десь далеко за горизонтом пронизує небо. Потім почала двигтіти земля, промінь збільшувався, і стало дуже яскраво. Світла було так багато, ніби дивишся на сонце. Але я дивився. Я бачив як промінь стає більшим і розриває  небо. Хмари розлітаються в усі боки, і я відчуваю відчуття неминучості. Я знаю, що це кінець. Усе навколо трясеться. Я бачив як тріскає земля і з неї теж виривається світло. Кінець наближається. Воно знищує усе. Люди навколо попадали на землю, з них теж іде світло. Вони кричать. А я дивився на те світло, і воно зараз теж поглине і мене у цій сфері! Зітре в порох! На атоми! Нещадно! Страх пронизав усе моє тіло. Це неможливо! Це кінець!
Я прокинувся  весь у холодному поті.
Боже, ну й наститься таке! Я глянув на ловець снів, який висів поряд з моїм ліжком. Мені подарували його мої учні кілька років тому. Блін, але ж він зовсім не допомагає! Треба його викинути! Ці кошмари мені набридли! То пандемія, то ядерна війна, то метеорит. А сьогодні взагалі якісь інопланетяни. Я хочу пожити нормальним земним життям.
Показати все
[моє] Фантастика Оповідання Моє
0
▲ 4 ▼
0
499
user photo Сівер user photo ЛітКартопля

Фантастичні оповідання від Сівера: Відділ маркетингу

Відділ маркетингу

Маркетинг не має нічого спільного з пошуками хитрих способів позбутися від виробленого товару. Маркетинг - це мистецтво створення цінності для споживача.
Філіп Котлер

Пекло. Переговорна кімната відділу маркетингу. В клубах сірчаного диму проглядаються портрети типових  цільових споживачів - алкоголіки, злочинці, розпусні дівиці, хабарники та інші депутати. За вікном чути крики грішників, які глушаться шкварчанням олії та гигиканням чортів. В кімнату по черзі заходять демони: Веліал - демон брехні, з маленькими очима, які весь час бігають туди-сюди, Вельзевул - демон хвороб та заздрості, його велике черево вмістило б цілого Веліала, Асмодей - демон хтивості та сімейних проблем, кожен мускул виднівся на його вмірі загорілій шкірі, Мамон - демон жадібності, з великим носом та великими руками, та Бельфегор - демон ненажерства, найбільший з усіх з непропорційно малою головою. 
Посередині кімнати був великий круглий стіл, а навколо 5 стільців куди і посідали демони. Як тільки всі зайняли свої місця першим встав Веліал і почав розмову. 

Веліал (брехня):
  •  Дякую всім, хто прийшов на зібрання. Сьогодні у нас розробка нового проекту. Наш бос дуже задоволений нашими попередніми проектами “Куріння” та “Алкоголь”. Однак, ці засоби потребують тривалого часу для отримання душ. Тому Диявол попросив мене очолити новий проект, який би забезпечував швидке отримання душ.
Вельзевул (хвороби, заздрість):
  • Веліал, я розумію, що ти демон брехні, але це вже занадто. Щоб сам, Диявол, і просив у тебе… 
Веліал (брехня):
  • Я своїх не обманюю, існують принципи...
Мамон (жадібний):
  • Ставлю шістсот душ, що Веліал вкраде наші ідеї і подасть Ліліт, як свій власний проект. До речі, ця сучка Ліліт мені, як завжди не доплатила за попередні проекти. Я заслуговував більшого!
Вельзевул (хвороби, заздрість):
  • Ой Мамон, не починай. Через твою жадібність, ти як завжди більше за всіх отримуєш душ. Більше за тебе отримує, хіба що цей хтивий Асмодей.
Асмодей (хтивий, сімейні проблеми):
  • Я поважаю нашого головного бухгалтера - Ліліт. У мене із нею виключно ділові стосунки. 
Веліал (брехня):
  • Асмодей не забирай мого хліба - брехня це моя спеціальність. До речі, чому знову не прийшов Аббадон?
Вельзевул (хвороби, заздрість):
  • Та цей лінтюх майже ніколи на зібрання не ходить. За що йому тільки душі платять?!
Бельфегор (без міри, ненажерство):
  • За це і платять. Це його сфера діяльності. Але  давайте не будемо впадати в інфернальний скандал. Якщо ми будемо так далі базікати, то душі не заробимо. А для мене чим більше душ, тим краще. А час це душі.  Пропоную обговорювати проект за столом Пентаграми, щоб не витрачати час намарно. Нагадую, порушення законів за столом Пентаграми карається втратою демонічного звання, Веліале. 
Веліал (брехня):
  • Чому саме Веліале?! І Бельфегор, ти як завжди кидаєшся в крайнощі. 
Мамон (жадібний), Асмодей (хтивий, сімейні проблеми), Вельзевул (хвороби, заздрість): 
  • Ні! Веліал, давай стіл Пентаграми!
Веліал (брехня):
  • Ех, ніхто мені не довіряє.. Добре я згоден про стіл Пентаграми. Чи згодні усі хто знаходиться за цим столом обговорювати проект за столом Пентаграми? 
Мамон (жадібний), Асмодей (хтивий, сімейні проблеми), Вельзевул (хвороби, заздрість): 
  • Згодні!

На столі за яким сиділи пять демонів утворилася палаюча пентаграма. Усі 5 демонів піднялися та почали говорити:
  • Ми демони пекла, зібралися тут за столом Пентаграми, заради вищої мети. Клянемося працювати разом заради величі пекла, його володаря Диявола, та збільшення душ на зло усьому доброму!  Ave Satanas!

Веліал (брехня):
  • Що ж почнемо по ділу. Проекти “Куріння”  та “Алкоголь” зараз запущені  та справляються чудово. Наш аналітичний відділ, під керівництвом Барбатоса спрогнозував, що в майбутньому ми будемо отримувати з кожного проекту по одному відсотку душ щороку. Але у цих проектів є слабке місце. Вони потребують багато часу для отримання душі. За цей час є можливість, що наш конкурент “Небеса” створить методи боротьби, та поверне душі та шлях праведний. Тому у нас основна задача створити щось, що дозволить швидко занапастити душу. Бажано, щоб цей короткий проміжок часу супроводжувався  ефектом занапащення інших душ.  
Бельфегор (без міри, ненажерство):
  • Цікаво. Тепер зрозуміло чому ми усі тут. Це дуже складний проект, який потребує комплексної роботи кожного з нас. Ми повинні використати свої сильні сторони, щоб проект став успішним. Для початку пропоную не придумувати нічого нового  і взяти за основу перевірений метод - вживання речовини, як це було з проектами “Куріння” та “Алкоголь”. 
Веліал (брехня):
  • Згоден, навіщо ускладнювати завдання, якщо люди ведуться. Тепер придумаємо назву для проекту та для речовини. Щоб швидко отримати душу, речовина повинна швидко вбивати людей.  Отже люди будуть за крок до смерті. За крок до вмирання. За … вмирання. Завмирання. Як там з грецької завмерання?
Мамон (жадібний):
  • Narkoticos. 
Веліал (брехня):
  • Ну ось і є назва - проект “Наркотик”. А речовини будуть називатися наркотики. Як вам назва?
Мамон (жадібний), Асмодей (хтивий, сімейні проблеми), Вельзевул (хвороби, заздрість), Бельфегор (без міри, ненажерство):
  • Чудово! Супер! Ага, звучить!
Мамон (жадібний):
  • Підтримую ідею. Однак цей проект важчий чим попередні. Через швидкий ефект, люди швидко зрозуміють, куди їх приводять наркотики і перестануть вживати їх. Згадайте, як провалився відділ Марбаса, коли він придумав отрути! Зараз відсоток душ з отрут майже нульовий. 
Веліал (брехня):
  • Отрути дійсно приносять малувато душ. Але проект не провальний, а постійно вдосконалюється перейшовши у технологію карценогени. Думаю найближчі тисячу років робота в цьому відділі буде продовжуватися.  
Асмодей (хтивий, сімейні проблеми):
  • Згоден з Веліалом.  Отрути діяли надто швидко і людина усвідомлювала їх шкідливий вплив. Наркотики повинні бути повільніші за отрути, та людина не повинна відчувати їх шкідливий вплив. Тому це повинна бути речовина, що впливає повільно на нервову систему людини. 
Веліал (брехня):
  • Так. Чудова Ідея. Речовина, що подавляє волю людини.  Але, як зробити так, щоб люди прагнули спробувати наркотики?
Асмодей (хтивий, сімейні проблеми):
  • Можемо використати людські бажання -  жагу до нового, жагу до багатсва і величі, жагу до насолоди...
Бельфегор (без міри, ненажерство):
  • Згоден. Я беру на себе роботу поєднання наркотиків та жаги до нового.  Мої піддані будуть весь час пускати чутки серед людей, що наркотики дають нові відчуття, яких вони  ще ніколи не відчували. Додатково пустимо міф, що наркотики підсилюють інші позитивні характеристики в людині, такі як творчість, розумові якості,  і тому подібне. Навіть, якщо наркотики заборонять, вони будуть прагнути до них, адже заборонений плід - солодкий. 
Мамон (жадібний):
  • Я беру на себе поєднання наркотиків та жагу до багатства та величі. Мої піддані будуть весь час пускати чутки, що багатство та наркотики ходять поряд. Що займаючись наркотиками можна швидко розбагатіти. Нібито наркотики дозволяють відкрити нові можливості до збагачення.
Асмодей (хтивий, сімейні проблеми):
  • Я беру на себе поєднання наркотиків  та жагу до насолоди. Мої піддані будуть весь час пускати чутки, що наркотики це вершина задоволення. Що нібито наркотики  дають відчуття незалежності та свободи. Люди мусять вірити, що наркотики це вершина розваг.  Додатково мої люди будуть поширювати інформацію, що наркотики дозволяють вирішувати життєві проблеми.
Веліал (брехня):
  • Я візьму на себе хибне уявлення про безпечність наркотиків. Мої піддані будуть пускати чутки, що можна в будь-який момент відмовитися від наркотиків. Нібито від наркотиків не буде залежності, якщо приймати їх рідко, або якщо приймати легкі наркотики. Ну і звичайно потрібно всюди наголошувати, що вживання наркотиків це право кожної людини, і вони не приносить шкоди іншим. 
Вельзевул (хвороби, заздрість):
  • Так-так, це дозволить розпорошити безпечність людей. Будемо створювати різні класи наркотиків від легких до важких. Додатково надамо властивість наркотикам толерантності, щоб відчуття при повторному вживанні наркотиків весь час ставали слабшими. Таким чином вони самі перейдуть з легких наркотиків на важкі, та з малих доз на великі. 
Асмодей (хтивий, сімейні проблеми):
  • Це все чудово. Але залишилося основне. Хто вперше запропонує наркотики новим душам. Підсвідомо люди на наркотиках будуть розуміти, що їхня душа занепащається, тому вони не запропонують наркотики тим, кого люблять. А від чужих людей наркотики ніхто не візьме. 
Веліал (брехня):
  • Нашими поширювачами наркотиків будуть люди, які не будуть ані близькі, ані чужі. Просто знайомі. Це закриє прогалину в поширенні, адже алкоголь поширюється лише від друзів та добре знайомих. 
Вельзевул (хвороби, заздрість):
  • Чудово, а після того, як душа занапаститься повністю та занепастить інші знайомі душі, її можна забирати до нас. Використаємо, як завжди, хвороби, тупість, і апатію, яку їм уже привиють наркотики. 
Вельзевул (хвороби, заздрість):
  • Вважаю, що основа для проекту створена. Пропоную закрити Пентаграмний стіл. А наші напрацювання передати у центральний відділ до виконання. В залежності від кількості отриманих душ отримаємо свій відсоток. Чи усі згодні?

Мамон (жадібний), Асмодей (хтивий, сімейні проблеми), Вельзевул (хвороби, заздрість), Веліал (брехня)
  • Згодні!

Усі 5 демонів піднялися та почали говорити:
  • Ми демони пекла, закінчили новий проект по збиранню душ.  Клянемося в подальшому збиратися за столом Пентаграми заради величі пекла, його володаря Диявола, та збільшення душ на зло усьому доброму!  Ave Satanas!
Показати все
[моє] Фантастика Текст Моє
2
▲ 2 ▼
0
683
user photo Сівер user photo ЛітКартопля

Фантастичні оповідання від Сівера: Візит

"Неможливо дати означення сну, не вживаючи в ньому слів реальність, неможливо дати означення життю, не вживаючи в ньому слова сон."
Жан Кокто

Лікар чекав на візит. Запах антисептику висів у повітрі, змішуючись з ароматом свіжої кави, яка надходила з сестринської. На одній стіні були медичні плакати, біля іншої стояли шафи та полиці з різними ліками та дезінфікуючими розчинами. 
Вхідні двері відчинилися і в кабінет увійшов чоловік. Його високий зріст і міцна постава давали відчуття впевненості, хоча в його очах був легкий слід розгубленості. Він був одягнений в формальний костюм, однак піт стікав з його лиця та відчувалося, що йому зовсім некомфортно знаходитись тут.
Лікар, відклав свій записник, підняв погляд і посміхнувся. Його очі випромінювали спокій і розуміння, що зразу ж трохи заспокоїло чоловіка.
  • “Доброго дня, лікарю” - промовив чоловік
  • “О, містере Джил. Як у Вас сьогодні самопочуття?” - відповів приязно йому лікар.
  • “В принципі… як завжди. Ніяких змін не відчуваю. Як то кажуть, йде життя, то й добре” - посміхнувся містер Джил.
  • “Ну  і слава Богу. Зробимо зараз деякі аналізи, обстеження і якщо не буде ніяких відхилень прийдете до нас за 3 місяці на контрольне обстеження” - відповів йому лікар вставши з крісла.
  • “Дякую, лікарю. Сподіваюся все буде добре” - з впевніністю в голосі відповів йому містер Джил.
  • “Будь ласка, скиньте одяг, взуття, та пройдіть в кабінку обстежень” - промовив лікар надягаючи медичні рукавиці. 
  • “Добре. А як у Вас справи, лікарю?” - запитав містер Джил знімаючи з себе одяг та взуття.
  • “Все чудово. Трохи мучить ця спека, але сподіваюсь усе налагодиться. Пройдіть сюди та ляжте на спину. А доки я роблю обстеження, розкажіть чи нічого дивного не помічали останнім часом?” - приступив до обстеження лікар, коли містер Джил вже оголонений лежав на лікарняній кушетці. 
  • “Знаєте, нічого дивного і не було. Єдине що мене нервує, так це ця постійна спека. Я б сказав, що  це вже точно якась катастрофа! Це мабуть через глобальне потепління... А у вас що? Теж кондиціонер перегорів?” - спитав містер Джил, який весь був покритий потом. Йому було дуже гаряче і зовсім не стало краще, хоч він і скинув з себе весь одяг. 
  • “Ага, на жаль мусимо це перетерпіти. Нових зараз не купиш, ви ж знаєте..” - відповів йому лікар обстежуючи живіт.
  • “Ага.. ні в кого з моїх знайомих не працює кондиціонер. Всі перегоріли, а нових дійсно не купиш. Люди все розкупили. А в магазині мені сказали, що невідомо коли привезуть нові…” - жалівся містер Джил.
  • “Згоден. А як Ваша робота?” - поцікавився лікар оглядаючи вуха та очі.
  • “Робота як робота -  іноді добре, іноді погано. Що тут скажеш - рутина. Отак і живеш собі від вихідних до вихідних, ге?” - кивнув йому містер Джил.
  • “Розумію. Отже, містере Джил, все впорядку. Нічого патологічного не виявлено. Зараз, ще медсестра зробить відбір крові на аналіз і Ви вільні” - підсумував огляд лікар.
  • “Дякую лікарю. А можу Вас дещо запитати?” - здається цю фразу містер Джил хотів сказати ще від самого початку, як тільки потрапив на обстеження в кабінет.
  • “Так, звичайно” - лікар сів за стіл і став щось писати в записнику.
  • “Скажіть, як там просуваються дослідження стосовно того препарату… який дозволить позбутися дрімерів?” - з надією в голосі спитав містер Джил.
  • “На жаль, ще не винайшли, але розробки тривають. Я думаю можливо вже цього року буде зареєстрований…” - з сумом вимовив лікар.
  • “Надіюсь…  А то знаєте, неприємно жити і усвідомлювати, що у твоїй голові інопланетяни” - трохи з страхом промовив містер Джил.
  • “Ну звичайно, я Вас розумію. Але у Вас поки що жодних галюцинацій чи високої температури не виникало?” - спитав лікар.
  • “Ні, все як завжди, жодних змін, температура в нормі, галюцинацій не було. Отже, як ви колись казали, ці істоти погрузять мене у сон з якого я не вийду?” - запитав містер Джил. 
  • “Так.,Саме так. Розумієте дрімери, ще погано вивчені. Ми лише знаємо, що ці віруси жили собі в океані на супутнику Юпітера - Європі. Ми б про них і не дізналися б ніколи, якби наші мільярдери не захотіли зробити там космічний курорт” - розповідав йому лікар. 
  • “Так, там гарно. Чудовий штучний острів з пісочком, освітлення, пальми, вид на Юпітер, космічний океан… Краса та й годі…” - згадав свій відпочинок містер Джил. 
  • “Згоден, признаюся, я теж завжди планував туди полетіти…” - замріяно промивив лікар та продовжив - “Але потім виявили, що люди, які там відпочивали через кілька років засинали з високою температурою і ніколи не прокидались. Так в гарячці і лежать… жодні препарати не можуть знизити температуру тіла. Пізніше знайшли причину цього явища позапланетні віруси - їх назвали дрімери” - констатував лікар.  
  • “І що вони зараз живуть і розмножуються у моєму мозку?” - задав швидше риторичне питання містер Джил.
  • “Так. І поступово будуть змінювати його на функціональному рівні” - відповів йому лікар.
  • “А можна їх якось побачити?” - запитав містер Джил.
  • “Треба робити біопсію мозку, а це небезпечно. А інші сучасні зображуючі методи не дозволяють виявити їх. Лише тест на антитіла у крові, який у Вас виявився позитивний, дозволив визначити присутність їх у Вашому організмі” - повідомив лікар. 
  • “Лікарю, якщо мене чекає непробудний сон, то як я зрозумію, що я сплю?” - зацікавився містер Джил.
  • “Гмм. ну спочатку перед сном мають бути передвісники - галюцинації, дивні відчуття по шкірі, голоси, ну й звичайно висока температура тіла…” - відповів задумлено лікар.
  • “Це так. А що, якщо я вже сплю і мені це все зараз сниться?” - запитав містер Джил.
  • “Що саме сниться?” - здивувався лікар.
  • “Що я сиджу зараз тут і розмовляю із Вами. Як мені дізнатися чи я в реальному світі чи вже у світі снів?” - спитав містер Джил з тривогою в голосі.
  • “Тобто ви думаєте, що ми усі витвір вашої уяви?” - зніяковів лікар.
  • “Припустимо… Я хочу знати, як дізнатися чи я зараз в реальності чи ні?” - прагнув довідатися містер Джил.
  • “Гмм… ну напевно уві сні Ви б не пам'ятали як ви сюди прийшли, що зранку їли і інші дрібні деталі.. Лише б пам'ятали, як сюди увійшли та початок нашої розмови” - відповів лікар.
  • “А ще які ознаки?” - схоже, що містер Джил почав боятися.  
  • “Ну… у сні не змінювалися б люди навколо  - знайомі, діти, батьки. Не траплялося б речей, які викликають у вас подив або розчарування”  - продовжував лікар.
  • “Тобто, була б рутина, як оце зараз?” - з жахом в очах запитав містер Джил.
  • “Годі Вам містере Джил, ви що дійсно думаєте,  що ми витвір Вашої уяви?” - спитав лікар. 
  • “Спека не спадає, ні в кого не працює кондиціонер, моє життя суцільна рутина. Люди навколо не змінюються і я не пам'ятаю, як я сюди потрапив! Запевніть мене лікарю, щоб я зрозумів, що я зараз не сплю!” - з надією в голосі сказав містер Джил.
  • “Містере Джил, годі себе накручувати якимись дивними думками. Ви здорові! Вам краще?” - з  роздратуванням в голосі відповів йому лікар. 
  • “Дякую, що заспокоїли, лікарю… То як? Я прийду на обстеження за три місяці?” - з полегшенням відповів йому містер Джил.
  • “Так звичайно. Проведемо дослідження, але якщо з'являться якісь симптоми, відразу приходьте сюди” - спокійно відповів йому лікар.
  • “Звичайно. Сподіваюся ця спека хоч трохи спаде. До побачення”  - сказав містер Джил та вийшов з кабінету. 
Містер Джил вийшов на вулицю. Люди навколо йому здавалися якимись чужими та далекими, а його власні думки та відчуття здавалися виходили за межі його контролю. Часом він відчував, що його рухи стають повільнішими, наче він рухається у сповільненому темпі, і звуки навколишнього світу стають далекими та приглушеними. Добре, хоч що лікар не виявив нічого дивного і він здоровий.


Дякую, що Ви прочитали оповідання. Для письменника немає нічого приємнішого коли його старання читають :).
Якщо є можливість залишіть будь ласка коментар з питанням, пропозицією чи критикою. Більше оповідань є у моєму профілі, які буду старатися викладати кожного тижня..
З повагою автор С.В.


Показати все
[моє] Фантастика Оповідання
2
▲ 4 ▼
0
459
user photo Сівер user photo ЛітКартопля

Фантастичні оповідання від Сівера: Друге пришестя

Друге пришестя

"Ми всі атеїсти стосовно багатьох богів. Я просто додав одного бога до списку тих, в яких ти віриш."
Річард Докінз

Мене звати Джозеф Мілер і я батько Ісуса Христа. 
Ні, ви не подумайте, я не психічно хворий! Та й сина я не називав Ісус. При народженні ми з дружиною його назвали Арон. І ріс він до 21 року як звичайний хлопчик. Я зі своєю дружиною Алісою його дуже любимо, хоч ми і знаємо, що він син Бога. 
Звідки я це знаю? Для цього Вам потрібно більше дізнатися про мене.
Я виростав в родині інтелігенції. Мій батько лікар, а мати вчителька. Вони були християнами католиками, але не ортодоксами. Ми не ходили до церкви кожного тижня, лише інколи, на великі свята. У школі я вчився добре, тому вирішив поступити
в університет на історичний факультет. В університеті я і зустрів свою майбутню дружину Алісу. Вона вчилася на факультеті точних наук, спеціалізація математика. Після закінчення університету ми одружилися та планували дітей.
Однак йшли роки, ми ставали старшими, але дітей у нас не було, хоч ми й не використовували жодних методів контрацепції. За три роки такого життя ми зрозуміли, що щось не так. Ми пішли до лікарів і, на жаль, нам обом діагностували стерильність. Ми перевірялися в трьох різних лікарняних закладах, але на жаль висновок був одностайний - ми безплідні. Повністю. Жодні існуючі методи не дозволяють мені стати батьком. Це все через атрофію яєчок - ускладнення після епідемічного паротиту, або по-народному “свинки”, якою я перехворів у дитинстві. Моя дружина не могла стати матір'ю, через відсутність матки від народження. Генетична аномалія… Що зробиш? Тому ми почали розглядати ідею усиновлення, але сталося диво. 
Приблизно весною 2033 року  дружина кожного ранку почала відчувати нудоту та блювати. У неї змінювався настрій і вона відчувала, що щось не так. Ми думали вона захворіла на якусь хворобу, тому ми пішли до  нашого сімейного лікаря за допомогою. Ми були дуже здивовані коли наш сімейний лікар після проведених тестів, сказав, що Аліса вагітна. Ми показували результати трьох клінік, що це неможливо! Але після проведення додаткових лабораторних аналізів та ультразвукового дослідження, діагноз вагітність, був незмінним. У дружини з'явилася матка і там росло маленьке дитятко. Лікарі нам казали, що мабуть сталася якась помилка і матка там завжди була, просто в гіпотрофованому вигляді - недорозвинута, а потім з часом дозріла. Це ж треба вигадати таке. Тому мою стерильность ми з Алісою вже вирішили не досліджувати. Головне, що у нас буде наша дитина. Вже тоді я розумів, що це найсправжнісіньке диво! 
25 грудня 2033 року у нас народився хлопчик. Мої батьки тоді жартували, що це народився син Божий. Хоч ми усі тоді сміялися, наодинці з дружиною ми припускали, що це таки може бути правдою.
Але наші домисли розбилися, як хвилі об скелю, коли хлопчик почав рости. Він абсолютно  нічим не відрізнявся від своїх однолітків. Навіть слухняним його було важко назвати. Якщо б хтось мені сказав “опиши типову дитину” то це був би наш син Арон. У нього було все, як у будь-якої дитини - він їв, спав, грався, хворів, та вчився як і всі діти. Дещо йому вдавалося краще, дещо гірше. І так тривало до його 21 року. У цьому віці він вже вчився в університеті на вчителя англійської мови в коледжі. На наступний день після дня народження під час сніданку він сказав нам:
“Тату, мамо, я мушу Вам дещо сказати. Я Вас дуже люблю, але я не ваш син. Я син Бога. Сьогодні я з ним говорив уві сні і він наділив мене силою. Я володію знаннями усіх своїх попередників. Я приходив сюди 2033 роки тому, і буду приходити кожні дві тисячі років. Останній раз мене тут знали, як Ісус Христос. Я не буду зрікатися ім'я та прізвища, яке Ви мені дали. Адже справжнього імені у мене немає, як і у Бога, бо я є його частинкою. Однак я не можу продовжувати навчання в коледжі. Я повинен нести волю Отця нашого, якого ви називаєте Бог”.
Ми відреагували на це як і всі нормальні батьки. Ми відвезли його в психіатричну лікарню, через наявні ознаки шизофренії. Там діагноз і підтвердився. Його госпіталізували і всі ми надіялися, що він одужає.
Однак через три дні нам подзвонив головний лікар лікарні. Він сказав, що наш син дійсно є син Бога, і що йому пощастило з ним бути знайомим особисто. Наш син хоче повернутися назад додому, і лікарі не можуть його утримувати у закладі.  Тому він попросив нас приїхати і забрати Арона особисто. 
Ми думали це якийсь розіграш. Але коли ми приїхали в лікарню до нас підбігали лікарі, медсестри, адміністративні працівники та навіть колишні пацієнти. Вони тиснули нам руки, фотографувалися з нами, хрестилися на нас. Багато хто із них казали, що нам дуже пощастило мати сина Божого.
Потім нас зустрів головний лікар. Він пояснив, що Арон, коли потрапив в лікарню почав виліковувати психічно хворих пацієнтів. В перший день він оздоровив все відділення. Більше того він знав секретну особисту інформацію кожного з персоналу лікарні. Він сказав, що оздоровить усіх у лікарні. Йому повірили і вони водили його по інших відділеннях і навіть до тих пацієнтів, які не приходили до тями перебуваючи в комі протягом років. І Арон таки вилікував усіх. Крім психіатричних хвороб він виліковув і фізичні хвороби, такі як пролежні, хронічні рани, чи навіть шрами. Всі його пацієнти перейшли в повноцінну ремісію довготривалих психіатричних хворіб. Більше того, комісія з професійних лікарів вважала цих пацієнтів психічно здоровими. Лікарі вже домовлялися з іншими лікарнями, щоб Арон вилікував усіх пацієнтів в країні, але Арон відмовився. Він сказав лише фразу “шляхи Господні несповідимі”. Він попросив, щоб його відпустили додому. Чому ж тоді він вилікував усіх людей у нашій лікарні, для мене до цих пір залишається загадкою…
Але мова не про це. Спочатку ми були шоковані. Але коли так багато людей про це говорять, та ще й факти на лице, тому ми мусили повірити. Ми забрали Арона додому. Іноді ми перепитували чи дійсно все те, що нам розказували правда, а він весь час нам повторював, що це все дійсно правда. 
Одного дня я запитав Арона “Як виглядає Бог?”, а він відповів, “Як оце я”… 
Ми не знали, що робити далі, та старалися вдавати ніби нічого не сталося. Кілька разів просили його хоча б закінчити університет, але він сказав, що у нього є важливіші справи.
І у нього таки дійсно було багато справ. Хоч ми нікому і не казали, але звістка, про те, що з'явився син Божий швидко облетіла наше невеличке містечко. До нашого будинку почали з'їжджатися та сходитися люди звідусіль. Наш син почав проповідувати: спочатку у себе в кімнаті, потім на подвір'ї, а пізніше у центрі міста на площі. Він не вирішував  проблему кожного, хто приїжджав до нього, але завжди давав їм поради. Лише вибірково робив справжні дива для людей і ніхто не міг пояснити, як він це зробив. Часом він казав людям, що хвороба чи неприємність яку ви маєте мусить у Вас бути, бо інакше станеться щось ще гірше. Він не приймав ніяких дарів чи грошей від людей, які отримували допомогу від нього. 
До нас також приходили і священики та інші релігійні наставники. Усі вони ішли з нашого дому проклинаючи нас та нашого сина. Вони казали, що у нас син Диявола та антихрист. Ніхто з них не визнав Арона сином Бога. Вони називали його шарлатаном, брехуном та пройдисвітом та забороняли йому проповідувати. Однак, кількість людей, що йому вірила лише збільшувалася. 
Тому з часом звістка про те, що народився новий Ісус Христос облетіла всю Америку і згодом і весь світ. До нас приходили журналісти з усього світу. Вони брали інтерв'ю у всіх жителів з нашого містечка. Найбільше звичайно у пацієнтів та лікарів, тої лікарні, де він вперше усіх оздоровив. На жаль, лікарню закрили, бо не було більше пацієнтів. А у тих медичних працівників, які публічно стверджували, що Арон є дійсно син Бога влада забрала ліцензію. Влада вважала, що усі пацієнти були з самого початку здоровими і медичний персонал займався всі роки шарлатанством.  
Чим відомішим ставав Арон, тим гірший ефект ми відчували на собі. Усі церкви піддали анафемі спочатку Арона, а потім і нас. Багато людей спалювали наші зображення та проклинали нас. Були цілі мітинги, які вимагали посадити Арона до в'язниці, або навіть стратити. Були навіть такі, які вимагали розіпясти Арона, щоб він показав через воскресіння, що він дійсно син Бога. 
Пізніше на офіційному рівні усі представники релігійних організацій визнали Арона брехуном, пройдисвітом, та шарлатаном. Дива, що робив Арон називали сфабрикованими, без належних доказів, а людей, які підтверджували його дива спільниками. 
Але Арон не засмучувався. Він сказав, що Бог ніколи не створював церков, релігійних організацій та не лишав своїх намісників, тому їхні висновки не мають для нього значення. Арон казав, що релігії спотворили основну ідею, які хотів донести Бог.  Він казав, що настане день, коли вони всі зрозуміють свою неправоту, але для цього потрібен час.
Я пам'ятаю одну із його проповідей. Він казав, що проблема людства в тому, що люди ніколи не знали і не відчували Бога по-справжньому, як це може відчувати він. Це було у притчі про морозиво:
“Серед групи людей одній людині вдалося спробувати морозиво. Морозиво, ніколи ніхто з цієї групи не куштував і ніколи його не бачив. Після цього, всі хто не спробував морозиво, попросили цю людину розповісти, що ж таке насправді те морозиво. Людина, що спробувала морозиво, старалася з усіх сил детально розповісти про смак, вигляд та запах морозива. Однак люди зрозуміли лише те, що могли зрозуміти. Одні люди зрозуміли що морозиво це солодощі і почали усі солодощі називати морозивом. Інші називали морозивом лише пломбір, а інші види морозива заперечували. Інші зрозуміли, що морозиво це їжа білого кольору в обгортці. Ніхто з тих, що слухав, не зрозумів, що насправді з себе являє справжнє морозиво. Більше того, кожен із тих хто слухав, вважав, що саме він зрозумів усе правильно, а інші усе перекрутили. Вони доказували один одному, що таке справжнє морозиво і між ними починалися сварки. Сварки пізніше перейшли у бійки, а ще пізніше у війни”. 
  Під час одного з найгучнішого інтервю, яке показувалося на весь світ мій син сказав: “Якщо ви чули мою притчу про морозиво, то знайте, що те, що сталося у притчі з морозивом, те саме сталося і з Богом. Коли я дві тисячі років тому пояснював та розповідав людям про Бога, то на жаль кожен зрозумів, лише те що хотів зрозуміти. Навіть мої найближчі учні не бачили цілісної картини. Адже Бог один для всіх людей світу та для усіх релігій. Я здивований, що до цих пір існує так багато релігій, та так багато течій християнства. Бог ніколи не писав ніяких книжок, таких як Біблія, Коран, Трипітака, Танах, Веди, У-Цзин,  та інші. Ці книги були написані людьми, щоб керувати людьми, та вказувати їм, що на їх думку робити правильно, а що ні. Ці книги повні вигадок, несправжніх фактів та подій, які створені лише на благо тих, хто їх написав. Я надіявся, що своїм воскресінням я об'єднаю людей на усьому світі і люди будуть вірити лише в одну релігію. Але на жаль сталося, ще гірше.  Своїм вчинком я лише примножив кількість релігій. І я спитаю в Отця, як це виправити”. 
Після цих слів ситуація стала тільки гіршою. На мого сина було скоєно кілька замахів на вбивство. Але Арон їх передбачав, тому все закінчувалося добре. Кількість образ, погроз та прокльонів лише збільшувалося. Арон старався, як міг: усіх своїх кривдників прощав, зцілював поранених, та наводив людей на шлях праведний. 
Одного дня він прийшов до нас з дружиною і сказав: 
 “Тату, мамо. Отець допоміг мені вирішити проблему. Виявляється, я все робив не так. Благими намірами вимощена дорога в пекло, а благими справами в рай. Мої благі наміри створили лише проблеми у світі. Тепер треба терміново виправити мої помилки. Я зроблю своє останнє інтерв'ю, допоможіть скликати чим побільше журналістів”.
Ми з дружиною лише переглянулися. Ми вже знали, що Бог є, і наш син, насправді син Божий, бо бачили усі ті дива, що він робив на свої власні очі. Але ми зробили, як він просив. Ми обзвонили усіх можливих репортерів світу, і повідомили про останнє інтерв'ю Арона Міллера. 
Інтерв'ю відбулося у величезному залі. Тисячі кореспондентів з усього світу чекали, що промовить Арон Мілер. Арон вийшов на середину залу і сказав:
  • “Я звичайний аферист. Всі дива, що я робив це брехня, шахрайство, та фокуси. Я не син Бога. Я все вигадав. Жарт зайшов надто далеко, тому я прошу у Вас усіх вибачення. Прощення мені нема, тому я піду у вигнання. Любіть свого ближнього та простіть мене грішного. Ще раз, вибачте мене!”. 
Це для всіх стало шоком. Після цього, ще мабуть з кілька місяців всі обговорювали цю заяву. Журналісти намагалася взяти у нас коментар, але ми відсторонилися від усіх. Арона навіть намагалися посадити до в'язниці, але судді визнали, що він не зробив нічого поганого, та не використовував свої фокуси на шкоду людям та не отримував матеріальних винагород. Усі релігії світу пишалися тим, що вони ще від початку визнали Арона шахраєм. 
Через рік від тої заяви нас перестали згадувати. Лише інколи можна було почути, чи побачити невеличке розслідування “Арон Мілер - шахрай тисячоліття”. Однак, вони не могли пояснити, як він робив усі ті дива.
Що стосується нас, то ми знову стали проповідувати. Я, дружина та наш син проповідуємо атеїзм. Ми слідкуємо за новинами та їздимо туди, де люди потребують нашої допомоги. Мій син допомагає їм, роблячи дива - зцілює поранених, дає віру у себе і у свої сили, а ми йому у цьому допомагаємо. 
Ми просимо людей, яким допомогли, щоб вони не вірили в Бога, а вірили лише у свої сили. Щоб люди старалися просто бути добрими та ставилися до своїх ближніх так як би хотіли, щоб ставилися до них. Ну і звичайно заперечували будь-які релігії.  
Арон каже, що атеїзм дозволить об'єднати всіх людей світу. Невірячи в богів, люди стануть однієї релігії. Як тільки атеїзм стане основною релігією Землі, він прийде знову та відкриє їм істину. Тоді люди будуть готові її прийняти, але зараз на жаль ні. 

Показати все
[моє] Фантастика Моє
3
▲ 5 ▼
0
393
user photo Сівер user photo ЛітКартопля

Фантастичні оповідання від Сівера: Поїзд до раю

Поїзд до раю

"Майбутнє наше залежить від того, як ми виховуємо наших дітей, а діти - це наша величезна відповідальність".
Нельсон Мандела

На плакаті з зображенням галактики великими літерами було написано “Наші діти підкорять Всесвіт!”. 
Кожен день я дивлюся, на цей плакат на роботі сидячи за столом з комп'ютером. Я - Рік Грін, івже десять років працюю в відділі віртуальних ігор в міжнародному космопорті імені Ніла Армстронга. І скажу Вам чесно, ще жодну дитину, яка полетіла далі Марса я не бачив.  
Колись я теж марив про космічні подорожі  в інші галактики, про покорення нових планет і інші пригоди. Але це було в дитинстві, потім я зацікавився комп'ютерними іграми і тому поступив в Огайський університет на факультет “Програмування”. Однак Програмування і ігри трохи різні речі, тому я його не закінчив. Зараз я працюю у відділі віртуальних ігор і загалом роботою задоволений. Можна сказати, ті ж самі подорожі, але без ризику для здоров'я. 
Моїми клієнтами зазвичай люди від 20 років. Хто ж іще літає на інші планети, як не дорослі? Але на цей раз до мене підійшов хлопець, йому було десь біля десяти років. Він був нетиповим клієнтом, тому я вирішив ближче з ним познайомитися. І тому почав розмову перший:
  • “Привіт. Що хочеш пограти?”
  • “Так.”
  • “На скільки? “
  • “На цілий день!” - жваво відповів малий.
  • “Ого нічого собі! А де твої батьки?”
  • “Вони чекають в готелі на політ.”
  • “Ага. Приїхали завчасно. Напевно дуже важливий рейс. А куди летите?”
  • “Не знаю. Мама і вітчим не люблять зі мною говорити, тому відправили мене сюди. Казали, що заберуть мене, коли треба буде відлітати.”
  • “Ясно. А гроші тобі дали?”
  • “Дали кредитку” - простягнув стандарту кредитну карту.
  • “Добре, давай сюди картку. Буде тобі цілий день. Ти знаєш, як тут грати?”
  • “Не дуже. Я тут вперше, але весь час хотів спробувати.”
  • “Добре, я тоді тобі все покажу. Пішли.” 
Я вийшов із-за столу і ми пішли у відділ з віртуальними машинами.
  • “Як тебе звати?” - кинув я між іншим.
  • “Джим” - сказав він. А потім додав: “Джим Моррісон, сер”.
  • “Не називай мене сер, мені всього 26. Називай мене Рік. Тобі скільки років? “
  • “Десять.”
  • “О, то ти вже і в школу ходиш?”
  • “Та ні” - тихо відповів він. 
  • “Ні? Тобі ж десять, як це сталось?” 
  • “Мама вважає, що школа отуплює людей.  Мій тато хотів, щоб я ходив до школи, але він помер коли мені було шість. Мама після цього як з глузду з'їхала. А мій вітчим, ще той придурок. Взагалі не розумію, як мама могла ним замінити тата. Як виросту піду від них геть.” 
  • “Ясно, ну батьків не вибирають. Можливо мати хоче спробувати кращого життя  на іншій планеті? Там можливо і в школу підеш, га? “
  • “Надіюсь….” - скривився він, але я зрозумів, що він має на це мало надії.
Підійшовши до однієї з віртуальних машин я сказав:
  • “Ну що ж Джим, ось ця гра називається “Острів скарбів”. Заходиш в цю кабіну, вдягаєш окуляри і ти переносишся в час піратів. Спочатку граєш за юнгу, а згодом можеш стати навіть капітаном! Будеш мати свою ватагу піратів, свій корабель, а можливо навіть кілька кораблів! Страшенно цікава гра. Швидко розгортаються події. Справжні морські баталії, гармати, парусники, величезні хвилі, шторм. Можеш шукати скарби, золото. Неймовірні пригоди. Загалом супер.“
  • “Круто! Справжні пірати. Буду грати в це!”
  • “Зачекай, давай хоча б ще щось покажу, а там вже вибереш.”
  • “Дякую!” 
  • “А ось ця гра називається “Планета Ікс”. Заходиш в кабіну, вдягаєш окуляри і ти вже космодесантник. Воюєте з інопланетянами. Космічні перельоти, лазери, бластери, тисячі хижих жуків-інопланетян, яких ти знищуєш тисячами. Величезний вибір зброї! Трохи жорстоко, але інопланетних жуків не шкода, ге?”
  • “Супер, завжди хотів спробувати себе у ролі космодесантника!“
  • “Та чекай, ще ось ця машина, має теж цікаву гру - називається “Швидкість світла”. Заходиш в кімнату сідаєш за кермо, одягаєш окуляри і ти вже приймаєш участь у космічних перегонах. Тут тобі і пояс астероїдів, і гравітаційні аномалії, і чорні діри. Ще й вдосконалювати свій космічний корабель можеш. Гра супер, я тут не один день скоротав.”
  • “Супер хочу літати на космічних кораблях!”
  • “Ну ось маєш на вибір три гри, можеш вибирати. Якщо ці набриднуть прийдеш до мене і я ще якісь покажу. Мене знайдеш за рецепцією, де ти мене і зустрів, добре? “
  • “Добре! Дякую Рік! Іду вже грати!”  
  • “Ну давай. Я йду приймати інших клієнтів.” 
  • “Ще раз дякую” - сказав малий і пішов грати в “Швидкість світла”.

Решта дня пройшло доволі типово для Міжнародного космодрому. Більшість клієнтів брали віртуальні ігри на кілька годин, поки не буде час їх рейсу. Дуже рідко хтось брав на цілий день. Зазвичай це були віртуальні задроти, які жили неподалік або працювали у нас різноробочими. Я і сам любив проводити час в іграх. В той день я і не замітив коли Джим пішов. Решту дня, він до мене і не звертався, мабуть цікаво йому було. В кінці робочого дня я перевірив, чи вимкнуті усі машини і пішов додому. На наступний день я прийшов на роботу як зазвичай. Я здивувався коли з самого ранку знову прийшов Джим.2
  • “О, привіт Джим. Знову ти, і що на цілий день?” 
  • “Ага.”
  • “Невже батьки не дочекалися рейсу?”
  • “Ще ні. Батьки знову мене сюди відправили. Ось картка. У Вас ще є якісь ігри?”
  • “Чи у нас є ігри? Та тобі цілого земного життя не вистачить, що пройти всі наші ігри до кінця. А в що ти вчора грав?”
  • “Я спочатку грав у “Швидкість світла”. Це було супер! Але за кілька годин, я зрозумів, що без модернізації космічного корабля виграти вже важкувато. Я трохи його модернізував, але все одно дуже важко. Тому потім пішов грати в “Планету Ікс”.”
  • “Ну, і як тобі?”
  • “Та взагалі супер! А боси там були просто величезні! Я всіх там знищував. І на танку їздив.  Та я там до кінця дня і грав. Ви вже закривалися тому я пішов до батьків.”
  • “Ясно. В “Острів скарбів” значить ще не грав?”
  • “Ні, але хотілося б ще щось спробувати?”
  • “Ну звичайно. Пішли покажу. Ось, дивися, це гра “Магічний ніндзя”. Є різні країни ніндзя, які між собою ворогують. Вони мають свої магічні заклинання, які використовують для бою. Ти починаєш спочатку ніндзя новачком, помаленьку виконуєш різні місії, бєшся з іншими ніндзями і вдосконалюєш свої бойові та магічні вміння. Дуже цікаво, якщо любиш бойові мистецтва. А он там..”
  • “Я сьогодні пограю в Острів скарбів і в Магічний ніндзя. Якщо набридне я до Вас прийду.”
  • “Супер, домовились. Ти знаєш де мене знайти.”

Цей хлопець провів у нас ще один день. Я вже тоді розумів, що це не дуже добре. Все таки дитина, не ходить до школи, хоч зараз не літні канікули, вже 2 дні пропадає у нас у клубі, і не аби де, а в міжнародному космопорті. Чому батьки ним не цікавляться? Хто його годує? Худий же, як хорт. У кінці робочого дня, я його побачив, коли він повільно крокував до виходу з опущеною головою.
  • “Йоу Джим. Ну що? Як тобі ігри?”
Я його відволік від якоїсь думки, він подивився на мене і його обличчя засяяло:
  • “Супер. Я грав і в “Магічного ніндзя” і “Острів скарбів”. Ігри це звичайно круто, але от би в реальному житті якихось пригод, чогось нового….”
  • “А от скоро буде нове! Скоро побачиш космос, полетиш на іншу планету. Є багато різних колоній зараз, не те що сто років тому. Слухай, а куди ви прямуєте з батьками, я їх за два дні так і не побачив?” 
  • “Не знаю. Батьки мені не казали.” 
  • “Слухай, якщо будеш завтра, спитай у батьків куди ви їдете, хоча б приблизно, добре?” 
  • “Добре. Побачимось.”  -  на прощання гукнув він і побіг у напрямку місцевого готелю.

Джим мені сподобався. Але я мав погане передчуття. Тому я твердо вирішив, що на наступний день зясую у чому річ. На наступний день, я чекав з нетерпінням зустрічі з Джимом. А ось і знову він. Ішов, як завжди, аовільно та дивився собі під ноги.
  • “Привіт Джим.” - почав розмову я
  • “Привіт” - невпевнено промовив він. 
  • “Згову на цілий день?”
  • “Так.”
  • “Слухай Джим, а ти питав батьків куди ви прямуєте?”
  • “Я спитав, але вони не хотіли про це говорити, казали на якийсь поїзд. А  можна я сьогодні пограю в Острів скарбів, бо мені дуже сподобалося!”  
  • “Поїзд? Гмм.. добре, біжи грати. Картки не потрібно, сьогодні за мій рахунок.”
  • “Дякую, Рік!”  -  з радістю кинув Джим і побіг у зал віртуальних ігор.

Та ні, цього ж  не може бути! Невже батьки Джима взяли білети на “Поїзд до раю”. “Поїзд до раю” або  як його називали неофіційно “поїзд смерті” це програма, яку придумала влада для того, щоб дешево позбавлятися від старих космічних кораблів і божевільних. Замість того, щоб переплавляти космічний корабель, пасажири викупають білети в один бік в чорну діру, де кажуть існує інший кращий всесвіт.  Усіх пасажирів присипляють і вони мовчки зникають у Чорній Дірі. Ніхто звідти не повертався. Зазвичай самогубці та божевільні викупляють білети  наперед і чекають моменту, коли буде списуватись корабель. У нас час, таких бажаючих є вдосталь, тому іноді ці психи чекають днями у нашому космопорті з надією на найшвидший вільний корабель. Але я не міг повірити, що хтось бере з собою дитину. Невже дитину пустять на цей корабель? Потрібно вияснити це, і якщо це так  то треба вчасно повідомити у поліцію.
Довго чекати не прийшлось, сьогодні нарешті прийшли батьки Джима. Це була та ще парочка. Жінка бліда і худа - майже як і Джим. А її чоловік нагадував якогось хіпі: дреди та порожній погляд в очах. Мабуть він зловживав якимись наркотиками. Вони підійшли до мене і жінка заговорила до мене:
  • “У вас наш Джим. Такий малий, світловолосий. Покличте його, нам час відлітати.” 
  • “Хвилинку зачекайте. Треба трохи часу перш ніж вимкнеться віртуальна гра. А куди ви летите, якщо не секрет?”
  • “Не ваша справа! Ідіть і приведіть дитину. У нас мало часу.” 
  • “На жаль, мусите трохи зачекати. Процедура виходу з віртуальної гри потребує кілька хвилин. Зрозумійте, я і сам спішу. Я купив білет на “Поїзд до раю”  і чув, що з'явився вільний корабель. Ви часом не чули щось про це? 
Жінка помітно пожвавішала. Так ніби знайшла, щось важливе для неї. Її чоловік здається навіть не розумів, чому вони тут стоять. 
  • “Так. Ми теж  туди поїдемо всією сім'єю. Ми поїдемо в інше нове життя, як і Ви. Ви ж знаєте це життя таке сіре, нецікаве, повне злих людей. І ми з чоловіком вирішили це змінити.” 
  • “А як же Джим?”  
  • “Хто? Ааа Джим… Так він полетить з нами. Візьмемо його з собою.”
  • “Чекайте, а він знає чим закінчиться подорож?” 
  • “Звичайно, у мене було видіння! Мені явився Святий Вільгельм і сказав нам, що ми обрані для кращого життя, і нам треба купити білети на “Поїзд до раю”. І ми полетимо до раю.”
  • “Ви були в психіатра? У вас же проблеми. Звідти ж ніхто не повертався. Ви, ще й  хочете забрати з собою дитину? У нього ще все життя попереду!”
Здається вона зрозуміла, що я з цих, як я називаю - адекватних. Тому вона перестала літати в думках і раптово почала кричати:
  • “Слухай ти! Це взагалі не твоя справа! Клич дитину поки, мій чоловік тобі не врізав!”
  • “Мужик ти, що хочеш по морді?!” - прокинувся зі сну її чоловік.
  • “Добре, добре.  Уже он тисну на кнопку виклику.” 
Насправді це була кнопка тривоги, яка викликала охорону. За кілька секунд до мене вже біг поліцейський. 
  • “Офіцер поліції, Кларк Форест. Що тут відбувається?” - спитав поліцейський. 
  • “Ці двоє ненормальних хочуть взяти з собою десятилітнього хлопчика на “Поїзд до раю” - сказав я йому.
  • “Це наш хлопчик, ми його любимо і хочемо разом із ним відправився в кращий світ” - переходила на писк мати Джима.
  • “Покажіть свої документи та документи на хлопчика” - звернувся до них поліцейський.
  • “Це нечувано. Ось усі документи. Цей придурок відмовляється віддати нам нашу дитину. Ми вимагаємо негайне звільнення цього працівника та офіційне вибачення від керівництва космодрому” - сказала мати.
Поліцейський перевірив документи і сказав мені:
  • “Усі документи впорядку, викличте дитину до батьків.” 
  • “Але, офіцере вони хочуть вбити дитину!” - продовжував я.
  • “Це їх дитина і вони за нею відповідають. Закон на їх стороні. Викликайте негайно хлопчика і не змушуйте мене застосовувати проти Вас силу.”
Я вимкнув машину з грою “Острів Скарбів”. За хвилину прибіг Джим. Він побачив батьків і похнюпився. 
  • “Джим, швидше. Весь час тебе треба чекати. Нас чекає уже поїзд.” - кричала на малого мамаша.
  • “Джим ти вкурсі, що ти їдеш зі своїми батьками помирати?” - кинув хлопчику я.
  • “Помирати?” - здивовано запитав хлопчик.
  • “Не смійте говорити з моїм сином. Офіцере зробіть щось!” - закричала мати до офіцера.
  • “Законом не заборонено говорити з людиною” - скривився та вяло мовив поліцейський.
  • “Мамо, ми летимо помирати?” - спитав Джим.
  • “Не помирати, а в інший світ. Там буде краще. Не слухай цього дебіла. Повір нам. Ми твої тато та мама” - казала мати хлопчика.
  • “Який інший світ? Звідти ніхто не повертається! Його не існує! Ви усі помрете!” -    уже кричав я.
  • “Звідти ніхто не повертається бо там набагато краще життя чим тут. Пророк Вільгельм казав…”
  • “Офіцере, чуєте, це релігійні фанатики. Вони хочуть убити себе разом з дитиною! Зробіть щось!” - продовжував я достукуватися до допомоги від офіцера поліції. 
  • “Хлопче помовч! Це їх дитина і вони можуть робити з нею все, що заманеться. Вони батьки і вони мають повне право на дитину. Виконуй свою роботу і не викликай нас через дурниці.” - сказав мені поліцейський, йому ця ситуація явно не подобалася і він хотів пошвидше піти геть.
  • “Мамо, я не хочу помирати, я хочу жити. Я хочу до школи. Я пізнати світ.” -  благав Джим хоч його вже взяла під руку мати та тягла до терміналу Z.
  • “Ми й будемо пізнавати світ. Ми летимо у новий, кращий світ” - продовжувала своє жінка.
  • “Пішли малий, і не впирайся якщо не хочеш дістати, як завжди” - гаркнув до малого чоловік.
Я був шокований, але не міг нічого вдіяти. Батьки взяли Джима з собою під руку та швидко пішли до терміналу Z. 
  • “Шкода малого, але такий закон” - резюмував ситуацію поліцейський та пішов геть.
Я стояв і був шокований ситуацією. Я мусив, щось зробити. Я не міг допустити смерті Джима. Він мені сподобався і нагадував мене в дитинстві. У мене почав назрівати план. Я не знав чи вдастся він чи ні, але я знав, що так просто не здамся.  
Я залишив табличку “Повернуся за 5 хвилин“ на рецепшині і пішов вслід за батьками Джима. Я використав службові ходи, щоб обійти процес перевірки документів, заборонених речовин і інших заходів безпеки. Нарешті я добрався у термінал Z.
 У терміналі Z уже стояв великий грузовий корабель початку сотих. Видно було, що він уже пройшов багато космічних перельотів. Цей перельот був для нього останній.
Я став поодалік та слідкував за трапом куди весь час піднімалися пасажири. Батьків Джима я не замітив, мабуть вони вже сіли в космічний корабель. Коли останній пасажир сів у корабель я швидко підбіг до стюарта, який перевіряв білети до “поїзда смерті”.
  • “Привіт. Я Рік, я тут працюю  у відділі віртуальних ігор. А сім'я з хлопчиком десь віком десяти часом не сідала в цей корабель?”
  • “Привіт. Тут багато сімей сідало. Але з хлопчиком була лише одна. Вони були на початку реєстрації. Мда, шкода дитини, але що ми можемо зробити? Закон не забороняє переліт неповнолітніх з батьками.” - скривився стюарт.
  • “Слухай, пусти мене на корабель та скажи які їх місця. Я заберу малого.”
  • “Ти жартуєш? Вони тобі не віддадуть хлопчика!”
  • “Не віддадуть. Але якщо будуть спати, то хто їх питатиме?” - підмигнув я йому.
  • “Тобто? Ти знаєш, що сонний газ у камери подається за 15 хвилин до відльоту. А за 5 хвилин починаються закриватися усі відсіки. Ти що хочеш за 10 хвилин викрасти дитину?”
  • “А чому б не спробувати?”
  • “А ти в курсі, що якщо ти не встигнеш, то ти полетиш із ними? Тут все автоматично, ніхто через тебе корабель не буде відміняти”
  • “Вкурсі, тому я поспішу.”
  • “Чи варто ризикувати своїм життям заради чужої дитини? Навіщо  вона тобі? І шо ти з нею потім будеш робити?” 
  • “Буду її нормально виховувати. Він хлопець вже майже дорослий, я якось справлюсь. Знаєш, я колись був сиротою. Але мені здається, що краще бути сиротою, чим бути з такими батьками як у нього.”
  • “А що як малий теж хоче померти?”
  • “Ні, я чув що він не хоче летіти з  ними!” - сказав йому Рік. 
  • “Ну так… Він і в мене просився, щоб його не пустили на борт. Але я йому пояснив, що законом за нього відповідають батьки, бо він неповнолітній. Слухай, я тобі не можу цього дозволити офіційно. Але, я уже всіх посадив, корабель налаштований, а я зараз відлучуся в туалет. Протигаз можна взяти в аптечці швидкої допомоги, он там. Сонний газ випустять через десять хвилин,  рівно в 11.15. Рівно в 11.25 буде розпочато процес герметизації і будуть закриватися усі шлюзи корабля. Так… а  їх каюта 134К. Удачі.”
Він підморгнув мені. І пішов геть.

Я миттю кинувся до аптечки швидкої допомоги. Там був протигаз. Я схопив протигаз та побіг до корабля. Забігши в корабель я почав шукати каюту 134К. На мене дивилися дехто із пасажирів. Мабуть думали, що я забіг в останню хвилину. Я глянув на годинник у мене лишалося 4 хвилини до того, щоб пустили газ. Я побіг по коридору з літерами від А до К і рахував в умі до сто. Коли дорахував до сто я одягнув протигаз на всяк випадок, бо якщо включать газ швидше, то я труп. О нарешті Коридор М. Ще трохи… Пробіг ще кілька десятків метрів  і ось вже коридор К. Тепер треба знайти каюту 134. Коли я пробігав попри каюту 120 включили газ з характерним звуком пшшшшш. Ех, міг вдіти протигаз і пізніше, бо я весь мокрий через нього. У мене лишилось тільки десять хвилин. О, нарешті каюта 134. Я забіг туди. Усі вже спали - жінка з чоловіком справа кімнати, а хлопець зліва. Хлопець мав звязані руки і ноги якимось шнурком. Мабуть пробував втекти… Я схопив хлопця та кинув його собі на плече. Блін важкий десь кілограм 20-30. Я побіг назад з усієї сили, щоб встигнути, але це було дуже важко. За кілька десятків метрів, я вже не міг бігти, а йшов швидким кроком весь захеканий і весь мокрий.  У протигазі було страшенно незручно, і ще й скло запотіло. Мені хотілося скинути протигаз, але я знав, що я миттю ж засну, тому терпів і йшов видивляючись у ту частинку скла, яка якимось дивом не запотіла. Я переклав хлопця на інше плече і лише думав, щоб вчасно покинути цей клятий корабель. Коли я пробігав коридор В я почув якись шум попереду. Блін невже закрились уже двері… З останніх сил я прискорився і побачив, що двері тільки почали закриватися. Добре, що закриваються повільно. Але все одно я знайшов останню краплю сил і побіг до дверей. Я дивився як силует дверей космічного корабля повільно, як брама замку опускається униз. Я був уже біля дверей, вони  закрилися наполовину. Я кинув хлопця на землю біля дверей та виліз сам. Потім нахилився та  схопив його за ноги і потягнув щосили. Я встиг його  витягнути. За кілька секунд космічні двері корабля остаточно закрилася. Я зняв довбаний протигаз та сів на підлогу на трап.
Трап помаленьку почав затягуватися до землі. Я знав, що лишатися біля корабля не можна. Скоро буде закриття терміналу Z  та відліт корабля. Але тепер я не поспішав - процес розігрівання та запущення двигунів займає близько десяти хвилин і то тільки від того часу як трап повністю сховається у землю. Тому я відпочивав аж до того моменту поки  трап не сховався у землю. Потім встав на ноги, підняв хлопця і пішов до найближчого виходу. Я чув як розіграваються магнітні двигуни корабля, але я продовжував іти. Тут іти дві-три хвилини, тому я точно встигну. Нарешті я покинув небезпечну зону. Десь там ще розігрівались двигуни корабля.
Я поклав хлопця на землю, а сам сів поряд на землю повністю знесилений. Боліли руки і ноги, я був мокрий ніби вийшов із душу.
Хлопець почав прокидатися. Він відкрив очі і подивився на мене:
  • “Ми вже в раю?” - спитав спросоння хлопець.
  • “Тепер так.” - відповів йому я.




Показати все
[моє] Фантастика Оповідання Моє
2
▲ 8 ▼
0
929
user photo Сівер user photo ЛітКартопля

Фантастичні оповідання: Всемогутній

“Сила людини може виявлятись у різних формах і залежить від контексту. Фізично людина не завжди є найсильнішою істотою, але її інтелект і здатність співпрацювати дозволяють їй долати безліч перешкод і досягати визначних результатів.
chat gpt

Мене звати Ікс. Хоча повне ім'я Ікс-8254. Я робот. Люди зневажливо називають нас роботів “залізяки”. Я лечу на цьому обшарпоному космічному кораблі до нього. До Всемогутнього.
Близько сто років тому на нього випадково натрапив торговий корабель. Він спеціально з'їхав з прокладеного стандартного курсу, щоб швидше добратися до сусідньої галактики. Команда корабля автоматично розбудили із гіперсна, через знайдену нову неописану планету з ознаками життя. Однак це був відкритий космос між галактиками, тому жодне життя там навіть в теорії не могло бути. І життя там і не було, але це і не була планета. 
Це була величезна гуманоїдопобідна статуя величиною в декілька кілометрів та зроблена із суцільно білого матеріалу, яка просто дрейфувала в космосі. Від середини цієї структури ішов тонкий міст з того ж матеріалу. Ширина моста складала кілька метрів, а довжина близько кілометра. На кінці моста була кругла площадка на кількасот квадратних метрів з цього ж матеріалу. Складалося враження, що ця площадка була створена спеціально для того щоб там сідали космічні кораблі. 
Команда корабля відразу ж повідомила про свою знахідку в “Центр знайдення планет” та посадила корабель на цій площадці. Перед входом на міст висіла здоровенна табличка з того ж матеріалу, що і статуя. На ній був  напис на невідомій мові. Тоді група торговців не знали що на ній було написано, тому при спробі пройти мостом з голови статуї вирвався промінь, який миттєво перетворив кількох членів команди на порох. 
Історія про знахідку інопланетного походження швидко облетіла весь всесвіт. Туди відразу ж відправилося міжгалактичне керівництво з військовими. Вони оточили всю зону навколо та заборонили будь-які спроби доступу до статуї.  
Статую почали вивчати. Спочатку спробували розшифровувати, що було написано на табличці. Звичайно тих знаків, було замало, щоб зрозуміти точний сенс, але вважається, що там було написано  так:

Всемогутність:
“Недосконалість ма свою ціну
І цінить лиш, що має
Лише достойні всемогутності 
Пройти стежиной мають.”

Вчені спробували розшифрувати написане. Вони вважали, що надпис повідомляє, що лише ті, хто не є всемогутніми, але змогли пройти до кінця моста отримують всемогутність. 
Тому влада розпочала спроби дістатися кінця моста. Спочатку посилали солдатів, але промінь з голови статуї перетворював їх на порох. Потім були спроби проїхати чи пролетіти цей шлях на різних броньованих машинах, але промінь проходив крізь броню та знищував людей всередині. Тоді люди послали роботів. Роботи з легкістю проходили весь шлях. У кінці шляху був отвір куди могла залізти рука людини. Над отвором був напис “Всемогутність”. Однак коли роботи опускали туди руку нічого не відбувалося. Пізніше послали спеціальні роботи камери які дослідили, що знаходиться в отворі. Там була різнокольорова рідина, яку нажаль неможливо було набрати через її надвязкість. Вважалося, що якщо людина досягне цієї рідини вона стане всемогутньою.
Керівництво намагалося різними способами добути цю рідину. Навіть пробували атакувати гуманоїда-статую. Але ніяка зброя у світі не могла пошкодити його структуру. Вчені виявили, що структура гуманоїда охороняється непомітним тонким силовим полем, яке генерується тією речовиною всередині статуї. 
Після довгих років невдалих спроб керівництво здалося та закинуло цю знахідку. Пізніше сюди приїзджали інші люди в надії стати всемогутніми: кримінальні авторитети, багатії, злодії, політики, ну і звичайно самогубці. Але їх всіх чекала одна єдина участь  - перетворення в пил. 
Я ж не самогубець. У мене інша мета. Мене створили близько 50 років тому, як робота. Моя першочергова мета була догляд за будинком. Я виконував свою роботу сумлінно аж до смерті своїх господарів. Згідно закону роботехніки, що якщо у робота немає господарів він набуває незалежності. 
Тому я став вільним. Але я не знав, що робити далі. Більшість роботів стаючи вільними, не витримують цей тягар та зазвичай знаходять нових господарів. Якщо  їм це не вдається, вони самостійно йдуть на переробку, вони не можуть існувати без цілі.
У мене є ціль. Я хочу стати людиною. Мені подобалося спостерігати за своїми господарями людьми. У них були діти і вони сміялися, коли разом проводили час. Я весь час відчував, що мені бракує чогось, щоб стати як вони. Я відчував, що мені не доклали якусь важливу деталь. Я кілька разів був на профогляді, однак  всі деталі були у мене на місці. 
Коли померли мої господарі,  відчуття, що мені чогось бракує тільки посилилось. Тоді я спробував себе вдосконалювати. Я виконував різну роботу та купував собі різні деталі, щоб бути більш схожим на людей. Я дійшов до того, що ззовні я виглядаю як людина. Однак чомусь все одно не відчуваю, що я людина. 
Мій друг - майстер роботів. Він їх ремонтує та вдосконалює. Його звати Фенікс. Він людина і він допомагав мені стати людиною. Він дуже старався, звичайно ж за гроші, але навіть він, не взяв у мене гроші та сказав:
  • “Ікс, ти більше людина, чим деякі люди яких я знаю. У тебе є всі рецептори відчуття, слуху, бачення як у людини. Ти навіть зовнішньр виглядаєш як людина. У тебе є серце, легені та твої роботичні тканини перетворюють кисень на енергію як у людей. Навіть якості у тебе людські: ти добрий, працьовитий, наполегливий. З тобою цікаво поговорити, але я вже не знаю, що ти від мене ще хочеш? Як я можу  зробити тебе більш людяним? 
  • Можливо любов? Я знаю, що люди мають любов. Вона допоможе? 
  • Любов це звичайна хімічна реакція. Вона не робить, більш людяним, більше того, вона приносить інколи більше проблем чим радості. 
  • Якщо це звичайна хімічна реакція, чому ти її невідвориш для мене. 
  • Бо це неможливо. Ти інакше створений. У тебе світ складається з логіки. Навіть, якщо я її спробую відтворити її у тебе, ти її не відчуєш, як ми люди, бо ти її  поясниш своїми алгоритмами.
  • Тоді зроби мені душу. 
  • Я не можу створити душу.  Це вигадка, її не існує.
  • Але ж любов існує.
  • У нас в людей так, у Вас в роботів ні. Прийми річ, що ти робот. Не людина.
  • Я хочу бути людиною, хочу вміти любити,як ви. 
Майстер Фенікс не міг мені уже ніяк допомогти. Тому я полетів до нього -  до Всемогутнього.  Згідно моєї люгіки, Всемогутній знищує лише живе, але не знищує роботів. 
Якщо я людина, то він мене знищить. Це означає, що я досягнув своєї цілі і я був людиною. Якщо ж він мене не знищить, я доторкнуся до тієї речовини і попрошу всемогутність. Так я зможу стати людиною. Я нічого не втрачаю в обох випадках. 
В цей час космічний корабель долетів до стоянки перед мостом. Мені помахали рукою на прощання та відразу ж полетіли геть. Вони не знали, що я робот. Вони думали я звичайний самогубець-людина, тому не стали чекати і дивитись як я перетворюся в порох. 
Настав момент істини. Я вийшов на міст та почав по ньому йти. Зверху на мене дивилася статуя-гуманоїд і я чекав знищення від смертоносного променя. Але променя не було. Я не людина, тому я дійшов до кінця, де була невелика дірка. Я засунув туди руку та доторкнувся до рідини. Відразу ж пролунав голос у мене в голові:
“Ти задоволений своїм життям?”
“Ні” - подумав я. 
Я  побачив світло, яке згасло.  
В родині Блеків в Колорадо поповнення. Народився звичайний хлопчик. Він навіть не усвідомлював, що в минулому житті він був роботом. Тепер же він людина. Тепер він Всемогутній. 
Показати все
[моє] Фантастика Оповідання
5
▲ 6 ▼
0
805
user photo Sharkullo user photo Карт🥔инна Галерея

Ще трохи з нереалізованого проекту :0

Ілюстрація
Ілюстрація
Показати все
[моє] Арт Концептарт Зброя Фантастика Гра Графіка Комп'ютерні ігри
0
▲ 10 ▼
0
573
user photo Sharkullo user photo Карт🥔инна Галерея

Арти з нереалізованого проекту

Ілюстрація
Ілюстрація
Ілюстрація
Арти зі старого, нереалізованого проекту...
Можливо колись він стане реалізованим, але це вже буде зовсім інша історія :)
Показати все
[моє] Арт Концептарт Місто Фон Зброя Фантастика Гра Графіка Комп'ютерні ігри
8
▲ 8 ▼
0
605