П'ять здавалося ідеальним числом. П'ять пальців на руках. П'ять — відмінна оцінка (до переходу на 12 бальну систему). Та дивлячись на наших захисників після обміну ідея для історія сама народилася. Шкода в житті так не буває.
Мирне життя було зруйноване в один день.
Та окрім відсічі на полі бою ворог отримує інше покарання.
Дисклемер: всі події нажаль вигадані. Всі співпадіння з реальними людьми спеціальні.
Приємного читання 😈
Велика ткаля несла чергову партію червоних ниток, що мали поєднати закоханих. Посміхалася уявляючи який красивий узор утворять історії майбутніх пар.
Раптом зупинилася.
Щось було не так в її покоях.
Почала перевіряти скриньки з різними нитками.
На нижній поличці одна скринька стояла криво і була відкрита.
Великій ткалі знадобилося трохи часу, щоб згадати, що саме тут вона замкнула браковані нитки. Якось вона перетримала їх у барвнику і вони поєднували лише фізичний стан зв'язаних.
Небеса здригнулися від її гніву.
Біля підніжжя гір постать у білому передавала стражнику мішечок з чимось дзвінким. Божественний гнів долетів до землі, і з гірської гряди почали сходити лавини.
— Тримай. Ось друга половина. Як і домовлялися.
Стражник заглянув у мішечок оцінюючи якість дорогоцінних каменів, та краєм ока устиг помітити, як дівчина поспішила сховати назад до кишені якісь багряні мотузки.
— А це нічого, що ти щось забрала? — поцікавився він і кивнув на лавину що сходила з засніженої верхівки найближчої гори. Дівчина подивилася у вказаному напрямку. Потім повернулася до стражника широко посміхаючись.
— Не хвилюйся. Я взяла не потрібне. Побіситься і заспокоїться. — стала серйозною. — І ти мене не бачив.
— Не бачив. Не чув. І я взагалі не знаю хто ти така. — покивав головою страж. Імені він і правда не знав.
— От і добре. — на ходу кинула йому дівчина, що вже бігла у напрямку валунів у долині.
Сержант з позивним “Чугайстр” знову побачив це. Кожного разу як вони зараховували чергову партію полонених — до кожного з ворогів чіпляється багряна нитка, інший кінець якої тягнеться кудись на схід, або північний-схід. Та варто було кліпнути кілька разів — видиво зникало. “Чугайстр” з дитинства бачив більше те чого не бачили інші. А от що це з полоненими — він ніяк не міг зрозуміти. Воно нагадувало те, що він часом міг побачити між шалено закоханими. Але воно було світліше. Не таке загрозливе.
Втім й нього не було часу думати про ці дивацтва. Головна задача зараз: відвести полонених у безпечне місце, і передати далі.
Олексій Михайлович, директор табору для військовополонених Захід-1, знову засидівся допізна. Треба було перевірити купу документів. Ще й ці з Комітету Червоного хреста весь день нерви мотали. Доводилося ходити з ними скрізь. Хай би вони так прискіпливо досліджували побут українців в російському полоні. Бо цих рашистів мало не в пузо цілують.
Хотілось послати цих “голубів миру” куди подалі. Та він стримувався. Його сестра зверталася до всіх можливих інстанцій, щоб домогтися повернення сина, що вже більше року був у полоні. Сьогодні теж виходила на мітинг разом з іншими матерями. Він і сам робив все можливе, щоб повернути племінника. Та все глухо.
Як не волай, тебе не почують якщо не хочуть слухати.
Він майже почав клювати носом коли у двері постукали.
Хто б це міг бути о такій порі?
— Заходьте!
До кабінету прошмигнула молода дівчина у білому плащі, з чорним волоссям зібраним у два хвостики.
Вона не була з персоналу. Всіх своїх підлеглих він знав особисто в обличчя. Чоловік тільки набрав повітря щоб запитати хто вона в біса така, як дівчина його випередила.
— Олексій Михайлович, вам зовсім не треба знати хто я така. Я тут щоб розповісти вам про деякі зміни у ваших підопічних.
Дівчина стояла перед столом і прямо дивилася в очі.
— Може статися так, що одного з полонених може зкрутити. Він почне горлати. Тоді його треба швиденько завести в окрему палату і накрити ковдрою. Під час переходу підвищується чутливість до світла. — незрозуміло пояснила вона жестикулюючи.
Розуміючи що чоловік не може второпати, що тут відбувається, дівчина поклала долоні на стіл, схилилася обличчя до рівня очей чоловіка, і піймавши його погляд і повторила:
— Запам'ятайте: як тільки когось з полонених скруте — відразу ведіть у окрему палату, і вкрийте ковдрою. Повторіть.
— Як скруте — в окрему палату, і накрити ковдрою.
Дівчина кивнула головою.
— Добре. Тоді я пішла. — випрямилася. — Я ще заскочу. Та краще якщо ні.
Дівчина підійшла до дверей і легенько посміхнулася:
— Все буде добре.
Коли клацнула клямка — директор табору стрепенувся. Хотів наздогнати щоб щось спитати, та коридор був порожній. Черговий на прохідній запевнив що ніхто не приходив.
— Олексію Михайловичу. — обережно звернувся підлеглий. — Може вам наснилося щось. Година вже пізня. — кивнув на темне вікно. — Давно час додому.
— Твоя правда. Щось я запрацювався. Треба до комендантської години встигнути.
Може він і справді задрімав над паперами і дівчина йому примарилася.
Нарешті відбувся довгоочікуваний обмін і додому повернувся племінник Олексія Михайловича. Сестра поїхала в Сумську область, щоб першою зустріти синочка. Вони потім розмовляли по відеозв'язку. Племінник сильно схуд. Втратив зуби. При матері не хотів розказувати як його били. Вона і так багато пережила. Та чоловік зрозумів все по очах.
За два тижні, сестра знову зателефонувала йому. Рада-радісінька. Нахвалювала лікарів з реабілітаційного центру, що дуже швидко поставили сина на ноги.
— А казали “Довга реабілітація. Не менше пів року”. Можуть же коли хочуть. — весело щебетала жінка.
Олексій Михайлович у той же вечір зустрівся у барі з лікарем, що працював у тому реабілітаційному центрі. Після кількох випитих чарок — чоловік почав розповідати:
— Ти б їх бачив. В одязі ще нічого, а під ним. — чоловік схлипнув ледь стримуючи сльози. — Худющі. Всі ребра можна порахувати як у жертв Голодомору. Живого місця нема. Все відбите, переламане. — змахнув сльзу і перехилив чарку. Шморгнув носом і веселіше продовжив:
— Потім, одного вечора, лягає спати отака жертва концтабору, а на ранок на ліжку лежить здоровий бугай під центнер ваги. — змахнув руками і мало не впав. Та більш тверезий співрозмовник встиг спіймати.
— Хлопці здорові. Диво якесь. — лікар усміхнувся, потис плечима і наліг на закуску.
У новинах про це диво не говорили. І родичів просили не ділитися радістю у соцмережах. Ніхто не міг пояснити як це сталося.
Все це було дуже дивно.
Олексій Михайлович чомусь згадав той сон, що наснився коли він у черговий раз засидівся над паперами. Дивна дівчина у білому. Сказала що все буде добре.
Може сон був віщим? Племінник вдома і здоровий. Що ще треба для щастя?
Йдучи територією табору, Олексій Михайлович занотовував, що треба ще закупити. Звичний шум розірвав вереск. Чоловік побачив як полонений, що саме підмітав спортивний майданчик — почав кричати і впав здригаючись в судомах. Один з охоронців допоміг швидко перенести його до медпункту. Медики не виявив жодних ран і ніяк не міг пояснити що відбувається. У полоненого не було діагностовано епілепсію, і скарг від нього не було.
Троє працівників табору застигли над полоненими, що кричав і корчився. Здавалося, що його ріжуть, так він горлав.
— Я ж казала, що треба накрити!
З-за спини чоловіків вигулькнула дівчина. Зісмикнула ковдру з сусіднього ліжка, і накрила полоненого. Той перестав верещати, зкрутився калачиком і тихо тремтів укритий з головою.
— Ось так. — дівчина заспокійливо погладила чоловіка на ліжку. Потім з однієї кишені свого білого плащі дістала шматок товстої темно-червоної нитки. З іншої видобула великі ножиці. На вигляд старовинні, з кованою фігурною ручкою. Склала нитку у кілька разів і розрізала її.
Постать на ліжку здригнулася. Дівчина сховала ножиці, нахилилася і знову почала заспокійливо гладити.
— Тшшшш. Заспокойся. Все скінчилося.
За кілька митей вкритий чоловік затих.
Дівчина повернулася до чоловіків, що застигли у німому здивуванні.
— Мені треба терміново це спалити.
Вона розтиснула долоню показуючи шматочки нитки.
Медик швидко знайшов емальовану тацю. Охоронець дістав з кишені сірники. А директор промовив:
— Думаю, шановна панно, ви повинні пояснити, що відбувається.
Він вже її зустрічав. То точно був не сон.
Дівчина кивнула.
— Так, звісно.
Вона підійшла до прочиненого вікна, де склавши порізану нитку на тацю. Додала кружальця проспитрованої вати і влаштувала маленьке аутодафе. Дивлячись на вогонь вона заговорила:
— Розумієте, цей світ трохи складніший ніж ви думаєте…
Охоронець та медик не вірили. Почали сперечатися. Дівчина на них не зважала. Лише дивилася на директора табору, що про щось глибоко задумався.
Якщо все, що сказала незнайомка правда — стає зрозумілою причина раптового зцілення племінника.
Випереджаючи не висловлене питання — дівчина відповіла:
— Ні. Нажаль з ментальними проблемами я не можу зарадити. Хлопці пам'ятатимуть, що з ними робили. Їм доведеться самостійно пропрацювати ці травми.
Підійшла до ліжка.
— Я взагалі сподівалася, що мені не доведеться це пояснювати. Та ВОНИ виявилися ще більшими тварюками ніж можна було уявити.
Обличчя скривилося від ненависті. Чоловіки відразу зрозуміли хто такі ВОНИ.
Дівчина присіла на край ліжка і відгорнула ковдру. Там лежав не той хлопець якого поклали. Заросший, виснажений, побитий. Шия і руки мокрі від крові. Мирно спав.
— Тим тварюкам все одно кого різати. Вони й не помітили, що почали одного, а закінчили іншого. — просичала крізь зуби дівчина.
У чоловіків сироти пробігли спиною. Кожен з них бачив ті страшні фото з розчленованим українським солдатом.
Дівчина дбайливо підіткнула ковдру, відкинула пасма з чола.
— А я ж його знаю! — вигукнув медик. На нього зашикали. — Ой. — продовжив тихіше. — Це син сусідів моєї бабусі. Він вже кілька тижнів на зв'язок не виходив.
Хлопець, що спав — засовався потривожений шумом. Дівчина поцілувала його в лоба. Складка між брів розгладилася і він знову розмірено засопів.
— Він спатиме, ще годин десять. Рани вже затягнулися, кров'ю він не стече. Реабілітацію доведеться проходити довго. Більше я нічим не допоможу. Передати болячки вже нікому не вийде.
Кивнула на підвіконня, де на емальованому підносі лишилася лише купка попелу.
— Думаю наступного разу краще використати кушетку. Її потім легше мити.
Дівчина вказала на постіль перемащену кров'ю. Встала, повернулася до чоловіків.
— Ех. Сподіваюся, що наступного разу не буде. Та все ж запам'ятайте, що треба відвести в окрему палату і накрити ковдрою.
Директор, охоронець та медик врізнобій кивнули.
— А я піду попереджу координаційний центр. Треба ж оформити його появу. — кивнула на сплячого. — Сподіваюся не побачимося.
І пішла.
Директор теж сподівався, що наступного “такого” разу не буде.
Мирне життя було зруйноване в один день.
Та окрім відсічі на полі бою ворог отримує інше покарання.
Дисклемер: всі події нажаль вигадані. Всі співпадіння з реальними людьми спеціальні.
Приємного читання 😈
Велика ткаля несла чергову партію червоних ниток, що мали поєднати закоханих. Посміхалася уявляючи який красивий узор утворять історії майбутніх пар.
Раптом зупинилася.
Щось було не так в її покоях.
Почала перевіряти скриньки з різними нитками.
На нижній поличці одна скринька стояла криво і була відкрита.
Великій ткалі знадобилося трохи часу, щоб згадати, що саме тут вона замкнула браковані нитки. Якось вона перетримала їх у барвнику і вони поєднували лише фізичний стан зв'язаних.
Небеса здригнулися від її гніву.
Біля підніжжя гір постать у білому передавала стражнику мішечок з чимось дзвінким. Божественний гнів долетів до землі, і з гірської гряди почали сходити лавини.
— Тримай. Ось друга половина. Як і домовлялися.
Стражник заглянув у мішечок оцінюючи якість дорогоцінних каменів, та краєм ока устиг помітити, як дівчина поспішила сховати назад до кишені якісь багряні мотузки.
— А це нічого, що ти щось забрала? — поцікавився він і кивнув на лавину що сходила з засніженої верхівки найближчої гори. Дівчина подивилася у вказаному напрямку. Потім повернулася до стражника широко посміхаючись.
— Не хвилюйся. Я взяла не потрібне. Побіситься і заспокоїться. — стала серйозною. — І ти мене не бачив.
— Не бачив. Не чув. І я взагалі не знаю хто ти така. — покивав головою страж. Імені він і правда не знав.
— От і добре. — на ходу кинула йому дівчина, що вже бігла у напрямку валунів у долині.
Сержант з позивним “Чугайстр” знову побачив це. Кожного разу як вони зараховували чергову партію полонених — до кожного з ворогів чіпляється багряна нитка, інший кінець якої тягнеться кудись на схід, або північний-схід. Та варто було кліпнути кілька разів — видиво зникало. “Чугайстр” з дитинства бачив більше те чого не бачили інші. А от що це з полоненими — він ніяк не міг зрозуміти. Воно нагадувало те, що він часом міг побачити між шалено закоханими. Але воно було світліше. Не таке загрозливе.
Втім й нього не було часу думати про ці дивацтва. Головна задача зараз: відвести полонених у безпечне місце, і передати далі.
Олексій Михайлович, директор табору для військовополонених Захід-1, знову засидівся допізна. Треба було перевірити купу документів. Ще й ці з Комітету Червоного хреста весь день нерви мотали. Доводилося ходити з ними скрізь. Хай би вони так прискіпливо досліджували побут українців в російському полоні. Бо цих рашистів мало не в пузо цілують.
Хотілось послати цих “голубів миру” куди подалі. Та він стримувався. Його сестра зверталася до всіх можливих інстанцій, щоб домогтися повернення сина, що вже більше року був у полоні. Сьогодні теж виходила на мітинг разом з іншими матерями. Він і сам робив все можливе, щоб повернути племінника. Та все глухо.
Як не волай, тебе не почують якщо не хочуть слухати.
Він майже почав клювати носом коли у двері постукали.
Хто б це міг бути о такій порі?
— Заходьте!
До кабінету прошмигнула молода дівчина у білому плащі, з чорним волоссям зібраним у два хвостики.
Вона не була з персоналу. Всіх своїх підлеглих він знав особисто в обличчя. Чоловік тільки набрав повітря щоб запитати хто вона в біса така, як дівчина його випередила.
— Олексій Михайлович, вам зовсім не треба знати хто я така. Я тут щоб розповісти вам про деякі зміни у ваших підопічних.
Дівчина стояла перед столом і прямо дивилася в очі.
— Може статися так, що одного з полонених може зкрутити. Він почне горлати. Тоді його треба швиденько завести в окрему палату і накрити ковдрою. Під час переходу підвищується чутливість до світла. — незрозуміло пояснила вона жестикулюючи.
Розуміючи що чоловік не може второпати, що тут відбувається, дівчина поклала долоні на стіл, схилилася обличчя до рівня очей чоловіка, і піймавши його погляд і повторила:
— Запам'ятайте: як тільки когось з полонених скруте — відразу ведіть у окрему палату, і вкрийте ковдрою. Повторіть.
— Як скруте — в окрему палату, і накрити ковдрою.
Дівчина кивнула головою.
— Добре. Тоді я пішла. — випрямилася. — Я ще заскочу. Та краще якщо ні.
Дівчина підійшла до дверей і легенько посміхнулася:
— Все буде добре.
Коли клацнула клямка — директор табору стрепенувся. Хотів наздогнати щоб щось спитати, та коридор був порожній. Черговий на прохідній запевнив що ніхто не приходив.
— Олексію Михайловичу. — обережно звернувся підлеглий. — Може вам наснилося щось. Година вже пізня. — кивнув на темне вікно. — Давно час додому.
— Твоя правда. Щось я запрацювався. Треба до комендантської години встигнути.
Може він і справді задрімав над паперами і дівчина йому примарилася.
Нарешті відбувся довгоочікуваний обмін і додому повернувся племінник Олексія Михайловича. Сестра поїхала в Сумську область, щоб першою зустріти синочка. Вони потім розмовляли по відеозв'язку. Племінник сильно схуд. Втратив зуби. При матері не хотів розказувати як його били. Вона і так багато пережила. Та чоловік зрозумів все по очах.
За два тижні, сестра знову зателефонувала йому. Рада-радісінька. Нахвалювала лікарів з реабілітаційного центру, що дуже швидко поставили сина на ноги.
— А казали “Довга реабілітація. Не менше пів року”. Можуть же коли хочуть. — весело щебетала жінка.
Олексій Михайлович у той же вечір зустрівся у барі з лікарем, що працював у тому реабілітаційному центрі. Після кількох випитих чарок — чоловік почав розповідати:
— Ти б їх бачив. В одязі ще нічого, а під ним. — чоловік схлипнув ледь стримуючи сльози. — Худющі. Всі ребра можна порахувати як у жертв Голодомору. Живого місця нема. Все відбите, переламане. — змахнув сльзу і перехилив чарку. Шморгнув носом і веселіше продовжив:
— Потім, одного вечора, лягає спати отака жертва концтабору, а на ранок на ліжку лежить здоровий бугай під центнер ваги. — змахнув руками і мало не впав. Та більш тверезий співрозмовник встиг спіймати.
— Хлопці здорові. Диво якесь. — лікар усміхнувся, потис плечима і наліг на закуску.
У новинах про це диво не говорили. І родичів просили не ділитися радістю у соцмережах. Ніхто не міг пояснити як це сталося.
Все це було дуже дивно.
Олексій Михайлович чомусь згадав той сон, що наснився коли він у черговий раз засидівся над паперами. Дивна дівчина у білому. Сказала що все буде добре.
Може сон був віщим? Племінник вдома і здоровий. Що ще треба для щастя?
Йдучи територією табору, Олексій Михайлович занотовував, що треба ще закупити. Звичний шум розірвав вереск. Чоловік побачив як полонений, що саме підмітав спортивний майданчик — почав кричати і впав здригаючись в судомах. Один з охоронців допоміг швидко перенести його до медпункту. Медики не виявив жодних ран і ніяк не міг пояснити що відбувається. У полоненого не було діагностовано епілепсію, і скарг від нього не було.
Троє працівників табору застигли над полоненими, що кричав і корчився. Здавалося, що його ріжуть, так він горлав.
— Я ж казала, що треба накрити!
З-за спини чоловіків вигулькнула дівчина. Зісмикнула ковдру з сусіднього ліжка, і накрила полоненого. Той перестав верещати, зкрутився калачиком і тихо тремтів укритий з головою.
— Ось так. — дівчина заспокійливо погладила чоловіка на ліжку. Потім з однієї кишені свого білого плащі дістала шматок товстої темно-червоної нитки. З іншої видобула великі ножиці. На вигляд старовинні, з кованою фігурною ручкою. Склала нитку у кілька разів і розрізала її.
Постать на ліжку здригнулася. Дівчина сховала ножиці, нахилилася і знову почала заспокійливо гладити.
— Тшшшш. Заспокойся. Все скінчилося.
За кілька митей вкритий чоловік затих.
Дівчина повернулася до чоловіків, що застигли у німому здивуванні.
— Мені треба терміново це спалити.
Вона розтиснула долоню показуючи шматочки нитки.
Медик швидко знайшов емальовану тацю. Охоронець дістав з кишені сірники. А директор промовив:
— Думаю, шановна панно, ви повинні пояснити, що відбувається.
Він вже її зустрічав. То точно був не сон.
Дівчина кивнула.
— Так, звісно.
Вона підійшла до прочиненого вікна, де склавши порізану нитку на тацю. Додала кружальця проспитрованої вати і влаштувала маленьке аутодафе. Дивлячись на вогонь вона заговорила:
— Розумієте, цей світ трохи складніший ніж ви думаєте…
Охоронець та медик не вірили. Почали сперечатися. Дівчина на них не зважала. Лише дивилася на директора табору, що про щось глибоко задумався.
Якщо все, що сказала незнайомка правда — стає зрозумілою причина раптового зцілення племінника.
Випереджаючи не висловлене питання — дівчина відповіла:
— Ні. Нажаль з ментальними проблемами я не можу зарадити. Хлопці пам'ятатимуть, що з ними робили. Їм доведеться самостійно пропрацювати ці травми.
Підійшла до ліжка.
— Я взагалі сподівалася, що мені не доведеться це пояснювати. Та ВОНИ виявилися ще більшими тварюками ніж можна було уявити.
Обличчя скривилося від ненависті. Чоловіки відразу зрозуміли хто такі ВОНИ.
Дівчина присіла на край ліжка і відгорнула ковдру. Там лежав не той хлопець якого поклали. Заросший, виснажений, побитий. Шия і руки мокрі від крові. Мирно спав.
— Тим тварюкам все одно кого різати. Вони й не помітили, що почали одного, а закінчили іншого. — просичала крізь зуби дівчина.
У чоловіків сироти пробігли спиною. Кожен з них бачив ті страшні фото з розчленованим українським солдатом.
Дівчина дбайливо підіткнула ковдру, відкинула пасма з чола.
— А я ж його знаю! — вигукнув медик. На нього зашикали. — Ой. — продовжив тихіше. — Це син сусідів моєї бабусі. Він вже кілька тижнів на зв'язок не виходив.
Хлопець, що спав — засовався потривожений шумом. Дівчина поцілувала його в лоба. Складка між брів розгладилася і він знову розмірено засопів.
— Він спатиме, ще годин десять. Рани вже затягнулися, кров'ю він не стече. Реабілітацію доведеться проходити довго. Більше я нічим не допоможу. Передати болячки вже нікому не вийде.
Кивнула на підвіконня, де на емальованому підносі лишилася лише купка попелу.
— Думаю наступного разу краще використати кушетку. Її потім легше мити.
Дівчина вказала на постіль перемащену кров'ю. Встала, повернулася до чоловіків.
— Ех. Сподіваюся, що наступного разу не буде. Та все ж запам'ятайте, що треба відвести в окрему палату і накрити ковдрою.
Директор, охоронець та медик врізнобій кивнули.
— А я піду попереджу координаційний центр. Треба ж оформити його появу. — кивнула на сплячого. — Сподіваюся не побачимося.
І пішла.
Директор теж сподівався, що наступного “такого” разу не буде.