Сикх-охоронець перевірив мої документи і жестом вказав на ворота посту охорони.
Я трохи затримався, аби прослідкувати поглядом за коліями, що підіймалися крутим схилом гори. Вони нагадували не стільки залізницю, скільки драбину, яка вела просто на небеса. Це був фунікулер, трамвайна лінія на вершину Піка Вікторії, де жили теперішні господарі Гонконгу, а китайцям там лишатися заборонялося.
Проте, китайці годилися для того, щоб лопатами засипати вугілля у котли та змащувати зубчасті передачі.
Я пройшов до машинного відділення. Навколо клубочилася пара. За ці п’ять років ритмічний гуркіт поршнів і тріскуче гуркотіння зубчастих коліщат стали для мене чимось настільки ж знайомим, як звуки мого власного дихання і серцебиття. Я чув якусь музику в їх упорядкованій какофонії, і вона зворушувала мене, наче звуки цимбал і гонгів у вступі до вистави фольк-опери. Я перевіряв тиск, наносив герметик на прокладки, підтягував фланці, замінював стерті коліщата резервного троса. Ця робота була важкою, але вона приносила і задоволення, тому я поринав в неї з головою.
Коли моя зміна добігла кінця, було вже темно. Я вийшов з машинного відділення і побачив у небі повний Місяць, а на схилі гори — черговий трамвай, який підняли сюди мої машини.
— Стережіться китайських духів, — сказала у трамваї якась жінка з яскраво-світлим волоссям, і її супутники розсміялися.
Я згадав, що сьогодні ніч Фестивалю Голодних Духів. Треба було купити щось для батька і, можливо, придбати у Монгкоку трохи ритуальних грошей.
— Що значить «ти сьогодні більше не працюєш»? — почув я голос якого чоловіка. — Нам як раз потрібні твої послуги.
— Такі дівки, як ти, права «ламатися» не мають, — додав інший чоловік і розсміявся.
Я подивився у напрямку, звідки чулися голоси, і побачив китаянку, що стояла в сутінку біля трамвайної зупинки. Неважко було здогадатися про її професію по її сукні-ціпао, завуженій на західний манер, а також по надмірно яскравій косметиці. Двоє англійців не давали їй пройти. Один з них спробував обійняти її, і вона відступила назад.
— Будь ласка, — сказала вона англійською. — Я страшенно втомилася. Можливо, наступного разу.
— А ну не кажи дурниць, — сказав перший чоловік більш суворим голосом. — Немає про що сперечатися. Зараз же підеш з нами і зробиш все, що повинна.
Я наблизився до них.
Я наблизився до них.
— Агов!
Чоловіки обернулися і подивилися на мене.
— У вас якісь проблеми? — поцікавився я.
— Тобі не діло.
— Гадаю, мені як раз діло, — відповів я, — судячи з того, як ви розмовляєте з моєю сестрою.
Не знаю, чи хтось із них мені повірив. Але я вже п’ять років вовтузився з важкими механізмами і тепер виглядав доволі мускулястим. Вони подивилися на моє обличчя, на заляпані моторною оливою руки і, мабуть, вирішили, що публічна бійка з якимось безрідним китайським роботягою не варта їхньої гідності.
Чоловіки відійшли і стали в чергу на трамвай до Піку, бурмочучи собі під ніс прокльони.
— Дякую, — сказала Янь.
— Довго ж ми не бачились, — сказав я, дивлячись на неї.
Я не став казати, що вона гарно виглядає, оскільки це було б неправдою. Виглядала вона втомленою, худою і слабкою, а запах її парфуму був надто сильним і шибав у ніс.
Але я не думав про неї з осудом. Яке право мають судити інших ті, хто сам змушений виживати?
— Сьогодні ніч Фестивалю Духів, — сказала вона. — Не хочу більше працювати. Маму треба поминути.
— То може давай разом купимо якихось приношень? — запропонував я.
Ми сіли на пором до Коулуна, і вітерець, що віяв над водою, трохи привів Янь до тями. Намочивши рушника гарячою водою з чайника, вона змила косметику. Тепер вловив її природний запах — ледь помітний, але свіжий і чарівливий, як завжди.
— Гарно виглядаєш, — сказав я, і зараз це були чесні слова.
На вулицях Коулуна ми купили печива, фруктів, холодних пельменів, парену курку, пахощів і ритуальних грошей, мимохідь розпитуючи одне одного про те, як прожили ці роки.
— Як полюється? — спитав я, і ми обидва засміялися.
— Сумую за часами, коли могла бути лисицею, — сказала вона, апатично гризучи куряче крильце. — Одного дня, невдовзі після нашої останньої розмови, я відчула, що втратила останню частинку магії. Перетворюватися я більше не можу.
— Шкода, — промовив я, не знаючи, що ще додати.
— Мама навчила мене любити людські речі. Їжу, одяг, фольк-оперу, старі легенди. Але вона ніколи від них не залежала. Коли вона хотіла, завжди могла перекинутися на свою істинну форму і побігти полювати. Але зараз, у цій подобі, що я можу зробити? Ані пазурів, ані гострих зубів. Я навіть швидко бігати не можу. Все, що у мене є, це моя краса – та ж річ, за яку ви з батьком вбили мою матір. Отже, я тепер живу тим, у чому ти колись неправдиво її звинуватив: зваблюю чоловіків за гроші.
— Мій батько теж помер.
Від цієї звістки її голос ніби зазвучав трохи менш гірко.
— Що сталося?
— Він, як і ти, відчував, що магія пішла від нас. І не зміг цього витримати.
— Шкода, — відповіла вона, і я розумів, що вона теж не знає, що ще додати.
— Колись ти мені казала, що нам лишається тільки одне — виживати. І я маю подякувати тобі за ці слова. Можливо, вони врятували мені життя.
— Ну, тоді ми квити, — посміхнулися вона. — Але давай більше не будемо говорити про себе. Сьогоднішній вечір належить привидам.
Ми спустилися до гавані і поставили принесені нами наїдки біля води, запрошуючи привидів всіх тих, кого ми любили, завітати повечеряти. Потім ми запалили пахощі і спалили у відрі ритуальні гроші.
Вона слідкувала за шматочками обгорілого паперу, що злітали до неба на теплому повітрі від полум’я і зникали серед зірок.
— Як гадаєш, чи дійсно брама підземного світу відчинилася сьогодні ввечері для привидів, якщо вся магія зникла?
Я замислився. У дитинстві мене навчили чути, як пальці привида шкребуть паперове вікно, і відрізняти голоси духів від звичайного вітру. Але зараз мої вуха призвичаїлися до громового стукоту поршнів і оглушливого сичання пари, яка під високим тиском проривається крізь клапани. Чи почув би я зараз хоч щось з того зниклого світу мого дитинства?
— Не знаю, — відповів нарешті я. — Можу припустити, що з привидами коїться те ж, що з людьми. Хтось призвичаївся виживати у світі, закутому у дороги з заліза і паровий свист, а хтось не зміг.
— Але чи хоч хтось із них почувається щасливим?
Їй все ще вдавалося мене здивувати.
— Я ось про що, — продовжила вона. — Ти почуваєшся щасливим? Чи щасливий ти, коли весь день підтримуєш роботу того двигуна, наче ти просто ще одна з його деталей? Скажи, про що ти мрієш?
Я не пригадав ніяких мрій. Мене настільки поглинула ця метушня зубчастих коліс і важелів, що мої думки звикли вміщуватися у проміжки між постійними звуками ударів металу об метал. Це допомагало не думати про батька і про землю, яка стільки втратила.
— Щодо мене, то я мрію про полювання у цих джунглях з металу і асфальту, — сказала вона. — Я мрію у своїй справжній подобі стрибати з балки на карниз, з нього — на терасу, потім — на дах, і так аж поки я не опинюся на вершині цього острова, аж поки я не зможу загарчати в обличчя усім тим чоловікам які вірять, ніби мають право володіти мною.
Я побачив, як її очі на мить яскраво спалахнули, а потім знову потьмяніли.
— У цю нову епоху пари і електрики, у цьому величезному місті… Окрім тих хто мешкає на Піку, ще лишився хтось, хто носить своє істинне обличчя? — запитала вона.
Всю ніч ми сиділи у гавані і спалювали ритуальні гроші, сподіваючись, що ті привиди дійсно ще десь поруч.
* * *
Життя у Гонконзі виглядає дивно. Якщо порівнювати вчорашній день із сьогоднішнім, то значних змін і не видно. Але якщо порівняти поточний рік з колишнім, то здається, ніби ви за цей час потрапили до якогось іншого світу.
Коли я сягнув тридцятирічного віку, нові конструкції парових двигунів споживали все менше вугілля і виробляли все більше енергії. Їх розміри ставали все меншими і меншими. Вулиці були заповнені рикшами-автоматонами і безкінними екіпажами, а більшість тих людей, у яких вистачало грошей для подібного, мали вдома машини, що охолоджували повітря в будинках та їжу в кухонних шафах — і все це працювало за допомоги парових машин.
Я все блукав крамницями і, незважаючи на те, що продавців це дратувало, вивчав будову новітніх виставкових моделей. Я вгризався очима у кожну книгу про принципи роботи і будову парових машин, яку мені тільки вдавалося знайти. Я намагався застосувати те, про що дізнався, для вдосконалення тих машин, якими керував: тестував нові цикли випалу, випробовував нові види мастил для поршнів, регулював передатні числа. Починаючи розуміти магію механізмів, я відчував певне задоволення.
Одного ранку, коли я ремонтував зламаний регулятор (дуже делікатна робота, до речі), на платформі наді мною зупинилися дві пари начищених черевиків.
Я підвів очі. На мене згори дивилися двоє чоловіків.
— Оце він, — сказав мій начальник зміни.
Другий чоловік, одягнений в елегантний костюм, скептично поглянув на мене.
— То це ти додумався використовувати більший маховик на старому двигуні?
Я кивнув. Я пишався тим, що зміг зробити свої машини більш потужними, ніж їхні розробники могли навіть мріяти.
— Ти ж не поцупив цю ідею в якогось англійця? — суворо запитав він.
Я аж закліпав очима. Потім ця короткочасна розгубленість змінилася на гнів.
— Ні, — відповів я, намагаючись, аби мій голос лишався спокійним.
І заліз назад під машину, продовживши роботу.
— Він розумненький, як для китайця,— сказав мій начальник. — Здібний для навчання.
— Що ж можна спробувати, — відповів той інший чоловік. — Це хоча б буде дешевше, ніж найняти справжнього інженера з Англії.
* * *
Містер Елікзендер Фіндлі Сміт, власник «Трамваю на Пік» і сам по собі затятий інженер, бачив деякі перспективи. Він передбачав що шлях, яким прямує технічний прогрес, неминуче призведе до виникнення автоматонів на паровій тязі, механічні руки і ноги яких з часом замінять китайських кулі та слуг.
Мене містер Фіндлі Сміт вибрав як помічника у своєму новому проєкті.
Я навчився ремонтувати годинникові механізми і власноруч створювати складні системи зубчастих передач та винаходити оригінальні застосування для важелів. Я дізнався, як треба покривати метал хромом і вигинати латунь у плавні криві форми. Я придумав, у який спосіб поєднати світ зміцнених і посилених годинникових механізмів зі світом мініатюризованих і відрегульованих поршнів і чистої пари. Коли автоматони були готові, ми приєднали їх до найновіших аналітичних машин і завантажили до них перфострічки з кодом Беббіджа-Лаулейс.
На все це нам знадобилося десять років наполегливої праці. Але тепер напої у барах Сентралу подавали механічні руки, а взуття й одяг на фабриках Нових Територій майстрували механічні пальці. Я ніколи не бачив на свої очі, але чув, що у маєтках на Піку непомітно ковзають коридорами, м’яко натикаючись на стіни, розроблені мною автоматичні підмітально-мийні машини. Наче механічні ельфи, вони невтомно чистять підлогу, пускаючи невеличкі хмарки білої пари. Інтервенти нарешті могли жити у цьому тропічному раю, навіть не згадуючи про існування китайців.
* * *
Мені було 35 років, коли вона знову з’явилася в мене на порозі, наче спогад про давні часи.
Я швидко затягнув Янь до свого крихітного помешкання, поглянув на вулицю, щоб переконатися, що за нею ніхто не стежить, і зачинив двері.
— Як полюється? — спитав я.
Це була поганенька спроба пожартувати, але вона слабко посміхнулася.
Її фотографії зараз були у всіх газетах. Це був найбільший скандал у колонії: не стільки тому, що в сина губернатора виявилася коханка-китаянка (це було цілком очікувано), скільки через те, що вона викрала у нього велику суму грошей і втекла. Всі тихенько посміювалися з цього приводу, а поліція, розшукуючи її, перевертала місто догори дриґом.
— Я можу сховати тебе на цю ніч, — сказав я.
Друга половина моєї фрази повисла між нами не висловленою.
Вона сіла на єдиний стілець у кімнаті. Світло тьмяної лампочки відкидало темні тіні на її обличчя. Янь виглядала втомленою та виснаженою.
— Що ж, тепер і ти мене засуджуєш.
— У мене хороша робота, і я не хочу її втратити, — відповів я. — Містер Фіндлі Сміт довіряє мені.
Вона нахилилася і почала підтягувати сукню.
— Не треба, — сказав я і відвернувся. Я не міг дивитися, як вона намагається розплатитися зі мною своїм тілом.
— Поглянь, — сказала вона, і ніякої спокуси в її голосі не було. — Лян, поглянь на мене.
Я поглянув на неї і роззявив рота.
Її ноги, ті їх частини, які мені було видно, були виготовлені з блискучого хрому. Я нахилився, щоб краще розглянути: циліндричні суглоби колін було виточено з великою точністю, пневматичні приводи вздовж стегон рухалися абсолютно безшумно, деталі ступнів виготовлені неймовірно тонко, усі поверхні гладенькі і плавні. Це були найкрасивіші механічні ноги, які я будь-коли бачив.
— Він підсипав мені якийсь наркотик, — сказала вона. — А коли я прокинулася, мої ноги були відрізані і замінені ось цим. Боліло неймовірно. Він розповів мені свій секрет: машини він любить більше ніж плоть, звичайні жінки його не збуджують.
Я чув про таких чоловіків. У місті, що сповнене хрому й латуні, брязкоту і шипіння, виникають дивні збочення. Я роздивлявся відблиски світла на блискучих вигинах її литок, аби тільки не дивитися їй в обличчя.
— Він дав мені вибір: або я дозволяю йому продовжувати далі переробляти моє тіло під свої смаки, або ж він забере назад мої нові ноги і викине мене на вулицю. А хто повірить безногій китайській повії? Я хотіла вижити. Тому змирилася з болем і дозволила йому продовжувати.
Вона підійнялася і скинула сукню та вечірні рукавички. Я побачив її хромований торс, зчленований в районі талії таким чином, щоб робити можливою артикуляцію і рухи. Складна конструкція її рук складалася з вигнутих пластин, що при рухах ковзали одна над одною, нагадуючи якісь жахливі обладунки. Кисті рук були виготовлені з тонкої металевої сітки, з темними сталевими пальцями, увінчаними дорогоцінними каменями на місці нігтів.
— Грошей він не шкодував. Кожну з цих деталей було створено найкращими майстрами і приєднано до мого тіла найкращими хірургами. Тут багато таких, хто хоче, не зважаючи на закон, експериментувати з оживленням тіла електрикою, заміною нервів на дроти… Розмовляли вони завжди лише з ним, а я для них ніби вже була лише якоюсь машиною.
Одного разу вночі він зробив мені боляче, і я у відчаї одважила йому здачі. Він упав, наче солом’яне опудало. І тут я усвідомила, скільки сили мають ці мої металеві руки. Я дозволяла йому робити все це зі мною, змінювати мене частину за частиною, постійно оплакувала те що я втратила, — і не розуміла, що я за це дещо й отримую. Зі мною зробили жахливі речі, але і я тепер можу бути жахливою.
Я душила його, поки він не знепритомнів, потім забрала всі гроші, які змогла знайти, і втекла.
А тепер я завітала до тебе, Лян. Чи допоможеш ти мені?
Я підійшов і обійняв її.
— Ми щось придумаємо, щоб все це виправити. Мають бути якісь лікарі…
— Ні, — перервала вона мене. — Я хочу не цього.
* * *
На цю справу нам знадобився майже цілий рік. Гроші Янь стали в нагоді, але є речі, які за гроші не купиш — особливо вміння та знання.
Моя квартира перетворилася на майстерню. Ми працювали щовечора, а також протягом кожної неділі: обробляли метал, виточували зубчасті колеса, перез’єднували дроти.
Найважчою частиною було її обличчя, оскільки воно все ще складалося з плоті.
Я вивчав підручники з анатомії і робив зліпки з її обличчя за допомогою паризького гіпсу. Я купував дорогі маски, прикрашені дорогоцінним камінням, і розбирав їх на частини, досліджуючи витончене мистецтво обробки металу таким чином, щоб він набував форми обличчя. Я навіть ламав сам собі вилиці і різав обличчя, а потім, похитуючись, приходив до хірургів, щоб навчитися від них, як лікувати такі травми.
Нарешті, настав той час.
Янь стояла у блідому світлому паралелограмі, утвореному сяйвом Місяця, що проходило через віконце. Вона обертала голову туди-сюди, призвичаюючись до свого нового тіла.
Гладенька хромована шкіра приховувала під собою сотні мініатюрних пневматичних приводів, кожним з яких Янь могла керувати незалежно від інших, що дозволяло як завгодно змінювати вираз обличчя. Але її очі лишалися все тими ж, і зараз вони схвильовано поблискували в місячному сяйві.
— Ти готова? — спитав я.
Вона кивнула.
Я дав їй чашку, наповнену найчистішим антрацитовим вугіллям, розмеленим у дрібний порошок. Від нього пахло паленим деревом і земними глибинами. Вона висипала вміст чашки до рота і проковтнула. І я почув, як все гарячіше розгорається полум’я у мініатюрному паровому котлі всередині її тіла, як посилюється тиск пари. Я зробив крок назад.
Вона спрямувала обличчя до Місяця і завила. Це виття було створене парою, яка проходила крізь латунні труби, і все ж воно нагадало мені той вий дикого звіра з тих давніх часів, коли я вперше почув голос хулі-цзін.
Потім вона припала до підлоги. Скрегіт зубчастих коліс, стукіт поршнів, ковзання металевих пластин одна по одній… Ці звуки ставали все голоснішими — вона почала перетворюватися.
Перші проблиски своєї ідеї вона намалювала для мене чорнилом на папері, а потім удосконалювала свої креслення, аж поки результат не задовільнив її саму. У цьому остаточному результаті я упізнав деякі риси її матері, але у них також було щось більш жорстке, дещо нове.
Втілюючи її ідею, я винайшов ці витончені вигини для хромової шкіри та складні шарніри для металевого скелету. Своїми руками я з’єднав усі шарніри, прилаштував одне до одного всі зубчасті колеса, приварив кожен шов і змастив кожен привід. Я розібрав її тіло на частини і зібрав знову.
І все ж, дивлячись на те, як усе це працює, я відчував, що бачу диво. Вона складалася і розгорталася перед моїми очима, наче сріблясте оригамі, допоки переді мною не постала хромована лисиця. Така ж прекрасна і смертельно небезпечна, як у тих стародавніх легендах, які я знав.
Вона м’якою ходою пройшлася моєю домівкою, випробовуючи свою нову допрацьовану форму, перевіряючи свої нові непомітні рухи. Її кінцівки сяяли у світлі Місяця, а її хвіст, виготовлений з тонких, наче мереживо, срібних дротів, залишав за собою мерехтливий слід у темній квартирі.
Вона розвернулася і підійшла — ні, навіть попливла, настільки плавними були її рухи — до мене. Славетна мисливиця, втілене видіння зі старих часів. Я глибоко вдихнув і відчув запах вогню і диму, моторної оливи і відполірованого металу. Запах сили.
— Дякую тобі, — сказала вона і притиснулася до мене, коли я обійняв її в її істинній подобі.
Паровий двигун всередині неї зігрівав її металеве тіло, і воно здавалося теплим і живим.
— Ти відчуваєш це? — спитала вона.
Я навіть затремтів, бо зрозумів, про що саме вона каже. Так, стара магія повернулася, хоча і в зміненому вигляді. Не як хутро і плоть, але як метал і вогонь.
— Я відшукаю інших таких як я, — пообіцяла вона, — і приведу їх до тебе. Разом ми зможемо повернути їм свободу.
Колись я був мисливцем на демонів. Тепер я — один з них.
Я відчинив двері, тримаючи в руці Ластівчин Хвіст. Він був старий, важкий та іржавий, але все ще лишався мечем, здатним завдати удару будь-кому, хто чатував на неї зовні.
Зовні ніхто не чатував.
Янь вистрибнула за двері, наче блискавка. Непомітними, витонченими рухами вона побігла вулицями Гонконгу — вільна і дика хулі-цзін цієї нової епохи.
«…якщо чоловік закохається у хулі-цзін, вона його постійно чутиме, наскільки б далеко вони не були одне від одного…»
— Вдалого полювання, — прошепотів я.
Її вий відповів мені здалеку, і я бачив, як у повітря здійнялася хмарка пари, перш ніж Янь зникла у темряві.
Я уявляв, як вона біжить коліями фунікулера, і невтомний двигун мчить її все вище і вище, до Піку Вікторії. Назустріч майбутньому, не менш магічному, аніж було минуле.
