ЛітКартопля
85 постів - 20 підписників
Як казав Дамблдор: 

Щастя можна знайти навіть у темні часи, якщо не забувати звертатися до світла.

Зараз світла часто немає зовні, пропоную поділитися світлом всередині: давайте писати історії і цитати, які не дають нашим кукухам спакувати валізу і відлетіти. 

Для мене таким світлом є тварини і казки.
Колись давно я обожнював (та що гріха таїти - обожнюю і зараз!) казки Всеволода Нестайка про Лісову школу.  І взагалі всього Нестайка, бо він класний.
У кого є діти молодшого шкільного віку - рекомендую читати. Скоріше за все, ці книги є у більшості бібліотек, тому можна навіть обійтися без електрики. Там якраз про те, що що б там не сталося - треба триматися разом і стояти на своєму. І що добро переможе зло.

А ще Сашко Лірник у Фейсбуку розсилає на електронні пошти свої аудіоказки (аж чотири години казок - уявляєте?) всім бажаючим, навіть якщо у вас немає змоги заплатити. Або хто скільки може - це непринципово. Ми ще не замовляли, але в коментарях народ ділиться позитивними враженнями.
Ілюстрація
Запрошую до спілкування у коментарі до цього допису.
Показати все
Ілюстрація
Показати все
Ілюстрація
За останні роки перекладених українською творів Стівена Кінга суттєво збільшилося збільшилося. Очевидно, що є читачі, котрі ще починають знайомитися з його творчістю. 

Оглядач британської газети The Guardian Ніл Макроберт зробив короткий дороговказ для тих, хто починає читати або розмірковує, що саме почитати з творів Стівена Кінга. 

1) Точка входу: "Салимове Лігво";
2) Епічне: "Протистояння";
3) Мандрівне: цикл "Темна вежа";
4) Коли ви поспішаєте (короткі твори): "Команда скелетів";(українською ще не публікувалося);
5) Для письменників: "Про письменство. Мемуари про ремесло";
6) Те що потребує більше визнання: "З Б'юїка 8" (українською ще не публікувалося);
7) Коли жахи не для вас: "11/22/63";
8) Шедевр: "Воно".
Показати все
Ілюстрація
Всі ми бували в лісі хоч раз в житті.
Коли ця зустріч відбувається в дитинстві - це особлива подія. Ти вперше бачиш стільки величезних дерев разом і дуже близько - навіть помацати можна. Вони - величезні, ти - крихітний. Вони - старезні, а ти можеш порахувати все своє життя на пальцях однієї руки. Вони - дім для безлічі істот, а ти - домашня досі дитина, що жодного разу не бачила стільки багацько світу. 
Стоїш, боїшся дихати, щоб воно все не зникло, як мильна бульбашка. 
Ти дивишся на ліс, а він дивиться на тебе: записує тебе у свої літописи, вповзає в твою душу зеленим листям і запахом мохових килимів, торкається тебе тонкими галузками...
І ти повернешся додому, так і не зрозумівши, що цей зв'язок - назавжди. 

Текст мій, фото з інтернету. 
Показати все
Ілюстрація
Рекомендували мені цю книгу ще років десять тому, але я почитала анотацію і "не зайшло". 
В черговий раз зустріла "Квіти для Елджернона" в "100 найкращих книг для чогось-там в житті" і таки змусила себе прочитати. 
Для ледачих: мені не сподобалося. 

Не буду переказувати сюжет - в Інтернеті повно аналізів, описів і коротких змістів. Зосереджусь на власних враженнях. 
Прочитала я за один день - книга досить невелика, і зрозуміла що мені... не сподобалося. Взагалі. 
Ніби і сюжет має бути цікавий, і форма подання інформації від першої особи, і купа переживань ГГ, і всі його пригоди, але вони анітрохи мене не торкнули. Може, я така черства людина, не знаю. 
Миша Елджернон - другий ГГ - сподобалася, але його стало жаль уже з найпершої його появи у книзі, бо він - жертва експерименту. 
Можливо, підліткам би підійшло краще, ніж мені, бо навіть не читаючи наперед спойлерів, я вже знала, чим все закінчиться,ще до інциденту з мишами. Таке собі "Від пацанки до панянки", тільки у сеттінгу експериментальної психіатрії США ХХ століття. 
Наприкінці книги взагалі стало нудно і депресивно, ніби автор сам задовбався описувати і зіжмакав усе в один кафкіансько-сартрівський фінал, щоб якнайшвидше дописати книгу. Ані сліз, ані співчуття до ГГ, що б там мені не обіцяли. Чесно, я більше плакала над "Мустангом-іноходцем" Сетон-Томпсона і Капітаном Немо і його командою, коли "Наутілус" не міг пробитися до повітря. Страждання Чарлі з неймовірним рівнем інтелекту мері-сьюшні, розумово відсталий Чарлі викликає жаль, звісно, але в той же час ти сидиш, читаєш з покерфейсом і чекаєш розвитку сюжету, але все тягнеться як гумка, щоб в кінці закінчитися незрозуміло чим. 🤷‍♀️

Моє ІМХО: книга, скоріш за все, не підійде бібліофілам зі стажем, бо "я вже це десь читала"; але може бути цікавою підліткам. 
Загалом твір переоцінений і потроху стає "попсою". На жаль.
Показати все
Арт-обкладинка від @anyabathory.
Більше її творчості та артів тут: https://twitter.com/anyabathory 
Ілюстрація
      Стояв ясний літній день. Через дивовижний малиновий ліс, що гармоніював з чистим бежевим небом, йшла не менш дивовижна дівчинка років шести. Вона була одягнена у пишну ніжно-рожеву сукню, неначе тільки-но вийшла з урочистого балу, а не крокувала жовтою цегляною дорогою назустріч невідомому. Звичайні цукеркові дерева схиляли свої гілки до дівчинки, ніби вітаючи маленьку мандрівницю у своєму царстві. Вона поправила пухнасті хвостики з великими кучерями багряного кольору довжиною майже до пояса і зірвала з гілки цукерку, одразу ж засунувши її до рота. В її маленькому рюкзачку за плечима були припаси для подорожі, завеликої для такого маленького дівчиська.
 
      Ліс врешті-решт розступився та відкрив мандрівниці вид на стародавнє місто. Високі фортечні мури стискали вулиці з бруківкою, а на пагорбі над верхівками дерев височів замок з білої цегли з гострими вежами, що тягнулись до неба. Здалеку замок виглядав неначе іграшковим, встановленим на купу простирадл та подушок заради чиєїсь забаганки. 

      Дівчинка сміливо вийшла з рожевої м’якої тіні лісу назустріч високим стінам та замку, що так вабив своєю зверхньою красою. Вона підійшла до брами, де її зустріли двоє вартових в обладунках. Побачивши маленьку дівчинку, що йшла дорогою зовсім сама, вони подивились один на одного та зупинили її.

– Агов, дівчинко, ти куди йдеш сама? – Спитали вони приязно. – Може, ти заблукала, де твої батьки?

– Я Марієтта! – Хоробро відповіла дівчинка, труснувши багряними кучерями. – Я йду дорогою, вперед!

– Але маленькій дівчинці не можна гуляти самій лісом та мандрувати між містами!

– Мені все можна, і я все можу! – Завзято проголосила Марієтта. 

– Може, на неї хтось чекає в місті? – Припустив один із вартових.

Наче почувши його, з-за його спини раптом гукнула жінка:

– Марієтто?!

– Так! Я Марієтта! – Підтвердила дівчинка, ковтаючи половину звуків та пропускаючи літеру “р”.

– Принцесо Марієтто, ми нарешті Вас знайшли! – Сплеснула руками жінка, одягнена у доволі просту сіру сукню. – Невже Ви мене не впізнаєте?

– Тітонько, я вас не знаю, – Відповіла дівчинка та спробувала обійти і її, і здивованих вартових.

– Точно, багряні кучері, вік...  Все сходиться. – Сказав один з них. – Це ж загублена принцеса, і ми ледве її не втратили!

– Ви ледве не вигнали її з нашого міста! – Заверещала на них жіночка. – Я покоївка у замку, і я її туди відведу! – Додала вона, хапаючи дівчинку за руку. Вони нарешті зайшли в місто, пірнаючи у його щоденний галас. Торгові намети починались від самих брам і вабили мандрівників різноманітними товарами.

Марієтта слухняно пішла за жінкою, адже та знала її ім’я та допомогла потрапити у місто. Та спритно підвела її до карети, посадила всередину та, перекинувшись парою слів із візником, сіла поруч з нею. Карета від’їхала, і у вікні промайнули незнайомі  кам’яні будинки, незнайомі вулиці та чужі люди. Місто сяяло та жваво проживало будній день.

– Перепрошую за свою квапливість, – нарешті видихнула жінка, наче заспокоюючись, – невже Ви не пам’ятаєте, що Ви принцеса, Ваша Високосте?

– Ні. Я просто мандрую!

– Ох, вищі сили, допоможіть! – Сплеснула руками жінка. – Всі знають, що вчора Ви пішли з замку посеред балу, поки ніхто Вас не бачив, і не повернулись! Дивно, що та варта не впізнала Вас, і не доставила додому. Чи Ви не постраждали? – Улесливо спитала жінка.

– Ні, я в порядку. Я гуляла лісом. Їла цукерки, – Марієтта махнула головою. За вікном карети забовваніли вежі замку, – мені можна до замку? – Спитала вона та вказала пальцем.

– Звісно, адже Ви живете у цьому палаці! Я негайно відведу Вас до міністра!

Ледве карета зупинилась, жінка майже на руках винесла Марієтту та побігла з нею всередину величної будівлі. Марієтта не встигала охопити оком внутрішнє убрання замку, лише побачила високі світлі стіни, прикрашені кольоровими прапорами та гербами, здивованих слуг, та багато-багато дверей, що відчинялись перед нею та зачинялись за нею, аж поки вона не опинилась у саду. Жінка поставила Марієтту біля величезного ставка, в якому плескали яскраві рибки, та промовила:

– Почекайте тут, будь ласка, Ваша Високосте, я доповім міністру, що повернула Вас, і одразу прийду!

– А чому ви не відвели мене до міністра? – Спробувала запитати Марієтта, але жінка вже втекла, наче її й не було тут.

Дівчинка зняла з плечей рюкзак та залишила біля ставка. Вона озирнулась навколо на різнокольорові рослини, що тягнулись до самої верхівки скляного купола, який майже не було видно за ними. Тихий вітерець, що невідомо звідки з’явився, шурхотів рожевим, малиновим та бузковим листям, ніжно торкнувшись святкової сукні Марієтти. Дівчинка застрибнула на кам’яний парапет, що стримував воду ставка, та балансуючи прогулялась ним.

Раптом вода пішла невеликими хвилями. Вони заплескали, чим привернули увагу Марієтти. Ледве вона зістрибнула з парапету, як з води випірнула величезна красуня зі світло-зеленим волоссям. Вона займала майже весь простір над ставком, але Марієтта її не злякалась, ніби вони вже були давно знайомі. Жінка лагідно їй посміхнулась і махнула рукою, чим змусила рослини навколо себе розквітнути, а повітря наповнитись солодким запаморочливим запахом. Кольорові намиста, якими було прикрашене все її тіло, задзвеніли, а зелений купальник заблищав як луска величезної риби.

– Вітаю, принцесо Марієтто. Давно ти сюди не заходила. Навіть всі квіти встигнули пов’яти.

– А Ви хто? – Прямо спитала дівчинка.

– Аксін, водяна фея, що живе у цьому ставку, звісно ж. – Фея дзвінко розсміялась так, що Марієтта щиро посміхнулась їй у відповідь. – Ти єдина розвага, що в мене тут є, адже квіти не розмовляють.

– А чому ти не підеш, якщо тобі сумно? Я була у лісі! – Доповіла Марієтта.

– О бідна моя дівчинко! – Фея нахилилась до неї та доторкнулась до обличчя одним пальцем. Він був холодний та вогкий. – Ти вперше в мене це питаєш. Я полонена у цьому замку на втіху твоїй сім’ї.

– Але ж це погано! – Обурилась дівчинка і навіть тупнула маленькою ніжкою. 

– Ах, якби ж хтось ще, окрім тебе, це розумів! – Знову розсміялась фея. Вона змахнула руками, оббризкуючи сад навколо себе водою, та розгорнула над головою яскраву веселку. – Мені час йти, бо тут зараз буде міністр.

Охопивши себе руками, наче обійнявши, вона хутко зникла у ставку. Марієтта залізла на парапет та зазирнула вниз, у воду. Вона була спокійною, як і до цього, і над лататтям плавали райдужні рибки. 

– Ваша Високосте! – Покликав чоловічий голос, і Марієтта неохоче злізла з парапету. До неї підійшов високий худорлявий чоловік з сірим обличчям, одягнений у таку ж сіру невиразну мантію. Він тримав за руку чорноволосу дівчинку приблизно її віку одягнену у просту сукню блакитного кольору, але зовсім нічим не прикрашену на відміну від сукні Марієтти. 

– Ви міністр? – Запитала Марієтта.

– Саме так. – Поважно кивнув той. Чомусь дівчинці він відразу не сподобався. Щось в ньому було неприємне. Якщо фея здавалась теплою навіть з холодними руками, то цей чоловік виглядав холодним, навіть будучи теплим. – Я особисто радий вітати Вас з поверненням додому. Ваші батьки були невимовно схвильовані, коли Ви зникли.

– А де вони? – Одразу ж спитала Марієтта, якось вже прийнявши той факт, що вона принцеса, і її в замку знають всі, навіть справжнісінька фея.

– Вони зараз на важливій зустрічі, але Вас це не має хвилювати. Вас супроводять до Ваших покоїв, а щоб Вам більше не було сумно та самотньо, батьки дарують Вам цю дівчинку. Ви можете робити з нею, що побажаєте. Грати, спілкуватися, гуляти – вона все зробить, що Вам заманеться. Ви навіть можете дати їй ім’я, яке побажаєте. – З цими словами міністр підштовхнув дівчинку до Марієтти, і та мовчки підійшла.

– Хіба можна подарувати людину? – Спитала Марієтта?

– Звісно, – знизав плечима міністр, – це звичайна рабиня, яких багато по всьому королівству.

– Рабство – це погано! – Розлючено вигукнула Марієтта, ковтаючи половину звуків. – Не можна дарувати людину!

– Ваша Високосте… – Вражено видихнув міністр. 

Марієтта підхопила з полу свій рюкзачок, вільною рукою взяла за руку дівчинку та сказала: – Ми йдемо!

– Ви не можете піти. – Мовив міністр.

– Я принцеса чи ні?! – Скрикнула Марієтта та тупнула ніжкою. – Я принцеса!!!

– Так-так, Ви принцеса. – Зніяковів чоловік.

– А ти лише міністр! – Вона набралась ще більше хоробрості. – Я тут наказую! Я йду! А ти стій тут! Годину! І якщо я дізнаюсь, що ти кудись пішов, я розповім татусеві!
Судячи з того, як міністр лише роззявляв рота, не в змозі щось промовити, загроза батьком спрацювала ефективно. 

– Але в мене справи, а Ви тільки повернулись… – Промимрив він.

– Стій тут! – Наказала Марієтта. – А ми йдемо! – Вона вперто потягнула за собою дівчинку у протилежному від міністра напрямку, і та слухняно за нею пішла. – Як тебе звуть? – Спитала Марієтта.

– Єва. – Ледве чутно відповіла та. 

– А я Марієтта. Ходімо до міста! – Запропонувала дівчинка. – Там гарні будинки!

– Я не знаю… – прошепотіла Єва. – Нам можна?

– Принцесі можна все!

Вона відчинила скляні вітражні двері саду та вийшла на вулицю. Рядом з садом біг струмок. Він оминав чудернацькі живі скульптури, що зображали тварин, яких Марієтта ще ніколи не бачила. З іншого боку скла було видно, як плескався ставок, у якому жила фея, а біля струмка троє чоловіків у робочому вбранні перевозили візком велике каміння та вкладали його вздовж води, закриваючи його у полон людської примхи.

– Цей струмок біжить у річку? – Спитала в них Марієтта.

– Це принцеса, принцеса. Треба їй відповісти, якщо вона питає. – Пошепки перегукнулись чоловіки. – Так, цей струмок впадає у річку.

– Ти, – вона вказала на найбільшого чоловіка, – розбий молотком це скло, – вона тикнула пальцем на скляний купол саду.

– Кувалдою розбити оранжерею? – завагався той. 

– Так! Ось тут! – вона навмисно вказала саме в те місце, де було видно воду.

– Але там ставок…

– Кажуть, там живе водяна фея? – Відгукнувся інший робітник.

– Я татові скажу! – Тупнула ніжкою Марієтта. – Скажу, що ви не робите, що я вам кажу!

Самовладання чоловіків помітно похитнулось. Вони збуджено щось почали швидко та тихо обговорювати так, що Марієтта їх майже не чула. Врешті-решт, один з них сказав:

– Ви підтвердите, що вона мене змусила. Або я скажу, що ми це зробили втрьох, і якщо король розлютиться через цю бісову фею, то стратять нас втрьох. 

Він підхопив з землі важкий молот та підійшов до скляної стіни. Навіть не роздумуючи, він замахнувся та вдарив щосили по крихкій перепоні. Одного удару вистачило, щоб тріщини павутинням розбіглись до самої верхівки купола, а внизу з’явилась дірка, з якої вода не потекла робітникові під ноги, а вибухнула, збиваючи його на землю та тягнучи слідом до струмка. Дзвінкий сміх феї залив увесь парк, змушуючи живі скульптури спалахнути квітами та свіжими пагонами, руйнуючи ті форми, в які їх намагались запхати людські руки. 

– Я на волі! – Проспівала фея. – Дякую тобі, Марієтто, і бувай!

Дрібні краплинки води, що сяяли у літньому яскравому сонці наче діаманти, ніжно охопили дівчинку разом з її супутницею та підняли над землею. Вітер, змішаний з водою, вдарив в обличчя, не даючи нічого роздивитись навколо – а потім обережно поставив на бруківку серед міста. Марієтта змахнула з обличчя залишки води та посміхнулась до зніяковілої Єви. 

– Ось ми й в місті! Нумо гуляти та дивитись у вітрини!

Єва раптом розревілась. Голосно і гірко. Марієтта розгубилась та схопила її за долоні.

– Я тебе образила? – Спитала вона, зазираючи їй в очі. – Не хочеш зі мною гуляти? Ти не мусиш, якщо не хочеш.

– Ти мене врятувала, – відповіла та, розмазуючи сльози по щоках. – Я тепер вільна. Я хочу з тобою гуляти та дружити. Не тому, що мене змусили, просто хочу.

– Це ж добре! Я рада, і теж хочу з тобою дружити! Тож, не плач, нумо гуляти! Здається, ми на ринку. – Марієтта озирнулась навколо. Високі кам’яні будинки були прикрашені кольоровими прапорцями та кульками, наче місто готувалось до свята. У вікнах було кольорове скло, і сонце, яке потрапляло на нього, блимало райдужними зайчиками по бруківці та чудернацькому вбранні містян. Марієтта взяла Єву за руку та повела її вниз вулицею, розглядаючи різноманітні товари, що лежали на прилавках. Дівчата випадково рушили за двома багато одягненими чоловіками, один з котрих був в блискучих обладунках.

– Мені потрібен меч. – Сказав той, що був в обладунках.

– Але ж не потрібно купляти його в лахмітника! Ти можеш дозволити собі новий якісний меч. Я покажу тобі збройну крамницю, де тобі сподобається.

– О, я хочу подивитись на мечі, підемо? – Запропонувала Марієтта. Єва кивнула їй, і дівчата побігли слідом за чоловіками, щоб встигати. 

Але до крамниці вони так і не дійшли. Увагу Марієтти привернув величезний ляльковий будинок. Він був розміром майже як дівчинка та стояв на землі поруч з магазином іграшок, що привітно виглядали з вітрини. 

– Дивись, Єво, який великий будинок! – Сказала вона. – Подивимось ближче! – Вона одразу ж підбігла та зазирнула всередину. – Тут все наче справжнє, – з захопленням видихнула вона. – Такі гарні шафи, а он ліжечко. – Вона вказала пальцем, і Єва їй кивнула.

– А он маленький чоловік. – Сказала вона. Марієтта пересунулась до іншої кімнати та зазирнула у віконце. В кріслі біля каміна і справді сидів чоловік, одягнений у чорний костюм. 

– О, як красиво, як справжній! – Погодилась Марієтта.

Маленький чоловік повернувся на її голос та піднявся зі свого крісла. Він підійшов до вікна і зробив жест рукою, наче просив її відійти.

– Ой, Єво, він ходить! Як потішно! Але схоже, він хоче, щоб ми відійшли. – Марієтта схопила Єву за руку та відвела на декілька кроків.

Маленький чоловічок з лялькового будинку вийшов з вікна і перетворився на звичайного високого дорослого, одягненого у строгий чорний костюм. В нього було коротке чорне волосся, дуже серйозне обличчя, а в руці він тримав ціпок. Марієтта та Єва перезирнулися, поки чоловік дивився на Марієтту з невиразним сумом. Він спитав:

– Ти пам’ятаєш, як померла?

– Що? Як померла? Я не пам’ятаю нічого такого. – Здивувалась дівчинка.

– Ти пам’ятаєш. Згадай, як ти померла.

І раптом в голові Марієтти наче щось ввімкнулось. Вона на озері. На катері з батьками. Ясний гарний день. Теплий бриз перебирає її довге каштанове волосся. Несподівано щось відбулося – і вона опинилась у воді. Холод скував її, а волосся... Волосся потягнуло за гвинтом катера, нестримно, а далі жах, біль, страждання…
Марієтта впала на бруківку та заридала. Не як маленька дівчинка, а як доросла дівчина, якою вона насправді була. 

– Я померла! – Завила вона. – Мене звуть не Марієтта, а Софі! Я була на озері з батьками, впала в воду і волосся намотало на гвинт! Я померла! Так жахливо, так болюче! Але чому я тут? Хто я тепер? – Вона підняла очі на чоловіка, який її розбудив. Наче метелика, який згадав, як колись був гусінню. В одній голові разом зажило два життя, стикаючись та збиваючи з пантелику. – Чому я маленька дівчинка?

– Я не знаю. – Відповів чоловік. – Я сам не розумію, що це за світ, і що я в ньому роблю. – Він простягнув їй руку та допоміг піднятись з землі. Софі нервово поправила дурнувату сукню, відчувши, як вона її дратує. Така пишна, така яскрава, так їй не пасує та не подобається. Смикання тканини допомогло відволіктись від ридань та трохи заспокоїтись. Принаймні зараз вона була жива та ціла.

– А ти хто та звідки? – Спитала вона чоловіка. Їй доводилось закидувати голову, щоб з ним розмовляти, адже він був таким високим, а вона зовсім маленькою, що теж дратувало. – Невже ти також помер та потрапив сюди?

– Так. Я помер, думаю, в іншому часі, ніж жила ти. Я мандрував космосом. І коли був за межами свого корабля, якимось чином в мене тріснув шолом. Так я і вмер. Можеш звати мене Коннор, – він гірко посміхнувся лише куточками губ.

– Я все ще не розумію, – Софі присіла та обхопила голову руками, – я така маленька. Я навіть не вимовляю половину літер, наче язик в роті не мій. І зуби не мої. Все тіло не моє, але я в ньому. А чому ти дорослий? 

– Я не знаю. Не можу відповісти тобі на жодне питання.

– Але навіщо ти… сказав мені це? – Нарешті обурилась дівчинка. – Я була принцесою! А тепер що мені робити? Куди йти? А ще зі мною Єва! – Дівчинка сплеснула руками. – Нащо я її з собою взяла, куди нам подітись? Про що думала ця маленька голова? – Вона злегка стукнула себе по лобі.

– Куди ти б хотіла? – Спитав Коннор у Єви.

– Додому… – Розгублено відповіла та. – Мене забрали від мами. Але вдома добре. Мама й тато мене люблять.

– Уяви це місце. – Відповів чоловік. Він змахнув рукою, і поруч з дівчинкою з’явився портал ніжно-блакитного кольору, як її плаття. Софі навіть не здивувалась тому, що побачила, і просто продовжила сидіти на землі в ступорі, поки Коннор взяв дівчинку за руку, зник у порталі та через декілька хвилин повернувся один. – За Єву можеш не хвилюватись, я відправив її додому. – Доповів він.

– О, круто, Єва вже вдома. А нам що робити? – Сплеснула руками Софі. – Я шестирічна дівчинка, ти сраний маг, небо бежеве, а я сьогодні снідала цукеркою з дерева та балакала з водною феєю! І ще навіть не полудень! Це що за маячня?!
Коннор не стримався та гигикнув.

– Доволі кумедно дивитись, як маленька дівчинка лається. Я знаю про одне плем’я, воно дуже особливе…

– Ще особливіше, ніж лялька, що вийшла з лялькового будинку? – Перебила його Софі.

– Тут все особливе, – терпляче позіхнув Коннор. – Вони можуть знати щось щодо того, як ми сюди потрапили. Хочеш сходити туди? 

– Звісно хочу! Це далеко? – Софі знову піднялась. На цей раз вона міцно вчепилась у спідницю та нарешті змогла відірвати один з пишних її шарів, щоб вона була меншою.

– Ні, ось двері. – Коннор відкрив новий портал. Він ввічливо вклонився та подав Софі руку. Разом вони увійшли у портал та опинились у зовсім іншому місці. Бруківку змінила тверда земля, присипана піском, а замість кам’яних, наче середньовічних, будинків, навколо стояли жовті землянки з солом’яними дахами. Деінде було видно місцевих, і Софі дуже здивувалась, коли побачила, що вони були майже такого ж зросту, як і вона. – Я сходжу побалакаю з вождем цього племені.

– Це плем’я? – здивувалась Софі.

– Так. І далеко не йди, щоб я тебе потім знайшов. – Додав він.

– Не треба балакати зі мною як з маленькою, я насправді доросла людина! – Огризнулася Софі.

Вона залишилась на самоті. Звісно стояти на місці посеред незнайомого села та чекати їй не хотілось, бо в голову знову починали лізти дурні лячні думки. Вона пішла вулицею, дивлячись на домівки, поки не дійшла до найбільшої, в якої не було однієї стіни. До неї одразу ж підійшла старенька зморщена бабуся.

– Привіт, крихітко, а що ти тут робиш зовсім сама? – Спитала вона. Софі здивовано подивилась на те, що ця старенька була навіть ще нижча за неї.

– Чекаю на друга, він пішов поговорити з вождем. – Відповіла вона.
 
– О, з моїм чоловіком? – Бабуся посміхнулась. – Це добре, він може взнати багато корисного про цей світ. Ходімо, ходімо, крихітко, я тобі дещо покажу.

Софі знизала плечима та пішла за нею в велику домівку.

– Мені завжди за радість поділитись з дітьми основами нашого світу. – Трохи занудним голосом заговорила бабуся. Вона була одягнена у яскравий мішкуватий одяг, на голові в неї була хустка, а у вухах – багато сережок-кілець. – Усі ми тут, тому що світ складається з ниток. Вони всі переплітаються і ніколи не закінчуються до тих пір, поки бог продовжує їх плести. І це мій чоловік. – Вона висмикнула зі свого вбрання нитку та продемонструвала Софі, наче це мало якось підтвердити її слова. Дівчинка озирнулась навколо. В приміщенні було доволі світло. Усюди сиділи жінки та пряли нитки. Біля них лежали гори пряжі, а нитки йшли від їх рук до величезних клубків, що ховались десь у темряві під дахом будівлі. Неподалік від цих клубків, що були набагато більшими за зріст людини, Софі побачила Коннора, який вів бесіду з сивим чоловіком поважного віку. Наче ця картина мала би вразити Софі, але вона не відчула ані захвату, ані внутрішнього тремтіння.

– Якщо Ви вважаєте, що ваш бог вміє плести нитки, і тому створює людську долю, то змушена Вас розчарувати, це не так. Він звичайна смертна людина. – Промовила Софі. Вона залишила бабусю, що скрушно хитала головою, та підійшла до Коннора. Вона впевнено взяла його за руку. – Ти все? – Спитала вона, і так уже знаючи відповідь.

– Так, я вже збирався повернутись до тебе. – Він на мить повернувся до старого. – На все добре! – Він ввічливо попрощався і пішов з дівчинкою на вулицю.

– Він тобі заливав щось про нитки та долі у всесвіті, а ще, що він бог? – здогадалась Софі.

– Саме так. – Позіхнув Коннор. – А ще, що ми не зможемо знову перейти з одного світу в інший, бо для нас там більше немає місця, і наші нитки там обірвались. Тож єдине, що нам залишається – це жити це життя такими, які ми є.

І вони разом, тримаючись за руки, вийшли з задушливого приміщення, заповненого запахом пряжі, на вулицю, залиту яскравим сонячним світлом.
Показати все
Якщо оцінювати вірш як паливо для душі, як джерело енергії і задоволення, на скільки, за вашою думкою, балів потягне цей текст особисто для  вас ? :)
Від 0 до 12 балів.

ти стіна?
я в тобі пробиваю вікно
ти вікно?
я твої розбиваю шиби
ти кришталь а не скло?
а мені все одно –
будь хоч димом
хоч дивом
хоч птахом
хоч рибою
ти чужа? нічия?
це не привід для сліз
ти належиш мені хоч би з ким ти не спала
тільки я знаю стежку крізь темний твій ліс
лиш для мене твій погляд як сонячний спалах
ти належиш мені як людині ім’я
ти мене нарекла і врекла й записала
у скрижалях своїх
і нарéчений я наречéним твоїм
хоч би з ким ти не спала
в цім немає жалю ані кривди нема
я проріжу вікно й перепишу скрижалі
я не сам і ти також уже не сама
бо на мені твій мед
і в мені твоє жало.

Автор - Юрій Іздрик

Показати все
У 1929 році був написаний роман "Змія та Райдуга", який ввів зомбі в літературу.
А потім Джордж Ромеро у 1968 році зняв фільм "Ніч живих мерців" вигадав новий жанр - зомбі-апокаліпсис.

Але є один твір. Наш, український. Написаний аж у 1930 році і там такий зомбі-апокаліпсис, що ним можна пишатися. І зомбі - теж. Особливо зомбі:
"І встає, встає з могили, несмертельний прах,
В тім же френчі й шинельчині на крутих плечах.
І прудким широким кроком міряє на схід…
Причаїлась тиша мовчки. Місяць аж поблід.
І в нестерпно білім світлі, в сяйній тишині—
Кам’яне твоє обличчя й очі кам’яні.

II.

Причаїлась тиша. Тільки — що се? Подивись!—
Справа, зліва поспішають постаті якісь:
Шелестять тифозні лахи на худих плечах,
І горить гарячка люта в неживих очах."

Євген Маланюк - Балада про Василя Тютюнника.

А хто там встав з могили і що то за постаті - то читати ту баладу треба. Не пошкодуєте. https://web.archive.org/web/20211019185133/http://vijsko.milua.org/malaniuk.htm
Показати все
ДЫСКЛЕЙМЕР! Onliner.by беларускае СМІ, хоць і піша на рускай. Пераклада на беларускую я рабіць не планую.
Если вы читали «Автостопом по Галактике», то, скорее всего, это был перевод Владимира Баканова, он наиболее растиражирован. А если так, то вы прочитали огрызок оригинального романа. Оттуда без видимых причин выброшены многие шутки, потерялась большая часть текста. Зачем авторитетному переводчику это понадобилось — второй по важности вопрос после вопроса, ответом на который является «42». Но сегодня у нас есть интересная альтернатива. Это белорусская адаптация знаменитого романа — с локальными пасхалками, отсылками к национальной классике и всякими вольностями. Сегодня в нашем «Книжном клубе» попытаемся выяснить — так вообще можно было?
Ілюстрація
Цикл «Автостопом по Галактике» Дуглас Адамс начал в 1979-м. Перевод Баканова датирован 1997-м, с тех пор в основном этот вариант мы и читаем простодушно. В 2015-м Павел Костюкевич перевел книжку на белорусский. Да не просто перевел, а с притопом и прихлопом. Зачем? Нормально же сидели...
Ілюстрація
Сейчас все выясним у специалиста, коим будет Наста Карнацкая — филолог, обозреватель и популяризатор литературы. Ведущая тематического телеграм-канала «Беллiт». (канал после задержания Насти контролируется бел. властями)
«Это не совсем книжка Адамса»

В перевод Владимира Баканова многие привыкли верить как в канон. Наста выбивает почву из-под ног.


— Перевод Баканова — это нечто странное, если выражаться максимально вежливо. Вообще, существуют шесть переводов на русский, но в печатном виде выходили два. Из них наиболее активно переиздается как раз перевод Баканова.

И, на мой взгляд, он очень плох: там не хватает трети текста.

Такое кое-как можно было бы понять, если автор, например, не знает, как перевести шутку или каламбур — и пропускает. Или если какие-то места удалены по цензурным соображениям, есть неприглядные физиологические подробности... Но тут объяснения нет. Убраны слова из фраз, выброшены шутки и целые куски текста, по несколько абзацев. Не переведены многие каламбуры. Даже расстояние в милях зачем-то изменено.


Простите за английский, но он сейчас нужен, чтобы проиллюстрировать слова Насты. Если не знаете язык — просто сопоставьте объемы отрывков, чтобы понять масштаб трагедии.


Вот как у Адамса:


«A computer chatted to itself in alarm as it noticed an airlock open and close itself for no apparent reason.
This was because Reason was in fact out to lunch. 
A hole had just appeared in the Galaxy. It was exactly a nothingth of a second long, a nothingth of an inch wide, and quite a lot of million light years from end to end.
As it closed up lots of paper hats and party balloons fell out of it and drifted off through the universe. A team of seven threefoot-high market analysts fell out of it and died, partly of asphyxication, partly of surprise. 
Two hundred and thirty-nine thousand lightly fried eggs fell out of it too, materializing in a large woobly heap on the faminestruck land of Poghril in the Pansel system. 
The whole Poghril tribe had died out from famine except for one last man who died of cholesterol poisoning some weeks later. 
The nothingth of a second for which the hole existed reverberated backwards and forwards through time in a most improbable fashion. Somewhere in the deeply remote past it seriously traumatized a small random group of atoms drifting through the empty sterility of space and made them cling together in the most extraordinarily unlikely patterns. These patterns quickly learnt to copy themselves (this was part of what was so extraordinary of the patterns) and went on to cause massive trouble on every planet they drifted on to. That was how life began in the Universe. 
Five wild Event Maelstroms swirled in vicious storms of unreason and spewed up a pavement. 
On the pavement lay Ford Prefect and Arthur Dent gulping like half-spent fish».

Баканову, чтобы перевести эту историю возникновения жизни, хватило двух строк: «Форд Префект и Артур Дент лежали на тротуаре и, словно выброшенные на берег рыбы, судорожно ловили губами воздух».

Таких примеров ужасающе много. Ниже покажем некоторые.

В общем, то, что мы читали в версии титулованного и уважаемого Владимира Баканова, — это не совсем книжка Адамса.
— Разумеется, я пыталась понять причину. Одна из версий — к переводчику изначально попал неполный текст. Хотя тоже трудно понять, как это могло произойти. В общем, если читаете русскую книжку, лучше иметь рядом оригинал, чтобы понимать, что вы потеряли.
Ілюстрація
Белорусская вселенная: тут свои законы

«Аўтаспынам па Галактыцы» в версии Павла Костюкевича — довольно смелый проект. Локализация порой лиха и беспощадна. В белорусской вселенной свои законы (в том числе физики и лингвистики).

Ілюстрація
Если у Адамса — виски Old Jinx Spirit, то у Костюкевича — вiскар «Ку Палёнка».

В оригинале — «порты рудного пояса системы Беты Ориона», у Костюкевича —«мандранітавыя капальні планеты Салізорск».

В конце концов, у Адамса космического автостопщика зовут Форд Префект, а у Костюкевича он уже Фальксваген Гольф. (Спасибо, что не Джылi Атлас.)

С чего вдруг? Так вообще можно? Это не чрезмерная фамильярность?
Ілюстрація
— Дело в том, что автомобиль Ford Prefect был очень популярен в Британии. Это первое попавшееся сочетание, которое путешественник выбрал в качестве земного имени. Если переводить формально — можно так и оставить. Но теряется игра смысла. В Беларуси самый популярный автомобиль — Volkswagen Golf. Видимо, поэтому переводчик посчитал логичным дать герою в «белорусской вселенной» такое имя. 
Ілюстрація
То же и с «Ку Палёнкай» — в этом виде название напитка обретает смысл для белоруса, это уже не просто абстрактное название. Такой текст выглядит гораздо более живым и смешным, по сравнению с обрубком, который переведен дословно и буквально (если не учитывать еще и то, что выброшены большие куски).

У Костюкевича много фразеологизмов, он сразу погружает читателя в белорусский колорит. В первом же предложении использовано «проці ліха на ўзгорку» в смысле «удаленное, глухое место».


В отличие от Баканова, белорусский переводчик не просто не сокращает — он еще и дописывает.
  • Оригинал: «Oh shut up, — said Arthur Dent. — Shut up and go away, and take your bloody bypass with you. You haven't got a leg to stand on and you know it».
  • Костюкевич: «Завалі зяпу! — не вытрымаў Артур. — Завалі зяпу і шкындзехай адсюль! І не забудзь забраць свой паганы праезд з сабою. Права ў цябе няма, і ты гэта ведаеш».
(В русском переводе последнего предложения нет, а вместо проезда — шоссе.)

Какие стихи гаже?

Раз уж мы повадились сравнивать... Есть же удобный тестовый кусочек — стихотворение, которое исторг вогон Джельц, пытая автостопщиков. Никто не запретит нам, любителям поэзии, сопоставить переводы. Вы должны сами решить, какой вариант более гадок — а именно отвратительность является мерилом вогонской поэзии.

Вот версия Костюкевича:

«О ты, пранцагалічны гаўнахрушчу…
О, мой грыпозна-жоўты смаркагной!
Сракветнай гушчай я цябе расклюшчу,
Каб ты не выпярдольваўся са мной.
А як забрыдагнідзіш з хрэнавоку
І абкаўтнеш каўтун свой, глістадром,
То бзямнеш пердаглумна з дрыстакокам
Ты наўсуцэль,
дашчэнту і
суздром!»


А теперь вариант Баканова:

«О, секноватый вурлапюк! Твои соченья мне милы,
Как бляпистые пупвинки распупленной пчелы.
Но ты еще пришрякнешь, мой брюклый слюзоплыз,
И хлупко берданешь мне преклявыми зозювками
Не то я на мелкие цупцики разнесу тебя своими грызлохаплами, не сойти мне с этого места!»

Пасхалки белорусского перевода

Пустившись во все тяжкие, Костюкевич просто нашпиговал книгу маячками, которые заметят только белорусы. Наста Карнацкая кропотливо собрала эти пасхалки. Вот только некоторые.

  • «Путеводитель» в белорусском переводе отсылает нас к деятельности Франциска Скорины. Тут это «Падарожная кніжка для аматараў Галактычнага аўтаспыну» или просто «Падарожная кнiжка».
  • «Заняць свой пачэсны пасад між расамі» — отсылка к стихотворению Купалы «Маладая Беларусь».
  • «Братцы мілыя, дзеці зямлі-маткі сваёй» — предисловие к сборнику Франтишка Богушевича «Дудка беларуская».
  • «А хто там гудзе?» — «А хто там ідзе?» Янки Купалы.
  • «Дапытлівыя самасуі» — отсылка к главному герою повести Андрея Мрыя «Запіскі Самсона Самасуя».
  • «Нашто сваркі і звадкі» — «Я хацеў бы спаткацца з Вамі на вуліцы...» Максима Богдановича.
  • И разумеется, в произведении имеется «робат млявы і абыякавы да жыцця».

Марвин — это же сферический белорус в вакууме? Ведь да?

Робот Марвин ходит и ноет, в этом его функционал. Но также обладает исполинским интеллектом, способен решать задачи космической сложности. Поэтому ноет тоже филигранно. Как мы помним, однажды он подключился к вражескому кораблю и, загрузив своими проблемами, заставил машину покончить с собой.
Ілюстрація
— Нет, это не образ белоруса. Вряд ли Адамс такое имел в виду. На самом деле, у автора бывали серьезные психологические проблемы, он находился в депрессии. Вот с себя он и срисовывал Марвина, у которого все всегда плохо.
Что «изобрел» Адамс?

Напомним, Адамс писал книгу, когда еще интернета толком не было. А сотовую связь изобретут лет через пять. При этом предсказал появление девайсов, которые сейчас выглядят обыденно. Тот же «Путеводитель» — это просто ваш нынешний смартфон, если вы установите на рабочий стол надпись «Don’t panic» (большими дружелюбными буквами).

Ілюстрація
— Адамс изобрел вавилонскую рыбку, которую надо засовывать в ухо, чтобы понимать любой язык. По сути, решил вечную проблему фантастических произведений, в которых в любом конце Галактики все понимают английский. Эта рыбка — прообраз электронных переводчиков в реальном времени. В 2003 году появилась даже такая программка — Babel Fish.
Компьютеры, которыми управляют с помощью голоса, прикосновений, жестов — ничего этого в 1979-м не было. Он придумал.
У Адамса есть автоматы по приготовлению напитков на основе анализа вкусовых сосочков и метаболизма человека. И подобные автоматы действительно появлялись в некоторых американских спортзалах. Посетители могли задать фитнес-цели, вес, процент жира в организме — и автомат выдавал соответствующий протеиновый коктейль. А Coca-Cola придумала автоматы, которые могли смешивать более 100 напитков. Вводишь вкусовые предпочтения — получаешь напиток, который вообще не похож на кока-колу...
Но, конечно, это не просто научная фантастика и перечень технологических пророчеств. В первую очередь это насмешка над типичной Британией. И, как выяснилось, не только над Британией... Те же вогоны — узнаваемые персонажи, не так ли? Их на самом деле не Адамс изобрел.
Примеры пропусков и неточностей в русском переводе

Адамс:

«— Yes, — he agreed with Arthur, — no light.
He helped Arthur to some peanuts. 
— How do you feel? — he asked. 
— Like a military academy, — said Arthur, — bits of me keep on passing out».

Костюкевич:

«— Ну так, — пагадзіўся ён з Артурам. — Няма святла.
Потым пачаставаў Артура арахісам.
— Як пачуваешся?
— Як казарма ў нядзелю — большая частка мяне просіцца навонкі, — адказаў Артур».


Баканов:

«— Да, — согласился Форд Префект, заставив Артура проглотить несколько орешков. — Нет света».

Шутка про военную академию проигнорирована.

 Адамс:

«— What’s so unpleasant about being drunk?
— You ask a glass of water».


Костюкевич:

«— А што непрыемнага ў п’янцы? 
— Пахмелле».

Баканов: не переводил.

В оригинале упоминается трилогия вымышленного философа по имени Oolon Colluphid.
В белорусском переводе его зовут Валенштайн-Акудовіц (намек на белорусского философа Валентина Акудовича).
В русском переводе нет автора, есть только названия книг.


 Адамс:

«Toothpaste on the brush — so. Scrub».

Костюкевич:

«Зубную пасту на шчотку — чвяк. Чысцім».


Баканов:
 

«Склонившись над раковиной, Артур машинально почистил зубы».

«Human beings» Адамса остаются «чалавечымі істотамі» у Костюкевича и почему-то превращаются в «приматов» у Баканова.


Кстати

  • Идея написать книгу пришла Дугласу Адамсу, когда он лежал пьяный в поле в Австрии. С собой у него был путеводитель «Автостопом по Европе».
  • Проектировщика миров по имени Слартибартфаст автор изначально хотел назвать иначе — Фартифукборлц (Phartiphukborlz). Но побоялся разозлить ранимых моралистов и борцов с нецензурщиной. (В белорусском переводе этот персонаж зовется Пердылюбiбляйц.)
  • В число 42 («ответ на Главный Вопрос Жизни, Вселенной И Всего Такого») Адамс никакого смысла не вкладывал, ему просто нравилось, как звучит число.
  • Фиксация автора на полотенцах (обязательный предмет для автостопщика) может быть связана с воспоминаниями об отдыхе с друзьями в Греции. Там Адамса приходилось вечно ждать, пока он искал свое полотенце. После смерти Адамса фанаты стали праздновать День полотенца — обычно 25 мая.
    • В перезапуске радиопостановки «Автостопом по Галактике» в 2018 году текст своим «механическим» голосом читал Стивен Хокинг.
    • Адамс оказался первым человеком, купившим в 1984 году компьютер Mac в Европе. И работал на нем до смерти 11 мая 2001 года.
    • Мама Дугласа Адамса была уверена, что Марвина он списал с ослика Иа.
Показати все
Ілюстрація
Ілюстрація
Ілюстрація
Ілюстрація
Показати все