Після сильної бурі навіть мікроліс похилився, осів, намок і присипав землю невагомим порошком спор. Туман важкими скляними намистинами левітує у вологому повітрі. Пахне землею і прілим листям. Пахне свіжими опалими листочками, що ще не встигли остаточно висохнути. 
Чуєте? Скрипить, потріскує, шелестить. Згинаються мікробуреломи, тріщать гілки мікродерев. Туманні намистини зливаються, торкаючись слизької товстої шкури. Наляканими козами бризкають на всі боки ногохвостки. Приречено і панічно намагаються втекти тихоходки, на яких вони щойно полювали. 
Але він наповзає - невідворотний, але байдужий до них, щось неспішно гризе, щось оминає. Дорога з блискучої драглистої рідини вказує на темну нору під каменем, звідки він виповз. 
Але боятися треба тільки рослинам. 
Якби вони вміли боятися, звичайно. 

Текст мій, фото з інтернету.
🍂🌱🌿🌱🌿🌱🌿🌱🌿🌱🌿🌱🍂
Повертаюся до лінійки душевного моху, бо, як виявилося, мене вже кілька людей потикало паличками на предмет "а де наш ранковий звіт з-під ніг?" і попросили по можливості продовжити. 
Отже, продовжуємо. 
Коментарі і побажання, а також ваші пости про ваш душевний мох - вітаються.