Психологія
18 постів - 17 підписників
user photo Ira user photo Психологія
Жила-була принцеса.

Світла, ніжна, витончена дівчина. Усім вона подобалась, усі до неї тягнулися, бо поруч з нею було тепло і затишно.

Якось завелася в їхніх краях якась потвора. Страшна, брудна, смердюча. Ходила по землі і скрізь лишала свої сліди - страшні, брудні, смердючі. Там, де вона проходила, помирали тварини, зникали люди. Навіть трава переставала рости.

Одного разу потвора побачила принцесу, і теж потягнулася до неї, як і всі інші. Їй хотілося того ж тепла, затишку, тієї ж краси. Вона хотіла сподобатись принцесі, хотіла зробити їй щось приємне, але виходив лише жах, бруд і сморід, від яких потерпали усі навкруги.

Принцеса страждала, злилася, гнівалася, жбурляла у потвору каміння. Люди благали її про захист і допомогу, але їй було не до них, бо постійно думала про те, як знищити потвору, або що зробити, щоб вона сама пішла.
Але та так і не пішла, бо нарешті отримала багато уваги до себе.

Пішли всі інші.

Пройшло кілька років.

Потвора втомилася. Вже й не хотіла тої принцеси, але за звичкою не шкодувала бруду, смороду і жаху.

Принцеса теж втомилася. Всі її покинули. Але за всіх вона й думати забула, бо її думки всі ці роки були про потвору. Вона вивчала її поведінку, звички, майже не помічала смороду. Навіть сама не збагнула, коли і як звикла. Не помітила, як втратила свою витонченість і красу. 

Глянула вона якось у дзеркало, а звідти на неї дивиться потвора! 

Власне, нічого дивного.

Бо кожна потвора колись була принцесою, але у певний момент зробила не той вибір. 
Показати все
user photo Ira user photo Психологія
Жила-була... душа.

Вона почувалася щасливою та спокійною у власному маленькому всесвіті. З цікавістю спостерігала за тим, що відбувалося навколо. Про щось мріяла. Чогось чекала. Не знала, чого саме, але відчувала, що колись щось у її всесвіті зміниться.

Одного разу так і сталося. Всесвіт почав потроху здригатися, потім у ньому з'явився отвір, і душа затремтіла у передчутті - зараз вона з чимось зустрінеться! З чимось новим і, напевно, дуже цікавим! Душа потягнулася до отвору, аж раптом у нього ввійшло щось холодне, і вона відчула такий страшенний біль, наче її розривають на шматки. Вона закричала від жаху і розпачу, спробувала вирватися, втекти, та марно. Біль щомиті сильнішав і врешті став просто нестерпним. 

Душа у відчаї рвонулася, вклавши в цей рух усю свою силу, і нарешті звільнилася.

І опинилася в новому маленькому всесвіті. 

Там було тихо і спокійно, але нажахана та ображена душа вже не довіряла цьому спокою, і уважно стежила за тим, що відбувалося навколо неї.

Коли прийшов час, народилася дівчинка.

Вона поволі росла, була гарною, розумною, доброю.
І одинокою.

Мала люблячу сім'ю, але змалечку почувалася самотньою.
Мала подруг і друзів, але відчувала себе окремо.
Мала чоловічу увагу, але не почувалася коханою.

Знаєте це відчуття, коли людей навкруги багато, а ти наче один серед них?
Коли навколо вирує життя, а ти ніби спостерігаєш за ним зі сторони?
Коли маєш близькі стосунки, але все одно тримаєшся на відстані? 

Дівчина підозрювала, що з нею щось не так, але не могла збагнути, що саме. Як не намагалася це відчути, нічого не виходило. Наче десь всередині вона трималася на відстані від себе самої.

Одного разу їй сказали: "Ти гарна і хороша, але якась закрита". 
Це її дуже вразило.
Хоча, якщо чесно, то мабуть, не так вже й здивувало. 

- Цікаво, що означає "закрита", - подумала вона й пішла до психолога.

За кілька наступних років дізналася багато нового про себе й інших, почала інакше сприймати світ, навчилася багатьом речам, про які раніше навіть подумати не могла. 
Вона поступово заглиблювалася в себе і зрештою усвідомила, що є всередині неї якась частинка, яку вона нізащо не хоче показувати людям. І саме тому її серце зачинене. Бо якщо його відкрити, ту частинку побачать. І вона помре. 
Чому так - було не зрозуміло.  

Але так було, і дівчина намагалася прийняти себе такою, як є. І жити з цим далі.
Навчилася навіть потроху відкривати серце, але не для всіх і не надовго. Навчилася допомагати людям, але не всім і не завжди. З цим було сумно й образливо. Здавалося, що вона ніби не живе... чи живе ніби наполовину. Дуже багато всього може, але не робить, бо захищає себе від світу.

У пошуках себе наша героїня пішла до відьми.

Та подивилася їй в очі й побачила душу. 
Нажахану і досі ображену.
Яка дуже чекала першої зустрічі зі світом, а ця зустріч принесла з собою смерть.
Яка запам'ятала цей досвід і намагалася ніколи більше його не повторити.
Тому й не дозволяла серцю відкриватися.
Бо якщо зустрінешся зі світом, тебе розірвуть на шматки.

Разом з відьмою все це побачила й дівчина.
Вона пірнула у відчуття та спогади, яких не могла раніше торкнутися. Пекельний біль і відчай. Жах і розпач. Безсилля й невимовну образу. 

Відчула, як перехоплює дихання. Як горло стискається від безмовного крику, що рветься назовні, але застрягає всередині. Як тіло здригається, наче від обпікаючих дотиків. Як її всю охоплює така безнадійна туга, що хочеться померти.

Але відьма не дозволила. Допомогла їй втриматися.
Бо знала, що сердечний контакт зі світом - це не завжди смерть.
Це ще й життя.

Якщо дівчина все ж насмілиться звільнити серце, відчує себе по-справжньому живою. І вже не буде самотньою.

Але це не обов'язково. 
Це лише її вибір.
Показати все
user photo Петро_2033 user photo Психологія
Ілюстрація
Психолог, психотерапевт, психіатр — яка між ними різниця і до кого звертатись під час реабілітації? 🤔

Багатьом із нас зараз особливо потрібна психологічна підтримка. Особливо тим, хто проходить реабілітацію. Але часто люди не знають, до якого фахівця звертатися, і чим відрізняється психолог та психіатр.

Давайте розбиратися. 

🔵 Психолог – не обов’язково лікар. Це фахівець, який може мати як медичну, так і не медичну освіту і який здобув кваліфікацію практичного психолога. 

Психолог допомагає розібратися в своїх емоціях, визначити небажані форми поведінки та допомогти скорегувати їх, прийняти себе та зовнішні фактори. 

Коли вас все дратує, коли ви не можете дати ладу своїм спогадам, емоціям та відчуттям, коли ви відчуваєте потребу у змінах, але не можете наважитись на них, коли не можете знайти спільну мову з іншими людьми, — це до психолога. 

🔵 Психотерапевт, як і психолог, має відповідну вищу освіту, а на додаток до неї — післядипломне навчання методам психотерапії. Наприклад, когнітивно-поведінкова терапія. 

До психотерапевта слід звертатися, коли ви пережили сильну травму, стресові події,  коли у вас порушений сон, часті перепади настрою, постійна втома та роздратування.

🔵 Психіатр – на відміну від психолога та психотерапевта, це фахівець з вищою саме медичною освітою. 

Його профіль — розлади психічного здоров'я, починаючи від посттравматичного стресового розладу (ПТСР), та постійної тривоги, депресії, фобій та нав'язливих станів і до важких хронічних психічних розладів. 

Психіатр може призначати для лікування медичні препарати, зокрема — антидепресанти. 

До психіатра може направити психолог чи психотерапевт, коли вони бачать потребу в фармакологічній терапії.

👉🏻 Іноді під час реабілітації є потреба в спільній роботі кількох фахівців. Наприклад, депресії чи ПТСР потребують комплексного підходу, коли медикаментозна терапія доповнюється методами психологічної терапії та навпаки.
Показати все
Параноя - це коли ви думаєте, що павук повзе по вашій нозі, і ви постійно перевіряєте, чи це правда. Але насправді це кішка, яка треться об вашу ногу. І тут ви раптом згадуєте, що у вас немає кішки. І ось звідси вже бере початок шизофренія.
Показати все
user photo MickeyM user photo Психологія
Ілюстрація
Десь прочитав, що ниття наодинці дуже шкодить людині, бо рівень стресу підвищується, особливо, якщо немає куди скинути той стрес.
Але ниття комусь стрес знижує. Власне, саме на цьому грунтується позитивний вплив терапевтичних груп. Анонімні-хто-завгодно - це чудова нагода скинути стрес і побачити, що ти не один такий дибіл, а є певна група людей, які теж вляпалися в таку ж халепу як у тебе. Як кажуть, "гуртом і батька бить легше". Бо людина - все ж істота соціальна, щоб там не казали.
Пропоную допомогти одне одному і трохи понити у цьому пості.
Підтримаю кожного.
Показати все
user photo Ira user photo Психологія

З часом він виріс у великого дядька з вусами.
Кожної неділі він малював якийсь плакат, виходив з ним на площу й демонстрував усім навкруги. 
Написи на плакатах були різні, але завжди про жінок.
Наприклад, "Жінки - зрадниці".
Або "Жінки в усьому винні".
Або "Всі жінки - відьми".
Багато людей проходили повз і читали ці написи. Хтось співчував дядькові. Хтось погоджувався з його твердженнями. Хтось глузував.
Глузували переважно жінки. Це, мабуть, не дивно, адже, по-перше, кому подобається, коли про нього пишуть погане? І по-друге, що ж це за чоловік, якщо в усіх бідах постійно винуватить жінок?
Дехто радив дядькові змінити тему, або віднести до психолога свою образу на жінок.
Власне, дядько й сам був психологом, але не вважав, що з ним щось не так.
А десь всередині нього й досі жив маленький хлопчик, якого колись давно образила мама. Дуже сильно образила.
Ви, напевно, знаєте, що для немовляти мама - це увесь світ. Для маленької дитини мама і тато - боги.
З віком діти починають бачити у мамі жінку, і для хлопця його мама - перша жінка в його житті. Перший досвід стосунків із жінкою.
У нашого героя цей досвід був болючим. Якось все у нього в голові перемішалося, й вийшло: якщо мама погана, то й усі жінки теж. І кожного разу, виходячи на площу з плакатом, він чув глузування, і це підтримувало його світогляд - всі жінки дійсно погані. А якщо жінки погані і в усьому винні, то для рівноваги - чоловіки хороші і ні в чому не винні, навіть у власних проблемах. Так працює психіка, бо їй потрібна рівновага.
І багато чоловіків співчували дядькові, підтримували його. І можна було б давно вже заспокоїтися, але він продовжував виходити на площу з плакатами.
Тому що насправді... 
...насправді ж то не дорослий чоловік демонстрував плакати... то маленький хлопчик таким чином кричав: "Допоможіть мені!"
Він благав про допомогу, бо не міг впоратися
зі своєю болючою образою.
Але його ніхто не чув.
Навіть той дядько з вусами.
Ілюстрація
Показати все
user photo Ira user photo Психологія
Отже, жила-була дівчинка.

З самого дитинства їй не вистачало маминої любові. Що би дівчинка не робила, мама лише критикувала її та звинувачувала. Дочка старалася ще дужче, але мама критикувала ще сильніше. 

І так відбувалося роками. Навіть коли дівчинка виросла та переїхала жити в іншу країну.

Вона допомагала мамі грошима. Допомагала вирішувати проблеми. Навіть своє особисте життя влаштувала так, щоб бути нещасливою, як мама. Щоб довести їй свою любов: "Дивись, мамо, я тебе так люблю, що стала такою ж, як ти, нещасливою!"

Коли на Батьківщині почалась війна, дочка забрала маму до себе, за кордон. Бо дуже хвилювалася за неї.

Але мама була всім незадоволена, тому, як завжди, все розкритикувала й повернулася назад.

Дівчинка дуже страждала через усе це. Навіть захворіла. Вона була готова на все, аби заслужити хоч трохи любові.

Але мама не могла дати їй любов. Вона виросла без батьків, не отримала батьківської любові, і не знала, як це - любити дітей. Просто її нікому було цьому навчити.
Їй нічого було дати дочці, бо у неї цього не було.

Приймати любов вона теж не вміла. Можливо, тому й критикувала замість подяки.
І можливо, тому й була нещасною в особистому житті. Бо коли не вмієш давати любов, навряд чи можеш зробити когось щасливим. А коли не вмієш її приймати, навряд чи зможеш сам бути щасливим.

А ще, можливо, мама й сама розуміла, що не вміє любити, але щоб не почуватися через це винуватою, винуватила у всьому дочку.

Одного разу дівчинка прочитала десь в Інтернеті: "Якщо любиш - відпусти".

"Що за дурниця?" - подумала вона і знов пішла заслуговувати те, чого немає.
Ілюстрація
Показати все
user photo Ari user photo Психологія
Що це взагалі таке? Кожна людина має мову-спосіб, яким показує іншим, що любить їх. А яка у вас мова кохання?)))

Всього мов п`ять. Здебільшого ми маємо одну домінуючу, але іноді володіємо одразу декількома мовами любові.

Подарунки 🎁

Люблять через подарунки та сюрпризи найчастіше візуали, тобто ті, хто сприймає світ найбільше через зображення. Ви легко розпізнаєте їх в натовпі: вони – естети, вміють гармонійно підбирати одяг та аксесуари.

Такі люди в розмові багато уваги приділяють зовнішньому опису людей та явищ. Знають чи не усі відтінки кольорів та можуть їх назвати. Їх рухи витончені та зграбні.

Слова ✏️

Часто та без особливих труднощів говорити про те, що любить, – це про аудіалів. Їм важливо сприймати реальність через звук. Шум та музика, вуличні обривки розмов, цитати з фільмів – все це міцно закарбовується в пам`яті аудіалів.

Саме тому людям з цією мовою любові винятково легко пояснювати, що вони відчувають.

А голос коханої людини для аудіалів має особливе значення. Вони надають перевагу тим, чий голос здається милозвучним та приємним для слухання.

Обійми та доторки ❤️‍🔥

Ця мова любові означає, що людина намагається торкатися тих, кого любить, обіймати, пробує жартівливо щипати: під час приготування їжі, в супермаркеті, в метро.
Ці рухи не завжди мають сексуальний підтекст. Часто, це "я тебе люблю, тому хочу фізично відчувати, що ти дійсно поруч".
Обійми та доторки як мова любові притаманні кінестетам – людям, які пізнають світ через доторки.
Вони перед покупкою торкаються чи не всіх сорочок в магазині, щоб обрати ту, яка приємна на дотик. Їм важливі фактури, поверхні та все, чого можна сягнути (торкнутися). Це дає необхідну інформацію, яка допомагає почуватися комфортно.

Вчинки служіння 💪

Вчинки є універсальною мовою любові, бо властива аудіалам, візуалам та кінестетам.
Найбільше  через вчинки любов виражають небагатослівні люди, яким складно, зокрема, зізнаватися в тому, що вони переживають.
Людям з цією мовою любов здається чимось дуже конкретним – її вимірюють діями в тих чи інших ситуаціях.

Час, проведений разом 🕰️

Любити цією мовою – це зосередитися на іншій людині під час спільної вечері, походів за продуктами, навіть – коли у вас проблема, яку вже треба вирішити. Без оновлення стрічки новин Facebook та обмірковування, що скаже керівниця завтра на зборах.
Йдеться про те, щоб не перебувати думками деінде, а бути тут і тепер.


Марта Приріз, психологиня
Показати все
Ілюстрація
Показати все
user photo Di user photo Психологія
Дуже класно про "вину та загальну відповідальність"

Але зовсім несподівано відповідь на це питання – «чому я, ні в чому ж я не винна, маю нести відповідальність?!» – я виявила у книзі, яка не має взагалі жодного відношення ні до війни, ні до України, ні до Росії. Це книга-мотиватор Марка Менсона «Тонке мистецтво пофізігму». Книга дуже американська, тобто дуже піонерська у своєму запалі пояснити, як треба жити. Але від інших американських книг-мотиваторів відрізняється на краще завдяки тонкощі спостережень і точності узагальнень.

І ось що пише Менсон про співвідношення провини та відповідальності:
Бувають проблеми, в яких ми не винні, але несемо за них відповідальність. Припустимо, одного ранку ви прокинулися і виявили новонароджене немовля біля порога своєї квартири. Вашої провини в цьому немає: немовля підкинули не ви. А ось відповідальність є. Потрібно терміново вирішувати, що робити. І що б ви не обрали – залишити немовля собі, позбутися його, залишити на порозі або згодувати пітбулю, – ваш вибір принесе проблеми, і відповідальні за ці проблеми будете саме ви. Ми часто відповідальні за ситуації, які не були нашою провиною. Таке життя. Ось як можна розмежувати ці поняття. Вина має відношення до минулого, а відповідальність до сьогодення. Вина випливає з уже зробленого вибору, а відповідальність – з вибору, який ви робите зараз, щодня та кожної хвилини».

Тож щоразу, коли вас охоплюватиме спокуса публічно прокричати: «Чому я маю нести якусь відповідальність за війну, якщо я ні в чому не винен?! Нехай інші несуть! - Згадайте картинку, намальовану Менсоном.

24 лютого 2022 року всі ми вранці відкрили двері і виявили немовля, що лежить на порозі.

І це було вбите українське немовля. Військовий, що вбив його, діяв за дорученням держави, тобто «просто виконував наказ», який ми знаємо, хто йому віддав.

Вашої провини у смерті дитини немає, але вбита дитина – ось вона.

Швидше за все, ви не згодуйте труп дитини пітбулю, але відповідальність за свою поведінку ви з цієї секунди нестимете. Навіть і в тому випадку, якщо ви просто відхитнулися і зробили крок назад у квартиру, зачинивши двері внутрішньої еміграції. Або, мужньо переступивши через труп, побігли у звичайних справах, сказавши собі, що нічого не в змозі змінити, а поліція все одно нічого не розслідуватиме.

Труп української дитини – на кожній російській порозі.

Вина за труп – на Путіні та його команді.

Але відповідальність за все подальше – на всіх росіян.
Показати все