Картопелька.fun

"Мала, що вижила... Ну, майже))."

З моєї збірки "Записничок Ґрифіндорки" - нариси з життя у художньому оформленні для чарівників.

Коли Рон Візлі зробив мені, чемній, безневинній співучениці з Ґрифіндору, підлоту - зізнаюся, я цього не чекала. Він щойно перебував у жалобі за Скеберсом, і я гадала, що його можна зрозуміти - все-таки тринадцять років... в одному ліжку... Отож, коли хлопчина долучився до однієї з британських спілок із захисту тварин - я знайшла це зворушливим... поки що. Екологи бідкалися долею крихітних мишенят, що знаходяться під загрозою, бо не мають де змостити кубельця, - і позбирали для них м'ячики з Уїмблдонського турніру, аби польова малеча вмостилася усередині... хоч плач з розчулення)).
Та коли Рональд переніс свою турботу на українські миші... підстава для сліз таки з'явилася. Я гадки не мала, що цей паразит (тут йдеться про Рона) надасть місцевій мишві - що саме рятувалася після затоплення Каховської ГЕС та шукала, де влаштуватися на ПМЖ, - нашу адресу. Жодного оголошення про надання політичного пристановища гризунам наш будинок не давав ніколи! та вочевидь Рон був не в курсі.
Милий, чарівний, сексапільний хлопець, що завжди подобався мені... Він вчинив, "як усі чоловіки" - зі словами "Я зателефоную" (цікаво, звідки?) - він скочив до Гоґвортс-Експресу та розтанув у блакитній далині. А моя родина - лишилася в українському містечку з'ясовувати стосунки із мишами.

Певно, всі знають пісню "Я тебя никогда не забуду... " - це про перші вражаючі хвилини, коли під підлогою моєї спальні почувся шурхіт, шкрябіт, вовтузня та тупотіння крихітних лапок. Як зараз пригадую... близько півночі, родина не спить, обговорюючи новини та перспективи у країні... десь бахає, почала вити сирена... і раптом, у куточку... О, Мерліне! Жінки - та миші... чудове поєднання. На якийсь час усе, що нас оточувало - включаючи сирену, що чомусь зовсім не бентежила шкряботливу нахабу, - немов щезло, наче хтось пройшовся із "Забуттятусом ". Ми і розмовляли голосно, і стрибали на тому місці, аби її налякати, і я нявчала... Святоголові Ґарпії, як я нявчала! Досі цікаво, якби мене почула Макґонеґел, - чи поставила б вона найвищу оцінку Ґрифіндору за такий потенціал до трансфігурації, рекомендуючи мені серйозно подумати про навчання на анімага... Чи, навпаки, - завбачила б у мені конкурентну претендентку на котячу роль, яку досі вона одна виконувала неперевершено. Миша ж - гризла колись праці Станіславського, я певна, і - НЕ ПОВІРИЛА.

Полинули дні, ще більш напружені, ніж доти. Ми живемо на першому поверсі, але до війни упродовж п'яти років не мали жодних проблем - і, як наслідок, не мали й кота. Деякі обставини стримували нас поки що від заведення чарівної тваринки, - рудої чи смугастої, - що вірою і правдою служили нашим дідам-прадідам, у прямому сенсі - прабабуся і всі наступні покоління мали кицьок. Тут головне, аби та кицька не надумала "мати" нас...
Тим часом, на кухні, з-за газплити, по вечорах та вночі почали визирати (по чотири рази за вечір!) цікаві волохаті писки, чия коричнева, майже шоколадного кольору, шерсть не мала ніц спільного із рідними шоколадними жабками. Малі та тендітні, вони не мали моральних сил зносити все, що коїться у країні, ганьбилися самим фактом відсутності у них статусу ВПО (якого ніхто і не думав їм надавати) - та, понад усе, фактом відсутності на нашій підлозі бодай якихось крихт. Нещасні з відчаю кидалися у клейові пастки, де засинали навіки, наостанок продекламувавши класику:

Гірко нещасна ридає, очі руками закрила,
з берега в річку стрибає - тільки вода закипіла...

Так вчинили три з них. Вони чомусь пробиралися до нас по одній, і "йшли від нас" також по одній. І от, коли ми вже перехрестилися, що вдасться позбутися їх, не залучаючи кота... - з'явилася вона, четверта, - та сама мала.
Напередодні я мала смутний, підозріливий сон (Трелоні б сподобалося). Професор Снейп, злостиво посміхаючися, як вміє лише він один... (і хтось іще вважає це сексуальним?!) - тримав на щиро простягнутій до мене долоні крихітну мишку, що виглядала дуже розумною... Очі поблискували зловіщими слизеринськими вогниками, зеленкуватими... (у професора, не в миші). Явна помста за те, що, отримавши від "Wizarding World" електронного листа із гарною фоткою Снейпа, я викинула його "До кошика". Мстивий декан Слизерину з "кошика" НЕ видалився, а продовжував мружитися до мене поряд із написом "Кошик порожній", немов промовляючи:

- Ой, що буде...

Уявіть, що відчуваєш, коли йдеш собі СЕРЕД БІЛА ДНЯ власною кухнею, мріючи про кухлик кави... і раптом, мало не з-під ніг твоїх... шаснув "шоколадний" клубочок, відчайдушно тупочучи лапками. Я встигла "помилуватися", якою ніжною здається коричнева шорстка у лагідному промінні серпневого сонечка... Просто посеред кухні. Певно, грілася на спині "сонячного зайчика" на підлозі. Чи приманилася на музичку з Гоґвортських роликів, бо в мене щодня щось крутиться. (Цікаво, в якому гуртожитку вона гризла килим раніше? Слизеринські підвали, точно... - несхвально подумала я, proud Gryffindor). Вже більше тижня клейова пастка "порожнякує" - а вона тут... Мало не "потягусі! " на очах людей робить. Жодної поваги.
Миттєво було прийнято доленосне (та дещо суворе для бюджету)) - рішення завести кота. Негайно. Бо нерви вже дзвенять. Врешті решт, це ж "за каноном" - втішала я себе, уявляючи, скільки клопоту принесе із собою пустунчик. Скільки порядних, поважаючих себе відьом мають кішок, це навіть на картинах видно. "Учням також дозволяється взяти з собою ОДНУ сову... або ОДНОГО кота... або ОДНУ жабу... " Цікаво, може, в цьому році Макґонеґел додала до списку: "... чи ОДНУ мишу"? Який жаль, що не можу цього перевірити - щорічного листа з Гоґсу із списком усього необхідного я отримала у дещо сумному вигляді. Сова-листоноша, сахаючися від обстрілів та дронів, з переляку подерла конверта кігтями, і той клятий список загубився. Докорити їй за це чи бодай розпитати - не вдалося: зневажливо глянувши на мене, сова гордовито процитувала:

- "Редкая птица долетит до середины Днепра!".
(Микола Гоголь, засновник ППО України)

І, таким чином давши мені зрозуміти - "у таких умовах носіть пошту самі!" - вона відлетіла, гублячи пір'я з хвоста.
Але до придбання котясі, з об'єктивних причин, мусили зачекати днів зо десять як мінімум. Із мишею. Більш напружена атмосфера, ніж коли Гаррі чекав листа від Сіріуса Блека.

- Суворі часи вимагають суворих заходів! - виголосила я і полізла гуглити.

Дізнавшися, що миші мають "чутливу нервову систему" (ніби ми не маємо!)) та не зносять шуму - моє тріпочуче серце звернулося до класики року. Я вирішила діяти мудро та милосердно, не повторюючи чужих помилок. Знайомий хлопець, коли його власний кіт зжер його ж таки власного шиншилового пацюка (що його батя-моряк привіз з-за кордону) - замкнув нещасну тварину у кімнаті та вжарив "Рамштайн". Вважаю неприйнятним таке ставлення до живої істоти (соліста гурту); бо кіт видавав такі матюки, що це було явною образою їх творчості.
"Мистецтво врятує світ". Що б ви думали? Врятувало!
Відразу, здивовано та із прикрістю, повідомляю: глибоко шанованого мною Бон Джові миша манала. Не подивилася навіть на те, що саме з його знаменитої зачіски було змальовано диснеївського "Короля Лева" (хтось знав про це?). Двічі прослухавши "It’s my life!" - вона навіть не припинила вовтузитися усередині гіпсокартонної стінки, куди забилася (крізь шпарину) від Стіва Тайлера... Стів... От хто нас врятував! "Aerosmith" - то справжній скарб. Наша мала вочевидь належала до найвідданіших його шанувальників. (Може, в її колишньому підвалі збирався фан-клуб?) Вона шанобливо вмовкала після перших же тактів пісні. Особливою популярністю у мишасі користувалися "Sunshine" та "Crazy" (романтична натура...)). Вибір гурту, крім моєї особистої любові, було зумовлено практичними міркуваннями: пронизливий голос соліста, що дещо нагадує котячий, плюс файна гітаронька, дорівнює: усе стало добре.

- ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ! - виголошувала я щодня, беручися до справи. Процес чимось нагадував ритуал освячення квартири: повільно, немов у медитації, рушаєш із пристроєм, з якого горлає музика, по хаті, обходячи - суворо за годинниковою стрілкою! - усі закутки, де колись чулося шкряботіння. Ефект вражаючий. "ПоСтівувавши" так кілька днів - я з невимовною полегкістю відзначила: у квартирі настали такі тиша й злагода, що гай-гай! Вкрай приємно ходити У СЕБЕ ВДОМА, "мов цивілізована людина" - не вдаючися на кожному кроці до шумових ефектів (плескання в долоні, голосне тупання, тарабанення защіпкою для білизни по мийці тощо). Не повірите - доки мишка не вмовкла, я заходила у деякі приміщення, тільки попередньо постукавши! (аби сполохати у разі чого). Просто як в анекдоті, коли чоловік-інтелігент, заставши у власному ліжку коханця-інтелігента зі своєю дружиною, чемно запитує:

"- Ну, і що ви можете сказати на своє виправдання?" "- Як інтелігент - інтелігентові? Стукати потрібно!"

Невдовзі ми завели омріяне коте. О, блаженна мить! Моє серце надто повниться почуттями 🧐😱, аби писати про це зараз....
Клейова пастка лишилася порожньою... (і була терміново прибрана від кота). Мишка дивом уникла долі своїх попередниць. "ЯК ТИ ВИЖИЛА?" - риторично запитували ми у закутка за газплитою... за мийкою... у гіпсокартонної стінки... Її врятувала Любов до Мистецтва. Як пишуть у британських казках про домовиків, " І з тої пори її ніхто ніколи не бачив..." - розмріялася я у той час.

Хто зустріне - випадково, десь на вулиці - Стіва Тайлера, передайте:
СТІВЕНЕ, ТИ - НАЙКРАЩИЙ!
А якщо хтось має його автографа... Зробіть шляхетний вчинок, що згадається у віках)) - маленьку ксерокопію, та покладіть біля найближчої мишачої нірки, яку зустрінете - на світлу пам'ять про цю дивовижну історію та в "назидание потомкам".

Кіт осявав нас своєю присутністю (і це не лише метафора, - він дійсно "сявав", де тільки міг ( - кілька годин. ВСЕ. Що трапилось далі - про це, можливо, ще напишу у своєму "Записничкові". Ми озвіріли і впоралися без жодного кота. Усі " лази" було знайдено та герметично закупорено. "Вентиляційну" дірочку, призначену, аби труба у туалеті не розквітла пишним цвітом - прикрили металевою решіточкою... теркою для чищення риби. Кругленька, якраз підійшла за дизайном. Має еколого-виховне значення: трохи дряпнувши писок, миша має зрозуміти, що можна, а що - ні.
Більше жодна вухаста НІКОЛИ не пхала до нас ані носа, ані хвоста.

Але ж як намагалася вижити "меломанка"? Все виявилося просто. Суворе опитування продавців зоотоварів (на щастя, обійшлося без "Круціатусу", розкололися самі) - допомогло з'ясувати: усі клейові пастки наділені РІЗНИМИ ароматами. Це відразу викликало у мене теплі спогади про церемонію Сортування на "Wizarding World" :

"Магічна рослина раз на сто років випускає чарівний, звабливий аромат, - аби заманити та зжерти необережного подорожнього. Якби вона хотіла підманити ВАС - який аромат їй довелося б обрати? Бурхливе море/ Потріскуюче багаття/ Тепла домівка/ Свіжий пергамент. "

Так от: частина запахів, замість приманювати, - відлякувала мишку! Теоретично, " гризун має жерти, що дадуть " - адзусь! За особистими спостереженнями родини: коли мала забилася під тумбочку, - їй було негайно піднесено дві різні клейові " книжечки " у якості "лімузину до під'їзду". Вона обережно вистромляла здивований писок, уважно нюхала... і сахалася назад. "Смердить, як акридові шкарпетки" - сказав би Манданґус Флечер; і, хз чим ті дві марки пахли, - такої ж думки дотримувалася і миша. Після чого намагалася вислизнути через інший бік. Вона скрупульозно оминала ті кляті пастки, що були чимось їй не до смаку. Читала я якось інтерв'ю французького шеф-кухаря, що скаржився: мовляв, сучасна молодь перепсувала собі смакові рецептори ароматизаторами, і натуральна їжа їм вже не смакує. Та щоб мишва пішла отака розбірлива...

Ми роздобули ту марку, на яку вловилися перші три миші. І незабаром... урочисто винесли "меломанку" уперед лапами. Я аж просльозилася... чи то від полегшення, чи - від легкого жалю. В останню путь їй було поставлено "Angels" "Aerosmith", і пам'ять про малу все ще жива.
А знаєте, чим пахли "правильні" книжечки? Яловичиною. Як тут не згадати "теплим" словом того засранця Рона. Вочевидь, спершу він намагався надавати прихисток мишасям у "Барлозі", де напівзасохлих канапок із яловичиною "хоч греблю гати", а, як це "не вигоріло " - згадав про мене...

Бо місіс Візлі дізналася, і виголосила твердо:
- NOT в MY ХАТА, YOU BITCH!

Довакін Азальхор, сторінка 127

Хмари Міядзакі

Сам зробив 😎

Читайте книжки

👓

Маленька радість

Ворог (не опублікована пісня )

"Мала, що вижила... Ну, майже))" / Збірка "Записничок Ґрифіндорки" (відбулися зміни у сюжеті)

Йой новина

Отримав нагороду Читач