Хочу розповісти про те, як я став україномовним.
Все моє дитинство минуло у повністю російськомовному місті, російськомовній родині і, відповідно, я з самого початку вчився говорити російською. Так склалося. Українську мову у моїй родині знали, але не використовували. Теж так склалося. І школа була теж російськомовна, де українська вивчалася два рази на тиждень.
Але школу я закінчив і попереду замаячив універ. Іронія долі була в тому, що багато предметів читалося російською, але всі мої профільні - українською. Йшов 2008-й рік, треба було здати вступні іспити, мать їх за ногу... Диктант! З! Української! Мови! Аааааааа!!! Хоч читав я вільно, писав з великими страшними помилками. Я готувався, ніби за мною чорти гналися, бо якщо б я не вступив до універу, мене чекав технікум. А для мене це було як перо під ребро і гроб-гроб-смерть-кладбіще.
Ніколи не забуду, як на екзамені написав ганебне речення: "Місяць вигнувся під ковою". 🤣
Іспанський сором.
Коли розбирали помилки на першій парі з укр-мови, викладачка запитала: "Я тобі можу просто зараз поставити залік, якщо ти поясниш, що таке "кова", під якою за твоєю версією вигнувся Місяць". Блін, так соромно мені рідко коли бувало. 😅
Залік я таки в кінці року отримав автоматично, бо я здав все, що можна було здати до заліку, написав все, що можна було написати і прочитав усе, що давали або згадували.

Жаль, тоді не було тесту "паляницею", бо розмовляв я з російським акцентом, як у Юльки Тимошенко і точно б спалився.

В якийсь момент мені хтось дав книжку "Украинский язык" для вивчення української як іноземної мови. З транскрипціями і поясненнями як для пінгвінів.
Виявилося, що треба говорити "шчо треба говорити", а не "шо треба гаварити" і я половину звуків вимовляв не тим місцем не так як треба. 

В мене і досі іноді проскакує "а" на місці "о", але я з 24.02.2022 намагаюся говорити українською за межами дому, писати у соцмережах, читати і слухати музику. Виходить не завжди, але я намагаюся. До речі,помітив різницю в перекладах мультиків українською і російською - український варіант завжди смішніший. Вчора дивився "Ранго" двічі - 🇺🇦 рулить. До того ж, в російських перекладах купа "отсебятины" (як це українською буде, до речі?). 

Сиджу я, значить, і радію, що я вже не працюю в зоомагазині і "шо не робиться - то всьо к луччєму".
А все через те, що будь-яке недовге відключення у нас в магазині дорівнювало половині пиздец. А іноді навіть цілому. 
В першу чергу – це проблеми з обладнанням в акваріумах. Відповідальні власники рибов мене зрозуміють. Бо якщо вмикають електрику - це жопа, особливо взимку: в тебе є купа тропічних рибов, які не дуже люблять, коли вода з рідних 25°С поступово сповзає до 15°С. А деякі ще й чутливі до відсутності аерації (отих бульбашок, які там не для просто так шоб красіво собі булькають, а щоб кисню у воді було більше). І чим довше немає електрики - тим більше ти сивієш хутром на сраці.
І рибов жалко, бо вони почнуть мерзнути і задихатися, і зарплатню теж жалко - бо дохлих рибов спишуть з твоєї зп.

В другу чергу - комп, сканер штрих-кодів,термінал банку і РРО теж, сука, не працюють і тобі треба з ліхтарем записувати барахло, яке продав і гроші, які отримав. Це робиться для того, щоб не провтикати ніц з барахла і зробити собі трохи менше геморою після включення. Бо ти маєш потім до закриття фіскальної зміни РРО встигнути все те вибити в касу і попроводити. І не помилитися. Бо тоді треба буде писати пояснювальну і все одно від фіскалки на ФОП прийде штраф за помилки.

А вже після всього йдуть дибіли.
Бо дибіли - то святе. Якщо вас відрубали від мережі - чекай свіжу партію креативних дибілів.

Ситуйовина раз:
"А у вас зовсім світла нема? Зовсім-зовсім? У цілому магазині?"
Так і хочеться відповісти: "Нє, я там трохи світла приховав у холодильнику, щоб не вивітрилось".
Зазвичай такі питання задають, коли у цілої вулиці немає електрики. Причому, з прозоро-ясними оченятами і дурнуватою посмішкою.

Ситуйовина два:
"Ой, а мені треба рибка така, щоб не просто в полосочку, а ще й в крапочку, оті маленькі. Як не видно? А чого? А давайте я на тєлєфоні фанарік включу? А чого нізя?"
А нізя того, що від сраних блять "фанаріків" риба сліпне. І це пояснити неможливо. Їм горить отпрямщас купити рибку. Плюс, налякані риби у напівтемряві лякаються і шугають об скло головою. Плюс декілька нових трупів до тих, кому вже нестача повітря зробила дерев'яний макінтош.

Ситуйовина три:
Любителі відтінків у темряві. Приходять під вечір, коли видно навіть з ліхтарем як у Мохаммеда Алі у дупі. "А мнє нада свєтло-бєжево-зелёно-бурий ошейнік, шоб пад цвєт глазок!"
Зазвичай говорять, розтягуючи голосні і па-рюсске. Тіпа такі круті особини. Суржик - то грєх і пазор. На українську мову плюються.
Такі їдять твій ліхтарний акум, твої мізки і твої очі, бо темно, сліпить той ліхтар і ще й оці перебирання амуніції у темряві. Рррррр!
Наступного дня приходять зробити повернення, бо сіро-буро-малиновий тон трохи менш буро-малиновий, як хотілося б. І занадто сірий.
Єдиний плюс - стрічаються рідко.
Сподіваюсь, що під час війни такі "крутиє" вимерли і моїм наступникам працюється трохи легше.

Ситуйовина чотири:
"А подивіться мені ціну, я просто цікавлюся" на товар, який щойно в темний загробний морок твоєї душі  твого магазину втягує замилений експедитор. 
Такі дуже ображаються і хотять скаржитися. У всі, мать їх, інстанції. Те, що десь там аварія і взагалі-то це не моя примха, що я не знаю ціни нового товару в базі (а я був ще й не товарознавець і націнки не входили в коло моїх знань). 
Плюси: ще жодного разу не було жодної скарги. 

Ситуйовина п'ять:
"А у мене тільки карта..." 
За дивним збігом обставин, такі істоти живуть у твоєму ж корпусі або в сусідньому і в них теж (нєажиданна! 😂) немає світла, і коли виходили - теж не було. 

Ситуйовина шість:
"Срочно звони діспєчєру, чьо ти в темноті сидиш" та інші "полєзні совєти". 
Діствітільна... 🤦‍♂️

Тож зараз я вільний, як птіч і як лікар в тому анекдоті:
– Лікарю, в мене болить туто, туто і туто, а ще стріляє отуто. 
– Добре, добре... 
– Що ж тут добре, лікарю? 
– Добре, що в мене такого немає. 

На честь Гелловіну розповім вам історію як я була страшна🎃

Взагалі у мене дуже добре і відкрите лице. Та якось так вийшло, що я частенько лякала свою сусідку по кімнаті у гуртожитку. Випадково.

Бувало що вона лякалася коли раптово виявляла мене в куточку біля дверей. А я ж просто прийшла в кімнату поки вона десь на кухню виходила і спокійно роззувалася (хоча таких випадків з дверима більше було з сусідкою по блоку яка в гості заходила)

Та один випадок сильно відрізнявся від інших.

Тут треба трошки пояснити: по гуртожитку я зазвичай шастала в чорних спортивних штанях і чорній кофтині.
Вся в чорному і в білих шкарпетках.
Так.

Того дня я страждала над курсовою.
В один момент мені захотілося сховатися кудись.
Не вигадала нічого ліпшого як заклізти під стіл, що стояв між холодильником і моїм ліжком. З нього ще звисала скатертина.
Щоб не нудно було - взяла з собою телефон і переписувалася з одногрупницею.

Повернулася сусідка. Кімната порожня. Сіла за свій ноутбук, щось почала дивитися.
Раптом з-під столу вилазить чорна постать.

Мені потрібно було подивитися назву програмки на своєму ноутбуці тому покинула сховок.

Сусідка хапається за сердце, а мені чомусь смішно.
Досі цей випадок пригадує. Хоча минуло більше восьми років.

Запросили нас на весілля.
- Потрібно купити модний костюм і нове взуття, - розповідає мені Таня.
Я ніколи не був «модником». Ну куртка, ну штани, ну черевики. Зручно і зручно. І тоді я думаю - дійсно, потрібно було б оновити.
Пішли купувати. Заходимо в магазин чоловічого одягу.
- Здрастуйте, - каже продавець років двадцяти. - Що я можу вам запропонувати?
- Здрастуйте. Я хотів би костюм, будь ласка. Піджак, штани, сорочка і черевики. Їдемо на весілля. Я хочу бути модним. - Відповідаю я сміливо.
- Без проблем. Я зараз все підберу. Довіртеся мені.
Він пройшовся по магазину, знімаючи одяг з полиць і вішаків.
- Ось. Ідіть, приміряйте. - І він дав мені до рук шмотки.
Дзеркала в примірочній не було.
Я натягнув на себе «вибір продавця» і вийшов на світ божий, до великого дзеркала в магазині.
- О, пречудово! - мовив продавець і з захопленням підніс долоні до щік.- Вам дуже до лиця. Модно. По-юнацькому. Сміливо.
Я подивився.
-Так. Гарно. І навіть дуже. - сказав я.- Чи можу я попросити ще... штани, га? А то ці щільні, довгі шорти на щиколотці не приховують моїх волохатих ніг, вони стискають в промежині і тиснуть аж до кадика. Ще бажано б все-таки сорочку, а не жовту майку. І, може, піджак на розмір більше? Я, звичайно, худий, але цей явно розрахований на дитину і, може бути, навіть не хлопчика, судячи з крупної жовтої клітинки і одного ґудзика. А червоні «лижі», які в мене на ногах, бажано б коротші і ширші. А то я спотикаюся, тому що великий палець стопи дістає до мізинця тієї ж стопи. А так ходити... незручно.
- Але ж це писк сьогоднішньої моди! - Обурився хлопець.
- А можна мені не писк, а шепіт, так би мовити? М?
P. S.
Ми пройшлися по трьох магазинах. Намірявся. Рознервувався. Втомився. Повернулися додому.
Я зрештою одягнув на весілля те, що носив на попереднє чиєсь весілля. Так само, як і п'ять років тому. І нічого... Модно, молодо, зухвало!!!

Автор: Стас Вольский. 

Сьогодні спілкувався в чатику, якимось чином тема сповзла на "плодяться як кролики", на що я заперечив, що кроликам обісратися в плані плодячки до джунгарських хом' ячків, згадавши історію, яка може здатися вигадкою, якби я сам не бачив її пруфи власними оцими очима.

Літо - це пора відпусток, канікул, купи крадіїв у магазині (причому 3,14здили або ояїбу яке дороге типу фільтра в аквас, або копійчану херню типу паперових пакетів), ті крадії попадаються, або мімікрують під ідіота, доводячи, що пристібнутий на антивора повідець сам-собою впав у закритий рюкзак. Ну да, кожен день таке бачимо, ага.
А ще у нас намагалися с3,14здити хом'ячків на "подарунки дєткам" в цицю забухані дяді і навіть одна тьотя. Їй взагалі хомич типу ляпнувся сам-собою з-під стелі, підступно відкривши розсувні скляні дверцята стенду, які важать як відро тих хом'ячків. Гризнув її там  за шось і, певно, за крадіжку, чим спалився сам і її попалив. Повернули назад.
Дефіциту хом'яків у нас тоді не було, зате був дефіцит клієнтури, бо після відступу від берегів першої хвилі ковідла народ масово попер на гульки. Тому нудне буття робили менш нудним тільки навіжені бабці з їх незмінним "а цей корм по 5.50 - смачний?" і адекватні школярі, яких чомусь не заперли на дачі, табори і моря. З ними можна було поговорити про різні надзвичайно важливі речі: про те чим поп-іт кращий за спінер і поп-тьюб, що можна зробити зі слайма і стрибунців і чому Ковальскі такий розумний, але верховодить все ж Шкіпер.

Одне миле дитя жіночої статі завітало до мене, коли я стажував нового юного продавана і якраз розповідав про хом'яків та їх утримання. Слідом за дівчинкою зайшов чоловік з відром від будівельної суміші. 
- Доброго дня! - сказало дитя, - Вам треба хом'ячків?
Я подивився на повністю заселений стенд і вирішив, що кілька штук до того десятка, що вже є - це трохи занадто.
- Привіт. На жаль, немає куди саджати. Але можна зателефонувати на станцію юннатів і запитати в них. А скільки у тебе є?
- Тут - п'ятнадцять, окремо хлопчики і дівчатка, - сказала дівчинка, - а вдома, в Апостоловому - ще сто двадцять вісім.
Я подумав, що недочув, тому перепитав:
- Двадцать вісім?
- Нєєє, сто двадцять вісім. Разом - сто сорок три. Тату, покажи.
Чоловік відкрив діряву кришку відра, де за перегородкою сиділи сім і вісім джунгариків.
- Це, ось, найстарші, їм по п'ять місяців. Купив дурень дітям хом'ячків. - Винувато сказав чоловік і дістав смартфон. Показав сарайчик, де в кількох десятках кліток сиділи джунгарі.
У мене відпала щелепа.
- Так чого не розсадили одразу?
- Та поки я навчився їх розрізняти - півроку минуло. - Сумно і приречено сказав чоловік. 

Дзвоню на станцію юннатів.
- Альо, - кажу, - це з зоомагу "Тузік" вас турбують. Вам треба джунгарських хом'ячків?
- Треба. А у вас за гроші чи задарма? - сказали на тому кінці.
- Задарма, - кажу, - тільки їх багато. Сто сорок три.
- Сорок три? Ого! - Здивувалася жіночка зі станції юннатів. - Так багато!
- Нє-е, СТО СОРОК ТРИ.
- Вам пожартувати хочеться, чи шо? - Образилася жіночка. - типу я вам повірила.
- То берете чи ні?
- Беру. Сорок три - то, забагато, звичайно, але десь поселимо. Бувайте. 
Мде. Не повірила.
- Як мінімум, сорок три хом'яки ми приткнули. - Кажу тим хом'ячникам. - Адреса ось. І телефон. А там, може, й інших десь роздасте.
Подякували, пішли.
Повертаюся до стажерки, яка за цей час майже не подавала ознак життя. 
- І часто в вас ТАКЕ буває? - Питає та з квадратними очима.
- Вперше. В житті не бачив СТІЛЬКИ хом'яків на одиницю площі.

вийде новий випуск "Байок з зоосклепу", а поки що хочу поцікавитися, що і коли вам було б цікаво читати? 
Планую увечері в певні дні викладати щось текстове і про тварин (своє і не тільки), тому збираю фідбек. 
Якщо зацікавить, можу писати пости про годування, утримання, підбір аксесуарів для більшості домашніх декоративних тварин, робити треди "питання-відповідь", розповідати, чому саме варто/не варто заводити певний вид тварин. 
Буду радий бачити будь-які відгуки і пропозиції. 

Смішна історія з життя.

На свій день народження дружина прочитала у фейсбуці пост про те, що десь по вулицях столиці бігала шиншила (тваринка така), через яку зупинявся рух машин, бо те дурне звіренятко не мало почуття страху і лізло під колеса. Шиншилу врешті-решт спіймали, і дружина вирішила зробити собі подарунок на день народження. Вона поїхала і забрала ту бродячу шиншилу (самця, до речі) додому.

На другий день з‘ясувалося, що шиншила якось підозріло тримає одну з передніх лап. Її відвезли до ветеринарної кліники, де з‘ясувалося, що лапка у шиншили зламана в декількох місцях, і треба робити операцію. Зробили. Навіть спиці вставили.

Наступні дні дружина їздила до травматолога спочатку до ветеринарної кліники, а потім до людської, де валяється її чоловік зі схожою травмою верхньої лапи. Шиншила на фоні цієї схожості отримала ім‘я Дементій – на честь населеного пункту Дементіївка Харківської області, звідки самці в нашій сім‘ї традиційно приїзджають з перебитими лапами. 

На фото: шиншила Дементій.

Автор: Юрій Гудименко

Десь далеко від нуля, можливо, аж на третій лінії, служив собі мега-підрозділ. Службу ніс тихо, нікого не чіпав, крилаті ракети з "ігли" не збивав та взагалі був набраний з дивовижно молодих бійців, максимально молодих з усіх, що бувають у природі, тобто було їм по дев'ятнадцять чи вісімнадцять років. То були медики, але через молодість вони навіть у медиків були на підхваті, бо навчені були тільки основам польової медицини, та зазвичай, якщо десь щось, їхня місія була розкладати інструменти та подавати коли що треба. Так вони й служили собі.

Але сьогодні всі вони нагороджені за відвагу. А було це так.  Йшли вони якось величезною покинутою фермою з пункту А в пункт Б, бо так коротше. Іржали, як коні, та здіймали берцями пилюку до неба. Та міркували, де б його щось з'їсти. Але кожний з автоматом. Автомати ці були в них де попало - в кого на плечі, в кого на шиї, але, буду справедливий - ніхто не тягнув автомата за ремінь за собою по пилюці. Лише один боєць, найменшенький з усіх, ніс його у руках, та замахався, перекладаючи з лівої руки в праву.

Але тут зненацька з-за рогу корівника вигулькнула на наше славетне воїнство  російська ДРГ у повному складі та у повній комплектації, хіба що без розгорнутого червоного знамена попереду. Тобто - зверху радянська каска, під нею - камуфляж "флора", обвішаний зверху донизу радянською зброєю. Де вони там взялися, так далеко від нуля, де й про війну мало хто чув, ніхто не знає. Чи заблукали, чи йшли щось десь гадити, чи може взагалі йшли здаватися.

Відбулася німа сцена та драматична пауза. Всі просто стояли та дивилися один на одного. Панувала така тиша, яка бува тільки в космосі. Космічна така епічна тиша. Тільки пилюка з повітря тихо сідала на землю. Я не знаю, скільки б це могло тривати, але пролунала автоматна черга, у якій було  вгадайте скільки пострілів. Й найближчий до наших, найздоровіший такий руський впав мертвий. Попадали й усі інші руські, але живі та непошкоджені. То вони так натякали, що здаються у полон.

Тут усі розгальмувалися та почали бурхливо діяти. Тобто, нарешті, похапали до рук автомати потрібним кінцем до ворога, узяли усіх на приціл та почали страшенно на повєрженого супостата кричати. Але що далі, було незрозуміло, бо так же безкінечно неможна. Але в одного хазяйновитого хлопця була з собою пачка стяжок для кабелів. То руських цими стяжками й спакували. Що було потім? Руських склали у рядочок, щоб було гарно видно, хто де. Пикою в пилюку. Зброю зібрали та склали окремо. Потім сіли навкруги них у коло та почали чекати на дорослих. Бо на цьому усі оперативно-такичні знання скінчилися.

Дорослі, звісно приїхали. Вони сміялися так, що в них ледь не повідривалися їхні величезні бороди та ледь не порепалися на пузяках бронежилети. Руських звалили у спеціально привезений бортовий зіл на газу, талановито розфарбований пензлем у піксель, а медики відправилися колоною до фахових людей розповідати. Скінчилося все державною нагородою.

А трапилося от що. Той найменшенький, хто єдиний тримав у руках автомата, у стресі намацав спусковий гачок та жав на нього, доки не вилетів увесь магазин. То й поцілив у найближчого. Руські, за усіма ознаками, йшли територією вже всраті, бо вони здебільшого усі й усюди в нас всраті. Й коли вони вийшли на наших бійців, це їх вбило морально остаточно, бо, мабуть, ніхто не чекав їх там зустріти. Просто опускаються руки від такого. Автоматна черга довершила справу деморалізації, якщо можна деморалізувати вже деморалізоване. От й уся історія. Тепер мораль.

Це пощастило, що так добре усе скінчилося. Бо у цієї історії міг бути зовсім інший кінець. Ось чому, де б ми не були, навіть у тилу (чи краще сказати - особливо у тилу?) в нас автомати завжди під рукою. От був випадок: пацани пішли запускати панішера, а автомати, щоб не заважали, лишили під деревом. От Макс їм і каже:  а от зараз вилізуть з посадки руські, й що тоді? Бігтимеш до дерева 50 метрів за автоматом? Тому автомат завжди на нас. Навіть, коли ми копаємо окопчика, хоча це справжнє пекло - копати, коли на тобі автомат. Бо ніколи не знаєш, хто звідки зараз вилізе, навіть у тилу. Тому й узяли щойно на увесь підрозділ американські робінсони, бо вони легкі, та дають змогу увесь час мати їх при собі. Зі зброєю ми не розлучаємося 24 години на добу, та тримаємо її поряд з собою так, щоб відразу можна було відкрити вогонь. Це залізне правило, якого ми суворо дотримуємося.

А про аптечки та турнікети я вже писав, але ось уточнення: наші намагалися мати на собі турнікета навіть коли влітку купалися у річці. Бо раптом щось. Отже: штатні засоби мають бути завжди напоготові, щоб бути використані будь-якої миті. Ще раз підкреслю: час розслаблятися та нехтувати пильністю та безпекою так і не настав.  До нього далеко. Все в наших руках, як завжди.

Автор

Життєве:
 Знайома розповіла.

 Я доросла дівчина з досить маленьким розміром ноги (32-33), відповідно, кожна покупка взуття перетворюється на пригоду.
 (Я знаю більше жартів про дитячий світ, ніж ви, тому краще і не пробуйте)
 Дуже довго шукала прості білі кросівки на платформі, але жодного успіху, як і в решті мого життя, і не передбачалося.
 А тут одного славного дня йшла повз ринок і побачила ЇХ.  Мій розмір, ніяких тобі бантів, метеликів і людино-павуків, платформа, здатна заткнути настирливе бурмотіння мого комплексу з приводу зросту - і за крихітні гроші.

 Між першим поглядом та покупкою пройшло менше хвилини.
 І ось убралася я відразу ж на місці в свої нові кроси і попрямувала по місту.
 Не встигла я почати міркувати, в чому ж каверза, як мої нові друзі почали сяяти і блимати психанутими кольорами, ризикуючи викликати епілептичний напад навіть у несхильних до цієї справи людей.

 Не бажаючи ставати об'єктом загальної уваги в сутінкову людну годину, я терміново присіла і почала нишпорити по платформах у пошуках кнопки, що вимикає цю світломузику.
 У цей час моя інтровертна натура панікувала і бачила навколо людей що тицяють в мене пальцем і іржуть (насправді всім було в цілому пофіг, але поглядали, не без цього)...
 Заповітні кнопки знайшлися на заднику кожної платформи.  З величезним полегшенням я натиснула на обидві відразу, і – о, так!  О, так!...
... 
 висунулися колеса...

Знайдено у (с)оцмережах