Навіяно постом MickeyM

Андрій відчинив двері кабінету і здивовано поглянув на чоловіків різного ступеня бородатості, що сиділи колом.

– Емм... – чомусь у Андрія зрадливо затремтів голос, —  А це тут терапевтична група? 

Певний час чоловіки мовчки розглядали гостя.

– Тут. – сухо відповів найбородатіший, перебираючи чотки, – Заходь.

Прозвучало швидше як наказ. Та ще сильний кавказький акцент звучав доволі погрозливо. Андрій на дерев'яних ногах підійшов до єдиного вільного стільця. Сів, набрав побільше повітря у груди і привітався.

– Драстуйте. Мене звати Андрій.

– Салам алейкум. – хором відповіли бородачі.

А потім по черзі підвелисяі і потиснули руку новачку. Це було доволі незвично, але Андрію такий підхід сподобався. Це створювало більш довірливу атмосферу, чи щось таке.

– Ну що ж, я прийшов, щоб... – Андрій  розгубився, всі думки з голови вилетіли. В тому числі й запит, з яким він хотів працювати.

– Не поспішай. – чоловік з чотками  зробив поблажливий жест рукою, – Розслабся. Попий чаю. Кальян будеш? Поговоримо трохи. 

– О! – Андрій навіть зрадів, – На інших группах такого не було! Там якось строго...

Хтось подав йому мундштук. Андрій зробив затяжку. Чоловіки терпляче чекали.

– Як справи, Андрію? Як вдома? Як родина? – поцікавився чоловік з чотками.

– А... Ну... Не дуже. 

– Що сталося?

– Дружина зраджує...

Чоловіки з неприхованим жахом відкрили роти. 

– Погано, – засмучено похитав головою чоловік з чотками. 

Такого щирого співчуття і болю ане чув ніколи. 

– ... З моїм найкращим другом. – хлипнувши, закінчив фразу Андрій.

– Вай!

– Шакал! 

– Його треба зарізати!

Всі, хто зібрався, буквально оскаженіли. Хтось схопився з місця, хтось став погрожувати кулаком, лють, гнів, біль, буря емоцій. Андрій зрозумів, що раніше нічого не знав про справжню групову динаміку і підтримку.

– Тихо! – трохи підвищивши голос заспокоїв усіх чоловік з чотками. – Горе в твоєму домі, Андрію, мені боляче це слухати. Ти тому до нас прийшов?
Чоловіки, які щойно здавалися ворожими, дивилися на нього уважно і учасливо. 

– Це основна проблема,так. – кивнув Андрій, – Травма з якою...

– Хочеш помститися цьому шакалу? – уточнив чоловік з чотками.

– Еее... – Андрій розгубився, – А так можна було? Я думав, треба, ну, ніби ж працювати над собою і... 
– Можна, звісно! Хочеш, Далхан його заріже?

З місця підвівся грізний широкоплечий горець. Андрій зойкнув.

– Але ж це якось... 

– Розумію, – перебив його чоловік з чотками, – Хочеш, ми згодуємо його собакам?

– Навіть не знаю... Не певен, що хочу щоб хтось постраждав...

Повисла напружена тиша. Далхан сів на своє місце. 

– Вай білят... – почав хтось, але на нього шикнули.

– Андрій, не буває так, щоб ніхто не постраждав. – зауважив чоловік з чотками, – Ти ж постраждав!

– А... Ну якщо так подивитися...

– Андрій, будь чоловіком! – в голосі з'явились грізні інтонації. – Прийми рішення, як саме треба вбити цього шакала! Ніж, пістолет, бензин -  ми тобі  допоможемо!

– Та хай живе! – вжахнувся Андрій, – Не вбивати ж людину через те, що вона закохалася!Нічого страшного не сталося! Ну хоче моя дружина з ним бути - нехай буде! Щастя їм! Хоч хтось же має бути щасливим!

Повисла тиша. Всі здивовано переглядались. Чоловік з чотками погладив бороду і кивнув.

– Ти мудрий чоловік, Андрею. Мудріший ніж здаєшся. Сильний чоловік. Тільки сильний може прощати. Мало хто так уміє, Андрію.

Тепер присутні дивилися на нього з повагою, навіт з якимось пієтетом. Андрій раптом зрозумів, що проблема зникла сама собою. Ніби камінь з душі зник. 

– Слухайте, яка у вас чудова терапевтична група!

– Терористична. – кивнув чоловік з чотками. Чи то через акцент, чи то через якусь дивну помилку прозвучало це майже так само як "терапевтична".

Андрій здивовано блимнув очима. 

– Ви не психологи?

– Психологи в сусідньому кабінеті. Ти туди йшов, чи що?

Андрій подумав кілька секунд і помотав головою.

– Та ні, звісно! Нащо мені ті психологи?!! А чай ще є?

– Звичайно!

.....................................................
Автор - Рагім Джафаров, 
Переклад - мій.

Запросили нас на весілля.
- Потрібно купити модний костюм і нове взуття, - розповідає мені Таня.
Я ніколи не був «модником». Ну куртка, ну штани, ну черевики. Зручно і зручно. І тоді я думаю - дійсно, потрібно було б оновити.
Пішли купувати. Заходимо в магазин чоловічого одягу.
- Здрастуйте, - каже продавець років двадцяти. - Що я можу вам запропонувати?
- Здрастуйте. Я хотів би костюм, будь ласка. Піджак, штани, сорочка і черевики. Їдемо на весілля. Я хочу бути модним. - Відповідаю я сміливо.
- Без проблем. Я зараз все підберу. Довіртеся мені.
Він пройшовся по магазину, знімаючи одяг з полиць і вішаків.
- Ось. Ідіть, приміряйте. - І він дав мені до рук шмотки.
Дзеркала в примірочній не було.
Я натягнув на себе «вибір продавця» і вийшов на світ божий, до великого дзеркала в магазині.
- О, пречудово! - мовив продавець і з захопленням підніс долоні до щік.- Вам дуже до лиця. Модно. По-юнацькому. Сміливо.
Я подивився.
-Так. Гарно. І навіть дуже. - сказав я.- Чи можу я попросити ще... штани, га? А то ці щільні, довгі шорти на щиколотці не приховують моїх волохатих ніг, вони стискають в промежині і тиснуть аж до кадика. Ще бажано б все-таки сорочку, а не жовту майку. І, може, піджак на розмір більше? Я, звичайно, худий, але цей явно розрахований на дитину і, може бути, навіть не хлопчика, судячи з крупної жовтої клітинки і одного ґудзика. А червоні «лижі», які в мене на ногах, бажано б коротші і ширші. А то я спотикаюся, тому що великий палець стопи дістає до мізинця тієї ж стопи. А так ходити... незручно.
- Але ж це писк сьогоднішньої моди! - Обурився хлопець.
- А можна мені не писк, а шепіт, так би мовити? М?
P. S.
Ми пройшлися по трьох магазинах. Намірявся. Рознервувався. Втомився. Повернулися додому.
Я зрештою одягнув на весілля те, що носив на попереднє чиєсь весілля. Так само, як і п'ять років тому. І нічого... Модно, молодо, зухвало!!!

Автор: Стас Вольский. 

Про що ви мріяли у дитинстві?

Я мріяв стати героєм. Чомусь уявляв це трошки дивно: що я стою на якійсь барикаді, з пістолетом (чому з пістолетом, а не з автоматом – гадки не маю), і розмахую величезним синьо-жовтим прапором (а, ось чому з пістолетом: бо інакше розмахувати прапором незручно). 

Як я потрапив на ту барикаду – про це у моїх дитячих мріях не йшлося. Мабуть, вбивши всіх ворогів. Якихось. Дитячі мрії вони такі – конкретні і неконкретні водночас.

Я вже давно не дитина. І героєм я так і не став. Але я бачив, як героями ставали інші. Принаймні, для мене.

Я бачив жінку, яка взимку переходила річку під знищенним мостом під Ірпенем по шатких підмостках і майже без речей, але з величезною кліткою, у якій сиділи два тхори. Вона могла взяти більше речей для себе, врятувати те, що нажила – але вона прийняла інше рішення і врятувала два маленьких, але життя. Для мене це героїзм.

Я бачив худенького пацана років двадцяти, який вистояв величезну чергу перед вантажівкою у перші дні війни і отримав на руки автомат. Я бачив, що він в житті не тримав у руках зброї. Але також у його очах була впертість. За день я побачив його на тренуванні. Він тренувався завзято. Він вів себе як герой. Він і був ним.

Я бачив жінок, що витягували з абсолютної темряви своїх чоловіків, психологічно розчавлених після поранень та ампутацій. Бачив чоловіків, що під обстрілами витягували поранених (привіт, Сірко!). Бачив сірих від втоми колег-саперів з ДСНС. Бачив волонтерів, що робили неможливе можливим. Бачив диверсантів, про чиї операції ніколи не знімуть фільми в Голівуді, бо ніхто не повірить, що це було насправді. Бачив щоденний героїзм звичайних людей. Такий, що робить цих звичайних людей надзвичайними.

І всіх їх єднає одне. 

Ніхто з них не народився героєм. Ніхто з них не приймав рішення стати героєм. Ніхто з них не носить футболку «Герой» на тілі. 

Але їхні вчинки – це вчинки героїв.

І знаєте, що ще?

Я знаю, що читаючи цей текст, ви подумали про якогось свого знайомого чи родича, про якусь близьку людину. Не про себе.

Але я певен, що хтось, читаючи цей текст, подумав про вас.

Юрій Гудименко 

Так як з розвагами в шпиталі не дуже, почав замінювати іменники в відомих цитатах і назвах творів на слово «донат».

«Щоб не плакать, я донатила»

«Як помру, то задонатьте»

«У холмів є донат»

«Донат з Шоушенка»

Цікаво, як далеко можна зайти по цій дорозі.

Юрій Гудименко 

Смішна історія з життя.

На свій день народження дружина прочитала у фейсбуці пост про те, що десь по вулицях столиці бігала шиншила (тваринка така), через яку зупинявся рух машин, бо те дурне звіренятко не мало почуття страху і лізло під колеса. Шиншилу врешті-решт спіймали, і дружина вирішила зробити собі подарунок на день народження. Вона поїхала і забрала ту бродячу шиншилу (самця, до речі) додому.

На другий день з‘ясувалося, що шиншила якось підозріло тримає одну з передніх лап. Її відвезли до ветеринарної кліники, де з‘ясувалося, що лапка у шиншили зламана в декількох місцях, і треба робити операцію. Зробили. Навіть спиці вставили.

Наступні дні дружина їздила до травматолога спочатку до ветеринарної кліники, а потім до людської, де валяється її чоловік зі схожою травмою верхньої лапи. Шиншила на фоні цієї схожості отримала ім‘я Дементій – на честь населеного пункту Дементіївка Харківської області, звідки самці в нашій сім‘ї традиційно приїзджають з перебитими лапами. 

На фото: шиншила Дементій.

Автор: Юрій Гудименко

Життєве:
 Знайома розповіла.

 Я доросла дівчина з досить маленьким розміром ноги (32-33), відповідно, кожна покупка взуття перетворюється на пригоду.
 (Я знаю більше жартів про дитячий світ, ніж ви, тому краще і не пробуйте)
 Дуже довго шукала прості білі кросівки на платформі, але жодного успіху, як і в решті мого життя, і не передбачалося.
 А тут одного славного дня йшла повз ринок і побачила ЇХ.  Мій розмір, ніяких тобі бантів, метеликів і людино-павуків, платформа, здатна заткнути настирливе бурмотіння мого комплексу з приводу зросту - і за крихітні гроші.

 Між першим поглядом та покупкою пройшло менше хвилини.
 І ось убралася я відразу ж на місці в свої нові кроси і попрямувала по місту.
 Не встигла я почати міркувати, в чому ж каверза, як мої нові друзі почали сяяти і блимати психанутими кольорами, ризикуючи викликати епілептичний напад навіть у несхильних до цієї справи людей.

 Не бажаючи ставати об'єктом загальної уваги в сутінкову людну годину, я терміново присіла і почала нишпорити по платформах у пошуках кнопки, що вимикає цю світломузику.
 У цей час моя інтровертна натура панікувала і бачила навколо людей що тицяють в мене пальцем і іржуть (насправді всім було в цілому пофіг, але поглядали, не без цього)...
 Заповітні кнопки знайшлися на заднику кожної платформи.  З величезним полегшенням я натиснула на обидві відразу, і – о, так!  О, так!...
... 
 висунулися колеса...

Знайдено у (с)оцмережах 

Недалеко від нашого магазину знаходиться автомобільна заправка. Я там, у магазинчику при заправці, щодня купую каву.
Йду сьогодні ранком за кавою.
На заправці жодної машини.
Поруч із заправкою сидить п'яненький, дуже такий довгий і худий мужик з порожньою брудною пляшкою від "Коли". Побачивши мене, мужик хитаючись встає.
- Брате, ти цей... гвриш рсйскою?.. - Питає мене звідкись згори мужик, обдаючи мене парами спирту і ковтаючи голосні.
- Так.
- Ссслухай, маєш пару шекелів? На бнзин треба. Га? Зстряг я без бнзину. Вйди в пложення, га? Пару лтрів треба. А гроші цей... дома збув. - І мужик у якості доказу потряс пустою пляшкою десь у мене над головою , що, видно, повинно було переконати мене у правдивості його слів.

Ну, всяке буває. Бувають і не такі ситуйовини.

- У мене готівки немає, давай, - кажу, - я тобі з картки пару літрів бензину куплю. Де твоя машина? Машина де твоя, котра без бензину? - Оглядуючись і бачачи, що ніякої машини немає ніде.

Я прямо чув, як його мозок намагається знайти відповідь на це моє складне запитання: "де машина, котра без бензину?". І мужик знайшов найвлучнішу і найрозумнішу відповідь на моє питання. З усіх на світі відповідей він знайшов найлогічнішу:
- Мшина моя де? Ну, як це де мшина? Ну цей... Зараз приїде... Мшина вд'їхала ненадовго. Нне тре з картки. Шекелі дай. Я сам кплю... бнзин... потім.

Дуже кмітливий чолов'яга. Бізнесмен від бога.

Автор: Стас Вольський