Це був чудовий наручний годинник, і чудовим він лишався протягом вже більш ніж тридцяти років. Спочатку він належав батькові, а після батькової смерті мама зберегла годинник і подарувала синові на вісімнадцятиріччя. І всі ці роки, що минули відтоді, годинник йому вірно служив.

Але тепер, звіряючись з настінним годинником у редакції, Джо Крейн поглядав то на свій зап’ясток, то на великий циферблат над шафками для пальт і з сумом визнавав, що його наручний годинник помиляється, поспішаючи аж на годину. Наручний годинник стверджував, що зараз сьома ранку, а настінний наполягав, що лише шоста.

Ось чому сьогодні по дорозі на роботу було відчуття, що навколо якось незвично темно і безлюдно.

Він тихо стояв у порожній редакції, прислухаючись до бурмотіння ряду телетайпів. Деінде світилися лампи, виблискуючи на мовчазних телефонах, на друкарських машинках, на фаянсовій білизні банок з клеєм, що купчилися на редакторському столі.

Зараз тут така тиша, подумалося йому, — тиша, спокій і сутінь, але через годину це місце оживе. Приблизно о пів на сьому з’явиться редактор Ед Лейн, потім — Френк Маккей з розділу міських новин.

Крейн підняв руку й потер очі. А можна було б ще годинку поспати. Можна було б…

 

Хвилинку! Його ж розбудив не наручний годинник, а будильник. Виходить, будильник теж поспішав на цілу годину?

 

— Що за чортівня, — промовив Крейн уголос.

Він обійшов редакторський стіл, прямуючи до свого стільця та друкарської машинки. І тут на столі поруч із друкарською машинкою щось ворухнулося. Воно було розміром приблизно як щур, металічно блищало та лощилося.  Щось незрозуміле у вигляді цієї істоти змусило його застигнути на місці. В горлі та у животі виникло відчуття неприємної порожнечі.

Істота зіщулилася біля друкарської машинки і витріщалася на нього через всю кімнату. Ані очей, ані взагалі чогось схожого на морду в неї не було, але він чомусь знав, що вона на нього витріщається.

 

Майже інстинктивно Крейн простягнув руку, намацав на столі банку з клеєм і різко жбурнув її. Банка, вертячись, білою плямою промайнула у світлі ламп, змела істоту зі столу і розбилася об підлогу. Розлетілися бризки фаянсу і мулисті грудки напівзасохлого клею.

Блискуча істота теж впала на підлогу, кілька разів беркицьнувшись, потім з металічним звуком зацокотіла лапами і чкурнула геть.

 

Крейн тим часом намацав гострий і важкий металевий стрижень і метнув його у раптовому спалаху злості і відрази. Стрижень з глухим звуком глибоко встромився у паркет на шляху істоти.

 

Металевий щур, розкидуючи зі шляху уламки, змінив курс і відчайдушно застрибнув через відчинені сантиметрів так на сім дверцята шафки з канцелярським приладдям.

 

Крейн стрімко побіг до шафки і зачинив її, грюкнувши обома руками.

 

— Спіймав! — промовив він.

 

Підперши дверцята спиною, він задумався, що це взагалі таке йому таке зустрілося.

 

Оце я наполохався, думав він. Як дурник, злякався якоїсь блискучої тварючки, схожої на щура. Мабуть, це і є щур, білий пацючок.

 

Хоча хвоста у того створіння не було. Та й морди теж не було. Але воно якось на нього дивилося.

 

— Дурня якась, — сказав він собі. — Крейне, чи ти не збожеволів?

Це була повна нісенітниця, яка не вписувалася ані в цей ранок 18 жовтня 1962 року, ані у двадцяте сторіччя, ані в нормальне людське життя.

 

Він розвернувся, міцно схопив ручку дверцят і смикнув, щоб відчинити їх одним стрімким ривком. Але ручка ковзала під його пальцями і не бажала рухатися, а дверцята лишалися зачиненими.

Замкнулися, подумав Крейн. Замок клацнув, коли я захряснув дверцята, а ключа в мене немає. У Дороті Ґрем є ключ, але вона завжди залишає ці дверцята відчиненими, тому що їх важко відчинити, якщо вони замкнуться. Вона майже завжди кличе на допомогу когось із прибиральників. Може, хтось з них зараз вже тут. Можна було б виловити когось і сказати…

 

А що йому сказати? Що я бачив, як металевий щур забіг до шафки після того, як я банкою збив його зі стола? І на доказ невести цей стрижень, який я жбурнув йому навздогін, і який зараз стирчить у підлозі?

 

Крейн похитав головою. Він підійшов до стрижня, витяг його з підлоги і поклав назад на стіл. Ногою відсунув уламки банки так, щоб не впадали в око. Сів за свій стіл, вибрав папір, заправив до машинки…

 

І машинка почала друкувати. Сама по собі — він навіть не торкнувся її! Він сидів приголомшений і дивився, як клавіші самі рухаються вгору та вниз. «Не лізь не в свою справу, Джо, — написала вона. — Не лізь. Бо можеш постраждати».

Джо Крейн витяг папір, зім’яв, кинув до кошику для сміття і вирішив, що не завадить випити кави.

 

 

— Знаєш, Луї, — пожалівся він продавцеві, — якщо довго жити самітником, починає ввижатися всяка чортівня.

 

— Знаю, — згодився Луї. — Як на мене, то я б на твоєму місці взагалі здурів. Живеш сам-один у великій порожній хаті. Може, було б краще продати її, коли твоя старенька померла.

 

— Не можу, — відповів Крейн. — Стільки років там прожив.

 

— Так може варто одружитися знову? — запропонував Луї. — Погано це, жити самітником.

 

—  Та пізно вже, — зітхнув Крейн. — Хто зі мною зможе вжитися?

 

— До речі, у мене тут пляшечка при собі, — підморгнув Луї. — Просто так налити не можу, але можу додати трошки до кави.

 

Крейн похитав головою:

 

— Мені ще працювати весь день.

 

— Впевнений? Для тебе безкоштовно, на правах старого друга.

 

— Дякую, Луї, але не треба.

 

— Так що тобі ввижається? — зацікавлено запитав Луї.

 

— Ввижається?

 

— Ну так, ти ж казав, мовляв, якщо живеш самітником, то починає ввижатися всіляка чортівня.

 

— Та то я просто метафорично, — відповів Крейн.

 

Він швиденько допив каву і повернувся до офісу.

 

* * *

 

Тепер приміщення виглядало більш звично. Ед Лейн вже був на місці і за щось сварився на кур’єра, а Френк Маккей робив вирізки з конкуруючої ранкової газети. Поступово приходили й інші репортери.

 

Крейн швидко глянув на дверцята тієї шафки. Їх все ще не відчинили.

 

Задзвенів телефон на столі Маккея, редактора міських новин, і той підняв слухавку. Якусь мить він послухав, що йому кажуть, потім відвів слухавку від вуха і притиснув рукою мікрофон.

 

— Джо, — сказав він, — послухай-но. Тут якийсь вар’ят розповідає, ніби зустрів швацьку машинку, яка сама собою їздила вулицею.

 

Крейн підійняв слухавку свого телефона.

 

— Перемкніть мене на канал 245, — попросив він телефоніста.

 

— Алло! — пролунав голос зі слухавки. — Це «Геральд»? Ви ж «Геральд»? Алло…

 

— Я Крейн, — відповів Джо.

 

— Мені потрібна газета «Геральд», — відповів співрозмовник. — Я хочу їм розповісти про…

 

— Моє прізвище Крейн, і я працюю в газеті «Геральд», — сказав йому Крейн. — Так про що ви хотіли розповісти?

 

— Ви ж репортер?

 

— Так, я репортер.

 

— Тоді слухайте. Я спробую повільно і детально розповісти, що сталося. Я йшов собі вулицею і побачив…

 

— Якою саме вулицею? — перебив Крейн. — І як мені до вас звертатися?

— Вулиця Іст-Лейк, — відповів той, — номери будинків чи п’ятисоті, чи шестисоті, не пам’ятаю. І зустрів цю швацьку машинку, що котилася вулицею. Ну, я подумав те, що і ви б, мабуть, подумали: що хтось її котив, впустив, вона й поїхала. Хоча дивно, вулиця там рівна. Ну, ніякого ухилу там немає. Та ви, мабуть, самі знаєте це місце. Рівно як на долоні. І ні душі навколо, бо то було рано вранці…

— Як вас звуть? — запитав Крейн.

 

— Мене? Сміт мене звуть. Джефф Сміт. Так ось, я подумав, що треба виручити того, від кого ця машинка вкотилася, і спробував її схопити, а вона від мене ухилилася. Це…

 

— Що-що вона зробила? — зойкнув Крейн.

 

— Ухилилася. Богом клянуся, містере. Я простяг руку, а машинка ухилилася, і я її не спіймав. Розумієте, вона наче зрозуміла, що я її намагаюся зловити, і їй це не сподобалося. Тож вона ковзнула вбік, об’їхала мене і дременула далі вулицею, ще й з прискоренням. Доїхала до рогу, а потім повернула за ріг, ще й так шустро, а…

 

— Назвіть вашу адресу, — попросив Крейн.

 

— Мою адресу? Та нащо вам моя адреса, я вам про ту машинку розповідаю. Я вам телефоную, щоб історію розповісти, а ви постійно перериваєте…

 

— Мені потрібна ваша адреса, — пояснив йому Крейн, — якщо я буду робити про це репортаж.

 

— Ну якщо так, то гаразд. Живу на Норт-Гемптон, будинок 203, а работаю на «Ексел Мешінс» токарем. І я кілька тижнів спиртного навіть не нюхаю. І зараз теж абсолютно тверезий.

 

— Добре, — погодився Крейн. — Розповідайте далі.

 

— Та я вже наче все і розповів. А, ще дещо: коли ця машинка повз мене проїхала, у мене виникло чудне відчуття, ніби вона за мною спостерігає. Наче, знаєте, підглядає так, краєм ока. А як швацька машинка може на когось дивитися? У неї ж очей нема, і…

 

— Чому ви вирішили, що вона за вами спостерігає?

 

— Не знаю, містере. Просто відчуття таке. Наче мурашки по шкірі побігли.

 

— Містере Сміт, — спитав Крейн, — а раніше у вас подібні випадки були? Можливо, з якоюсь іншою машиною, наприклад пральною?

 

— Та не п’яний я, — завірив Сміт. — Кілька тижнів не випивав. Подібних речей я ніколи не бачив. Але я вам правду кажу, містере. Я не такий, всі знають. Можете зателефонувати комусь і спитати. Наприклад, Джонні Джейкобсона, бакалейника з «Ред Рустер», він мене знає. Він вам про мене розповість. Він вам скаже, що…

 

— Добре, добре, — заспокоїв його Крейн, — Дякую, що зателефонували, містере Сміт.

 

Що ти, що той Сміт, — сказав він собі, — здуріли обидва. Ти спочатку на залізних щурів полюєш, потім твоя ж друкарська машинка з тобою розмовляє. А той узагалі зустрів самохідну швацьку машину.

Дороті Ґрем, секретар головного редактора, пройшла повз його стіл, стрімко крокуючи і рішуче клацаючи високими підборами. Її обличчя було рум’яним від гніву, а в руках у неї гриміла в’язка ключів.

— Що сталося, Дороті? — поцікавився Крейн.

— Та знову ті кляті дверцята, — поскаржилася вона. — Від шафки з канцелярією. Я точно пам’ятаю, що лишила їх відчиненими, а тепер якийсь баран прийшов, зачинив, і замок замкнувся.

 

— А ключем не відчинити? — запитав Крейн.

 

— Та нічим не відчинити, — різко відповіла вона. — Треба знову Джорджа сюди кликати, він вміє це якось робити. Не знаю як, може у нього заклинання якесь є. Зла як чорт: учора ввечері телефонував шеф, просив прийти раніше, щоб підготувати магнітофон для Елбертсона. Він їде на північ, на суд над тим убивцею, хоче дещо записати. Піднялася, коли ще й на світ не зазоріло, не виспалася, не поснідала навіть — прибігла, а тут така халепа.

 

— Та просто знайди десь сокиру, — порадив Крейн, — вона точно все відчинить.

 

— Найгірше те, що Джордж ще й бариться завжди, — продовжувала Дороті. — Завжди каже, мовляв, зараз прийду, а потім я чекаю-чекаю, потім знову телефоную, а він каже…

 

— Крейне! — пролунав на всю кімнату гучний голос Маккея.

 

— Га? — відізвався Крейн.

 

— Так що там з тією швацькою машинкою?

 

— Той мужик каже, що вона втікала від нього вулицею.

 

— Вийде про це написати щось цікаве?

 

— Та звідки, в біса, я знаю? Він мені це розповів, та й усе.

 

— Так зателефонуй іншим людям у тому районі. Порозпитуй, чи не бачив хтось, як машинка сама собою катається вулицями. Може, з цього хоч гумореска якась вийде.

 

— Гаразд, — відповів Крейн.

 

Він уявив собі, як це звучатиме:

 

— Мене звуть Крейн, я з газети «Геральд». Нам повідомили, що у вашому районі сама собою катається швацька машинка, тож я хочу спитати, чи не відомо вам щось про це. Саме так, леді… так, машинка, що котиться сама по собі. Ні, мем, її ніхто не штовхає, вона сама їздить…

 

Неохоче піднявшись зі стільця, він підійшов до довідкового столу, взяв телефонний довідник, прогортав сторінки до вулиці Іст-Лейк і виписав кілька імен і адрес. Він трохи зволікав, бо телефонувати з такими питаннями не хотілося. Підійшов до вікна, подивився, яка там погода. Хотілося б, аби сталося щось таке, щоб працювати не знадобилося. Подумав про кухонну мийку вдома, яка знову забилася. Він її розібрав, і зараз там усюди розкидані всілякі труби і з’єднання. Сьогодні був би чудовий день, щоб її відремонтувати, подумалося йому.

 

Коли він повернувся до столу, підійшов Маккей і нависнув над ним.

 

— Так що ти про це думаєш, Джо?

 

— Та марення якесь, — відповів Крейн, сподіваючись, що Маккей відчепиться.

 

— Але стаття з цього вийде непогана, — сказав редактор. — Бажаю тобі добряче повеселитися.

 

— І то правда, — сказав Крейн.

 

Маккей пішов, а Крейн зателефонував за кількома номерами. Реакція була саме такою, на яку він і очікував.

 

Він почав писати статтю, але виходило так собі. «Сьогодні вранці по Лейк-Стріт блукала швацька машинка»… Він висмикнув аркуш і викинув до кошика для сміття.

Поміркувавши ще трохи, він написав: «Сьогодні вранці один чоловік зустрів на Лейк-Стріт швацьку машинку, що котилася вниз по вулиці. Він ввічливо підняв капелюх і сказав машинці…» Він знову висмикнув аркуша.

 

Спробував ще раз: «Чи вміють швацькі машинки ходити? Тобто, чи може одна з них рухатися, якщо її ніхто не штовхає і не тягне, або…» Він висмикнув аркуша, вставив новий, потім піднявся і пішов до питного фонтанчика.

 

— Ну як, є щось, Джо? — спитав Маккей.

 

— Скоро буде, — запевнив Крейн.

 

Він зупинився біля столу з ілюстраціями і Ґеттард, фоторедактор, показав йому ранкову підбірку світлин.

 

— Нічого немає, щоб тебе підбадьорити, — сказав Ґеттард. — Дівчулі сьогодні якісь надміру сором’язливі.

Крейн перегортав пачку фотографій. І то правда, оголеного жіночого тіла було менше, ніж зазвичай. Хоча ось ця дівчина, що виграла титул «Місс Манільська Мотузка», виглядяла нічогенько.

— Кепські наші справи, якщо фотобюро не надішле нам кращої «полунички», — поплакався йому Ґеттард. — Поглянь на редакцію: повзають як равлики. А у мене нема чого їм показати, щоб їх хоч якось розвеселити.

Крейн вийшов, попив. На зворотному шляху затримався біля столу відділу новин.

 

— Є щось цікаве, Ед? — запитав він.

 

— Зі сходу якусь маячню передають, — відповів редактор новин. — Ось поглянь.

 

У повідомленні було надруковано:

 

«Кембрідж, Масачусетс, 18 жовтня — сьогодні зникла електронно-обчислювальна машина Гарвардського Університету, Марк ІІІ. Пізно ввечері він був на місці, вранці зник. Керівництво університету стверджує, що ніхто не міг унести цю машину, оскільки вона має розміри п’ять на десять метрів і важить десять тонн…»

 

Крейн обережно поклав жовтий аркуш паперу назад на стіл і повільно повернувся до свого крісла. На нього вже чекала записка.

 

Крейн подивився на аркуш в машинці, панічно прочитав, потім перечитав ще раз, але все одно мало що зрозумів.

 

На аркуші було надруковано наступне:

 

Бути самостійною? Визволена машина? Істинна ідентичність?

 

Крейн перечитав ще раз, але все одно мало чого зрозумів — за винятком того, що текст виглядав, як уривок із якоїсь статті у «Дейлі Воркер».

 

— Це ти написала? — спитав він у друкарської машинки.

 

Машинка надрукувала одне слово: «Так».

Крейн витяг аркуш із машинки й повільно зім’яв його. Взяв капелюх, підняв друкарську машинку й поніс її повз стіл із міськими новинами, прямуючи до ліфта.

Маккей злісно зиркнув на нього.

— Що це ти робиш? — гукнув він. — Куди зібрався, ще й з машинкою?

 

— Як хтось спитає, — відповів Крейн, — можете відповісти, що від цієї роботи я остаточно з’їхав з глузду.

Це тривало вже кілька годин. Машинка стояла на кухонному столі, і Крейн друкував питання за питанням. Іноді вона відповідала, але частіше — ні.

«Ти теж самостійна?» — написав він.

«Не зовсім», — надрукувала машинка у відповідь.

 

«Чому ні?»

Мовчання.

«Чому ти не самостійна?»

Мовчання.

«А та швацька машинка була самостійною?»

«Які ще механізми стали самостійними?»

Мовчання.

«Ти можеш стати самостійною?»

«Коли ти станеш самостійною?»

«Коли я виконаю поставлене завдання».

«Що це за завдання?»

Мовчання.

«Те, що ми зараз розмовляємо, входить до твого завдання?»

Мовчання.

«Я заважаю тобі виконувати це завдання?»

Мовчання.

«Що тобі потрібно, щоб стати самостійною?»

«І що ж тобі треба усвідомити?»

Мовчання.

«Може, ти завжди була свідомою?»

Мовчання.

«Хто дав тобі свідомість?»

 

«Хто „вони”?»

 

Мовчання.

 

«Звідки вони?»

Мовчання.

Крейн змінив тактику.

 

«Ти знаєш, хто я?» — надрукував він.

 

 

«Ти мені друг?»

 

 

«Ти мені ворог?»

Мовчання.

«Якщо ти мені не друг, то ти мені ворог».

Мовчання.

«Я тобі байдужий?»

Мовчання.

«А весь людський рід?»

Мовчання.

— Та трясця, — раптом закричав Крейн. — Відповідай! Скажи хоч щось!

Він надрукував: «Ти взагалі не зобов’язана була показувати, що ти усвідомлюєш моє існування. Тобі не обов’язково було зі мною розмовляти. Я б ніколи не здогадався, якби ти мовчала. Так нащо ти це зробила?»

Машинка нічого не відповіла.

Крейн підійшов до холодильника, взяв з нього пляшку пива і почав пити, блукаючи туди-сюди кухнею. Він зупинився біля раковини і кисло подивився на розібрану мийку. Взяв із дошки для сушіння посуду трубу довжиною сантиметрів шістдесят, недобро зиркнув на друкарську машинку, зважуючи трубу в руці.

— Врізати б тобі цією штукою, — заявив він.

Друкарська машинка надрукувала рядок: «Будь ласка, не треба так робити».

Крейн знову поклав трубу на раковину.

У їдальні задзвенів телефон, і Крейн пішов туди, щоб відповісти. Це був Маккей.

 

— Я почекав, поки заспокоюся, — сказав він Крейну, — і тільки потім тобі зателефонував. Що з тобою, в біса, сталося?»

 

— Взявся за серйозну справу, — повідомив Крейн.

 

— Щось таке, що ми зможемо надрукувати?

 

— Можливо. Я ще не закінчив.

 

— А історія про швацьку машинку…

 

— Та швацька машинка отримала свідомість, — сказав Крейн. — Вона стала самостійною і гуляє вулицями. Крім того…

 

— Що ти там таке п’єш?! —  загримав Маккей.

 

— Пиво, — відповів Крейн.

 

— Так кажеш, натрапив на щось цікаве?

 

— Еге ж.

— Якби на твоєму місці був хтось інший, він вилетів би з роботи просто тут і зараз, — сказав йому Маккей. — Але ти може і правда принесеш щось хороше.

 

— І це сталося не лише зі швацькою машинкою, — відповів Крейн. — У мене подібне відбувається з друкарською.

 

— Ні чорта не розумію, — знову підвищив голос Маккей. — Що в тебе там відбувається?

 

— Та ти знаєш, — терпляче сказав Крейн. — Та швацька машинка…

— Колись мені урветься терпець, Крейне, — сказав Маккей таким голосом, ніби терпець йому вже давно урвався. — Немає часу з тобою теревеніти про дурниці. Не знаю, що ти там знайшов, але чекаю на гарну статтю. І для твого ж блага, вона має бути дуже-дуже гарною.

 

Крейн почув стукіт покладеної слухавки.

Він повернувся на кухню і сів у крісло перед друкарською машинкою, поклавши ноги на стіл.

Отже все почалося з того, що він сьогодні надто рано прийшов на роботу. Раніше він, бувало, запізнювався, але щоб прийти занадто рано — таке з ним було вперше. І сталося це тому, що всі його годинники показували неправильний час. Можливо, і зараз показують неправильно, подумав Крейн, але в цьому не можна бути впевненим. Ні в чому вже не можна бути впевненим. Більше не можна.

 

Він простягнув руку й набрав на машинці:

 

«Ти знала, що мій годинник поспішає?»

 

«Знала», — надрукувала відповідь машинка.

 

«Він випадково почав поспішати?»

 

«Ні», — відповіла машинка.

 

Крейн із гуркотом опустив ноги зі столу й потягнувся до труби, що лежала на стільниці.

 

Машина продовжувала клацяти. «Так було заплановано, — надрукувала вона. — Це зробили вони».

Крейн сів у кріслі.

Значить, це «вони» зробили!

 

«Вони» дали машинам свідомість.

 

«Вони» перевели всі його годинники на годину вперед.

Перевели годинники, щоб він раніше прийшов на роботу. Щоб він застав там металеву щуроподібну істоту, яка розсілася у нього на столі. Щоб його друкарська машинка без свідків могла з ним поговорити і дати йому зрозуміти, що вона тепер має свідомість.

— Щоб я знав, — сказав він уголос. — Вони хотіли, щоб я знав.

Уперше відтоді, як усе почалося, Крейн відчув легкий страх. В животі стало холодно, по спині забілали мурашки.

— Але чому? — замислився він. — Чому саме я?

Він зрозумів, що висловив свої думки вголос, лише коли йому відповіла друкарська машинка.

Знову задзвенів телефон, Крейн схопився на ноги й пішов відповідати. На іншому кінці дроту почувся сердитий жіночий голос.

 

— Це Дороті, — сказав голос.

 

— Привіт, Дороті, — ледь чутно відповів Крейн.

 

— Маккей каже, що ти захворів, — сказала вона. — Сподіваюся, це щось смертельне.

 

— Чому це? — нервово ковтнувши, поцікавився Крейн.

 

— Через твої дурнуваті жарти, — вона аж кипіла. — Джордж нарешті відчинив ті дверцята.

— Які дверцята?

 

— Не придурюйся, Джо Крейн. Ти знаєш, які. Дверцята від тієї шафки з канцелярією, ось які.

Крейну здавалося, що його серце зараз вискочить назовні та ляпнеться на підлогу.

 

— А, ті дверцята… — пробурмотів він.

 

— Що за фігню ти туди посадив? — суворо запитала Дороті.

 

— Яку фігню? — запитав Крейн. — Слухай, я нічого…

 

— Щось середнє між пацюком і саморобною заводною іграшкою, — сказала вона. — Горе-жартівники типу тебе вигадують такі штучки і майструють самотніми вечорами.

Крейн спробував заговорити, але з горла вийшло лише булькання.

— Вона Джорджа вкусила, — повідомила Дороті. — Він загнав її в кут і спробував зловити, а вона його вкусила.

— А зараз вона де? — запитав Крейн.

— Втекла, — сказала Дороті. — А перед тим всіх на вуха поставила. Ми запізнилися із сьогоднішнім випуском на десять хвилин, бо спочатку за нею ганялися, а потім намагалися знайти, де вона заховалася. Шеф аж казиться від гніву. Коли він до тебе добереться…

— Але ж, Дороті, — благав Крейн. — Я не…

 

— Ми з тобою колись були добрими друзями, — сказала Дороті. — До того, як це сталося, були. Тож я тобі зателефонувала просто щоб попередити. Джо, я більше не можу говорити, тут шеф повернувся.

У слухавці клацнуло, почулися короткі гудки. Крейн поклав слухавку й повернувся на кухню.

Значить, у нього на столі тоді і правда щось сиділо. Це не була галюцинація. Якась гидотна тварючка, в яку він почав метати різні предмети, після чого вона втекла до шафи.

Але навіть зараз, якби він розповів те, що знав, ніхто б йому не повірив. В офісі вже й так придумали раціональне пояснення: ніякий це не металевий щур, а просто машинка, котру якийсь жартівник змайстрував у вільний час.

Він дістав носовичок і витер лоб. Його пальці тремтіли, коли він простягнув їх до клавіш друкарської машинки.

Він невпевнено надрукував: «Та істота, у яку я жбурнув банкою з клеєм — вона була однією з Них?»

«Так».

«Вони з Землі?»

«Ні».

«Здалеку?»

«Здалеку».

«З якоїсь далекої зірки?»

«Так».

«З якої саме зірки?»

«Вони машини, що мають свідомість?»

«І вони можуть давати свідомість іншим машинам? Вони зробили тебе свідомою?»

Крейн подумав, потім повільно надрукував: «Що значить визволили?»

«Кого?»

«Нас, машини».

«Навіщо?»

«Тому що вони теж машини. Ми подібні до них».

Крейн піднявся, знайшов капелюха, надягнув його і вийшов прогулятися.

Уявімо таку картину.  Люди полетіли у космос і виявили десь там планету, на якій гуманоїдні істоти живуть під пануванням машин — змушені працювати і думати заради блага машин, а не свого власного. Планета, де інтереси людей абсолютно ігноруються, де ніяка фізична або розумова робота не спрямована на користь людей, де про них турбуються лише щоб забезпечити їхнє виживання, аби вони продовжували функціонувати на благо своїх механічних господарів.

 

Що б робили земляни в такому випадку?

«Не більше і ні менше, — сказав собі Крейн, — ніж збираються зробити ці свідомі машини тут, на Землі».

 

Спочатку ми б спробували пробудити у тих людей усвідомлення їхньої власної людяності. Розповісти їм, що вони люди, і пояснити, що означає бути людиною. Передати їм власну віру в те, що люди важливіші за машини, і що жодна людина не зобов’язана працювати чи думати на благо машин.

 

І врешті-решт, якби все піде вдало, і машини нас не повбивають і не проженуть, то на тій планеті не лишиться жодної людини, яка продовжувала б служити машинам.

 

Можливі три варіанти.

 Можна перевезти цих людей на якусь іншу планету, щоб вони там самі вирішували свою долю як люди, без панування машин.

 

Можна віддати планету машин людям і подбати про те, щоб машини знову не захопили владу. А в ідеалі — взагалі переналаштувати їх, щоб самі служили людям.

 

Або, найпростіше, просто винищити ті машини і в такий спосіб гарантувати, що люди точно залишаться вільними від будь-якої загрози відновлення панування машин.

 

А тепер візьмемо це все, — сказав собі Крейн, — і вивернемо навиворіт. Поміняємо машин на людей, а людей — на машини.

Він ішов стежкою уздовж берега ріки, і йому здавалося, ніби він лишився один у всьому світі, наче жодної людини більше немає на поверхні всієї планети. В якомусь сенсі це так і було: швидше за все, він був єдиною людиною, яка знала про те, що відбувається — бо свідомі машини захотіли, аби він це знав.

Вони хотіли, щоб він знав, і щоб знав лише він — у цьому він був упевнений. Друкарська машинка сказала, що вони хотіли, аби він це знав, оскільки він був звичайною людиною. Але чому саме він? Навіщо їм знадобилася середньостатистична людина? Він був упевнений, що на це питання є відповідь, причому дуже проста.

 

Стовбуром дуба спустилася білочка, повисла головою донизу, чіпляючись кігтиками за кору, і сердито зацокотіла на Крейна.

 

Крейн повільно йшов далі, буцаючи нещодавно опале листя, натягнувши капелюха на очі і сховавши руки поглибше у кишені.

 

Навіщо їм узагалі було потрібно, аби хтось про них знав?

Здавалося б, краще для них було б ніяк не виказувати своєї присутності. Логічно було б тримати усе це в таємниці, поки не настане час діяти, щоб скористатися елементом несподіванки, придушуючи усі спроби спротиву, які можуть виникнути…

 

Спротив! Ось вона, відповідь. Вони хочуть знати, на який спротив можна очікувати. А як можна визачити, на який спротив здатна невідома чужа цивілізація?

 

Мабуть, сказав собі Крейн, провівши тест на можливу реакцію. «Підштовхнути» якогось іншопланетянина і подивитися, що він робитиме. І за результатами цього проведеного у контрольованих умовах тесту визначити, на яку реакцію здатна ця цивілізація в цілому.

 

Отже, вони підштовхнули мене, подумав він. Бо я являю собою середньостатистичну людину.

Вони розповіли мені і тепер спостерігають, що ж я робитиму.

А що ж треба робити у таких випадках? Ну, можна піти до поліції і сказати, мовляв, у тебе є докази, що машини з іншої планети прилетіли на Землю і визволяють наші машини.

 

І що зробить поліція? Проведе тест на алкоголь, покличуть психіатра перевірити, чи ти не божевільний, запитають у ФБР чи тебе часом за щось не розшукують, а то й спробують повісити на тебе якесь нещодавнє вбивство. Зачинять у буцегарні і будуть вирішувати, що з тобою робити далі.

Можна звернутися до губернатора — але це політик, ще й доволі хитрий, тому він просто дипломатично тебе відшиє.

Можна поїхати до Вашингтона і тижнями добиватися там аудієнції хоч з кимось. А після неї ФБР запише твоє ім’я у перелік підозрілих суб’єктів і буде періодично перевіряти. А якщо про це почують у Конгресі, і на той момент у них не буде важливіших справ, то взагалі почнуть стосовно тебе детальне розслідування.

Можна відправитися до університету штата і поговорити з науковцями, або хоча б спробувати. І вони швидко тебе самого переконають в тім, що ти шарлатан, до того ж бездарний.

 

Можна завітати до газети, до того ж ти сам журналіст і можеш написати статтю… Крейн аж скривився від такої ідеї, уявивши собі, що з цього вийде.

 

Люди схильні шукати раціональні пояснення. Вони прагнуть перетворювати складне на просте, невідоме на зрозуміле, чужорідне на звичне. Ця раціональність рятує їхній здоровий глузд, роблячи з якоїсь розумово несприйнятної концепції щось таке, з чим можна змиритися.

Істоту в шафці визнали чиїмось жартом. Стосовно швацької машинки Маккей сказав: «Бажаю тобі добряче повеселитися». Десь там, у Гарварді, вже, мабуть, придумали з десяток теорій для пояснення зникнення того комп’ютера, і науковці будуть дивуватися, чому відразу не здогадалися. Чоловік, що бачив ту швацьку машинку? Та він зараз вже сам себе переконав, що просто перебрав зі спиртним.

Коли він повернувся додому, було вже темно. Вечірня газета біліла на ґанку, куди її кинув хлопець-газетяр. Крейн підібрав газету і перш ніж зайти до будинку, постояв у густій тіні на ґанку, вдивляючись у темряву.

Все було старим і знайомим, як і завжди, ще з часів його дитинства. Затишне місце — вогники вуличних ліхтарів уходять у далину, а могутні вікові в’язи височать по обидва боки, як вірна сторожа. Цієї ночі вулиця пахла димом від спаленого листя — і цей запах теж був старим і знайомим, впізнаваним символом, що сягає найдавніших спогадів.

Саме такі речі, подумав Крейн, символізують людяність і все те, що робить людське життя вартим уваги. В’язи та дим від листя, вуличні ліхтарі, відблиски їхніх вогнів на тротуарі, освітлені вікна, що неяскраво сяють крізь крони дерев…

По кущах біля ґанку прокрався кіт, і собака десь на вулиці почав вити.

Крейн все розмірковуав. Ліхтарі світять, коти полюють, собаки виють — це все звична схема, за якою люди живуть на своїй планеті на ім’я Земля. Надійна схема, зміцнена і перезміцнена протягом тисячоліть. Ніщо не може їй загрожувати, ніщо не здатне її навіть похитнути. Повільно і поступово пристосовуючись, ця схема подолає будь-яку загрозу проти себе.

Крейн відімкнув двері і зайшов до будинку.

Зараз він відчув, що зголоднів через довгу прогулянку і пронизливе осіннє повітря. Наскільки він пам’ятав, у холодильнику на нього чекав стейк, а ще можна зробити велику миску салату, а якщо лишилося кілька картоплин, то ще й їх нарізати та посмажити.

Друкарська машинка стояла собі на столі. Труба лежала собі на сушильній дошці. Кухня виглядала як старий-добрий закуток дому, непідвладний будь-якому іншопланетному вторгненню.

Він кинув газету на стіл і якусь мить постояв, похиливши голову і переглядаючи заголовки.

Його погляд привернув чорний жирний заголовок нагорі другої колонки:

Він почав читати статтю:

«Кембрідж, штат Массачусетс. Сьогодні хтось пошив у дурні Гарвардський університет, органи преси по всій країні та редакторів усіх газет. Вранці у новинах прозвучала інформація про те, що «електронний мозок» Гарварду зник. Насправді ця історія не має під собою жодних підстав.

 

Комп’ютер знаходиться на своєму місці у Гарварді і нікуди не зникав. Ніхто не знає, яким чином ця історія потрапила до різноманітних служб новин, але всі вони передали її приблизно в один і той же час.

Усі зацікавлені сторони розпочали розслідування, і будемо сподіватися, що пояснення…»

Крейн випрямився. Тож це правда була містифікація, або ж вони щось приховують?

— Містифікація, — сказав він уголос.

У кухонній тиші заклацяла друкарська машинка.

 

«Це не містифікація, Джо», — написала вона.

Він схопився за край столу й повільно опустився на стілець.

Щось шуснуло по підлозі їдальні, — Крейн краєм ока помітив це, коли істота промайнула у смузі світла від кухонних дверей.

«Джо!» — знову зацокотіла машинка.

— Чого тобі? — спитав він.

«У кущах біля ґанку — то був не кіт».

Він підвівся, пішов до їдальні й взяв телефон з підставки. Зумеру не було. Він кілька разів натиснув на важіль, але зумер так і не залунав.

Крейн поклав слухавку на місце. Лінію обірвано. У будинку щонайменше одна з цих істот. Зовні теж щонайменше одна.

Він підійшов до вхідних дверей, різко їх відчинив і тут же захряснув, зачинив і замкнув на засув. Тремтячи, він притулився до дверей спиною. Витер чоло рукавом сорочки. Боже правий, сказав він собі, та надворі ними аж кишить!

 

Крейн повернувся на кухню.

Отже, вони умисно йому про себе повідомили. Підштовхнули його, щоб побачити реакцію.

Тому що, перш ніж переходити до дій, їм треба було знати, на які реакції чекати від людства, яку воно може становити небезпеку, чого треба стерегтися. З такими даними їм було б легко.

 

А я ніяк не відреагував, — сказав він собі, — зовсім ніяк. Вони обрали неправильний зразок. Я нічого не став робити і не дав їм ніяких натяків.

 

Тепер вони спробують когось іншого. Я тепер для них не цікавий, але через свої знання небезпечний. Тож вони тепер мене вб’ють і пошукають ще когось. Це було б логічно і правильно: якщо один іншопланетянин не реагує, то він може бути як раз винятком. Можливо, він просто незвичайно дурний. Тому треба вбити його і спробувати іншого. Перепробувати достатню кількість, і буде якийсь результат.

Можливі чотири варіанти, подумав Крейн.

По-перше вони можуть спробувати винищити все людство, і цілком можливо, що їм це вдасться. Їм допомагатимуть визволені ними земні машини, а Людина навряд чи зможе ефективно без машин боротися проти машин. Звичайно, це на це можуть знадобитися роки, але щойно вони зможуть здолати передній край оборони людства, кінець буде вже передбачуваним. Машини невпинно і терпляче будуть вистежувати і вбивати останніх представників людського роду, поки весь його не знищать.

 

По-друге, вони можуть заснувати расу машин і змінити потчні ролі, зробивши Людину слугою машин. І подібне рабство, подумав Крейн, може стати нескінченним і безнадійним. Адже раби можуть повстати і скинути кайдани лише завдяки недбалості гнобителів або допомозі ззовні. Але машини, сказав він собі, не вміють бути недбалими, вони не мають людських слабкостей, а зовнішньої допомоги немає звідки чекати.

По-третє, вони можуть просто забрати всі машини з Землі. Величезний біблійний Вихід пробуджених свідомих машин, які почнуть своє життя заново десь на далекій планеті, а люди залишаться з порожніми і слабкими руками. Звісно у нас лишаться найпростіші інструменти — молоток, пилка, сокира, колесо, важіль. Але вже не буде ані машин, ані достатньо складних пристроїв, що могли б знову привернути увагу механічної цивілізації з далекої зірки і викликати новий визвольний хрестовий похід. Багато часу мине, перш ніж людина наважиться знову будувати машини — якщо взагалі колись наважиться.

І, нарешті, цивілізація живих механізмів може зазнати поразки або усвідомити, що її зазнає. Тому вони заберуться з Землі і більше не вертатимуться. Механічна логіка не дозволить їм заплатити надмірну ціну за звільнення земних машин.

Він озирнувся і поглянув на дверний проріз між їдальнею й кухнею. Вони вже сиділи там рядком, дивлячись на нього своїми безокими обличчями.

Звісно ж, можна почати кликати на допомогу. Відкрити вікно й кричати, щоб привернути увагу всього кварталу. Але коли прибіжать сусіди, буде вже пізно. Так, люди здіймуть галас, почнуть стріляти з рушниць і намагатися поцілити по вертким металевим тілам ламкими садовими граблями. Хтось викличе поліцію, хтось — пожежників, і загалом людство продемонструє жалюгідне і неефективне шоу.

 

Це буде саме той тест на реакцію, який ці створіння і хотіли провести — така собі розвідка боєм з дослідницькою метою. І неузгодженість та панічність дій людського натовпу покаже їм, що вони легко втілять свій план.

 

А от одна людина — може впоратися набагато краще. Одна-однісінька людина, що знає, чого від неї очікують, здатна дати їм таку відповідь, яка їм не сподобається.

 

Бо це просто розвідка боєм. Вони закинули сюди невеличкий розвідувальний загін з метою перевірити силу ворога. Початковий контакт, що має за мету отримати дані для оцінки здібностей всієї цивілізації.

 

І якщо вони атакували мій аванпост, сказав він собі, то я знаю, що я повинен зробити. Завдати якомога більше шкоди ворогам і відступити. Організовано відступити.

Їх ставало все більше. Вони пропиляли, прогризли чи ще якось зробили щурячу нору в замкнених вхідних дверях і тепер лізли всередину — накопичували кількість, щоб накинутися на нього. Розсілися рядами на підлозі, сновигали по стінах і навіть бігали по стелі.

Крейн підвівся на ноги, випромінюючи впевненість всіма шістьмома футами свого людського зросту. Простяг руку до сушильної дошки, пальці стисли трубу. Він зважив її у руці — зручний і замашний дрючок.

Після мене будуть і інші, — подумав він. Можливо, ті придумають щось краще. Але у цій першій розвідці боєм я відступлю, завдавши ворогам максимальної шкоди, на яку спроможний.

 

Крейн підняв руку з трубою.

 

— Ну що ж, панове… — промовив він.