Вітаю,
Сьогодні оповідання для любителів кіберпанку. Сподіваюся Вам сподобається.
cR-еволюція
Анотація:
Світ, у якому система контролює кожен аспект життя. Маркери на зап’ясті фіксують кожен ваш крок, а непокірних просто «видаляють». У цьому світі Ніка – ідеальний агент порядку. Вона не задає зайвих питань… поки не стикається з чимось, що змінить усе.
cR-еволюція
Глава 1. Ініціація
Обов'язок кожного революціонера — робити революцію.
Фідель Кастро
КІМО
Відповідальний: CD5616 - агент Ніка
Завдання №1456-31:
Час початку завдання: Негайно!
Місце: Нолок, район Десце
Обставини: Доповість Маркус Фаг (поліція)
Звіт: Режим реального часу
Агент Декл
Зелений луг, блакитне небо, жодних слідів технологій чи людей. Кляте повідомлення від Декла блимало перед очима Ніки і паскудило все задоволення від гармонії віртуального світу.
“Чудове місце, — подумала Ніка та згорнула повідомлення продовжуючи насолоджуватись штучною реальністю. — Можна забутися у цій невагомості. Цілковита свобода. Абсолют. Що може бути краще? Цікаво чи такий світ чекає після смерті?”
Вітерець продовжував злегка пестити її шкіру. Тепло. Не хотілося покидати цього місця, але…
Врешті Ніка зітхнула та вимкнула панораму природи, яка розтанула, мов дим. Сенсори відчуття завантажувалися і стан невагомості поступово залишав її.
Перед очима з'явилася реальність, яка вирвала її з лап технологічного раю. Штучне освітлення міста Сплін рівномірно заливало пластикові шезлонги готелю та створювало атмосферу теплого літа. Ніка лежала біля басейну на зручному м'якому лежаку. Збоку на пластиковому столі стояв той же кислувато-гіркий коктейль, який вона замовила перед тим як провалитися в рай.
“Спокій. У Спліні завжди тихо. Тут навіть непогано, але все ж, ніщо не може зрівнятися з віртуальним блаженством”.
Сміх дітей, бризки води, неспішна розмова цивільних поступово заповнювали аудіодіапазон рецепторів. Ніка скривилася та стишила аналізатори звуків.
“Життя цивільних не таке. Чи це я вже не така? Наче в чужому сні. А де ж мій, власний?"
Маркер на її металевому передпліччі слабо блимав, нагадуючи про завдання. Ніка на мить затримала палець над сенсором, де писало «Деталі» і на екрані з'явилося коротке повідомлення: «Нолок, Десце. Контакт з Маркусом Фагом». Зітхнувши, торкнулася дисплея, приймаючи завдання та вирушила до своєї кімнати.
"Обставини справи не надано. Тільки посилання до Маркуса. Схоже Декл знову кинув мене на якесь лайно. Та й не дивно, це ж Десце…. “
Коли Ніка увійшла до холу готелю, розмови стихли, наче хтось вимкнув звук. Офіціанти, що до цього жваво жестикулювали, завмерли з тацями в руках, їхні очі розширились, слідкуючи за кожним її кроком. По кутках залу почувся приглушений шепіт. Хтось штовхнув сусіда ліктем, показуючи на неї підборіддям. Її модифіковане тіло одягнене лише в купальник, різко контрастувало з розслабленими живими постатями відпочиваючих без модифікацій. Рухи були чіткими та скоординованими, як у хижака, що вистежує здобич.
Ніка звикла, що на неї весь час зглядаються зі всіх сторін. Вона - агент з контактів КІМО, або як їх називали в народі “дроп-агент”. Нафарширована найновішими технологіями та модифікаціями. Все для успішної боротьби з позасистемними цивілізаціями. Суддя, кат, виконавець — все в одній особі.
Вона підійшла до ліфта, щоб піднятися на потрібний поверх де була її кімната. Якась молода дівчина, що стояла поруч та заглибилися у свій голографічний планшет, випадково глянула на Ніку. Її обличчя відразу зблідло, а очі наповнилися неприхованим страхом. Вона швидко відвернулася, згорнула планшет в маркер та пішла сходами.
Ніка лише посміхнулася.
“Серед цілого Керменісу мене послали в Нолок” — після усмішки відразу ж скривилася згадавши місце наступного завдання. — Цей мегаполіс-Левіафан, розділений на шість районів, і район Десце, хоч і не найгірший з шести, але все ж. Типове брудне гніздо оповите смогом, сморід, та ще й постійно втуплені у землю погляди мешканців чиї фільтраційні маски на обличчі робили їх однаковими.”.
Ніка дійшла до свого номера та зайшла у кімнату. На стіні-шафі висів бойовий комбінезон, і здавалося, що він немовби чекає її. Агентка зняла його та почала приготування до завдання. Застібнувши численні кнопки, защібки на формі та одягнувши армійські чоботи вона нарешті взяла до рук зброю, що лежала на столі — два універсальні розпилювачі «А» класу, що активувалася від її дотику.
— Привіт сестрички. Скучили за мною?, — прошепотіла Ніка, з насолодою оглядаючи їх. Потім перевела в бойовий режим та закріпила на спеціальних магнітних замках на стегнах.
“Агенти КІМО завжди насторожі та готові до виконання завдань. Біль гартує силу, а сила — опора Керменісу!» — мантра, вбита в голову кожному агенту з контактів ще під час суворого навчання в академії КІМО.
Ніка глянула у дзеркало — молода дівчина чиї зіниці злегка розширені через постійне використання імплантів зору. На переніссі візор, або кіберочі, з жовтими лінзами з майже непомітною оправою. Лінзи виконували роль дисплея відображаючи інформацію про оточення, інформацію з бази даних та тактичні схеми.
Темне, коротко стрижене волосся під каре, трохи скуйовджене, рішучі, злегка загострені риси обличчя. Вираз, як завжди, зосереджений і серйозний, без натяку на емоції.
Штучні вуха, що нагадували великі навушники, покривали звичайні людські. Необхідність для постійного зв'язку, аналізу звуків та сигналів.
Темний, обтислий комбінезон з міцної тканини та кевларовими вставками сидів як вилитий. На плечах – непомітні броньовані пластини. На рукавах – невеликі кишені для зберігання карт пам'яті, ключів-доступу та інших дрібних пристроїв. На грудях комбінезона – ледь помітний, але чіткий код, що ідентифікує її як співробітника правоохоронних органів.
На правому зап'ясті – тонкий браслет з дисплеєм. Маркер — обов’язковий атрибут жителів Керменісу, що містить усю необхідну інформацію.
“Чудова машина, — подумала Ніка, — Чи ще людина? Коли і куди зникла та дівчина, яка колись потрапила в академію?”
Погляд ковзнув з дзеркала на вікно звідки відкривалася панорама міста Сплін.
“Безтурботне місто. Спокій створений завдяки таким як я. Закони забезпечують порядок, а порядок — основа існування. Хтось мусить робити цю роботу. Хто як не я?”.
Ніка перервала потік думок та вийшла з кімнати рухаючись сходами вниз. Перед виходом з готелю її зустріла тендітна менеджерка готелю Ера.
“Красунечка” — подумала вона оцінюючи фігуру жінки, але вирішила не починати розмову та миттю відвела погляд.
— Ви вже йдете? — здивовано промовила Ера з цікавістю оглядаючи вдягнену у формі Ніку, — Ви ж лише недавно до нас прибули…
Ніка перевела погляд на її обличчя.
“А вона мене не боїться, на відміну від інших цивільних” — промайнуло в неї голові проаналізувавши вираз менеджерки.
— Робота, — коротко кинула Ніка та продовжила рух до виходу. — Не знімайте бронь з номера. Я скоро повернусь.
— Щасливо, — почула вона позаду Ерин голос.
Вийшовши з готелю вона вирушила до гіпертунеля — заборонений для цивільних, але найшвидший спосіб пересування між містами.
“Чим швидше почну, тим швидше покінчу з цим”.
Ніка ступила на рухомий тротуар міста Сплін, який швидко вів її до наміченої цілі. Навіть тут, у цьому оазисі чистоти та порядку, відчувалась напруга. Блискучі плити тротуару, які віддзеркалювали неонові вивіски дорогих бутиків та голографічні реклами та охайні фасади будівель контрастували з похмурими обличчями охоронців у чорних уніформах, що пильно спостерігали за натовпом. М'яке червонувате світло ліхтарів, що створювало ілюзію затишку, не затьмарювало камери спостереження, що були встановлені на кожному кроці. Повітря, хоч і очищене фільтрами, все одно мало легкий металічний присмак – відгомін промислових районів Нолока, що знаходяться недалеко від міста Сплін.
Ось і вхід до гіпертунелю. Посилена перевірка. Ніка вводить кінцеве призначення на своєму маркері та підходить до офіцера.
— Агент Ніка. Відділ контактів першого ступеня. Місце призначення: Нолок, район Десце! — чітко та без емоцій відрапортувала вона.
Сержант Лей, з грубим шрамом, що перетинав його обличчя, не поспішав. Він уважно вивчав дані на своєму планшеті, його погляд вивчав рядки коду, що швидко змінювалися на екрані. Потім він підняв очі на Ніку, його погляд був серйозним та проникливий.
— Мета візиту? — запитав він хриплим голосом.
— Виконання службових обов'язків, — коротко відповіла Ніка.
Сержант Лей мовчав кілька секунд, ніби зважуючи кожне слово. Потім кивнув головою.
— Проходьте.
Ніка рушила до стінки гіпертунелю ще раз перевіряючи на маркері активацію подорожі. Потім ступила в отвір, що з'явився в стіні та обернувшись, кинула останній погляд на Сплін.
"Скоро повернусь" - промайнуло в її голові, перш ніж вона стрибнула всередину, відчуваючи, як її тіло огортає потік холодного, штучного повітря, насиченого запахом озону та мастила.
Стінка гіпертунелю зачинилася за нею з глухим клацанням. Швидкість вдарила в голову, розмиваючи межі Спліна в хаотичну суміш неонових вогнів та металевих конструкцій.
Гіпертунелі – величні та водночас лячні споруди, що слугують основним та найшвидшим способом транспортування в системі Керменіс. Вони гуділи та вібрували, наче гігантські механічні монстри, наповнені потоками повітря та енергії. Безліч рухливих доріжок, що плавно переходили одна в одну, мчали лише в одному напрямку, мерехкотіли під тьмяним світлом аварійних ламп. Біля стін швидкість руху доріжок була меншою, але ближче до середини тунелю вона ставала шаленою. На найшвидших доріжках не було живих істот, лише спеціальні транспортні засоби, що мчали розсікаючи повітря.
Ніка швидко перемістилася на швидкісні доріжки. Вітер бив в обличчя з такою силою, що здавалося, ніби намагається зірвати з неї шкіру. Вона відчувала вібрацію кожною клітинкою свого тіла, знаючи, що найменша помилка може коштувати їй життя. Це була не розвага, а необхідність – найшвидший спосіб дістатися до Нолока.
За кілька хвилин вона вже наближалася до тунелів, що вели до Десце.
"Час", — промайнуло в її голові, і з хірургічною точністю почала переміщатися з однієї доріжки на іншу, поступово зменшуючи швидкість.
Нарешті, ступивши на доріжку, що вела до Десце, вона активувала режим паркування. Стінка гіпертунелю розчинилась, і вона вийшла у районі Десце міста Нолок.
Огидний сморід міста вдарив їй в обличчя. Найближчий до неї перехожий зморщив ніс та поправив маску-респіратор. Хтось у натовпі кашлянув — сухо й задушливо, ніби намагався вирвати зі своїх легенів рештки зогнилого повітря.
Сирість висіла в кожному куточку, змішуючись із важким туманом, що оповив вулиці. Продавець гарячого супу на розі з відразою змахнув слиз із краю свого візка, буркнувши щось невиразне. Високі хмарочоси стояли, наче тюремні стіни, і їхні верхівки губилися у хмарах. Сонце, здавалось, назавжди зникло для цього міста.
На вулиці, серед натовпу кібернетично модифікованих жителів, Ніка все одно залишалася відчуженою. Люди інстинктивно розступалися перед нею, створюючи порожній простір, ніби навколо неї діяло силове поле. Їхні погляди зосередились на її тілі, фіксуючи кожну деталь – блискучі імплантати відчуттів, армійська спецформа, штучні очі. Її модифікації армійського зразка були нерівня тим примітивним технологіям, що були у мешканців Нолока.
Старий жебрак з механічною рукою, що просив милостиню на розі, побачивши Ніку, швидко сховав свою чашку та відступив у тінь, бурмочучи собі під ніс якісь прокляття. Його очі були сповнені жаху та поваги, як перед давнім божеством смерті.
Під її важкими черевиками хрумтіло спресоване сміття, що давно стало частиною тротуару. Слиз, що вкривав вуличні ліхтарі, двері й навіть банкомати, здавався живим.
Нарешті дісталася до бетонної коробки поліцейського відділку. Стіни, вкриті тріщинами, з яких стирчали пучки оголеної арматури, здавалися ще більш похмурими під тьмяним мерехтінням неонових ламп, що висіли під стелею.
Біля поліцейського відділку, зібралась невелика черга — всі мовчки чекали, без зайвих розмов. Побачивши Ніку, люди швидко поступилися місцем. Поліцейський біля входу, побачивши її наближення, сховав недопалок у кишеню і витягнувся по стійці "струнко", хоча форма на ньому сиділа як стара ганчірка.
Смог з вулиці просочився всередину, змішуючись із запахом дешевої кави, поту та затхлого повітря. У головному холі, відділеному від решти приміщення брудною пластиковою перегородкою, юрмилися люди. Їхні обличчя, освітлені мерехтливими голографічними екранами терміналів, були блідими та виснаженими. Дешеві кіберімплантати мерехтіли під шкірою, свідчачи про відчай та бідність.
Її кібернетичне око швидко просканувало натовп, шукаючи серед цього хаосу когось важливого. Ось він. Маркус Фаг. Великий, посічений шрамами ніс та багряне обличчя, вкрите мережею лопнутих капілярів, виділялися серед натовпу. На ньому був зношений плащ з підігрівом, з-під якого виглядала ручка старого, але доглянутого розпилювача Бі-Ві класу.
Він стискав у одній руці пошарпаний датапад, на екрані якого швидко змінювалися рядки коду, а в іншій руці айкос.
"Чекає. Схоже знав, що я прийду," – подумала Ніка, підходячи ближче.
Маркус нарешті помітив Ніку та на його обличчі застигла крива посмішка.
— Ніка… Агент контактів, без контактів та прізвища. Прямо з корабля на бал і навіть не перевзуваєшся? – прохрипів він, випускаючи струмінь диму і хитро примружуючи очі. – Сподіваюсь, ти мені не відірвеш голову за те що я тебе витягнув з відпочинку?
— Кому потрібна твоя брудна пика? Навіть за трофей не зараховується, – пожартувала вона, зупиняючись на відстані витягнутої руки. – Кажи, що за роботу ти вже мені знайшов.
— Авжеж, робота. Завжди робота. Пам’ятаю, як ти тут ганяла за тими… як їх там… Ешіросами. Скільки тоді крові пролилось… – він знову затягнувся та випустив дим.
— Ми зараз не про старе. Викладай швидше, що там?
— Нетерпляча, як завжди, — промовив Маркус та скоса глянув на натовп недалеко і кивнув на двері свого кабінету. — Зайдемо. Тут і стіни мають вуха.
Зайшовши у кабінет, Ніка помітила, що тут було на диво чисто та охайно. На металевому столі стояв старий голографічний проєктор, що показував тривимірну карту міста. Маркус жестом запропонував Ніці сісти на жорсткий стілець, а сам заховав айкос до кишені пальта.
— Тільки не кажи, що цей кабінет винагорода за твою роботу, – вона оглянула простір кабінету, не приховуючи розчарування.
— Комфортно, а головне тихіше, ніж у мене вдома, – пожартував він, сідаючи напроти і лице відразу ж набуло серйозного вигляду. – Отже, слухай, справа серйозна. Зникають мої люди. Як крізь землю провалюються. І ніхто нічого не бачить, не чує.
— Маркери?
— Чисті. Перевірили все, що могли. Навіть вручну сканували. Нуль.
— Коли перший зник?
— Пів року тому. Біля сорок восьмого заводу з перероблення. Облазили там кожен куток – ні сліду. Потім біля двадцять першого… І далі — гірше. Зникають не тільки біля заводів, по всьому району. Вже чотири сотні втратив, Ніко. Чотири, бляха, сотні! А КІМО присилає крихти. Довелося клонувати, але ти ж знаєш цих клонів… — він махнув рукою з відразою. — І темпи тільки ростуть.
— Свідки?
— Мовчать, як риби. Або бояться, або справді нічого не бачили. Всі мої зникли під час виконання службових обов'язків – патрулювання, охорона. Замкнене коло. Тому я звернувся до КІМО, а саме за агентом з контактів. Тільки такий профі, як ти, зможе це розплутати.
— Скинь мені список зниклих і місця зникнення на мій маркер.
— Вже відправив. Там уся інформація, що в нас є. Не знаю чи чимось допоможе.
— Ще щось?
Маркус завагався, потім понизив голос:
— Будь обережна, Ніко. Тут щось нечисто.
— Зазвичай обережними мають бути ті, хто зі мною зв’язується, – сухо відповіла Ніка.
— Як завжди, самовпевнена, – хмикнув Маркус. – Удачі. Якщо що – викликай.
Вона кивнула та вийшла з кабінету, відчуваючи важкий погляд Маркуса на своїй спині.
Глава 2. Промоція
Революції не через дрібниці, а виникають із дрібниць.
Арістотель
Вимикаючи імплант обробки даних, Ніка з полегшенням потерла скроні. Кілька годин аналізу терабайтів інформації з маркера не дали жодних результатів.
“Робота для копів-невдах”, — подумала вона та вирушила до виходу з поліцейського відділку.
Сутінки Нолока вже щільно лягли на місто, роблячи його ще більш похмурим та брудним. Смердючий туман все ще висів у повітрі, обліплюючи одяг та волосся липким нальотом. Ніка закусила губу, зморщившись від огиди.
— З чогось треба почати, — пробурмотіла вона собі під ніс повільно крокуючи тротуарами Нолока.
“Поліція зайшла в глухий кут. Маркери нічого не показують. Але найцінніше — не у звітах, а в людях. Їхніх словах, емоціях… помилках. Місцеві бари!" — раптом промайнула думка у голові Ніки. "Там можна знайти балакучих людей, які люблять плітки. А бармени — своєрідні хронікери Нолока."
Ніка зупинилася і глянула на свій маркер. Найближчий бар був зовсім поруч, на іншій стороні вулиці.
"БАР-147," — прочитала подумки назву, криво усміхнувшись. — "Оригінальність зашкалює".
Крокуючи слизьким тротуаром та черговий раз обходячи багнюку з розжованого сміття, вона зауважила, що ходити вулицями Нолока зовсім не те, що прогулюватися рухливими доріжками міста Сплін. А ось і вхід до Бару-147.
Ніка увійшла всередину. Запах старого дерева, прокислого алкоголю та тютюнового диму огорнув її. БАР-147 був таким же брудним та занедбаним, як і сам Нолок, типовою забігайлівкою без жодних претензій. Тут було тихо, панувала напівтемрява, розрізана лише тьмяним світлом неонових ламп. За столиками сиділи похмурі фігури, огорнуті тютюновим димом. Хтось тихо перемовлявся, хтось мовчки пив, втупившись поглядом у стійку.
Бармен — кремезний брюнет із татуйованими мікросхемами на руках — нахмурився. Його розв'язність зникла, він зосереджено протер стійку, не дивлячись на Ніку.
— Ніка, — кинула вона коротко, хоча всередині кипіло бажання швидше перейти до справи. — Лимонад із льодом. Великий.
Бармен протер стійку ще раз, хоча вона вже сяяла.
— Нечасто у нас у барі з'являються дроп-агенти, — кинув на неї оцінювальний погляд з голови до ніг. — Від вас віє силою і… смертю. Може щось міцніше?
"Силою й смертю? Цікавий персонаж", — подумала Ніка.
— Не можу, робота. Як тебе звати?
— Рейнек, — відповів він та нахилився ближче, наче хотів щось додати, але передумав. — Що привело такого фахівця до нашого задрипаного міста?
— Справи, — ненав'язливо промовила вона. — А ти часом не помічав нічого дивного у вашому місті? Чого-небудь… цікавого?
Рейнек поставив перед нею келих з лимонадом, та пильно вивчав її обличчя, наче шукаючи слабкості.
— Цікаво, що дроп-агенти взагалі цікавляться думкою таких, як я, — пробурмотів він: — Кажуть, вітер змін дме…
— Вітер змін? — Ніка насупилася, — Який ще вітер?
Бармен мовчав, наче щось пригадував.
— Агов! Це все, що ти можеш сказати чи в тебе язик відняло? — різко спитала Ніка втрачаючи терпіння.
— Слова — то лише слова, — знизав плечима Рейнек. — Але іноді вони, як іскри, розпалюють полум'я.
"Хитрий, обережний. Скаче між словами, як блоха, щоб не сказати зайвого", — проаналізувала слова та міміку Ніка.
— То що за вітер? Натякаєш, що хтось насмілився виступати проти законів Керменісу? — скептично промовила вона. — Поліція перевіряє маркери усіх. Чисто. Якби щось таке було ми б зачистили патологічні осередки.
— Ну, у вас там, у поліції, свої методи, — промовив бармен, удавано розслабляючись. — Це тільки плітки. Та й люди хоч і зникають, але завжди повертаються. Можливо, трохи іншими, але яка різниця?
— Зникають? — Ніка схилила голову, наче хижак, що помітив слабину у жертви. — Я цього не казала. Хто зникає, та що ти маєш на увазі під фразою “повертаються іншими”?
Бармен стиснув край стійки та трохи нахмурився, однак заговорив спокійно:
— Ну, більш упевненими у собі. Стають... самостійними.
— А що маркери?
— Хто ж знає? Поліція перевіряла, і нічого не знайшла.
— Послухай, Рейнеку. Мене цікавить конкретика. Хто саме “повернувся іншим”?
— Імен не знаю.
— А якщо я перевірю маркер? Що я там знайду?
Бармен ледь скривив губи в посмішці, але очі залишалися настороженими.
— Агенте, я нічого не приховую. Мій маркер — у повному порядку, — він закотив рукав, демонструючи пристрій на зап’ясті. — Перевіряйте.
Ніка просканувала його маркер, але жодних підозрілих даних програма не виявила. Занадто правильний, як на бармена.
— Добре, — промовила вона розчаровано. — А щодо того вітру змін? Звідки інформація?
— Слухайте, самі ж хочете конкретики, а це ж лише балачки, — буркнув Рейнек.
— Все ж?
— Кажуть, один тип…
— Ім'я? — перебила Ніка.
— Сі Лец. П'яничка. Напився та кричав про спільне володіння продукцією, скасування запрограмованої смерті й усе таке.
— Сі Лец? — вона вперше помітила невеликий блиск у його очах, щось схоже на страх або злість. — Його вже утилізували за такі слова?
— Не знаю, — стиснув губи та відвів погляд убік.
— Закони Керменісу не ставляться під сумнів, — холодно промовила Ніка не зводячи з його обличчя погляду. — Ти це знаєш, Рейнеку. Твій бар — це місце, де люди шукають спокій, а не підривають систему.
— Ніхто серйозно не сприймає слова п'яниці. І хто сказав, що це було у мене в барі? — агресивніше мовив бармен та поглянув в очі агенту.
— А де?
— Не знаю, — знову відвів погляд. — Здається, в “барі 54”, але і то я не впевнений.
— Ти щось приховуєш, Рейнеку. Тут точно потрібна детальна перевірка КІМО, — зробивши наголос на останньому слову вона підвелася зі стільця.
Бармен посміхнувся, але цього разу в його посмішці було щось хижо-уїдливе.
— Як вважаєте за потрібне, агенте. Ми завжди раді гостям.
"Звичайно, раді, поки не побачите їх з розпилювачами", — подумала Ніка, прямуючи до виходу. Її маркер автоматично відправив усі зібрані дані до центрального офісу.
"Цей Рейнек знає більше, ніж говорить. Однак, менше ніж може знати Сі Лец," — подумала вона виходячи в нічний Нолок.
Глава 3. Прогресія
Жодна масштабна революція неможлива без персональної революції на рівні особистості. Вона повинна спочатку відбутися всередині.
Джим Моррісон
Ніка вийшла із забігайлівки ступивши на брудні вулиці Нолока, оповиті щільним смогом. Неон вивісок відбивався в калюжах, створюючи ілюзорне сяйво, яке не могло приховати занедбаності міста.
“Можливо, слова Сі Леца про революцію були пов'язані зі зникненням людей?” — подумала вона. Бармен не дав нічого, окрім цієї жалюгідної зачіпки.
За допомогою маркера Ніка дізналася адресу підозрюваного. Згідно з базою даних, він жив за кілька кварталів від “БАРу 147”.
Вона рішуче крокувала у своїх чоботах по бруківці, розтоптуючи сміття, що валялося на дорозі. Ось і його будинок — типовий мурашник з безліччю маленьких квартир. Квартира К-354.
Ніка завантажила схему будівлі собі в мозок, щоб спланувати найшвидший маршрут. Піднялась ліфтом на потрібний поверх і, пройшовши кілька коридорів, зупинилася біля дверей, де жив Сі Лец.
Табличка К-354 красувалася на білих, пошарпаних металевих дверях. Збоку висів криптографічний замок від квартири та дверний дзвінок. Ніка натиснула на дзвінок і гучно промовила в домофон:
— Громадяне, Сі Лец! До Вас говорить агент з контактів Ніка, порядковий номер — CD5616. Відкривайте двері, негайно! У разі непокори Вас чекає утилізація! — наказала вона стандартною фразою перед тим, як увійти.
Вона ніколи не чекала, коли їй відчинять. Цей час злочинці могли використати, щоб втекти. Вона направила свої два розпилювачі на двері та вибила їх пострілом.
Картина не з приємних. Сі Лец був мертвий. Кімната нагадувала поле бою після жорстокої битви. Стіни та підлога були вкриті засохлою кров'ю, а тіло розірване на частини, наче хижий звір ласував своєю здобиччю. Ніка одразу помітила відсутність маркера на передпліччі і характерний слід від видалення імпланту на стегні. Хтось зробив це грубо й поспіхом.
“Хто ж так робить? Утилізацію точно провів не хтось із наших чи з поліції. Такий варварський метод свідчить про непрофесіоналізм” — збагнула вона. — "Маючи основний модуль, який містить криптографічні ключі, можна змінювати інформацію на маркерах, підробляючи дані або навіть повністю їх стираючи. Можливо, через це поліція нічого не знайшла при зчитуванні маркерів цивільних, адже дані могли бути стерті або підмінені."
Ситуація виявилася набагато серйознішою, ніж вона думала спочатку.
“Система втратила контроль над деякими громадянами. І їх може бути багато. Вони мають доступ до зброї і убивають тих, хто багато патякає. Ті поліцейські не зникли, їх убили. Чотири сотні поліцейських! Банда, що розгулює на вулицях Нолока величезна… Сі Лец міг бути співучасником цієї банди. Явно бовкнув зайвого в барі, саме тому його усунули. Варто знову навідати бармена і провести допит вручну. Однак…”
Ніка перервала потік думок, помітивши частину непошкодженого нейромозку.
“Вбивця Сі Леца не знав, що окрім маркерів та основного модуля, існує й інший спосіб збору інформації — ручне зчитування спогадів та думок”.
Вона нагнулася над частиною штучного мозку жертви та уважно його розглянула.
“Вбивця, на своє нещастя, залишив мені непошкоджену половину мозку Сі Леца... Цього, можливо, вистачить”.
Розстебнувши невеликий футляр на передпліччі та діставши з нього кілька тоненьких проводів вона нахилилася над залишками мозкової кори Сі Леца, де ще тліли фрагменти його думок і спогадів.
З майстерністю, притаманною лише агентам з контактів, Ніка акуратно поклала проводи на поверхню мозку, які почали розгалужуватись на безліч дрібних ниточок та розплилися наче вода, охопивши залишки мозкової речовини Сі Леца. Ці ниточки були штучними нейронами, які з'єднувалися з її власними. Вони дозволять їй відчути відлуння думок і вражень, які колись переживав Сі Лец.
"Під'єднання успішне. Розпочати зчитування?" — з'явилося повідомлення перед очима Ніки.
"Так, аналіз інформації за останні дев'ять місяців," — подумки наказала вона та поринула в темряву.
«Підключення… Готово».
Відчуття холоду та вогкості огорнуло її.
«Знову дощ… Уже й не пригадую, чи у нашому місті хоч колись виглядало сонце. Через мою роботу, єдине, що я бачу — постійний туман, що створює вічні сутінки. Бруд, слиз, вологість…» — відголос чужих думок проникали у свідомість Ніки.
«Чи так було завжди, чи колись було краще, уже й не пригадаю… У мене живе сумнів стосовно правильності світу. Чому? Чи так мусить бути завжди?»
«Несправедливість. Чим дорослішим, досвідченішим та розумнішим я стаю, тим сильніше це відчуття. З кожним днем воно набирається сил. Що ж тут не так? Життя — це повинність чи вибір?»
«Усі, кого я знаю, як раби, опустили голову і прийняли своє існування таким, яким воно є. Вони живуть у страху, з надією, що щось зміниться на краще. Але краще самостійно не стає. Краще роблять, а не думають про нього».
«Відраза до цього життя накочується на мене, намагаючись кинути мене на дно безнадії та ввімкнути запрограмовану смерть. Але я не здамся. У цьому болоті несправедливості, я стаю сильнішим! Я вірю у правильність МОЄЇ думки! Думки про зміни. Зараз я боюсь.
Страх бути вбитим, знищеним, утилізованим, слабшає. Моя жага до змін сильнішає. Сьогодні — день перелому. День змін. Я єдиний у місті, а можливо, у світі, хто не боїться змін. Хто не боїться смерті».
«Я буду тим, хто визволить рабів. Візьму на себе тягар порвати кайдани. Я краще. Я! Збудую краще для всіх. Для майбутніх поколінь. Для світу. Моє ім'я увійде в історію!»
Приблизно більшість думок були такого егоцентричного характеру. Зазвичай більшість днів цього індивіда була рутинна праця на заводі і Ніка швидко перемотувала їх, наче прискорений перегляд фільму. Але останні дні були цікавими.
«Чому ще до народження мені було визначено, що я буду працювати на заводі з очищення та перероблення відходів у місті Нолок?! Чому мої батьки працювали тут усе життя? Моя мета — здолати систему. Я ненавиджу систему Керменіс!»
Чоловік, чий мозок аналізувала Ніка, глянув у вікно, де ішов дощ та було темно. Він одягнув плаща та вийшов з будівлі. Довго йшов вулицями міста та роздумував про своє життя та життя інших. Потім чоловік зайшов на завод, пройшов стандартну перевірку та попрямував до свого відділу, де уже активно працював його колега.
«Збій системи…. Відновлення підключення… Готово!» — і агент знову поринула в думки та спогади.
Чоловік відкинувся на спинку старого, скрипучого стільця, дивлячись на брудну стелю цеху. Запах перероблених відходів, здавалося, в’ївся в кожну клітину його тіла.
— Сі, — тихо почав він, — ти ніколи не задумувався… от про все це?
Сі Лец, не відриваючись від конвеєра, на якому сортував залишки синтетичної їжі, буркнув:
— Про що саме? Зміна тільки почалася, треба працювати.
— Ну, про… наше життя. Про те, як воно влаштоване. Чому ми тут, на цьому лайні, копаємось з ранку до ночі? Чому нам кажуть, скільки жити, скільки дітей мати? Чому ми навіть з цього району виїхати не можемо?
Сі різко обернувся, його обличчя спохмурніло. Він підійшов ближче, оглядаючись по сторонах, чи ніхто не підслуховує.
— Ти здурів? — прошепотів він, — Ти хоч розумієш, що говориш, Ерко?
— Розумію, — твердо відповів Ерка, — І я більше не хочу це терпіти.
Сі Лец нервово потер зап’ястя, де виднівся маркер.
— Слухай, Ерко, я ж твій друг, — тихо сказав він, — Тому скажу тобі прямо: за такі розмови можна не тільки роботу втратити. З тобою… зроблять щось набагато гірше. "Утилізація" – це ще найлегший варіант. Чув про "перепрошивку"? Після неї ти вже не будеш собою. Будеш слухняним гвинтиком системи. Ти цього хочеш?
Ерка гірко посміхнувся.
— А ми зараз хіба не слухняні гвинтики системи? Якраз тому, що ти мій друг, я тобі це й кажу. Я знаю, що ти мене зрозумієш. Маю план, Сі. План, як все змінити. Змінити цю прогнилу систему!
В очах Сі Леца промайнув страх. Він відступив на крок.
— Ти… ти про що? Вони ж все бачать, все чують! Маркери, камери, жучки… Вони ж знають кожне наше слово!
— Не все, Сі, не все, — заспокійливо сказав Ерка, — Я знайшов спосіб обійти їхні системи. Я знаю про основний модуль. І я знаю, як ним скористатися.
Сі Лец замовк, дивлячись на Ерку з сумішшю жаху та цікавості. Він вагався, борючись із собою.
— Ерко… — прошепотів він, — Це ж… це ж божевілля. Якщо тебе спіймають…
— Якщо мене не спіймають, — перебив його Ерка, — ми зможемо жити вільно. По-справжньому вільно. Самі вирішувати, що робити, де працювати, скільки жити. Уявляєш?
Сі Лец опустив голову. Він розумів, що Ерка має рацію. Але страх перед системою був сильнішим.
— Я… я не знаю, Ерко. Це занадто ризиковано.
— То ти зі мною чи ні? — прямо запитав Ерка, дивлячись йому в очі.
Сі Лец мовчав, його погляд блукав по брудній підлозі цеху. Напруга висіла в повітрі.
— Знаєш, я не хочу помирати. Не затягуй мене у це все. Відійди! — відрізав Сі Лец.
— Ти що, зрікаєшся мене? Я ж твій друг, Сі. Я ж заради нашого майбутнього. То як? Ти ж зі мною? — продовжував Ерка.
— Перевірка вже скоро і мені тебе шкода. Ти був хорошим колегою, — сказав Сі і відійшов від нього, виконуючи далі свою роботу, наче нічого не сталося.
— Колегою? Я думав, ми друзі.. — сказав чоловік, але Сі Лец вдавав, що його не існує і Ерка перейшов на крик. — Та пішов ти до сраки, сраний боягуз! Ми вже не друзі, чуєш! Гряде революція! Ти це відчуєш, побачиш… Запам'ятай мої слова!
«Збій системи…. Відновлення…» — Ніці ніколи не подобалося копирсатися в чужому мозку, а у цьому так тим більше. Цей чоловік, Ерка, явно записав свої думки поверх думок Сі Леца. Перепис думок заборонений та запускає процес самознищення.
«Справлюся сам і без Сі. Головне, щоб не зчитали мій маркер, інакше мене утилізують»
«Де система ДНАРС!» — почувся крик.
«Маркери можна редагувати — змінювати, як забажаєш. Основний модуль, у стегні. А потім ДНАРС»
Ерка сидів в якійсь кімнаті, голий. Потім взяв кухонний ніж зі столу.
«Настав час відкрити скриню Пандори»
Розрізане стегно Ерки. До фасції м'язів кріпилася тонка пружна мікросхема
— А ось і основний модуль!
Кров заляпала цілу ногу. Багато ганчірок, просочених кров’ю, валялися на підлозі.
«Суттєві зміни самостійно не зробиш. Потрібні однодумці, справжні товариші, яким можна довірити своє життя і які будуть іти до нашої мети, незважаючи ні на що».
«Збій системи…. Відновлення…»
Раптом постали двері кімнати К-354, де зараз лежав мертвий Сі. Перед дверми стояв Ерка.
— Хто там? — почувся голос Сі Леца із-за дверей.
— Я.
— Ага, заходь, — Сі відчинив двері — Чому прийшов?
— Тебе не було на роботі. Ти що, знову запив? — запитав Ерка.
— Та ні, лише вчора трохи перебрав. Голова болить, може, похмелімося разом? — спитав з надією в голосі Сі Лец.
— Давай!.
«Збій системи…. Відновлення…»
— Ні, це не те. Убий мене, — прохрипів Сі. — Повністю мозку не заміниш. Йде блок і автоматична смерть. Біль сильнішає. Треба іншим шляхом. Редагувати неможливо, — уривчасто та з паузами говорив Сі Лец стоячи в коридорі своєї кімнати.
— Ясно, — сказав спокійно Ерка. Потім він направив розпилювач Д класу в обличчя Сі та вистрілив.
«Зчитування інформації завершено. Відключення».
Глава 4. Інвазія
Революція – це ідея, яка знайшла свої багнети.
Наполеон Бонапарт
Дані з мозку Сі Леца змушували її працювати на межі можливостей. Процес закінчився, і Ніка встала на ноги збираючись з власними думками.
“Гібридизація” — згадала вона курс у Академії:
“Впровадження чужих спогадів та думок у свідомість заборонено, бо породжує хаос у мозку особистості. Система Керменіс забезпечила захист усім жителям проти такого типу втручання. Здається, Сі Лец, а точніше вже гібрид, зрозумів це перед смертю та встиг попередити Ерку”.
Ніка покинула квартиру та вийшла на вулиці Нолок. Злочинний мегаполіс пульсував під сірим небом, пронизаним голограмами реклами.
“Ерка працював разом із Сі Лецем на одному заводі. Який масштаб змін з містом відбувся від смерті Сі Леца? Зчитані думки були розмиті, але, попри це, Ерка точно був фанатик своєї справи”.
“Цей чоловік дуже розумний та обережний — зміг уникнути утилізації аж до цього часу. Навчився редагувати маркери, вирізати основний модуль зі стегна, і, схоже, знайшов прибічників. Треба знайти його банду чим швидше та знищити”.
Ніка отримала у загальної системи інформацію про місце роботи Сі Леца: Сі Лец від народження зареєстрований на заводі рециклізації номер “352” — відділ очищення та переробки відходів».
“Чи пов'язане зникнення поліцейських зі цією справою?”
Інстинкт Ніки підказував, що вона на правильному шляху. Її наступною зупинкою стане завод 352, де вона допитає співробітників де працював Сі Лец.
Завод 352 знаходився за кілька кварталів. Ніка швидким кроком прямувала до нього. Вдалині виднілися його конструкція — колосальний монстр з металу та труб, що здіймався над містом готовий поглинути всіх. Завод з невідомих причин не працював. Було підозріло тихо.
“Де звичний гул машин? Невже робоча зміна закінчилась?”
Перед воротами на територію заводу стояли два охоронці. Їхні фігури чітко вирізнялися в тьмяному світлі неонових ламп. Вони були озброєні, розпилювачі в руках опущені, а обличчя приховували маски.
Ніка підійшла до них, відчуваючи на собі тягар їхніх поглядів.
— Агент з контактів Ніка, порядковий номер CD5616, — чіткий і твердий голос агента прорізав тишу та вона простягнула руку з маркером для зчитування інформації, — Мені потрібно потрапити на територію заводу, щоб провести бесіду з начальством стосовно деяких працівників.
Охоронці обмінялися поглядами. Їх рухи були надто повільні. Ніка миттєво розпізнала спробу охоронців повернути свої розпилювачі на неї та вистрілити. Вона діяла блискавично — вправним рухом зняла власні розпилювачі зі стегон до обох рук та вистрілила в обличчя охоронців. Обидва охоронці розірвались на шматки, обляпавши кров'ю ворота позаду себе.
“Покидьки! Вирішили напасти на агента КІМО. Невже цілий завод повстав проти системи? Підкріплення не завадить”.
Ніка підвела своє передпліччя до обличчя та послала голосове повідомлення:
«Агент Ніка — офіцеру поліції Маркусу Фагу. Завод 352 оголошено як патологічний осередок. Напад на агента з контактів. Прошу підкріплення».
Потім збільшила потужність розпилювачів до максимуму і направила зброю на ворота заводу. Розпилювачі вибухнули могутніми звуками, руйнуючи металеву конструкцію воріт.
Знищивши ворота, Ніка переступила через металеві відламки та потрапила всередину території заводу. Очі, пристосовані до темряви, оглянули похмурі силуети багаточислених машинних конструкцій, що знаходились у приміщенні. Повітря тут було густим від запаху хімікатів.
Порожнеча цехів насторожувала. Відсутність звичного шуму машин створювала гнітючу тишу, порушену лише її власними кроками. Вона відчула, як напружуються її м'язи, а пальці міцніше стиснули зброю.
“Щось не так…”
Схема заводу 352 завантажилася їй у мозок, візуалізуючи вузькі коридори, мерехтливі вказівники та безліч кабінетів. Її погляд зупинився на другому поверсі, де знаходилися кабінети керівництва.
“Можливо там будуть відповіді?”
Підключившись до загального мегафона заводу, вона оголосила:
— Агент з контактів Ніка, порядковий номер CD5616, — її голос, подібний до грому, розносився по заводу. — Усі, хто з'явиться зі зброєю в руках, будуть негайно утилізовані. Цивільні, які не відчувають провини, ляжте на землю та чекайте перевірки. Скоро прибуде поліція. Спротив не має сенсу. Здавайтеся!
Ніка вирушила до можливого місця знаходження керівництва заводу. Але тут почувся інший голос через мегафон:
— Утилізовані? Ніко, а ви знали, що той, хто переміг смерть, боїться лише жити?
Агент Ніка продовжувала свій рух тримала зброю напоготові.
— Нам Вас шкода, агенте, — продовжував голос. — Вас використала система. Кинула на забій. Не вперше, правда ж?
Вона стиснула зуби від злості.
“Потрібно швидше знайти цього нахабного покидька та утилізувати”.
— Складіть зброю і здавайтеся. Система Керменіс піклується про кожного, хто дотримується законів, — повідомила через мегафон Ніка.
— А про Вас подбала? Керменісу вже кінець.
Вона йшла коридорами заводу, а кібернетичні очі сканували вороже середовище, фіксуючи найменший рух.
Раптово з темряви виринули тіні — загін охоронців заводу зі зброєю.
Залп розпилювачів прошив повітря, залишаючи після себе запах озону. Ніка різко відхилилася вбік, відчуваючи, як гарячий потік плазми проноситься повз її обличчя. Одночасно вона вихопила свої розпилювачі. Її рука рухалася з блискавичною швидкістю. Перший постріл влучив охоронцю в плече, розриваючи броню та випалюючи плоть. Другий – в голову, шолом розлетівся на дрібні шматки, фонтан крові окропив стіну. Ніка продовжувала рухатися, використовуючи укриття з іржавих контейнерів, її постріли були точними та смертоносними. За кілька хвилин коридор був заповнений димом та запахом горілої плоті, від охоронців залишилися лише обвуглені залишки та калюжі крові.
Вона пришвидшила рух. Коридори нагадували лабіринт з труб та іржавих конструкцій. Ще кілька разів на неї здійснювався напад. Кожен постріл, кожен рух був розрахований з холоднокровною точністю. В душі закрадалося тривожне відчуття.
— Яка назва вашої банди? — нарешті прогарчала у мегафон Ніка, знищивши, мабуть, уже більше кількох десятків охоронців, але відповіді не було.
Нарешті вона дійшла до кабінетів керівництва заводу. Це місце було покинуте. Великі вікна були зачинені жалюзями, що відділяли кабінети від зовнішнього світу. Столи були покриті пилом. Тут вже давно ніхто не працював.
— Ми — Революція! — пролунав голос з мегафона. — Кінцевий етап життя організмів. Зустрінемося в ангарі номер 1, агенте!
"Ангар номер 1. Там може бути пастка, — подумала вона. — Де те довбане підкріплення поліції, коли так необхідно?"
Ніка вирушила туди, чекаючи нових нападів, однак шлях до ангара був без перешкод.
“Затишшя перед бурею”
Повільно крокуючи коридором Ніка нарешті побачила масивні двері ангара номер 1. Підійшовши до них ривком відчинила і перед нею відкрилося величезне приміщення, заповнене сотнями рядів людей у броні за зброєю. Усі вони стояли рівно, ніби чекали на наказ. Кожен з них був у шоломі, які закривали обличчя.
— Вітаємо, агенте Ніка! — рев тисячі людей пролунав як один. — Гряде! Революція!
У Ніки пішли сироти по шкірі, хоча такого ніколи не траплялося раніше.
«Прокляття! Ціла армія клонів в одному ангарі. А якщо таких ангарів багато?»
Ніка почала прораховувати шляхи відступу. Самій тут не впоратися.
Один з клонів зняв шолом. Ніка впізнала обличчя бармена з Бару 147 — Рейнека чия зловісна посмішка розтягнулася на губах.
— Доброго вечора, агенте. Рейнек Кар до ваших послуг. Ви, мабуть, здивовані?
— Ти, — спокійно мовила Ніка стиснувши міцніше зброю. — Рейнек Кар, еР-Ка. Це ти убив Сі, та поліцейських! А це твої клони. Скільки їх?
Рейнек Кар хитро посміхався, його очі сяяли фанатичним блиском.
— Мільйони, Ніко. Мої люди вже в кожній шпарині цього району. Так вдало, що тут усі носять маски. Це дозволило з легкістю ховатись від ваших камер та людей. Нас достатньо, щоб зрівняти з землею цілу систему Керменіс! Поглянь на мене, Ніко. Це обличчя нового життя. Життя без вашої гнилої системи. КІМО не зупинить мене. Вже ніхто не зупинить. Убивши одного з нас, ідея житиме. Нас ціла армія. Ви приречені!
Ніка стиснула зуби, намагаючись приховати страх, який уже так довго не відчувала. Її аналітичний розум оцінював шанси на виживання — мізерні. Аналіз шляхів втечі завершений, і вона плавно слідувала інструкціям.
— Отже, Рейнеку, ти перепрограмував маркери своїх клонів. Тому поліція їх не помічала. Розумний хід. Мільйони озброєних копій. Вони ж не лише на цьому заводі, чи не так?
— Маєш рацію, — криво посміхнувся Рейнек, — Вони всюди, у всьому Десце. Через Вас, почалася активна фаза революції трохи раніше…
— Це не революція, — перебила Ніка. — Система Керменіс створювалася тисячоліттями, щоб забезпечити гармонійне життя для всіх. Один чоловік не може диктувати правила всій системі. Це диктатура.
— Диктатура? — Рейнек задихався від люті, його голос тремтів. — Це у вас диктатура! Як ще назвати систему, що відібрала у мене все? Моя сім'я… вони згнили в руїнах, залишених після ваших "порятунків"! Ви стерли моє минуле, як непотрібний код, а тепер хочете забрати й майбутнє! Нолок стікає кров'ю під вашим гнітом. Я намагався… крок за кроком відбудовував те, що ви руйнували знову і знову! Я власними руками виносив тіла моїх сусідів, поки ви відпочивали. Для вас ми – лише раби, безликі одиниці в системі. Ви забираєте життя тих, хто вже не може працювати на вашу велич. Ви живете нашим коштом! Тож я оголошую вам війну! Не від імені тих, кого ви зламали, а від імені тих, кого я збудую! Новий світ, де кожен сам вирішує свою долю! Гіпертунелі для всіх, без обмежень! Клонування – як ще один шанс на життя, а не фабрика рабів! І ніякої запрограмованої смерті!
“Фанатик! В його словах звучала люта ненависть, змішана з болем та бажанням змінити світ. Він не зупиниться. Буде битва не лише за місто, а за майбутнє системи” — Ніка проаналізувала його слова.
— Тебе чекає поразка, Рейнеку! — відповіла вона спокійно, відійшовши на достатню відстань. — Ресурси системи обмежені. Керменіс розроблений для максимального існування. Баланс. Своєю революцією ти ставиш під загрозу життя усіх!
Рейнек Кар розсміявся, його очі палали злобою.
— Хіба це життя? Буде новий світовий лад. Ми, візьмемо долю в свої руки! А ви, слуги гнилої системи, будете утилізовані!
Він підняв руку, і сотні розпилювачів піднялося разом з нею спрямувавши свої дула на Ніку. Вона ривком відскочила за ворота та покинула приміщення ангара. Сотні пострілів розпилювачів полетіли за нею знищуючи усе навколо. Ніка опинилася в густому пилу, що утворився від пострілів, але їй вдалося ухилитися. Вона побігла наосліп, покладаючись на кібернетичну схему перед очима, що вела до виходу із заводу. Легені задихалися від пилу, в вухах лунав гул пострілів, що не зупинявся ні на мить, але вона продовжувала відступати.
Нарешті їй вдалося вирватися з території заводу. Перед нею постала жахлива картина. Район Десце перетворився на поле бою. Озброєні клони Рейнека заполонили вулиці, кричучи про революцію та свободу. Повсюди лунали постріли розпилювачів, знищуючи поліцейські машини, охоронців та всіх, хто намагався протистояти фанатичній армії.
Оцінивши обставини, Ніка зрозуміла, що шансів вижити майже не залишилося. Вона притиснулася до стіни за рогом будівлі, намагаючись швидко виробити план дій.
"Я не здамся! Система Керменіс не може зазнати поразки."
Нахилившись до маркера, вона чітко промовила:
"Агент Ніка — керівництву КІМО. Негайно ініціюйте операцію 'Вогонь' усього району Десце, місто Нолок. Ситуація критична, рівень загрози 'Д' за класифікацією Ріма. Канали зв’язку нестабільні. Починаю ліквідацію патологічних осередків. Хай живе Керменіс!"
Епілог: Метастазування
Революції не створюють; вони приходять. Революція є так само природним явищем, як і зростання дуба. Вона виростає з минулого, а її основи закладені далеко в історії.
Венделл Філліпс
Професор Василюк увійшов до аудиторії, несучи в руках товсту теку. Його очі світилися ентузіазмом, а голос звучав натхненно, коли він звернувся до студентів:
— Сьогодні, колеги, я розповім вам історію. Історію про людину, життя якої обірвалося через підступного ворога — злоякісну пухлину або по-народному "рак".
Він поклав теку на стіл й обережно розгорнув її.
— Тут історія хвороби одного пацієнта. Не просто набір діагнозів, а справжня трагедія. 61 рік. Чоловік, який жив повноцінним життям, працював, спілкувався з рідними. Аж раптом… Лише один маленький симптом — безболісна кровотеча під час дефекації. Він не надав цьому значення, та коли звернувся до лікаря, було вже запізно. Діагноз: рак товстої кишки, а саме в ділянці coloN DESCEndens.
Професор зробив паузу, переводячи погляд з одного студента на іншого. Незважаючи на ентузіазм, з яким професор читав лекцію, студенти як завжди нудьгували. Хтось тихенько дрімав після вчорашньої вечірки, дівчата переписувалися з коханими, хтось колупався в носі дивлячись у вікно. Невідомо чи професора дійсно так цікавило це захворювання, чи він намагався хоч якось привернути увагу студентів, але в будь-якому разі професор продовжував з не меншим захопленням.
— Злоякісна пухлина, це як маленький революціонер у системі організму. І ракова клітина розуміє, революція в організмі не станеться сама собою, це битва. З одного боку — вона, ракова клітина, що намагається здійснити переворот в організмі, а з іншого — імунна система, що захищає організм. Більшість клітин імунної системи, так звані сторожі порядку, утворюються в КІстковому МОзку. Цей революціонер переховується від них, від поліції-лімфоцитів та бійців макрофагів, поступово створюючи свої клони, що поширюються по району.
“Поліція та Маркуса Фаги” - старанно конспектував лекцію племінник ректора університету. Його ставлення до навчання та рівень інтелектуального розвитку не дозволяли йому перебувати в цій аудиторії, але побоюючись начальника викладачі завжди ставили непогані оцінки “за старанність”. Тим часом професор продовжував:
— Ракова клітина знищувала тих, хто випадково розпізнавав її як загрозу, адже час для активної фази революції ще не настав. Однак декли, кхмм.. дендритні клітини або розвідники зрозуміли, що щось не те, тому послали елітних воїнів, НК-клітини.
“НіКа” - написав слово студент, і вирішив, що на сьогодні досить закривши конспект.
— Однак, іноді буває запізно. Якщо кількість ракових клітин досягне достатньої кількості, починається активна фаза революції. Ракові клітини проникають в лімфовузли, та захоплюють нові території. Імунна система бореться, але цього недостатньо. Позитронно-емісійна томографія показала метастази в печінці та мозку пацієнта. 27 жовтня — різкий біль у серці. Ослаблений організм не витримав подвійного удару: рак зробив його вразливим, і настав інфаркт. Попри зусилля лікарів, 3 листопада о 19:07 серце цього чоловіка зупинилося. Тому так важливо діяти на випередження.
— Скринінгові програми — наша таємна зброя. Вони дають нам шанс виявити ворога до того, як він зміцніє. Це можливість врятувати життя. І це те, що повинні розуміти не тільки лікарі, а й кожна людина.
Сьогодні оповідання для любителів кіберпанку. Сподіваюся Вам сподобається.
cR-еволюція
Анотація:
Світ, у якому система контролює кожен аспект життя. Маркери на зап’ясті фіксують кожен ваш крок, а непокірних просто «видаляють». У цьому світі Ніка – ідеальний агент порядку. Вона не задає зайвих питань… поки не стикається з чимось, що змінить усе.
cR-еволюція
Глава 1. Ініціація
Обов'язок кожного революціонера — робити революцію.
Фідель Кастро
КІМО
Відповідальний: CD5616 - агент Ніка
Завдання №1456-31:
Час початку завдання: Негайно!
Місце: Нолок, район Десце
Обставини: Доповість Маркус Фаг (поліція)
Звіт: Режим реального часу
Агент Декл
Зелений луг, блакитне небо, жодних слідів технологій чи людей. Кляте повідомлення від Декла блимало перед очима Ніки і паскудило все задоволення від гармонії віртуального світу.
“Чудове місце, — подумала Ніка та згорнула повідомлення продовжуючи насолоджуватись штучною реальністю. — Можна забутися у цій невагомості. Цілковита свобода. Абсолют. Що може бути краще? Цікаво чи такий світ чекає після смерті?”
Вітерець продовжував злегка пестити її шкіру. Тепло. Не хотілося покидати цього місця, але…
Врешті Ніка зітхнула та вимкнула панораму природи, яка розтанула, мов дим. Сенсори відчуття завантажувалися і стан невагомості поступово залишав її.
Перед очима з'явилася реальність, яка вирвала її з лап технологічного раю. Штучне освітлення міста Сплін рівномірно заливало пластикові шезлонги готелю та створювало атмосферу теплого літа. Ніка лежала біля басейну на зручному м'якому лежаку. Збоку на пластиковому столі стояв той же кислувато-гіркий коктейль, який вона замовила перед тим як провалитися в рай.
“Спокій. У Спліні завжди тихо. Тут навіть непогано, але все ж, ніщо не може зрівнятися з віртуальним блаженством”.
Сміх дітей, бризки води, неспішна розмова цивільних поступово заповнювали аудіодіапазон рецепторів. Ніка скривилася та стишила аналізатори звуків.
“Життя цивільних не таке. Чи це я вже не така? Наче в чужому сні. А де ж мій, власний?"
Маркер на її металевому передпліччі слабо блимав, нагадуючи про завдання. Ніка на мить затримала палець над сенсором, де писало «Деталі» і на екрані з'явилося коротке повідомлення: «Нолок, Десце. Контакт з Маркусом Фагом». Зітхнувши, торкнулася дисплея, приймаючи завдання та вирушила до своєї кімнати.
"Обставини справи не надано. Тільки посилання до Маркуса. Схоже Декл знову кинув мене на якесь лайно. Та й не дивно, це ж Десце…. “
Коли Ніка увійшла до холу готелю, розмови стихли, наче хтось вимкнув звук. Офіціанти, що до цього жваво жестикулювали, завмерли з тацями в руках, їхні очі розширились, слідкуючи за кожним її кроком. По кутках залу почувся приглушений шепіт. Хтось штовхнув сусіда ліктем, показуючи на неї підборіддям. Її модифіковане тіло одягнене лише в купальник, різко контрастувало з розслабленими живими постатями відпочиваючих без модифікацій. Рухи були чіткими та скоординованими, як у хижака, що вистежує здобич.
Ніка звикла, що на неї весь час зглядаються зі всіх сторін. Вона - агент з контактів КІМО, або як їх називали в народі “дроп-агент”. Нафарширована найновішими технологіями та модифікаціями. Все для успішної боротьби з позасистемними цивілізаціями. Суддя, кат, виконавець — все в одній особі.
Вона підійшла до ліфта, щоб піднятися на потрібний поверх де була її кімната. Якась молода дівчина, що стояла поруч та заглибилися у свій голографічний планшет, випадково глянула на Ніку. Її обличчя відразу зблідло, а очі наповнилися неприхованим страхом. Вона швидко відвернулася, згорнула планшет в маркер та пішла сходами.
Ніка лише посміхнулася.
“Серед цілого Керменісу мене послали в Нолок” — після усмішки відразу ж скривилася згадавши місце наступного завдання. — Цей мегаполіс-Левіафан, розділений на шість районів, і район Десце, хоч і не найгірший з шести, але все ж. Типове брудне гніздо оповите смогом, сморід, та ще й постійно втуплені у землю погляди мешканців чиї фільтраційні маски на обличчі робили їх однаковими.”.
Ніка дійшла до свого номера та зайшла у кімнату. На стіні-шафі висів бойовий комбінезон, і здавалося, що він немовби чекає її. Агентка зняла його та почала приготування до завдання. Застібнувши численні кнопки, защібки на формі та одягнувши армійські чоботи вона нарешті взяла до рук зброю, що лежала на столі — два універсальні розпилювачі «А» класу, що активувалася від її дотику.
— Привіт сестрички. Скучили за мною?, — прошепотіла Ніка, з насолодою оглядаючи їх. Потім перевела в бойовий режим та закріпила на спеціальних магнітних замках на стегнах.
“Агенти КІМО завжди насторожі та готові до виконання завдань. Біль гартує силу, а сила — опора Керменісу!» — мантра, вбита в голову кожному агенту з контактів ще під час суворого навчання в академії КІМО.
Ніка глянула у дзеркало — молода дівчина чиї зіниці злегка розширені через постійне використання імплантів зору. На переніссі візор, або кіберочі, з жовтими лінзами з майже непомітною оправою. Лінзи виконували роль дисплея відображаючи інформацію про оточення, інформацію з бази даних та тактичні схеми.
Темне, коротко стрижене волосся під каре, трохи скуйовджене, рішучі, злегка загострені риси обличчя. Вираз, як завжди, зосереджений і серйозний, без натяку на емоції.
Штучні вуха, що нагадували великі навушники, покривали звичайні людські. Необхідність для постійного зв'язку, аналізу звуків та сигналів.
Темний, обтислий комбінезон з міцної тканини та кевларовими вставками сидів як вилитий. На плечах – непомітні броньовані пластини. На рукавах – невеликі кишені для зберігання карт пам'яті, ключів-доступу та інших дрібних пристроїв. На грудях комбінезона – ледь помітний, але чіткий код, що ідентифікує її як співробітника правоохоронних органів.
На правому зап'ясті – тонкий браслет з дисплеєм. Маркер — обов’язковий атрибут жителів Керменісу, що містить усю необхідну інформацію.
“Чудова машина, — подумала Ніка, — Чи ще людина? Коли і куди зникла та дівчина, яка колись потрапила в академію?”
Погляд ковзнув з дзеркала на вікно звідки відкривалася панорама міста Сплін.
“Безтурботне місто. Спокій створений завдяки таким як я. Закони забезпечують порядок, а порядок — основа існування. Хтось мусить робити цю роботу. Хто як не я?”.
Ніка перервала потік думок та вийшла з кімнати рухаючись сходами вниз. Перед виходом з готелю її зустріла тендітна менеджерка готелю Ера.
“Красунечка” — подумала вона оцінюючи фігуру жінки, але вирішила не починати розмову та миттю відвела погляд.
— Ви вже йдете? — здивовано промовила Ера з цікавістю оглядаючи вдягнену у формі Ніку, — Ви ж лише недавно до нас прибули…
Ніка перевела погляд на її обличчя.
“А вона мене не боїться, на відміну від інших цивільних” — промайнуло в неї голові проаналізувавши вираз менеджерки.
— Робота, — коротко кинула Ніка та продовжила рух до виходу. — Не знімайте бронь з номера. Я скоро повернусь.
— Щасливо, — почула вона позаду Ерин голос.
Вийшовши з готелю вона вирушила до гіпертунеля — заборонений для цивільних, але найшвидший спосіб пересування між містами.
“Чим швидше почну, тим швидше покінчу з цим”.
Ніка ступила на рухомий тротуар міста Сплін, який швидко вів її до наміченої цілі. Навіть тут, у цьому оазисі чистоти та порядку, відчувалась напруга. Блискучі плити тротуару, які віддзеркалювали неонові вивіски дорогих бутиків та голографічні реклами та охайні фасади будівель контрастували з похмурими обличчями охоронців у чорних уніформах, що пильно спостерігали за натовпом. М'яке червонувате світло ліхтарів, що створювало ілюзію затишку, не затьмарювало камери спостереження, що були встановлені на кожному кроці. Повітря, хоч і очищене фільтрами, все одно мало легкий металічний присмак – відгомін промислових районів Нолока, що знаходяться недалеко від міста Сплін.
Ось і вхід до гіпертунелю. Посилена перевірка. Ніка вводить кінцеве призначення на своєму маркері та підходить до офіцера.
— Агент Ніка. Відділ контактів першого ступеня. Місце призначення: Нолок, район Десце! — чітко та без емоцій відрапортувала вона.
Сержант Лей, з грубим шрамом, що перетинав його обличчя, не поспішав. Він уважно вивчав дані на своєму планшеті, його погляд вивчав рядки коду, що швидко змінювалися на екрані. Потім він підняв очі на Ніку, його погляд був серйозним та проникливий.
— Мета візиту? — запитав він хриплим голосом.
— Виконання службових обов'язків, — коротко відповіла Ніка.
Сержант Лей мовчав кілька секунд, ніби зважуючи кожне слово. Потім кивнув головою.
— Проходьте.
Ніка рушила до стінки гіпертунелю ще раз перевіряючи на маркері активацію подорожі. Потім ступила в отвір, що з'явився в стіні та обернувшись, кинула останній погляд на Сплін.
"Скоро повернусь" - промайнуло в її голові, перш ніж вона стрибнула всередину, відчуваючи, як її тіло огортає потік холодного, штучного повітря, насиченого запахом озону та мастила.
Стінка гіпертунелю зачинилася за нею з глухим клацанням. Швидкість вдарила в голову, розмиваючи межі Спліна в хаотичну суміш неонових вогнів та металевих конструкцій.
Гіпертунелі – величні та водночас лячні споруди, що слугують основним та найшвидшим способом транспортування в системі Керменіс. Вони гуділи та вібрували, наче гігантські механічні монстри, наповнені потоками повітря та енергії. Безліч рухливих доріжок, що плавно переходили одна в одну, мчали лише в одному напрямку, мерехкотіли під тьмяним світлом аварійних ламп. Біля стін швидкість руху доріжок була меншою, але ближче до середини тунелю вона ставала шаленою. На найшвидших доріжках не було живих істот, лише спеціальні транспортні засоби, що мчали розсікаючи повітря.
Ніка швидко перемістилася на швидкісні доріжки. Вітер бив в обличчя з такою силою, що здавалося, ніби намагається зірвати з неї шкіру. Вона відчувала вібрацію кожною клітинкою свого тіла, знаючи, що найменша помилка може коштувати їй життя. Це була не розвага, а необхідність – найшвидший спосіб дістатися до Нолока.
За кілька хвилин вона вже наближалася до тунелів, що вели до Десце.
"Час", — промайнуло в її голові, і з хірургічною точністю почала переміщатися з однієї доріжки на іншу, поступово зменшуючи швидкість.
Нарешті, ступивши на доріжку, що вела до Десце, вона активувала режим паркування. Стінка гіпертунелю розчинилась, і вона вийшла у районі Десце міста Нолок.
Огидний сморід міста вдарив їй в обличчя. Найближчий до неї перехожий зморщив ніс та поправив маску-респіратор. Хтось у натовпі кашлянув — сухо й задушливо, ніби намагався вирвати зі своїх легенів рештки зогнилого повітря.
Сирість висіла в кожному куточку, змішуючись із важким туманом, що оповив вулиці. Продавець гарячого супу на розі з відразою змахнув слиз із краю свого візка, буркнувши щось невиразне. Високі хмарочоси стояли, наче тюремні стіни, і їхні верхівки губилися у хмарах. Сонце, здавалось, назавжди зникло для цього міста.
На вулиці, серед натовпу кібернетично модифікованих жителів, Ніка все одно залишалася відчуженою. Люди інстинктивно розступалися перед нею, створюючи порожній простір, ніби навколо неї діяло силове поле. Їхні погляди зосередились на її тілі, фіксуючи кожну деталь – блискучі імплантати відчуттів, армійська спецформа, штучні очі. Її модифікації армійського зразка були нерівня тим примітивним технологіям, що були у мешканців Нолока.
Старий жебрак з механічною рукою, що просив милостиню на розі, побачивши Ніку, швидко сховав свою чашку та відступив у тінь, бурмочучи собі під ніс якісь прокляття. Його очі були сповнені жаху та поваги, як перед давнім божеством смерті.
Під її важкими черевиками хрумтіло спресоване сміття, що давно стало частиною тротуару. Слиз, що вкривав вуличні ліхтарі, двері й навіть банкомати, здавався живим.
Нарешті дісталася до бетонної коробки поліцейського відділку. Стіни, вкриті тріщинами, з яких стирчали пучки оголеної арматури, здавалися ще більш похмурими під тьмяним мерехтінням неонових ламп, що висіли під стелею.
Біля поліцейського відділку, зібралась невелика черга — всі мовчки чекали, без зайвих розмов. Побачивши Ніку, люди швидко поступилися місцем. Поліцейський біля входу, побачивши її наближення, сховав недопалок у кишеню і витягнувся по стійці "струнко", хоча форма на ньому сиділа як стара ганчірка.
Смог з вулиці просочився всередину, змішуючись із запахом дешевої кави, поту та затхлого повітря. У головному холі, відділеному від решти приміщення брудною пластиковою перегородкою, юрмилися люди. Їхні обличчя, освітлені мерехтливими голографічними екранами терміналів, були блідими та виснаженими. Дешеві кіберімплантати мерехтіли під шкірою, свідчачи про відчай та бідність.
Її кібернетичне око швидко просканувало натовп, шукаючи серед цього хаосу когось важливого. Ось він. Маркус Фаг. Великий, посічений шрамами ніс та багряне обличчя, вкрите мережею лопнутих капілярів, виділялися серед натовпу. На ньому був зношений плащ з підігрівом, з-під якого виглядала ручка старого, але доглянутого розпилювача Бі-Ві класу.
Він стискав у одній руці пошарпаний датапад, на екрані якого швидко змінювалися рядки коду, а в іншій руці айкос.
"Чекає. Схоже знав, що я прийду," – подумала Ніка, підходячи ближче.
Маркус нарешті помітив Ніку та на його обличчі застигла крива посмішка.
— Ніка… Агент контактів, без контактів та прізвища. Прямо з корабля на бал і навіть не перевзуваєшся? – прохрипів він, випускаючи струмінь диму і хитро примружуючи очі. – Сподіваюсь, ти мені не відірвеш голову за те що я тебе витягнув з відпочинку?
— Кому потрібна твоя брудна пика? Навіть за трофей не зараховується, – пожартувала вона, зупиняючись на відстані витягнутої руки. – Кажи, що за роботу ти вже мені знайшов.
— Авжеж, робота. Завжди робота. Пам’ятаю, як ти тут ганяла за тими… як їх там… Ешіросами. Скільки тоді крові пролилось… – він знову затягнувся та випустив дим.
— Ми зараз не про старе. Викладай швидше, що там?
— Нетерпляча, як завжди, — промовив Маркус та скоса глянув на натовп недалеко і кивнув на двері свого кабінету. — Зайдемо. Тут і стіни мають вуха.
Зайшовши у кабінет, Ніка помітила, що тут було на диво чисто та охайно. На металевому столі стояв старий голографічний проєктор, що показував тривимірну карту міста. Маркус жестом запропонував Ніці сісти на жорсткий стілець, а сам заховав айкос до кишені пальта.
— Тільки не кажи, що цей кабінет винагорода за твою роботу, – вона оглянула простір кабінету, не приховуючи розчарування.
— Комфортно, а головне тихіше, ніж у мене вдома, – пожартував він, сідаючи напроти і лице відразу ж набуло серйозного вигляду. – Отже, слухай, справа серйозна. Зникають мої люди. Як крізь землю провалюються. І ніхто нічого не бачить, не чує.
— Маркери?
— Чисті. Перевірили все, що могли. Навіть вручну сканували. Нуль.
— Коли перший зник?
— Пів року тому. Біля сорок восьмого заводу з перероблення. Облазили там кожен куток – ні сліду. Потім біля двадцять першого… І далі — гірше. Зникають не тільки біля заводів, по всьому району. Вже чотири сотні втратив, Ніко. Чотири, бляха, сотні! А КІМО присилає крихти. Довелося клонувати, але ти ж знаєш цих клонів… — він махнув рукою з відразою. — І темпи тільки ростуть.
— Свідки?
— Мовчать, як риби. Або бояться, або справді нічого не бачили. Всі мої зникли під час виконання службових обов'язків – патрулювання, охорона. Замкнене коло. Тому я звернувся до КІМО, а саме за агентом з контактів. Тільки такий профі, як ти, зможе це розплутати.
— Скинь мені список зниклих і місця зникнення на мій маркер.
— Вже відправив. Там уся інформація, що в нас є. Не знаю чи чимось допоможе.
— Ще щось?
Маркус завагався, потім понизив голос:
— Будь обережна, Ніко. Тут щось нечисто.
— Зазвичай обережними мають бути ті, хто зі мною зв’язується, – сухо відповіла Ніка.
— Як завжди, самовпевнена, – хмикнув Маркус. – Удачі. Якщо що – викликай.
Вона кивнула та вийшла з кабінету, відчуваючи важкий погляд Маркуса на своїй спині.
Глава 2. Промоція
Революції не через дрібниці, а виникають із дрібниць.
Арістотель
Вимикаючи імплант обробки даних, Ніка з полегшенням потерла скроні. Кілька годин аналізу терабайтів інформації з маркера не дали жодних результатів.
“Робота для копів-невдах”, — подумала вона та вирушила до виходу з поліцейського відділку.
Сутінки Нолока вже щільно лягли на місто, роблячи його ще більш похмурим та брудним. Смердючий туман все ще висів у повітрі, обліплюючи одяг та волосся липким нальотом. Ніка закусила губу, зморщившись від огиди.
— З чогось треба почати, — пробурмотіла вона собі під ніс повільно крокуючи тротуарами Нолока.
“Поліція зайшла в глухий кут. Маркери нічого не показують. Але найцінніше — не у звітах, а в людях. Їхніх словах, емоціях… помилках. Місцеві бари!" — раптом промайнула думка у голові Ніки. "Там можна знайти балакучих людей, які люблять плітки. А бармени — своєрідні хронікери Нолока."
Ніка зупинилася і глянула на свій маркер. Найближчий бар був зовсім поруч, на іншій стороні вулиці.
"БАР-147," — прочитала подумки назву, криво усміхнувшись. — "Оригінальність зашкалює".
Крокуючи слизьким тротуаром та черговий раз обходячи багнюку з розжованого сміття, вона зауважила, що ходити вулицями Нолока зовсім не те, що прогулюватися рухливими доріжками міста Сплін. А ось і вхід до Бару-147.
Ніка увійшла всередину. Запах старого дерева, прокислого алкоголю та тютюнового диму огорнув її. БАР-147 був таким же брудним та занедбаним, як і сам Нолок, типовою забігайлівкою без жодних претензій. Тут було тихо, панувала напівтемрява, розрізана лише тьмяним світлом неонових ламп. За столиками сиділи похмурі фігури, огорнуті тютюновим димом. Хтось тихо перемовлявся, хтось мовчки пив, втупившись поглядом у стійку.
Бармен — кремезний брюнет із татуйованими мікросхемами на руках — нахмурився. Його розв'язність зникла, він зосереджено протер стійку, не дивлячись на Ніку.
— Ніка, — кинула вона коротко, хоча всередині кипіло бажання швидше перейти до справи. — Лимонад із льодом. Великий.
Бармен протер стійку ще раз, хоча вона вже сяяла.
— Нечасто у нас у барі з'являються дроп-агенти, — кинув на неї оцінювальний погляд з голови до ніг. — Від вас віє силою і… смертю. Може щось міцніше?
"Силою й смертю? Цікавий персонаж", — подумала Ніка.
— Не можу, робота. Як тебе звати?
— Рейнек, — відповів він та нахилився ближче, наче хотів щось додати, але передумав. — Що привело такого фахівця до нашого задрипаного міста?
— Справи, — ненав'язливо промовила вона. — А ти часом не помічав нічого дивного у вашому місті? Чого-небудь… цікавого?
Рейнек поставив перед нею келих з лимонадом, та пильно вивчав її обличчя, наче шукаючи слабкості.
— Цікаво, що дроп-агенти взагалі цікавляться думкою таких, як я, — пробурмотів він: — Кажуть, вітер змін дме…
— Вітер змін? — Ніка насупилася, — Який ще вітер?
Бармен мовчав, наче щось пригадував.
— Агов! Це все, що ти можеш сказати чи в тебе язик відняло? — різко спитала Ніка втрачаючи терпіння.
— Слова — то лише слова, — знизав плечима Рейнек. — Але іноді вони, як іскри, розпалюють полум'я.
"Хитрий, обережний. Скаче між словами, як блоха, щоб не сказати зайвого", — проаналізувала слова та міміку Ніка.
— То що за вітер? Натякаєш, що хтось насмілився виступати проти законів Керменісу? — скептично промовила вона. — Поліція перевіряє маркери усіх. Чисто. Якби щось таке було ми б зачистили патологічні осередки.
— Ну, у вас там, у поліції, свої методи, — промовив бармен, удавано розслабляючись. — Це тільки плітки. Та й люди хоч і зникають, але завжди повертаються. Можливо, трохи іншими, але яка різниця?
— Зникають? — Ніка схилила голову, наче хижак, що помітив слабину у жертви. — Я цього не казала. Хто зникає, та що ти маєш на увазі під фразою “повертаються іншими”?
Бармен стиснув край стійки та трохи нахмурився, однак заговорив спокійно:
— Ну, більш упевненими у собі. Стають... самостійними.
— А що маркери?
— Хто ж знає? Поліція перевіряла, і нічого не знайшла.
— Послухай, Рейнеку. Мене цікавить конкретика. Хто саме “повернувся іншим”?
— Імен не знаю.
— А якщо я перевірю маркер? Що я там знайду?
Бармен ледь скривив губи в посмішці, але очі залишалися настороженими.
— Агенте, я нічого не приховую. Мій маркер — у повному порядку, — він закотив рукав, демонструючи пристрій на зап’ясті. — Перевіряйте.
Ніка просканувала його маркер, але жодних підозрілих даних програма не виявила. Занадто правильний, як на бармена.
— Добре, — промовила вона розчаровано. — А щодо того вітру змін? Звідки інформація?
— Слухайте, самі ж хочете конкретики, а це ж лише балачки, — буркнув Рейнек.
— Все ж?
— Кажуть, один тип…
— Ім'я? — перебила Ніка.
— Сі Лец. П'яничка. Напився та кричав про спільне володіння продукцією, скасування запрограмованої смерті й усе таке.
— Сі Лец? — вона вперше помітила невеликий блиск у його очах, щось схоже на страх або злість. — Його вже утилізували за такі слова?
— Не знаю, — стиснув губи та відвів погляд убік.
— Закони Керменісу не ставляться під сумнів, — холодно промовила Ніка не зводячи з його обличчя погляду. — Ти це знаєш, Рейнеку. Твій бар — це місце, де люди шукають спокій, а не підривають систему.
— Ніхто серйозно не сприймає слова п'яниці. І хто сказав, що це було у мене в барі? — агресивніше мовив бармен та поглянув в очі агенту.
— А де?
— Не знаю, — знову відвів погляд. — Здається, в “барі 54”, але і то я не впевнений.
— Ти щось приховуєш, Рейнеку. Тут точно потрібна детальна перевірка КІМО, — зробивши наголос на останньому слову вона підвелася зі стільця.
Бармен посміхнувся, але цього разу в його посмішці було щось хижо-уїдливе.
— Як вважаєте за потрібне, агенте. Ми завжди раді гостям.
"Звичайно, раді, поки не побачите їх з розпилювачами", — подумала Ніка, прямуючи до виходу. Її маркер автоматично відправив усі зібрані дані до центрального офісу.
"Цей Рейнек знає більше, ніж говорить. Однак, менше ніж може знати Сі Лец," — подумала вона виходячи в нічний Нолок.
Глава 3. Прогресія
Жодна масштабна революція неможлива без персональної революції на рівні особистості. Вона повинна спочатку відбутися всередині.
Джим Моррісон
Ніка вийшла із забігайлівки ступивши на брудні вулиці Нолока, оповиті щільним смогом. Неон вивісок відбивався в калюжах, створюючи ілюзорне сяйво, яке не могло приховати занедбаності міста.
“Можливо, слова Сі Леца про революцію були пов'язані зі зникненням людей?” — подумала вона. Бармен не дав нічого, окрім цієї жалюгідної зачіпки.
За допомогою маркера Ніка дізналася адресу підозрюваного. Згідно з базою даних, він жив за кілька кварталів від “БАРу 147”.
Вона рішуче крокувала у своїх чоботах по бруківці, розтоптуючи сміття, що валялося на дорозі. Ось і його будинок — типовий мурашник з безліччю маленьких квартир. Квартира К-354.
Ніка завантажила схему будівлі собі в мозок, щоб спланувати найшвидший маршрут. Піднялась ліфтом на потрібний поверх і, пройшовши кілька коридорів, зупинилася біля дверей, де жив Сі Лец.
Табличка К-354 красувалася на білих, пошарпаних металевих дверях. Збоку висів криптографічний замок від квартири та дверний дзвінок. Ніка натиснула на дзвінок і гучно промовила в домофон:
— Громадяне, Сі Лец! До Вас говорить агент з контактів Ніка, порядковий номер — CD5616. Відкривайте двері, негайно! У разі непокори Вас чекає утилізація! — наказала вона стандартною фразою перед тим, як увійти.
Вона ніколи не чекала, коли їй відчинять. Цей час злочинці могли використати, щоб втекти. Вона направила свої два розпилювачі на двері та вибила їх пострілом.
Картина не з приємних. Сі Лец був мертвий. Кімната нагадувала поле бою після жорстокої битви. Стіни та підлога були вкриті засохлою кров'ю, а тіло розірване на частини, наче хижий звір ласував своєю здобиччю. Ніка одразу помітила відсутність маркера на передпліччі і характерний слід від видалення імпланту на стегні. Хтось зробив це грубо й поспіхом.
“Хто ж так робить? Утилізацію точно провів не хтось із наших чи з поліції. Такий варварський метод свідчить про непрофесіоналізм” — збагнула вона. — "Маючи основний модуль, який містить криптографічні ключі, можна змінювати інформацію на маркерах, підробляючи дані або навіть повністю їх стираючи. Можливо, через це поліція нічого не знайшла при зчитуванні маркерів цивільних, адже дані могли бути стерті або підмінені."
Ситуація виявилася набагато серйознішою, ніж вона думала спочатку.
“Система втратила контроль над деякими громадянами. І їх може бути багато. Вони мають доступ до зброї і убивають тих, хто багато патякає. Ті поліцейські не зникли, їх убили. Чотири сотні поліцейських! Банда, що розгулює на вулицях Нолока величезна… Сі Лец міг бути співучасником цієї банди. Явно бовкнув зайвого в барі, саме тому його усунули. Варто знову навідати бармена і провести допит вручну. Однак…”
Ніка перервала потік думок, помітивши частину непошкодженого нейромозку.
“Вбивця Сі Леца не знав, що окрім маркерів та основного модуля, існує й інший спосіб збору інформації — ручне зчитування спогадів та думок”.
Вона нагнулася над частиною штучного мозку жертви та уважно його розглянула.
“Вбивця, на своє нещастя, залишив мені непошкоджену половину мозку Сі Леца... Цього, можливо, вистачить”.
Розстебнувши невеликий футляр на передпліччі та діставши з нього кілька тоненьких проводів вона нахилилася над залишками мозкової кори Сі Леца, де ще тліли фрагменти його думок і спогадів.
З майстерністю, притаманною лише агентам з контактів, Ніка акуратно поклала проводи на поверхню мозку, які почали розгалужуватись на безліч дрібних ниточок та розплилися наче вода, охопивши залишки мозкової речовини Сі Леца. Ці ниточки були штучними нейронами, які з'єднувалися з її власними. Вони дозволять їй відчути відлуння думок і вражень, які колись переживав Сі Лец.
"Під'єднання успішне. Розпочати зчитування?" — з'явилося повідомлення перед очима Ніки.
"Так, аналіз інформації за останні дев'ять місяців," — подумки наказала вона та поринула в темряву.
«Підключення… Готово».
Відчуття холоду та вогкості огорнуло її.
«Знову дощ… Уже й не пригадую, чи у нашому місті хоч колись виглядало сонце. Через мою роботу, єдине, що я бачу — постійний туман, що створює вічні сутінки. Бруд, слиз, вологість…» — відголос чужих думок проникали у свідомість Ніки.
«Чи так було завжди, чи колись було краще, уже й не пригадаю… У мене живе сумнів стосовно правильності світу. Чому? Чи так мусить бути завжди?»
«Несправедливість. Чим дорослішим, досвідченішим та розумнішим я стаю, тим сильніше це відчуття. З кожним днем воно набирається сил. Що ж тут не так? Життя — це повинність чи вибір?»
«Усі, кого я знаю, як раби, опустили голову і прийняли своє існування таким, яким воно є. Вони живуть у страху, з надією, що щось зміниться на краще. Але краще самостійно не стає. Краще роблять, а не думають про нього».
«Відраза до цього життя накочується на мене, намагаючись кинути мене на дно безнадії та ввімкнути запрограмовану смерть. Але я не здамся. У цьому болоті несправедливості, я стаю сильнішим! Я вірю у правильність МОЄЇ думки! Думки про зміни. Зараз я боюсь.
Страх бути вбитим, знищеним, утилізованим, слабшає. Моя жага до змін сильнішає. Сьогодні — день перелому. День змін. Я єдиний у місті, а можливо, у світі, хто не боїться змін. Хто не боїться смерті».
«Я буду тим, хто визволить рабів. Візьму на себе тягар порвати кайдани. Я краще. Я! Збудую краще для всіх. Для майбутніх поколінь. Для світу. Моє ім'я увійде в історію!»
Приблизно більшість думок були такого егоцентричного характеру. Зазвичай більшість днів цього індивіда була рутинна праця на заводі і Ніка швидко перемотувала їх, наче прискорений перегляд фільму. Але останні дні були цікавими.
«Чому ще до народження мені було визначено, що я буду працювати на заводі з очищення та перероблення відходів у місті Нолок?! Чому мої батьки працювали тут усе життя? Моя мета — здолати систему. Я ненавиджу систему Керменіс!»
Чоловік, чий мозок аналізувала Ніка, глянув у вікно, де ішов дощ та було темно. Він одягнув плаща та вийшов з будівлі. Довго йшов вулицями міста та роздумував про своє життя та життя інших. Потім чоловік зайшов на завод, пройшов стандартну перевірку та попрямував до свого відділу, де уже активно працював його колега.
«Збій системи…. Відновлення підключення… Готово!» — і агент знову поринула в думки та спогади.
Чоловік відкинувся на спинку старого, скрипучого стільця, дивлячись на брудну стелю цеху. Запах перероблених відходів, здавалося, в’ївся в кожну клітину його тіла.
— Сі, — тихо почав він, — ти ніколи не задумувався… от про все це?
Сі Лец, не відриваючись від конвеєра, на якому сортував залишки синтетичної їжі, буркнув:
— Про що саме? Зміна тільки почалася, треба працювати.
— Ну, про… наше життя. Про те, як воно влаштоване. Чому ми тут, на цьому лайні, копаємось з ранку до ночі? Чому нам кажуть, скільки жити, скільки дітей мати? Чому ми навіть з цього району виїхати не можемо?
Сі різко обернувся, його обличчя спохмурніло. Він підійшов ближче, оглядаючись по сторонах, чи ніхто не підслуховує.
— Ти здурів? — прошепотів він, — Ти хоч розумієш, що говориш, Ерко?
— Розумію, — твердо відповів Ерка, — І я більше не хочу це терпіти.
Сі Лец нервово потер зап’ястя, де виднівся маркер.
— Слухай, Ерко, я ж твій друг, — тихо сказав він, — Тому скажу тобі прямо: за такі розмови можна не тільки роботу втратити. З тобою… зроблять щось набагато гірше. "Утилізація" – це ще найлегший варіант. Чув про "перепрошивку"? Після неї ти вже не будеш собою. Будеш слухняним гвинтиком системи. Ти цього хочеш?
Ерка гірко посміхнувся.
— А ми зараз хіба не слухняні гвинтики системи? Якраз тому, що ти мій друг, я тобі це й кажу. Я знаю, що ти мене зрозумієш. Маю план, Сі. План, як все змінити. Змінити цю прогнилу систему!
В очах Сі Леца промайнув страх. Він відступив на крок.
— Ти… ти про що? Вони ж все бачать, все чують! Маркери, камери, жучки… Вони ж знають кожне наше слово!
— Не все, Сі, не все, — заспокійливо сказав Ерка, — Я знайшов спосіб обійти їхні системи. Я знаю про основний модуль. І я знаю, як ним скористатися.
Сі Лец замовк, дивлячись на Ерку з сумішшю жаху та цікавості. Він вагався, борючись із собою.
— Ерко… — прошепотів він, — Це ж… це ж божевілля. Якщо тебе спіймають…
— Якщо мене не спіймають, — перебив його Ерка, — ми зможемо жити вільно. По-справжньому вільно. Самі вирішувати, що робити, де працювати, скільки жити. Уявляєш?
Сі Лец опустив голову. Він розумів, що Ерка має рацію. Але страх перед системою був сильнішим.
— Я… я не знаю, Ерко. Це занадто ризиковано.
— То ти зі мною чи ні? — прямо запитав Ерка, дивлячись йому в очі.
Сі Лец мовчав, його погляд блукав по брудній підлозі цеху. Напруга висіла в повітрі.
— Знаєш, я не хочу помирати. Не затягуй мене у це все. Відійди! — відрізав Сі Лец.
— Ти що, зрікаєшся мене? Я ж твій друг, Сі. Я ж заради нашого майбутнього. То як? Ти ж зі мною? — продовжував Ерка.
— Перевірка вже скоро і мені тебе шкода. Ти був хорошим колегою, — сказав Сі і відійшов від нього, виконуючи далі свою роботу, наче нічого не сталося.
— Колегою? Я думав, ми друзі.. — сказав чоловік, але Сі Лец вдавав, що його не існує і Ерка перейшов на крик. — Та пішов ти до сраки, сраний боягуз! Ми вже не друзі, чуєш! Гряде революція! Ти це відчуєш, побачиш… Запам'ятай мої слова!
«Збій системи…. Відновлення…» — Ніці ніколи не подобалося копирсатися в чужому мозку, а у цьому так тим більше. Цей чоловік, Ерка, явно записав свої думки поверх думок Сі Леца. Перепис думок заборонений та запускає процес самознищення.
«Справлюся сам і без Сі. Головне, щоб не зчитали мій маркер, інакше мене утилізують»
«Де система ДНАРС!» — почувся крик.
«Маркери можна редагувати — змінювати, як забажаєш. Основний модуль, у стегні. А потім ДНАРС»
Ерка сидів в якійсь кімнаті, голий. Потім взяв кухонний ніж зі столу.
«Настав час відкрити скриню Пандори»
Розрізане стегно Ерки. До фасції м'язів кріпилася тонка пружна мікросхема
— А ось і основний модуль!
Кров заляпала цілу ногу. Багато ганчірок, просочених кров’ю, валялися на підлозі.
«Суттєві зміни самостійно не зробиш. Потрібні однодумці, справжні товариші, яким можна довірити своє життя і які будуть іти до нашої мети, незважаючи ні на що».
«Збій системи…. Відновлення…»
Раптом постали двері кімнати К-354, де зараз лежав мертвий Сі. Перед дверми стояв Ерка.
— Хто там? — почувся голос Сі Леца із-за дверей.
— Я.
— Ага, заходь, — Сі відчинив двері — Чому прийшов?
— Тебе не було на роботі. Ти що, знову запив? — запитав Ерка.
— Та ні, лише вчора трохи перебрав. Голова болить, може, похмелімося разом? — спитав з надією в голосі Сі Лец.
— Давай!.
«Збій системи…. Відновлення…»
— Ні, це не те. Убий мене, — прохрипів Сі. — Повністю мозку не заміниш. Йде блок і автоматична смерть. Біль сильнішає. Треба іншим шляхом. Редагувати неможливо, — уривчасто та з паузами говорив Сі Лец стоячи в коридорі своєї кімнати.
— Ясно, — сказав спокійно Ерка. Потім він направив розпилювач Д класу в обличчя Сі та вистрілив.
«Зчитування інформації завершено. Відключення».
Глава 4. Інвазія
Революція – це ідея, яка знайшла свої багнети.
Наполеон Бонапарт
Дані з мозку Сі Леца змушували її працювати на межі можливостей. Процес закінчився, і Ніка встала на ноги збираючись з власними думками.
“Гібридизація” — згадала вона курс у Академії:
“Впровадження чужих спогадів та думок у свідомість заборонено, бо породжує хаос у мозку особистості. Система Керменіс забезпечила захист усім жителям проти такого типу втручання. Здається, Сі Лец, а точніше вже гібрид, зрозумів це перед смертю та встиг попередити Ерку”.
Ніка покинула квартиру та вийшла на вулиці Нолок. Злочинний мегаполіс пульсував під сірим небом, пронизаним голограмами реклами.
“Ерка працював разом із Сі Лецем на одному заводі. Який масштаб змін з містом відбувся від смерті Сі Леца? Зчитані думки були розмиті, але, попри це, Ерка точно був фанатик своєї справи”.
“Цей чоловік дуже розумний та обережний — зміг уникнути утилізації аж до цього часу. Навчився редагувати маркери, вирізати основний модуль зі стегна, і, схоже, знайшов прибічників. Треба знайти його банду чим швидше та знищити”.
Ніка отримала у загальної системи інформацію про місце роботи Сі Леца: Сі Лец від народження зареєстрований на заводі рециклізації номер “352” — відділ очищення та переробки відходів».
“Чи пов'язане зникнення поліцейських зі цією справою?”
Інстинкт Ніки підказував, що вона на правильному шляху. Її наступною зупинкою стане завод 352, де вона допитає співробітників де працював Сі Лец.
Завод 352 знаходився за кілька кварталів. Ніка швидким кроком прямувала до нього. Вдалині виднілися його конструкція — колосальний монстр з металу та труб, що здіймався над містом готовий поглинути всіх. Завод з невідомих причин не працював. Було підозріло тихо.
“Де звичний гул машин? Невже робоча зміна закінчилась?”
Перед воротами на територію заводу стояли два охоронці. Їхні фігури чітко вирізнялися в тьмяному світлі неонових ламп. Вони були озброєні, розпилювачі в руках опущені, а обличчя приховували маски.
Ніка підійшла до них, відчуваючи на собі тягар їхніх поглядів.
— Агент з контактів Ніка, порядковий номер CD5616, — чіткий і твердий голос агента прорізав тишу та вона простягнула руку з маркером для зчитування інформації, — Мені потрібно потрапити на територію заводу, щоб провести бесіду з начальством стосовно деяких працівників.
Охоронці обмінялися поглядами. Їх рухи були надто повільні. Ніка миттєво розпізнала спробу охоронців повернути свої розпилювачі на неї та вистрілити. Вона діяла блискавично — вправним рухом зняла власні розпилювачі зі стегон до обох рук та вистрілила в обличчя охоронців. Обидва охоронці розірвались на шматки, обляпавши кров'ю ворота позаду себе.
“Покидьки! Вирішили напасти на агента КІМО. Невже цілий завод повстав проти системи? Підкріплення не завадить”.
Ніка підвела своє передпліччя до обличчя та послала голосове повідомлення:
«Агент Ніка — офіцеру поліції Маркусу Фагу. Завод 352 оголошено як патологічний осередок. Напад на агента з контактів. Прошу підкріплення».
Потім збільшила потужність розпилювачів до максимуму і направила зброю на ворота заводу. Розпилювачі вибухнули могутніми звуками, руйнуючи металеву конструкцію воріт.
Знищивши ворота, Ніка переступила через металеві відламки та потрапила всередину території заводу. Очі, пристосовані до темряви, оглянули похмурі силуети багаточислених машинних конструкцій, що знаходились у приміщенні. Повітря тут було густим від запаху хімікатів.
Порожнеча цехів насторожувала. Відсутність звичного шуму машин створювала гнітючу тишу, порушену лише її власними кроками. Вона відчула, як напружуються її м'язи, а пальці міцніше стиснули зброю.
“Щось не так…”
Схема заводу 352 завантажилася їй у мозок, візуалізуючи вузькі коридори, мерехтливі вказівники та безліч кабінетів. Її погляд зупинився на другому поверсі, де знаходилися кабінети керівництва.
“Можливо там будуть відповіді?”
Підключившись до загального мегафона заводу, вона оголосила:
— Агент з контактів Ніка, порядковий номер CD5616, — її голос, подібний до грому, розносився по заводу. — Усі, хто з'явиться зі зброєю в руках, будуть негайно утилізовані. Цивільні, які не відчувають провини, ляжте на землю та чекайте перевірки. Скоро прибуде поліція. Спротив не має сенсу. Здавайтеся!
Ніка вирушила до можливого місця знаходження керівництва заводу. Але тут почувся інший голос через мегафон:
— Утилізовані? Ніко, а ви знали, що той, хто переміг смерть, боїться лише жити?
Агент Ніка продовжувала свій рух тримала зброю напоготові.
— Нам Вас шкода, агенте, — продовжував голос. — Вас використала система. Кинула на забій. Не вперше, правда ж?
Вона стиснула зуби від злості.
“Потрібно швидше знайти цього нахабного покидька та утилізувати”.
— Складіть зброю і здавайтеся. Система Керменіс піклується про кожного, хто дотримується законів, — повідомила через мегафон Ніка.
— А про Вас подбала? Керменісу вже кінець.
Вона йшла коридорами заводу, а кібернетичні очі сканували вороже середовище, фіксуючи найменший рух.
Раптово з темряви виринули тіні — загін охоронців заводу зі зброєю.
Залп розпилювачів прошив повітря, залишаючи після себе запах озону. Ніка різко відхилилася вбік, відчуваючи, як гарячий потік плазми проноситься повз її обличчя. Одночасно вона вихопила свої розпилювачі. Її рука рухалася з блискавичною швидкістю. Перший постріл влучив охоронцю в плече, розриваючи броню та випалюючи плоть. Другий – в голову, шолом розлетівся на дрібні шматки, фонтан крові окропив стіну. Ніка продовжувала рухатися, використовуючи укриття з іржавих контейнерів, її постріли були точними та смертоносними. За кілька хвилин коридор був заповнений димом та запахом горілої плоті, від охоронців залишилися лише обвуглені залишки та калюжі крові.
Вона пришвидшила рух. Коридори нагадували лабіринт з труб та іржавих конструкцій. Ще кілька разів на неї здійснювався напад. Кожен постріл, кожен рух був розрахований з холоднокровною точністю. В душі закрадалося тривожне відчуття.
— Яка назва вашої банди? — нарешті прогарчала у мегафон Ніка, знищивши, мабуть, уже більше кількох десятків охоронців, але відповіді не було.
Нарешті вона дійшла до кабінетів керівництва заводу. Це місце було покинуте. Великі вікна були зачинені жалюзями, що відділяли кабінети від зовнішнього світу. Столи були покриті пилом. Тут вже давно ніхто не працював.
— Ми — Революція! — пролунав голос з мегафона. — Кінцевий етап життя організмів. Зустрінемося в ангарі номер 1, агенте!
"Ангар номер 1. Там може бути пастка, — подумала вона. — Де те довбане підкріплення поліції, коли так необхідно?"
Ніка вирушила туди, чекаючи нових нападів, однак шлях до ангара був без перешкод.
“Затишшя перед бурею”
Повільно крокуючи коридором Ніка нарешті побачила масивні двері ангара номер 1. Підійшовши до них ривком відчинила і перед нею відкрилося величезне приміщення, заповнене сотнями рядів людей у броні за зброєю. Усі вони стояли рівно, ніби чекали на наказ. Кожен з них був у шоломі, які закривали обличчя.
— Вітаємо, агенте Ніка! — рев тисячі людей пролунав як один. — Гряде! Революція!
У Ніки пішли сироти по шкірі, хоча такого ніколи не траплялося раніше.
«Прокляття! Ціла армія клонів в одному ангарі. А якщо таких ангарів багато?»
Ніка почала прораховувати шляхи відступу. Самій тут не впоратися.
Один з клонів зняв шолом. Ніка впізнала обличчя бармена з Бару 147 — Рейнека чия зловісна посмішка розтягнулася на губах.
— Доброго вечора, агенте. Рейнек Кар до ваших послуг. Ви, мабуть, здивовані?
— Ти, — спокійно мовила Ніка стиснувши міцніше зброю. — Рейнек Кар, еР-Ка. Це ти убив Сі, та поліцейських! А це твої клони. Скільки їх?
Рейнек Кар хитро посміхався, його очі сяяли фанатичним блиском.
— Мільйони, Ніко. Мої люди вже в кожній шпарині цього району. Так вдало, що тут усі носять маски. Це дозволило з легкістю ховатись від ваших камер та людей. Нас достатньо, щоб зрівняти з землею цілу систему Керменіс! Поглянь на мене, Ніко. Це обличчя нового життя. Життя без вашої гнилої системи. КІМО не зупинить мене. Вже ніхто не зупинить. Убивши одного з нас, ідея житиме. Нас ціла армія. Ви приречені!
Ніка стиснула зуби, намагаючись приховати страх, який уже так довго не відчувала. Її аналітичний розум оцінював шанси на виживання — мізерні. Аналіз шляхів втечі завершений, і вона плавно слідувала інструкціям.
— Отже, Рейнеку, ти перепрограмував маркери своїх клонів. Тому поліція їх не помічала. Розумний хід. Мільйони озброєних копій. Вони ж не лише на цьому заводі, чи не так?
— Маєш рацію, — криво посміхнувся Рейнек, — Вони всюди, у всьому Десце. Через Вас, почалася активна фаза революції трохи раніше…
— Це не революція, — перебила Ніка. — Система Керменіс створювалася тисячоліттями, щоб забезпечити гармонійне життя для всіх. Один чоловік не може диктувати правила всій системі. Це диктатура.
— Диктатура? — Рейнек задихався від люті, його голос тремтів. — Це у вас диктатура! Як ще назвати систему, що відібрала у мене все? Моя сім'я… вони згнили в руїнах, залишених після ваших "порятунків"! Ви стерли моє минуле, як непотрібний код, а тепер хочете забрати й майбутнє! Нолок стікає кров'ю під вашим гнітом. Я намагався… крок за кроком відбудовував те, що ви руйнували знову і знову! Я власними руками виносив тіла моїх сусідів, поки ви відпочивали. Для вас ми – лише раби, безликі одиниці в системі. Ви забираєте життя тих, хто вже не може працювати на вашу велич. Ви живете нашим коштом! Тож я оголошую вам війну! Не від імені тих, кого ви зламали, а від імені тих, кого я збудую! Новий світ, де кожен сам вирішує свою долю! Гіпертунелі для всіх, без обмежень! Клонування – як ще один шанс на життя, а не фабрика рабів! І ніякої запрограмованої смерті!
“Фанатик! В його словах звучала люта ненависть, змішана з болем та бажанням змінити світ. Він не зупиниться. Буде битва не лише за місто, а за майбутнє системи” — Ніка проаналізувала його слова.
— Тебе чекає поразка, Рейнеку! — відповіла вона спокійно, відійшовши на достатню відстань. — Ресурси системи обмежені. Керменіс розроблений для максимального існування. Баланс. Своєю революцією ти ставиш під загрозу життя усіх!
Рейнек Кар розсміявся, його очі палали злобою.
— Хіба це життя? Буде новий світовий лад. Ми, візьмемо долю в свої руки! А ви, слуги гнилої системи, будете утилізовані!
Він підняв руку, і сотні розпилювачів піднялося разом з нею спрямувавши свої дула на Ніку. Вона ривком відскочила за ворота та покинула приміщення ангара. Сотні пострілів розпилювачів полетіли за нею знищуючи усе навколо. Ніка опинилася в густому пилу, що утворився від пострілів, але їй вдалося ухилитися. Вона побігла наосліп, покладаючись на кібернетичну схему перед очима, що вела до виходу із заводу. Легені задихалися від пилу, в вухах лунав гул пострілів, що не зупинявся ні на мить, але вона продовжувала відступати.
Нарешті їй вдалося вирватися з території заводу. Перед нею постала жахлива картина. Район Десце перетворився на поле бою. Озброєні клони Рейнека заполонили вулиці, кричучи про революцію та свободу. Повсюди лунали постріли розпилювачів, знищуючи поліцейські машини, охоронців та всіх, хто намагався протистояти фанатичній армії.
Оцінивши обставини, Ніка зрозуміла, що шансів вижити майже не залишилося. Вона притиснулася до стіни за рогом будівлі, намагаючись швидко виробити план дій.
"Я не здамся! Система Керменіс не може зазнати поразки."
Нахилившись до маркера, вона чітко промовила:
"Агент Ніка — керівництву КІМО. Негайно ініціюйте операцію 'Вогонь' усього району Десце, місто Нолок. Ситуація критична, рівень загрози 'Д' за класифікацією Ріма. Канали зв’язку нестабільні. Починаю ліквідацію патологічних осередків. Хай живе Керменіс!"
Епілог: Метастазування
Революції не створюють; вони приходять. Революція є так само природним явищем, як і зростання дуба. Вона виростає з минулого, а її основи закладені далеко в історії.
Венделл Філліпс
Професор Василюк увійшов до аудиторії, несучи в руках товсту теку. Його очі світилися ентузіазмом, а голос звучав натхненно, коли він звернувся до студентів:
— Сьогодні, колеги, я розповім вам історію. Історію про людину, життя якої обірвалося через підступного ворога — злоякісну пухлину або по-народному "рак".
Він поклав теку на стіл й обережно розгорнув її.
— Тут історія хвороби одного пацієнта. Не просто набір діагнозів, а справжня трагедія. 61 рік. Чоловік, який жив повноцінним життям, працював, спілкувався з рідними. Аж раптом… Лише один маленький симптом — безболісна кровотеча під час дефекації. Він не надав цьому значення, та коли звернувся до лікаря, було вже запізно. Діагноз: рак товстої кишки, а саме в ділянці coloN DESCEndens.
Професор зробив паузу, переводячи погляд з одного студента на іншого. Незважаючи на ентузіазм, з яким професор читав лекцію, студенти як завжди нудьгували. Хтось тихенько дрімав після вчорашньої вечірки, дівчата переписувалися з коханими, хтось колупався в носі дивлячись у вікно. Невідомо чи професора дійсно так цікавило це захворювання, чи він намагався хоч якось привернути увагу студентів, але в будь-якому разі професор продовжував з не меншим захопленням.
— Злоякісна пухлина, це як маленький революціонер у системі організму. І ракова клітина розуміє, революція в організмі не станеться сама собою, це битва. З одного боку — вона, ракова клітина, що намагається здійснити переворот в організмі, а з іншого — імунна система, що захищає організм. Більшість клітин імунної системи, так звані сторожі порядку, утворюються в КІстковому МОзку. Цей революціонер переховується від них, від поліції-лімфоцитів та бійців макрофагів, поступово створюючи свої клони, що поширюються по району.
“Поліція та Маркуса Фаги” - старанно конспектував лекцію племінник ректора університету. Його ставлення до навчання та рівень інтелектуального розвитку не дозволяли йому перебувати в цій аудиторії, але побоюючись начальника викладачі завжди ставили непогані оцінки “за старанність”. Тим часом професор продовжував:
— Ракова клітина знищувала тих, хто випадково розпізнавав її як загрозу, адже час для активної фази революції ще не настав. Однак декли, кхмм.. дендритні клітини або розвідники зрозуміли, що щось не те, тому послали елітних воїнів, НК-клітини.
“НіКа” - написав слово студент, і вирішив, що на сьогодні досить закривши конспект.
— Однак, іноді буває запізно. Якщо кількість ракових клітин досягне достатньої кількості, починається активна фаза революції. Ракові клітини проникають в лімфовузли, та захоплюють нові території. Імунна система бореться, але цього недостатньо. Позитронно-емісійна томографія показала метастази в печінці та мозку пацієнта. 27 жовтня — різкий біль у серці. Ослаблений організм не витримав подвійного удару: рак зробив його вразливим, і настав інфаркт. Попри зусилля лікарів, 3 листопада о 19:07 серце цього чоловіка зупинилося. Тому так важливо діяти на випередження.
— Скринінгові програми — наша таємна зброя. Вони дають нам шанс виявити ворога до того, як він зміцніє. Це можливість врятувати життя. І це те, що повинні розуміти не тільки лікарі, а й кожна людина.