Доброго усім дня. Я нещодавно написав  містичний триллер і тепер пропоную шановній спільноті його зацінити. Викладаю поки що декілька перших сторінок. Якщо зайде, то буду продовжувати, якщо ж ні то ні...  

Пролог
Місцевий кримінальний елемент і алкоголік на призвісько Суліко
прокинувся в лісі, в невелчикому яру, після вчорашньої пиятики з компанією
друзів з нагоди святкування Дня всіх трудящих — 1 травня. Оскільки Суліко у
свої тридцять два роки жодного дня офіційно ніде не працював, він
святкував Белтейн, один із восьми Сабатів і водночас один із чотирьох
відьомських шабашів року. Він це добре знав, бо з дитинства мав пунктик на
езотериці й окультизмі.
Похмілля було жахливим, але не таким, як завжди: в голові стояв туман, рухи
були, як у робота, і відчуття повної приреченості та безвиході. Здавалося, що
сталося щось недобре, причому не лише з ним, а й з рідними та близькими.
Суліко витяг телефон і глянув на час: 5:23. Дзвонити приятелям зарано —
ніхто б не відповів. Він став пригадувати вчорашнє. Святкувати вони почали
десь о п’ятій вечора, зручно вмостившись на лісовій галявині неподалік
міста. Закуска була різна: шашлики, кілька видів ковбаси й соління в банках
— огірки, лечо і якесь дивне грибне асорті в літровій банці.
До м’яса в Суліко з дитинства була відраза, тому довелося обмежитися
консервами. А більше за бухло він любив грибочки, тож схом’ячив всю
банку сам, не дозволяючи нікому навіть спробувати: мовляв, у вас шашлики
є, а мені, біднязі, дайте насолодитися єдиним улюбленим смаколиком —
окрім водяри, звісно.
У якийсь момент Суліко, як завжди по п’яні, посварився з кимось із друзяк і,
образившись, пішов геть. Але не в місто, а куди очі дивляться. А дивилися
вони в ліс — більше ж нікуди. Вочевидь, серед звичайних грибів трапилися
й псилоцибінові, які незатійливий грибник прийняв за опеньки. Тому вякийсь момент його накрила параноя, що за ним стежать, і він почав плутати
сліди, забираючись усе далі в хащу.
Скоро він помітив неподалік вогнище чи кілька й почвалав у тому напрямку.
Але коли вже майже дійшов і міг розрізнити людей біля вогнів, раптом земля
зникла з-під ніг — і Суліко, як мішок із лайном (ким він, власне, і був на той
момент), полетів у яр.
Опритомнівши, він спробував вибратися, але спиртне й грибочки дружно
сказали: «Сьогодні — ніяк». Він спромігся лише трохи висунутися, щоб
покликати на допомогу. Те, що він побачив далі, він так і не зміг для себе
вирішити: чи це було насправді, чи лише грибні галюцинації. Його
затуманений зір угледів кілька вогнищ, розташованих колом. Позаду них,
теж колом, стояли люди в сірому з мішками на головах, можливо жінки — бо
з-під мішків спадало довге волосся. А в центрі, біля якогось столу, на якому
хтось лежав, стояло кілька потворних баб. І раптом вони одночасно
спалахнули якимось нереальним зеленим полум’ям. На цьому сили
остаточно полишили Суліко, і він провалився в рідне й рятівне небуття.
Поступово повертаючи спогади, він відчув нудоту. «Срані опеньки…» —
тільки й встиг пробурмотіти, як його знудило огидною зеленою блювотою.
Після цього трохи відпустило, голова прояснилася, і Суліко, ледве
піднявшись, побрів шукати дорогу додому.
Попри всі вади, що населяли його алкашну душу, в ньому було й кілька
плюсів: любов до тварин, ненаситна жага до читання, нездатність підняти
руку на когось… і навіть одна «суперздібність» — внутрішній навігатор, який
завжди вів його додому найкоротшим шляхом. Петляючи лісом пару годин,
він нарешті вийшов до Боярки, міста-супутника Києва, де народився і жив.
Усередині його наростала незрозуміла тривога, і що ближче він підходив до
міста, то сильніше вона стискала. Біля районної лікарні він побачив кілька
побитих авто й одне, що врізалося в паркан приватного будинку, ніби там
відбувалися перегони п’яних водіїв. Усередині машин нікого не було. Не
було й звичної метушні при ДТП. Порожньо було й на території лікарні, й у
дворі поліклініки — чого просто не могло бути в цей час доби. Аварії різного
ступеня траплялися скрізь, але людей не було ніде. Жодного. Ні живих, ні
мертвих.
З Боярки якимось чином (інакше пояснити було неможливо) зникли всі
люди.РОЗДІЛ І
Восьмирічній Лізі не пощастило. Не пощастило народитися в жінки, яку в
житті цікавили лише три речі — гроші, випивка і чоловіки, саме в такому
порядку, а її маленька донька, яку вона народила у сімнадцять років
виключно на наполягання бабусі й невідомо від кого, посідала одне з
останніх місць і сприймалася як якесь непорозуміння, якому вона змушена
приділяти увагу, а отже те, що заважає їй здійснювати власні бажання. До
п’яти років Ліза кочувала по сусідах і маминих знайомих, що миготіли в її
житті, мов вітрини за вікном трамвая, який гуркотів під вікнами їхньої
квартири на Відрадному, а потім практично була покинута сама на себе.
Ліза рано пізнала самостійне життя, навчившись дбати не лише про себе, а
й про матір, готувати собі й їй нехитру їжу, бо за випивкою мама часто
забувала про їжу взагалі. З раннього віку дівчинка вирізнялася
перфекціонізмом, тому в її кімнаті панував ідеальний порядок: ніде ані
пилинки, іграшки розкладені по місцях, ручки й олівці — за кольорами, а
зошити геометрично рівно вирівняні відносно столу.
А ще Ліза дуже любила подорожувати, тому постійно тікала з дому й
досліджувала рідний і такий великий Київ. Її маршрут завжди починався з
трамвая, з якого вона спершу виходила на кожній зупинці, методично
освоюючи нові простори, потім доїжджала до найближчого метро
«Берестейська» і робила те саме. І до восьми років і восьми місяців Ліза
знала майже все місто, окрім хіба що Троєщини, про яку всі розповідали
моторошні історії, витративши на свої дослідження майже два роки життя.
Часто дівчинка проводила в мандрівках увесь день, ідучи з дому рано-
вранці й повертаючись ближче до ночі. З їжею в Лізи проблем не виникало
— ніхто не міг відмовити чарівній маленькій дівчинці з голодним поглядом,
що стояла біля кіоску з хот-догами чи іншою вуличною їжею. Іноді жалісливі
перехожі відводили Лізу до найближчого кафе й годували повноцінним
обідом, тому вона завжди була сита й задоволена, займаючись улюбленою
справою.
Біля метро «Берестейська» готували найсмачніші, на думку Лізи, біляші —
засмажені, з неймовірно смачним тістом і начинкою. Одного разу, ще на
початку своїх подорожей, сидячи за магазином і насолоджуючись біляшем
та літнім сонцем, Ліза побачила маленьке щуреня, що вилізло з нірки підбудівлею. Дівчинка спочатку трохи злякалася, радше від несподіванки, ніж
від його вигляду, але, побачивши, як щуреня стало на задні лапки й смішно
витягувало мордочку, принюхуючись до пиріжкового аромату й тихенько
попискуючи, Ліза дзвінко розсміялася і, відламавши шматочок біляша,
поклала ласощі перед маленьким щуром.
Звірятко анітрохи не бентежила присутність людини — воно схопило
частування передніми лапками й почало квапливо його наминати. Усмішка
розчулення не сходила з обличчя дівчинки, поки вона спостерігала, як
жадібно щуреня поїдає шматочок пиріжка.
Відтоді й почалася дружба маленької дівчинки й маленького щура, якого
Ліза назвала Каєм, бо дуже любила мультфільм про Снігову королеву й була
абсолютно переконана, що щуреня — це зачарований хлопчик, який колись
неодмінно розчаклується і, перетворившись на прекрасного принца, візьме
її за дружину та обов’язково забере у своє казкове королівство.
Але це станеться ще не скоро, а поки що Ліза намагалася щодня
підгодовувати Кая, вирушаючи у свої прогулянки Києвом. Звірятко настільки
звикло до дівчинки, що вибігало на звук її голосу, брало їжу просто з рук, а
потім вони разом грілися на сонці — Кай вмощувався в неї на колінах або на
плечі, приємно лоскочучи вусиками шию й щоку Лізи.
Попри всю свою життєрадісність і позитивність, у маленької Лізи зовсім не
було друзів. Уся справа була в очах дівчинки — смарагдового кольору, з
однією особливістю: у кожному оці було по золотавій цяточці, які
виблискували, мов зірочки, і часом це сяйво було настільки яскравим,
особливо коли Ліза злилася, що діяло майже як фотоспалах, буквально
засліплюючи опонента.
А її погляд проникав просто в саму сутність співрозмовника настільки
глибоко, що дорослі буквально не знали, куди себе подіти, відчуваючи
найрізноманітніші емоції — від розгубленості до справжнього жаху
незрозумілого походження. А діти часто плакали й навіть пісялися,
потрапивши під погляд розсердженої дівчинки.
Але таке траплялося лише тоді, коли її ображали. А як відомо, у дітей від
любові до ненависті — один крок. Тому батьки забороняли своїм чадам
гратися з «цією невихованою злою злидаркою», будучи добре обізнанимипро її походження, а через її погляд багато хто називав Лізу «породженням
Сатани».
Тепер у Лізи з’явився справжній друг, і хоч він не міг говорити, вони розуміли
одне одного без слів. Точніше, Кай розумів її без слів, а Ліза ж говорила з
ним майже без зупину, розповідаючи звірятку про все, що з нею
відбувалося відтоді, як вона себе пам’ятала. Адже він був, по суті, її єдиним
співрозмовником, і Лізі просто необхідно було хоч комусь виговоритися. А
щуреня у відповідь вдячно слухало, розуміюче попискуючи.
З часом Ліза забрала Кая до себе додому, поселивши його у великій коробці
з-під пилососа. Щуру, вочевидь, дуже подобався новий дім, бо він не робив
жодних спроб прогризти піддатливий картон і втекти. Втім, майже весь час
він проводив поруч із дівчинкою, вирушаючи до свого будиночка лише на
ніч або коли Ліза надовго залишала кімнату. Бо якщо за ним не наглядати,
Кай починав гризти все підряд — така вже щуряча сутність: від олівців і
меблів до Лізиного взуття, якого й так було небагато та яке вже бачило
значно кращі часи, бо речі доньці мати купувала лише в секонд-хенді.
Тому в щурячій коробці завжди лежали старі журнали, гілки та все, об що
молоде щуреня могло сточувати зуби. А Лізі подобалося засинати під
діловитий шурхіт, що долинав із коробки під столом.
Мати Лізи, Марина, аби донька не заважала її заняттям проституцією чи
пиятикам із друзями, часто замикала дівчинку в кімнаті, підпираючи двері
шваброю, або відправляла її гуляти на вулицю. Останньому Ліза була
неймовірно рада, але й часу, проведеного на самоті у своїй кімнаті, не надто
засмучувалася, адже ще однією пристрастю дівчинки після подорожей
містом було малювання.
Чоловіки, які приходили до її матері, часто приносили Лізі в подарунок
кольорові фломастери, олівці й акварельні фарби, а деякі жалісливі сусіди
купували їй альбоми для малювання або давали папір для принтера формату
А4.
У Лізи безперечно був талант. Вона малювала не так, як більшість дітей її
віку — усілякі карлючки й пародії на людей. Її малюнки вирізнялися
дивовижною точністю та увагою до деталей. Стіни її кімнати були суцільно
завішані акварелями з міськими пейзажами, олівцевими сценами за участюКая й казкових персонажів, а також іншими картинами з
фантасмагоричного світу, в якому іноді любила перебувати маленька Ліза.
Але останнім часом у її живописі все частіше почали з’являтися похмурі
тони — зображення дрімучого лісу, в якому Ліза, до речі, жодного разу в
житті не була, хоча й мала про нього уявлення завдяки телевізору. Ще вона
постійно малювала вогонь дивного зеленого кольору й людей, охоплених
цим зеленим полум’ям, а також невідомі їй знаки, схожі то на давні руни, то
на окультні пентаграми.
Усе це приходило до неї в тривожних снах, які снилися дівчинці дедалі
частіше, щоразу стаючи все страшнішими й реалістичнішими.
Якось мама попередила Лізу, що до неї має приїхати один важливий чоловік
і що вона не буде її замикати, тому краще б їй на цей час піти погуляти. Але в
Лізи саме розболівся живіт, і вона, щоб уникнути неприємної «аварії»,
вирішила залишитися вдома.
— Ну тоді сиди у себе й не висовуйся. І щоб ні звуку!
Напередодні вони з матір’ю прибрали квартиру, у призначений час мама,
вперше за довгий час, пристойно вдяглася, сходила до магазину, купила
чай і печиво, потім усе це приготувала, дістала з антресолі старовинний
чайний сервіз, що дістався їй від бабусі, й накрила стіл у вітальні. Велику
кружку чаю та печиво вона віднесла до кімнати Лізи, та й узагалі того дня
Марина була напрочуд доброзичливою до доньки, що траплялося вкрай
рідко (читай — ніколи).
Невдовзі прибув той самий чоловік.
Це був дуже вродливий молодий чоловік із модною зачіскою, у синьому
костюмі та блискучих чорних туфлях. Поводився він зовсім не так, як
зазвичай поводилися чоловіки з її мамою — не пив вина й не чіплявся до
неї, а чемно привітавшись, вмостився на дивані й відпив трохи чаю, не
забувши при цьому зазначити, що сервіз досить старовинний і цінний.
Ліза, затамувавши подих, спостерігала за ними крізь щілину під дверима.
Поруч у щілину просунув свій рожевий носик і Кай, уважно стежачи
очицями-намистинками за тим, що відбувалося в сусідн Як у неї здоров’я, нічим не хворіє? — запитав чоловік.— Ні, що ви! Вона абсолютно здорова, — відповіла мати.
— Прекрасно, значить, як домовлялися — десять тисяч доларів і сто тисяч
гривень. За місяць я її заберу. Ви вже придумали, що їй скажете?
— Так, скажу, що відправляю її в село до бабусі на літо, що житиме серед
лісу, там гриби, ягоди, лісові звірятка... Адже це, по суті, правда, так?
— Так, звісно. Ви впевнені у своєму рішенні? Я знаю, що ви не надто
прив’язані до доньки, ви молода, а вона заважає вашим життєвим планам,
тож усе на краще. Ви скоро забудете про неї з такими-то грошима.
— Усе правильно... — якимось безбарвним голосом промовила Марина.
— Хочу на неї подивитися.
— Вона зараз у гостях у подружки, — збрехала Марина, побоюючись, що
своїм бісівським поглядом Лізка відлякає покупця і така вдала угода
зірветься.
— Ну це не так уже й важливо, — погодився чоловік. — Побачу її свого часу,
адже я лише посередник. Головне — вчасно передати дівчинку
замовникам, а це дуже могутні люди, тож жодних фокусів.
Молодий чоловік передав матері пакет і, попрощавшись, вийшов із
квартири.
«Мама мене продала!»
Це усвідомлення різонуло Лізу, мов ножем. Колись малеча вперше
спробувала чистити картоплю й, звісно, порізалася, але тоді не було так
боляче, як зараз — від цієї думки.
«Що мені робити? До кого бігти? Мені ж ніхто не допоможе!»
Дівчинка забилася в куток кімнати й, обхопивши коліна руками, перелякано
дивилася на двері. Вона з жахом уявляла, що з нею робитиме той чоловік, і
одна страшніша за іншу картини змінювалися в її голові.
Ліза знала, що насправді немає нікого, до кого вона могла б звернутися з
цією бідою. У них не було жодних родичів, принаймні вона про таких не
знала, а мама їй ніколи нічого не розповідала. І сльози відчаю бризнули з
зелених очей дівчинки та залили голі коліна, в які вона втулилася носом.