Я колись мав шлях, нині маю дім: павутиння на стелі та мох під ним, у кутках квітне інеєм каламуть. Та без світла розгледиш хіба пітьму.
Я збирався піти: віддих, вдих та крок.
Та дорога вперлася в падь зірок, обвила думки, повела назад, залишивши в безодні пустих кімнат.
Зачинилися двері. Замовкнув рип.
Говори, прошу тебе, говори.
*
Я колись мав ім'я: дзвін заліза й лід.
А тепер замість нього є чорний кіт і очниці розбитих нічних свічад.
Безіменний міряю кроком час. Він бере забагато (завжди - своє).
А у грудях б'ється - ніяк не вб'є.
Пальці ковзають вздовж палітурок книг.
Помирати не страшно. Не вперше. Звик.
Та над стрихом така страхітлива вись...
Говори до мене.
Хоч обізвись.
*
Тут у мене п'ять вікон. Я рахував.
По-під ними щоночі шуршить трава. Там відбитки копит у вогкій землі. Потопельники човгають у імлі заховавши п'явок під дірки одеж.
Неживе-та-не-мертве за ними йде.
Це не страх, просто вірші втрачають ритм.
Говори, прошу тебе. Говори.
*
Так, я маю надію, та менше з тим. Бо усі надії тривкі, як дим, бо надія - мрець, що піднявся з ден, недочитана книга, прийдешній день. Бо надія - це кіт, що сів біля ніг, каганці потерчат у драговині, і туман що поволі накрив яри.
Говори, говори, ну ж бо! Говори!
*
Я ще маю прохання... прохання, так.
Я втомився до хрускоту в кісточках.
Я проніс през світ п'ять дзвінких пісень, п'ять дірявих кишень, п'ять "іще не все". П'ять позичених довгих чужих життів, п'ять випробувань, що я їх не хотів.
П'ять чавунних ціпків та цупких сердець, п'ять важких "ніколи", "ніщо" й "ніде", п'ять пророчих снів, злість, зневіру й млость.
Я прошу... я благаю: скажи хоч щось.
По-під призьбою ночі кричать сичі.
Не мовчи, прошу тебе. Не мовчи.
Я збирався піти: віддих, вдих та крок.
Та дорога вперлася в падь зірок, обвила думки, повела назад, залишивши в безодні пустих кімнат.
Зачинилися двері. Замовкнув рип.
Говори, прошу тебе, говори.
*
Я колись мав ім'я: дзвін заліза й лід.
А тепер замість нього є чорний кіт і очниці розбитих нічних свічад.
Безіменний міряю кроком час. Він бере забагато (завжди - своє).
А у грудях б'ється - ніяк не вб'є.
Пальці ковзають вздовж палітурок книг.
Помирати не страшно. Не вперше. Звик.
Та над стрихом така страхітлива вись...
Говори до мене.
Хоч обізвись.
*
Тут у мене п'ять вікон. Я рахував.
По-під ними щоночі шуршить трава. Там відбитки копит у вогкій землі. Потопельники човгають у імлі заховавши п'явок під дірки одеж.
Неживе-та-не-мертве за ними йде.
Це не страх, просто вірші втрачають ритм.
Говори, прошу тебе. Говори.
*
Так, я маю надію, та менше з тим. Бо усі надії тривкі, як дим, бо надія - мрець, що піднявся з ден, недочитана книга, прийдешній день. Бо надія - це кіт, що сів біля ніг, каганці потерчат у драговині, і туман що поволі накрив яри.
Говори, говори, ну ж бо! Говори!
*
Я ще маю прохання... прохання, так.
Я втомився до хрускоту в кісточках.
Я проніс през світ п'ять дзвінких пісень, п'ять дірявих кишень, п'ять "іще не все". П'ять позичених довгих чужих життів, п'ять випробувань, що я їх не хотів.
П'ять чавунних ціпків та цупких сердець, п'ять важких "ніколи", "ніщо" й "ніде", п'ять пророчих снів, злість, зневіру й млость.
Я прошу... я благаю: скажи хоч щось.
По-під призьбою ночі кричать сичі.
Не мовчи, прошу тебе. Не мовчи.
P.s.: написано у 2018, українізовано сьогодні. Я сама не в курсі, про що ця історія, так що можете не запитувати. Зате я знаю, що запостити в інтернет щось, чого ти стидаєшся - гарна ідея, бо помагає подолати сором. Якщо це, звичайно, мова не про геніталію, її постити не варто, принаймні поза спільнотами, де постять геніталію.