Такоцубо
Флоя вийшла з кабінету психіатра з рецептом в руках та попрямувала додому.
Флоя вийшла з кабінету психіатра з рецептом в руках та попрямувала додому.
«От придурок! Знову виписав мені свої пігулки! Немає у мене ніякої параноїдної шизофренії. Його таблетки до одної сраки! Неефективний кусок лайна!»
Флоя, нервово відчеканюючи кожний свій крок, йшла до виходу з лікарні. Вийшовши назовні, Флоя чомусь відчула сильну тривогу. Вона боязко обернулася довкола, але нікого не побачила. Вулиці були порожні. Подув холодний вологий осінній вітер, що пробрав її тіло аж до кісток.
«Хтось реально стежить за мною! І це не від постійних повітряних тривог, як казав лікар! Нічого, я впораюся самостійно!»
Флоя швидким кроком рушила додому. Мертве листя вкривало тротуари своїм липким мокрим, гниючим килимом, і кожний її крок створював характерний чавкаючий звук. Важкі хмари затягли небо, перетворивши день на постійні сутінки. Німі й забуті будівлі, вкриті слідами недавнього дощу, оточили Флою та не зводили з неї погляду своїми мертвими, позбавленими світла, вікнами. Вуличні ліхтарі навіть не намагалися розсіяти сутінки своїм слабким штучним світлом, а, навпаки, створювали довгі живі тіні, які наче переслідували Флою. Великі калюжі на асфальті відображали перекошене осіннє небо, створюючи ілюзію безодні під ногами. Флоя йшла швидко, але однаково намагалися оминати їх, щоб ненароком не провалитися у той паралельний страхітливий вимір. Її не покидало відчуття, що якась невидима сутність ні на крок не відстає від неї та дихає їй прямо у спину.
Біля дверей під'їзду свого гуртожитку Флоя швидко обернулася, але в котрий раз не побачила нікого.
Флоя зайшла в під'їзд. Тут будо темно, і лише слабке світло долинало через єдине невеличке брудне вікно. По її шкірі пробіглися мурахи. Флоя повільно підійшла до ліфта та натиснула на кнопку.
Краєм ока їй здалося, що візерунок на стіні у під'їзді рухається, але, як тільки вона перевела свій погляд, він застиг. Флоя відчула як, легкий протяг пройшовся по її спині — і запах гнилого м’яса наповнив повітря.
Не дочекавшись ліфта, Флоя швидко побігла сходами. На ходу вона витягнула ключі із сумочки від своєї квартири та, як тільки добігла до дверей, швидко відкрила їх, забігла всередину та зачинила двері.
«Хух, врятувалася», — подумала Флоя.
Квартира у Флої була дуже маленька. Яскраво-жовті, аж помаранчеві стіни створювали ефект пустелі.
«Австралія», — ось, що спало на думку Флої, коли вперше побачила ці стіни перед орендою квартири. Її помешкання було однією великою кімнатою, де знаходились і кухня, і коридор, і спальня — усе в одному. Туалету і ванни не було. Вони були загальними на поверсі. Найдешевший варіант оренди для «психічно неврівноваженої» жінки.
У кімнаті усюди були розкидані речі. Панував безлад. На стінах висіли лише дві невеликі картини — якийсь корабель у морі та якась пані на сходах з епохи Відродження — подарунок від попереднього орендаря.
Флоя повісила свою сумочку на вішак та ключі на цвяшок. У неї страшенно боліли ноги та шалено калатало серце. Не дивно, адже вона пробігла вісім поверхів з надзвичайною швидкістю. Флоя повільно скинула своє взуття та пішла до єдиного великого ліжка, що стояло посеред кімнати. Впавши на на нього,, важко зітхнула:
«Як же я втомилася від усього цього…»
Лежачи на ліжку, Флоя почула якийсь звук біля дверей — наче клацнув дверний замок, дзенькнули ключі та заскрипіли двері.
«Я що, у поспіху забула закрити двері?»
Флоя швидко підвелася з ліжка та підбігла до дверей. Але там нікого не було. Дівчина смикнула за ручку дверей. Двері зачинені. Ключів на цвяшку не було.
«Наче все добре… Двері зачинені. Але де ключі? Мабуть, у сумочці», — подумала дівчина, але перевіряти не стала. Флоя відчувала себе занадто виснаженою, щоб перейматися дурницями. Вона повернулася до свого ліжка та знову впала на нього, широко розкинувши руки у різні сторони. Дівчина повільно закрила очі від задоволення.
«Нарешті вдома. Треба тільки трохи відпочити…»
«БУХ!!!!» — гуркіт сколихнув усю кімнату, що аж задвигтіли шибки вікон та меблі.
«Що це? Невже знову ракети?! Але ж сирени не було!» — Флоя підвелася з ліжка. За вікном дув сильний вітер. Дівчина повільно підійшла до свого єдиного вікна та виглянула з нього.
Це була не робота ППО чи ракетна атака. Справжнісінький шторм панував на вулиці. Лило, як з відра, а з висоти восьмого поверху відкривався вигляд на сіре, похмуре місто, затягнуте стіною суцільного дощу. Над містом грізно купчилися темні хмари, а через зливу не було видно і далі кількох десятків метрів.
«Бах!» — майже біля самого будинку вдарила блискавка. Флоя аж підскочила з переляку.
«Ще цього мені бракувало!»
Дівчина зачинила вікно масивними сірими шторами. У кімнаті стало ще темніше, ніж було до цього.
«Холодно…»
Флоя відчула, як холод пожирав її кінцівки. Дівчина підійшла до шафи, дістала велику теплу ковдру та розстелила на ліжку, а потім добряче у неї закуталась.
Потужний вітер продовжував завивати ззовні. Краплі дощу почали тарабанити в її вікно, а штори злегка здіймалися від невеликого протягу, який проникав через шпарини. На хвилинку Флої здалося, як вітер заводить протяжне: «Я-я-я-я ту-у-у-у-т», наче якась потвора прагнула пробратися до її кімнати, завиваючи та дряпаючись у скло.
Стукіт її серця був голоснішим, ніж буря за вікном. Флоя ще не відійшла від того грому, що налякав її біля вікна.
«Треба трохи полежати, а можливо, поспати — і все минеться…»
Але звуки грому не дозволяли їй заспокоїтись. Вони, наче крик якоїсь істоти, розривали гнітючу тишу в кімнаті, а потужні блискавки освітлювали на долю секунд майже повністю темну кімнату, наче великі очі чудовиська, що заглядали до квартири і намагалися знайти там щось живе. Страх грози поступово заволодівав Флоєю.
«Треба увімкнути світло! Можливо, буде не так страшно!»
Перемагаючи свій страх, Флоя встала з ліжка та підійшла до старенького брудного вмикача. Дівчина клацнула, але єдина лампочка на стелі лише на хвильку блиснула, і відразу ж згасла.
«Чудово, ще й світло зникло!»
Флоя кілька разів клацала вмикачем у надії, що, можливо, світло ще з'явиться, але нічого не відбулося. У кімнаті ставало ще холодніше і темніше. Масивні штори закривали хоч якесь світло, яке проникало ззовні, але відкрити їх Флоя не наважилась.
Флоя випадково поглянула на картину з кораблем. Море стало бурхливе! Але це ще не все! Там були люди. Вони були повернуті до неї та наче дивилися на неї, але у них не було облич! Флої стало не по собі, тому швидко перевела погляд на іншу картину. Жінка на сходах була голою! Але Флоя чітко пам'ятала, що жінка була у вечірньому платті! З відчуття збентеження Флою вирвав сміх дитини десь з-за стінкою позаду себе:
«Хі-хі-хі! А я тебе бачу! Я знайду тебе-е-е-е!» — останнє слово тягнулося, наче нелюдське, і перейшло у гул грози.
«У сусідів немає дітей!»
Флою охопило відчуття жаху. Вона швидко побігла до ліжка та загорнулася в ковдру. Лише голова ледве визирала з-під ковдри. Оточуюче середовище її квартири перетворилося на загрозливе суцільне море чорнила. Чорні, як смола, невиразні меблі ледве вирізнялися серед цієї темряви та, здавалося, потрохи підкрадалися до її ліжка. Штори продовжували здригатися та загрозливо блимати. Флоя накрилася з головою.
Тиша.
«Хоча б очей чудовиська не видно».
Її часте дихання та шалений стукіт переляканого серця були тими єдиними звуками у цьому затишному лігві.
«Чому мені так страшно?! Чому все тільки погіршується?» — нав'язливі думки не могли покинути голову Флої, і дівчина ніяк не могла остаточно заспокоїтись. Паніка поступово наростала та захоплювала рештки здорового глузду. Відчуття самотності нахлинуло на неї, дихання стало частішим, а стукіт серця став нерегулярним.
«Тук ту-дук, тук-тук, тук ту-дук», — цей звук вже відбивався у неї в голові, а не в серці.
«Я так більше не можу! Мене усі покинули! Залишили на самоті!»
Флоя навпомацки під ковдрою витягнула телефон зі своїх джинсів, щоб зателефонувати хоча б комусь. Її пальці були холодні, як лід, та не слухались, але вона продовжувала докладати усіх своїх зусиль та кілька разів натиснула на кнопку ввімкнення телефону.
Екран засвітився, і там було кілька повідомлень від невідомого номера. Флоя почала переглядати повідомлення:
«Це дев’ять! Дев’ять! Ми вбили всіх твоїх друзів. Це дев’ять! Дев’ять!»
«Ні, його ще немає, але щось наближається. Воно голодне, а ти — вечеря».
«Вісімнадцять! Уже вісімнадцять! Не сховаєшся, коли буде сирена! Це Чотири! Чотири!»
«П’ять! Це п’ять! Не звертай уваги на сирену! Ти ніколи не покинеш цієї кімнати, навіть якщо підеш! Вісім! Це вісім!»
Коди дівчина дочитала останнє повідомлення, екран погас.
«Що?! Тільки не зараз! Як розряджений?! Але як?! Просто чудово! Ані світла, ані тепла… А на вулиці ще й буря! Чи може бути щось гірше?!»
Флоя намагалася заплакати з розпачу, але не змогла. Від цього їй стало ще гірше.
«Треба щось поїсти, а то так і збожеволіти можна».
Флоя скинула ковдру з голови та переповзла на край ліжка, щоб встати. Але як тільки вона хотіла зробити крок, то побачила замість підлоги порожнечу!
Там не було нічого! Пустка!
Флоя висіла на своєму ліжку на висоті сотні метрів. Внизу розкинулося її нічне місто. Страх висоти накотився на неї — і дівчина відчула, як у неї паморочиться в голові.
— О Боже! Я впаду! Ні-і-і-і! — викрикнула Флоя та відсахнулася на центр ліжка.
«Яка там висота!» — крутилося у неї в голові, коли вона сиділа посередині ліжка, не зводячи погляду з ковдри.
За кілька секунд, трохи заспокоївшись, Флоя обережно витягнула шию, щоб подивилися, чи їй не здалося.
Але підлоги не було! Її ліжко та стіни висіли у повітрі! Внизу було видно безліч будинків та вулиць, від яких до неї долинали тьмяні вогні світла вуличних ліхтарів та автомобілів.
Стукіт серця у голові посилився. Його удари відбивалися у вухах, б'ючи по барабанній перетинці з несамовитою силою: «Тук! Ту-дук! Тук! Ту-дук!»
Аж тут Флоя відчула, наче її ліжко летить разом з нею вниз зі швидкістю вільного падіння!
— А-а-а-а!! — закричала Флоя та припала усім своїм тілом до ліжка, боячись зірватися з нього. Кожен м'яз її тіла напружився! Флоя міцно вчепилася у ліжко, намагаючись утриматися на рівній площині нерухомого ліжка. Її нерви дійшли до межі.
Щось тягло її своїми невидимими руками до краю ліжка за праву ногу. Дівчина ще міцніше схопилася за ліжко та почала благати.
— Будь ласка! Будь ласочка!
Хватка послабилася, і Флоя швидко накинула на себе ковдру.
«Це ж неможливо! Не-мож-ли-во! Я ж не зійшла з розуму?! Просто галюцинація! Так! Просто галюцинація…»
«Бах!!!» — гуркіт грому вивів її зі стану шоку. Флоя обережно зняла ковдру з голови та краєм ока поглянула на підлогу.
Підлога була на місці.
«Хух… Привиділось… Треба ж таке!»
Флоя вже хотіла встати з ліжка, але помітила якийсь рух у кутку кімнати. Дівчина придивилася. Щось звідти виповзало. Щось маленьке, але його ставало все більше і більше.
Флоя не зводила погляду з кутка кімнати, і в навіть у темряві бачила, як звідти вилазить багато різноманітних комах. Флоя мимоволі скрикнула та поглянула й на інші кути кімнати. З кожного кута вилазило все більше і більше комах. Вони лізли по підлозі, по стінах і навіть по стелі. Стукіт їхніх маленьких хітинових ніжок разом із дзижчанням заполонив цілу кімнату. Серед безлічі цих комах було чітко видно велетенських жирних павуків, що рухалися по стелі. Деякі з них уже спускалися до її ліжка на своїх павутинах.
— Ні-і-і! — скрикнула Флоя та швидко накинула ковдру собі на голову.
«Це все галюцинація. Просто галюцинація!!!» — весь час повторювала слова Флоя, наче мантру для заспокоєння.
Флоя привідкрила край ковдри. Вся її кімната була обплетена липким павутинням, по якому лазили величезні павуки та скорпіони.
Біля неї на ліжку була велика гримуча змія. Ця змія ковтала великого павука, а він махав своїми лапками, намагаючись вибратись з її пащеки. Флою охопило відчуття відрази та безпомічності. Вона швидко закрила шпарину, щоб змія випадково не залізла до неї під ковдру.
«Звідки вони усі взялися?! Вони що, через бурю перелізли від сусідів до мене?! Але це якийсь абсурд!»
Флоя відчула, що якась невідома сила повільно забирає від неї ковдру. Хоч як сильно вона не силкувалася втримати її, але не змогла — ковдра відлетіла у найдальший куток кімнати.
Кімната була в нормі, окрім стелі! Чорна, як дьоготь, стеля почала зсуватися до середини кімнати формуючи одну величезну густу краплину, яка повільно опускалася попереду її ліжка.
Флоя намагалася встати та втекти, але відчула, як її ноги стали важкими, мов вкопані в землю. Рухи руками були сповільнені, наче вона була під водою. Дівчина хотіла покликати на допомогу, але, замість крику, з її рота з'явилися бульбашки, які повільно піднімалися до стелі.
Флоя сиділа непорушно на ліжку та спостерігала за бульбашками, які долетіли до стелі та лопнули. Повторно кликати по допомогу Флоя не наважувалась. У неї була боязнь перед можливим осудом та критикою людей, які її врятують від цього кошмару. Вона уявила, що люди звинуватять її у божевіллі, будуть дивитися на неї скоса, обговорювати поза спиною, та зроблять відлюдкуватою.
«І будуть мати правду! Адже це усе неможливо! Галюцинація! Або страшний сон!»
Чорна велетенська крапля нарешті досягла підлоги та почала набирати форму. Із неї почало утворюватись щось.
Інколи, коли страх досягав піку, і Флоя намагалася закричати, то голос залишався застряглим у горлянці. Лише якийсь легкий невиразний звук виривався у неї з рота.
Нарешті темна істота остаточно з'явилася посеред кімнати.
«Смерть! Я бачу смерть!» — дівчина відчула, як її серце, що калатало з неймовірною швидкістю, раптово перестало битися — “Тук!” Пауза...
Широко розплющені очі, сповнені жаху, не могли відірватися від того, що бачили. Темна фігура стояла перед нею, а чорний каптур приховував обличчя, і дьогтеподібні краплі скапували з неї на підлогу.
«Кінець!» — востаннє промайнуло в голові Флої, і вона упала, скована неймовірним жахом, на ліжко.
З-під плаща виринули вісім слизьких щупалець, які охопили тіло дівчини та злегка підняли його над ліжком. Там, де мав знаходитися тулуб темної істоти, відкрилася величезна чорна діра, яка засмоктувала у себе повітря. Щупальця, з яких скапувало щось слизьке, поступово підносили тіло дівчини до цієї діри.
«Я нап’юся емоціями сповна! Цього мені вистачить на кілька років вперед! Але…де емоції?!» — промайнуло у мозку істоти, коли її рот почав куштувати тіло Флої.
Дівчина, яка була напівпоглинута істотою, підняла свою голову. Її обличчя було неприродно скривлено, наче половинка голови зсунулася на кілька сантиметрів униз. Замість очей була пустка, а рот вишкірився в зловісній усмішці та почувся грубий риплячий страхітливий голос:
«Ве-че-ря…» — тягнучи кожен склад, промовило щось, наче смакуючи це слово. Мерзенний запах гнилі розповсюдився по цілій кімнаті.
«Горарник!!! Не може бути! Неможливо! Ні, пусти-и-и-и...» — подумки кричала темна сутність, звиваючись у передсмертному танці, намагаючись виплюнути дівчину зі свого рота.
В цей час кімната дівчини перетворилася на величезний слизький орган темно-червоного кольору. Стіни кімнати покрилися гнилими, але гострими зубами, готовими перетерти все на своєму шляху. Слиз та червоні м'ясисті ясна виднілися між численними зубами.
Темна сутність марно намагалася виплюнути дівчину та знову стати невидимою. У неї це ніяк не виходило — дівчина застрягла у її роті, неначе гачок в губі риби, що проковтнула наживку.
Зі стелі кімнати на цю істоту полився холодний, липкий зелений слиз, і стіни з зубами почали зсуватися. Світло остаточно зникло, і вічна темрява поглинала темну сутність, забираючи будь-яку надію на порятунок. Зуби з хрускотом зімкнулися і почали рухатись у різні боки, перетираючи здобич на кашу.
***
Дякую за прочитання.
Незабуваєм за коментарі :)
Автор — Василюк Сергій
Редактор — Серебрій Лариса
Контакти автора: