Пригоди Нейрончика

Подорож Нейрончика. Перерва на війну.

                                                                               Мандрівка. Подорож.
                                                                               Сучаснеє, минуле…
                                                                                І мальовничий краєвид душі –
                                                                                Усе це є в майбутньому твоїм створінні,
                                                                                Все, що вивчаєш самостійно ти.
Зміст
Пролог …………………………………………………….……...…….
Лемент………………………………………..……………….………..
Сердечні спогади…………………..…………………….………..
Бентега, сумніви та потаємність…………….…………...
Світ за очі……………………………………………..……………...
Своє не тягне та не важке…………………………………..
Мий руки після спілкування…………………………….…
Попутний транспорт…………………………………………...
Потрясіння…………………………………………………………...
Тригер……………………………………………………………….….
Події зовні рухають, коли втрачається азарт……...
Ознаки «бачення»…………………………………………….….
Архів……………………………………………………………………...
Арешт…………………………………………………………………….

Пролог
Якось  старий Нейрон почув діалог:
- Чому існують хвороби?
- Бо лікарі не можуть жити життям пацієнтів, щоб щомиті вносити поправки.
Тоді Нейрона торкнулась ця відповідь так, що аж до кісток пробрала. Вмить попереднє життя майнуло перед очима і згорнулось в одну картинку- людську фігурку, з якої одна на одну вивалились в купу епізоди з претензій, образ, жалощів, вимог та вказівок до всих навколо. І він побачив, як ця купа застувала ту одиноку постать, яка під блідим туманом маячіла тепер ген-ген вдалині.
Дід Нейрон одягнув окуляри, вдивлявся –вдивлявся, але очі сльозились, купа ставала дедалі більшою, а постать танула в тумані і, огорнута темрявою, поступово зникла.
- Хто ж то, невже мій організм-середовище?
- Він. – Мовила Тиша.
- А чому так далеко?
- Бо тебе там зараз нема. Тобі треба оцю купу розібрати на друзки та віднайти себе в кожнім моменті.
З тих пір минуло 7 років. Нейрон вже й сам не пам’ятав якого по кількості онука чи правнука він спостерігав. Зазвичай рідко нейрони живуть одним життям, вони постійно оновлюються. Але для Нейрона життя чомусь зупинилось. Він  все копирсався в тій купі та намагався хоч якось розсортувати всі справи, події та ситуації. Але фігурки він так і не побачив. При цьому старий вів записи, коротенькі, нотував і дещо більші, аж на цілу сторінку. Але не віднайшов себе.
Зараз біля нього височіли 12 куп його життя та поряд лежала величезна Чорна Книга, яку він про себе називав: «Краєвиди діда Нейрона».
- Може спробуєш хоч одну історію переписати, а не просто записати? – Сказав дід сердито сам до себе.
Він краєм ока спостерігав за купкою нових нейрончиків, що бавились поряд. Вони відшуковували в купах цікаві для них речі. Раз по раз бігали до Пупа, щоб віднайти історію походження того чи іншого предмету. Діда не турбували, бо той наказав не заважати.
- Ет, що ж я перепишу, коли я не знаю, що я хочу! Та й ці всі історії вже відбулися… - Нейрон зітхнув.
Він взяв книгу в руки. Та розгорнулась на випадковій сторінці і тут діда торкнувся його онук:
- Діду, а ти про мене напишеш?
Старий миттю закрив Книгу і глянув на Нейрончика:
- А чом би й не написати. Може мені стане в пригоді твоя історія.
Дід взяв теку порожніх листів паперу, відклав свою книгу і почав писати оповідання, спілкуючись з Нейрончиком.


Лемент


- Шо ти так сьогодні шаленієш, ми змушені працювати в дві норми, - кинули в перерві між подихом Легені Гемоглобіну. 
- Та шо, шо, -вихекнув Гемоглобін, впихаючи Вуглекислий газ в стінку Капіляра, - Серце оголосило перерву. А так як воно не може зупинитись, бо само здохне, то оголосило «Перерву на війну». 
- Он воно що. – Тонко, зі свистом, розтягуючи слова, почулось від Альвеол з Легень. - А чого нам не повідомили? Ми ж не готові були. Жодних сигналів.
- А воно нікому не повідомило. Зранку всі по внутрішньому «аларм» були підняті так само неочікувано. Всі, як і ви, почали вдвічі більше працювати. Видать щось приснилось йому, ото і комизиться. Спить же стоячи, працюючи. 
- Та брехня. Мозок знав. 
Гемоглобін затарився кількома молекулами Кисню, схопив ще одного в зуби і просичав:
- Не жнаю доштеменно, але мій шурин шкажав, шо Можок не жнав, - Гемоглобін піддав в’язанки з Киснем і пошурував, кваплячись, своїм маршрутом. 
- Повідом, що там буде і чим закінчиться! – гукнули на видиху йому вслід Легені. 
Інші гемоглобіни далі швидко знов і знов впихали вуглекислий газ в стінки. Капіляри волали, щоб по черзі, не натовпом. Легені ходили ходуном, наче два ковальські міхи, аби забезпечити киснем всих голодуючих.
За всією метушнею спостерігав Імунітет. Його представник витяг рацію:
- Один, Один, це Нуль контроль. Доповідай по ситуації, Основних не побільшало? Прийом!
Рація захарчала у відповідь:
- Нуль контроль, це Перший, ні, не побільшало. Було дев’ять, дев’ять і є. Прийом! 
- Десять?! Ти сказав десять? 
- Дев’ять! – гаркнув Перший у відповідь.
- От вічна халепа з цим, - буркнув Нуль контроль і закричав у рацію, - Альо! Чітко скажи! Прийом! 
- Прийом! Що сказати? Прийом.
- Дев’ять чи десять? Прийом! - Нуль контроль вже нервував і почав червоніти від напруги. – За один по восьмій чи за два по восьмій? Прийом.
- За один по восьмій. Прийом.
- Дякую! – Крикнув майже миролюбиво Нуль контроль. Витяг планшет і дописав завдання:
«Зараз же провести перепис Основних імунних клітин та додати абеткову нумерацію замість чисельної.»
- Бо тут завше такий гомін стоїть, що я, як та глухувата стара бабця з відомого, ще до війни, запису. - Пробурчав він.
Нуль контроль тут же і приступив до виконання.  
- Так 1 –це А – Лейкоцити, 2 –це Б – Лімфоцити, 3 –це В – Макрофаги, 4 - це Г - Еозонофіли, 5 –це Ґ – Нейтрофіли,  6 – це Д - Базофіли, 7 – це Е – Дендритні клітини,  8 –це Є – Мікроглії і 9 – це Ж – Купферовські клітини. 
Халепа. Ґ та Г –це ж буде та ж самісінька історія, що й з «дев’ять» та «десять». – Нуль контроль задумався, що б таке придумати. 
- «Норма» чи «Ґвалт» додай в свої команди та й усе. 
Нуль контроль повернувся на голос. Нейронний срібний відблиск відлуння котився і все ще висів у просторі, показуючи, хто тут був.
- Дякую! – Гукнув услід Нейрону імунний офіцер. 
- Будь ласка! – Війнуло здалеку відлуння відповіді. 
Попри те, що увесь організм не потребував екстрених дій назовні через М’язи, всі його системи були збуджені, як ніколи. Гормони шугали не лише основними напрямками, які були наразі перевантажені кількасмужковим рухом, а й по узбіччю. Органи-мішені ледь встигали ловити ці гормональні сплески. В якийсь момент органи розвертались спинами і гормони, наче шрапнель, барабанили по туго натягнутих сполучних тканинах органів, зсипались вниз та підхоплювались потоками і знову неслись течією енергії в якімсь невідомім їм напрямку. 
Цей напрямок зараз, при стресовій ситуації, визначався одним шляхом – відведення поту. Через піт виводились надлишки адреналіну на поверхню. Якщо вчасно не змити водою цей піт, то шкіра приймала назад вигнанців і тоді, в системі, яка була слабкою, відбувалось поступово її перенавантаження і відбувався зрив. 
- Хтось скаже, що відбувається? – Почулось десь біля Шлунку. 
- Так, хотілось би знати! – Лунало знизу.
- Нам теж би не завадило дізнатись! – Подали голос Нирки з Наднирниками. – Адреналін ще подавати? – гукнули вони. 
- Та досить поки. – Жовчний обертав очима за тим, як носились адреналінові сполуки, наче стрижі за мошкарою, і додав протягуючи авторитетно, - перестарались, любі, перестарались. Шоку ж нема. 
- Та я в шоці! – Зарепетувала Печінка,-  скільки можна це терпіти! Увесь ранок цей аврал і ніхто нічого не розуміє! 
- Та то Серце колотить усих. – Забурчала Тонка Кишка.
- А ти звідки … а, точно, ти ж завжди в енергетичній звязці з Серцем. – Жовчний підтягнувся, видав чергову порцію жовчі на те, що повільніше звичного перетравлював Шлунок через зненацький напад жору від цих хвилювань.  – Ну давай, - гукнув він Тонкій Кишці, - викладай все, що ми тут не знаємо. 
- Та нема чого викладати.- Ковтаючи пережоване, пискнула Тонка, -  Серце само не знає, що відбувається. То його торкнуло. – Захихотіла вона і ледь не вдавилась. Відкашлялась та замовкла, зосереджуючись на своїй функції всотування поживних речовин, які вкрай потрібні будуть ось зараз, після стресу, бо всі вони були витратним матеріалом, а при стресі ще й уповільнюються всі функції Шлунку та Кишківника. 
Навколо теж запала мовчанка. Гудіння роботи потроху спало. Тут на площу Печінки вийшов Нейрончик і сказав: 
- Я можу в Серця запитати. 
- О! Малий, збігай. Тільки делікатно. Не збуджуй його занадто, бо й так вже далі нікуди.  – Пролунало звідусіль. 
Нейрончик миттю побіг по нервах, аж запінилось за ним. 
- Може треба було сказати, щоб не так квапився, - задумливо додали М’язи. Бо ще штрикне м’язистого, що той видасть систоли чи діастоли в дисбалансі.  
- Та, пізно. – Це Нервова система тенькнула, - дай ще гону, Адреналінчику, бо, здається що м’язистий зараз вибухне від судоми. 
Тим часом Нейрончик добіг до Серцевої сумки, що займала дебелу площу в Грудній клітці і його тут же відкинуло від невтомної роботи –скорочень Серця. Малий шугонув трішки вище енергетичної хвилі і здалеку кинув свою слабеньку енергетичну хвильку:
- Драстуйте, дядьку! 
- Хто там?! – Серце тьопнуло, ледь не збивши ритм. Сіпнув черпаком адреналін та вирівняв роботу. – Хутко перед мої очі, що ти там таке є! 
Нейрончик мигцем облетів Серцеву сумку і залетів перед очі м’язистого. Його щоразу колихало на хвилях роботи Серця, він упіймав ритм і, гойдаючись, постарався налаштувати свою розмову в такт коливань. 
- Дядьку, що вам сьогодні снилось? 
- Юначе, я ж не сплю.  
- Але ж бо, можливо, буває мить, коли ви стишуєте хід? – Малий налагоджував розмову.
- Ну так. Буває. – Протягнув м’язистий і голосно зітхнув.- Але то так рідко. Дві годинки на добу, з 23:00 до 1:00 переходу доби на нову.
- І що ви сьогодні бачили, коли все тут перед очима не так шалено хиталось від вашої роботи? 
- А тобі нащо це? 
- Та хочеться навчитись бачити та розуміти, як ви, дядьку. – Бовкнув Нейрончик перше, що спало на думку, адже ж знав ще з пелюшок, від Космічного Вітру, який колихав його, що не зможе стати нічим окрім того, що він собою представляє. 
Та водночас найскладніше –це навчитись жити своїм життям. Це Нейрончика турбувало. Йому ж хотілось бути великим, як от Серце, спробувати виконати його роботу. Та він Нейрончик. Це все, що він засвоїв. А чому, ніхто не пояснив. Йому тільки кортіло взнати, бо ж цікаво, «Чому?», а не просто вірити на слово. Малий багато читав багато іншої літератури, та все ж дізнатись від Серця моменти його життя було цікавим натуральним прикладом. 
Серце мовчало. Трішки насупилось, стишило роботу. Вже не так шалено бігало все довкола. По організму пронісся видих полегшення. 
Нуль контроль повідомив, що кожен отримає інформацію про зміни в роботі Систем, якщо ще щось трапиться, а наразі все нормалізувалось і нехай кожен продовжує свою роботу. Він всих запевнив, що то була перевірка стану та роботи всих систем в момент авралу. 
Звісно, не всі повірили, але не хотілось сперечатись. Але вже кожен знав свої можливості в моменти отаких перепадів напруги та виведення з рівноваги. 

 

Тим часом Серце повідало Нейрончику наступне:
- Ти, я бачу, не серцевий малий.
- Так, дядьку, я здебільшого рухом відаю, а не перекачуванням і знаю, що ніколи не судилось стати серцевим пазликом великої картини Роду Серцевих. Та я от подумав, що мені в нагоді для збалансованого руху може стати ритмічний стиль життя  серцевих. Тим паче, що завжди корисно знати про сусіда, чим він дише і мати на увазі його орієнтири в житті.
- То й нащо тобі це? Адже Система вже про все подбала. У вас свої Закони і Правила, в нас свої. Виконуй та й живи собі.
- Так, звісно, але ж ось сьогодні було таке щось неймовірне…
- …І Система справилась, - перебило малого і гаряче видихнуло Серце.
- Авжеж, авжеж, -малий крутнувся на хвилі теплого повітря, - але знаючи елементарні потреби Організму та наявність ресурсів, можна вести обмін інформацією, яка мені потрібна. Щоб і іншим донести до відома.То що, дядьку, може ви щось чули про джерело цих сьогоднішніх коливань?
Серце забухкало, наче в барабан, звуки стали глухими, тягучими, коливання стали менш напруженими. Ось в якийсь момент м’язистий видихнув і тихо сказав:
- Я почув, там нагорі, що можна нічого не робити, а все отримувати.
Нейрончик аж очі витріщив від такого несподіваного одкровення. І, на додачу, ця інформація повністю суперечила знанням Нейрончика. Здавалось, що це якесь брехливе ІПСО (інформаційно-психологічна операція), щоб збити з ритму геть всі системи Організму: опорно-рухову, нервову, відчуттів, лімфатичну, ендокринну, кровеносну, статеву, дихальну, сечовидільну, травну, захисну! І це ще ж тільки основні системи, а ще є відносно класифікації, наприклад, Білків: будівельна налагоджена логістична система, транспортна, імунна!
Малий, знаючи що Серце входить до першоважливих органів фізичного тіла, трішки злякався своїм висновкам, але вслух спокійно ствердив:
- Але ж ви все отримуєте.
Серце знову зітхнуло і, набравши нову порцію крові в мішечки, запевнив малого:
- Так я ж і працюю як віл.
- Та вірно.
І тут Нейрончик збагнув, що саме ця деталь не дала спокою Серцю:
- Авжеж! Ви ж зупинитись не можете. Тобто, звісно, можете, але наслідки для вас же будуть катастрофічними!
- Так ото ж бо й воно, що не можу, бо не знаю, що там буде, всі лякають, що Програма Життя має кінцевий результат – Смерть.
- Ну всі так живуть. – Переконано відповів Нейрончик і додав, - тим паче, що ця Програма у вас дуже довга. Не те, що в нас.
- І я все життя працюю. – Правило свою лінію Серце.
- Як і всі. – Не здавався та вів своєї Нейрончик.
- Та що мені всі! – Скинулось Серце. – Задовбали. Все їм перекачуй та качай, знайшли соціальний насос!
- Тихше, тихше. Я ж навчитись хочу. А на емоціях  я не зможу сприйняти правильно інформацію. Мені орієнтуватись важливо по них, а не вердикти виносити.  Ви краще скажіть, чий голос ви чули там нагорі.
- Раніше я ніколи його не чуло. –Вже спокійно відповіло Серце.
- Так то зовні звучало?
- Ні, всередині! Без відлуння.
Нейрончик, почувши це, одними пальцями намацав потрібні нейронні аварійні лінії і послав Нуль контроль повідомлення: «Чужак нагорі всередині». Адже тут, всередині організму, всі голоси інших чулись без зовнішнього фону, без відлуння, яке створювалось великою кількістю повітря. Це як слухати свій голос, затуливши пальцями вуха. Звучить поряд, якісно. Викликають тільки спокій. Чужаків же голоси звучать «десь», викликають емоції, спонукають до руху, до зміни. Добре, коли це корисні зміни. Але ж вони можуть і шкодити.
- Так може хто захворів та втратив звичайний голос? – Уточнив про всяк випадок Нейрончик.
- Кажу тобі, я не відчуло знайомого тембру.
- А Мізки щось говорили?
- Ні, навіть команди не дали на тривогу. – Серце зніяковіло озирнулось, одними губами прошепотіли, - це все я, сколотило всих. Мені так захотілось нічого не робити і все отримувати. – Шепотіло далі Серце. – Тільки не кажи нікому. Добре? А я тобі якусь цікавинку розповім в обмін. Гаразд?
- Добре. Давайте разом придумаємо, що я можу дізнатись.
- А що тут придумувати, я тобі розкажу генетичну історію моїх Предків.
- Ух ти! Я ще такого не чув! Ви можете це пам’ятати?
- Звісно, що можу.
- А я от ні. Мені взагалі від роду кілька місяців і я знаю тільки те, що мені на уроці вивчення особистої гігієни розказали.
- І все?
- І все. Майже все. Є ще скарбничка, але то не мої надбання. Я ж ношу тільки свою інформацію, записую нову про нові щітки, рушники, автоматичні мильниці, як цим користуватись, передаю це М’язам і все. А Мізки в цей час практично вільні, бо Система працює автоматично. – Нейрончик випростувався з гордістю і додав, - я , дядьку , несу важливу відповідальність за рух чистоти всього Організму. – І додав, - то що ви хотіли розповісти про своїх Предків?

Сердечні спогади

Серце помовчало, подало запит на спогади, що миттю, ледь помітними електричним імпульсом пронісся до Мізків, а вже звідти, з окремої скриньки Роду Серцевих побігли малі нейрончики, що несли спогади. Цей ланцюжок рухався, притягуючись до Серця, тьмяним світлом в протилежнім напрямку руху всих нинішніх думок. Біоелектричні процеси притягування спогадів поступово утворили навколо м’язистого та Нейрончика своє електромагнітне поле.
В цім полі відбувались минулі події. Вони сприймались Серцем та Нейрончиком по-різному. Серце щемливо пустило сльозу. Його реакція була «близька до серця», як учасника подій, адже це  рідний набір «+» та «-», який притаманний його роду. А Нейрончик сприйняв це як спостерігач. Щось схвилювало його, щось ні, бо якісь «набори» співпали, якісь ні.
Це як наче вивчаєш іноземну мову, знаєш кілька слів і коли їх чуєш –радієш. А незнайомі слова, ще не вивчені, сприймаються як безсмаковий потік. Зате потім, коли вивчиш іноземну мову, вона стає наче своя, і вже емоції радості не проявляються з хвилюванням. Тобто, з спостерігача, стаєш учасником.
Так от, вплив минулого, що відбувалось в нинішньому, був однаковим– події відтворювались. Вони проходили крізь Серце та Нейрончика і мали фіксацію як приклад поведінки в ситуації.
Саме цей процес - відтворення минулого в нинішнім і стає майбутнім в історії. На основі спогадів. Тому так важливо пам’ятати саме свою історію. Бачити в тих історіях себе, свій Рід. Обирати найкраще та найвідповідніше по ситуації.
От тому Нейрончик і прагнув урізноманітнити джерела інформації. Щоб був більший вибір.
Серце почало оповідати:
- В родині моєї матері були батько та мати, ще брат і сестра. В родині мого батька теж були батько і мати. Але він ріс одинаком.
Нейрончик чистоти коливався на електричнім полі споминів і йому відкрилась картинка. Це «коник» Гіпокамп в лімбічній системі головного Мозку увімкнув проектор і почав трансляцію.
- Наче в 3D VR , - захоплено прошепотів Нейрончик.
- Авжеж, гарно транслює. – Серце було трішки схвильоване, додало- я буду коментувати.
- Добре.
Серце продовжило:
- Якось, вже дорослими, мої мати та батько зустрілися і тоді зійшлися всі серця у свято весілля. Виникла дуже емоційна атмосфера свята і створилось електромагнітне поле, яке і було записане в просторі місця події. Це місце, звісно, зберегло цю особливу енергію свята в присутніх там предметах, в самому собі, тобто земельній ділянці, будівлі та трішки поділилось своїм станом з усима присутніми живими. Так і вбудувались, чи може, в кого й зависли в Тонких Тілах інформативні дані про кожну мить тієї події.
- Наче світлини?
- Наче світлини.
Так от, це відбулося і мої батько та мати вже несли ці «+» та «-» споминів цього свята в своєму Електромагнітнім Полі Сім’ї, і, звісно, що я теж маю електромагнітний заряд тієї події. А ще з  генетичного потенціалу я маю спомини про моїх дідусів та бабусю.
- Перепрошую, - зупинив Нейрончик розповідь Серця. – Ти говориш про трьох дідусів та одну бабусю?
- Саме так. Батько був усиновлений другим батьком на рівні з рідним. Мого рідного батька мама загинула, а його батько разом з ним виїхав за кордон з країни, де згодом перетворюють всих, хто вразливий на сіру масу виконавців системи. Ця система забирає молодняк і посилає згодом на вірну смерть чи дає коротке та обмежене життя.   
- Це не та країна, часом, що  … сусіди?
- Саме вона. Гонору ще того… -Серце хотіло було зайтись в калатанні, але передумало і продовжило. – Там, за кордоном, батько влаштувався на гарну роботу і якось познайомився з колегою, в якого була гарна мати, що не завадила саморозвитку свого сина.
Якось за чаєм мій дід запитав, чи думає її син одружуватись, бо вже, мабуть, час про сім’ю думати. А вона відповіла, що не втручається в його справи та плани, бо він дуже розумна людина, яка точно знає, що і кого хоче мати в своє життя.
- Розумна жінка. – Підмітив Нейрончик. – Це дуже важливо не втручатись в життя інших, спостерігати і інколи спрямовувати непомітно, щоб дитина мала власний досвід. Адже в кожного свої завдання в його житті.
- Отож бо. – Погодилось Серце і продовжило розповідь. - Чоловіки почали товаришувати. Далі мій батько, коли пішов у школу, почав запитувати про маму. Там вивчали різноманітні сімейні відносини за статевих ознак. Діда це спантеличило, адже він не жив змалечку в тій закордонній системі і він звернувся до колеги, друга, що жив там давно і знав Правила, Закони. Так за вечерею вони підняли цю тему вчотирьох: мій батько, мій дід, його друг та мама друга. Отоді мама друга запитала напряму в мого тата:
- А що тобі конкретно не вистачає?
І малий відповів:
- Теплих обіймів.
Серце знову пустило сльозу. Екранізація трішки задощила. Нейрончик спостерігав за голограмною від сліз картинкою відтворення наче крізь скло з величезними краплями, що десь поодиноко збігали донизу, а десь юрбились в великий потік і змивали чіткість сприйняття.
- Вибач, -затріпотіло Серце.
- Та нічого. Продовжуй, - промовив Нейрончик.
- Так от, - Серце повело розповідь далі, - тоді мама глянула на свого сина, а той вже підіймався з стільця і схопив малого, притис до грудей та так щиро, що аж очі в обох сповнились сліз від щастя. Батько малого, себто, мій дід, теж підхопивсь і обійняв їх обох. Так, після тривалого спілкування та просто дружби, два друга переїхали в окремий величезний будинок. Зареєстрували відносини і з тих пір у мене три діда і мені було в кого навчитись сили, мужності, терпіння і обіймів, щирих, теплих, що наче масаж для М’язів зі свічками та ароматом конвалії і бузку.
- О! Я дуже люблю ці пахощі! – Вигукнув Нейрончик.
- Авжеж, любиш, - Серце хмикнуло собі під носа, - ще б не любив, коли я все це обираю.
А вголос продовжив оповідку далі:
- Одного разу я малим передивлялось картинки споминів. І помітило, що всі серця мають наче й однакову будову, статуру, але водночас вони і різні! Я почало порівнювати їх. Рідного діда серце було велике, спортивне, мало жорстку структуру, куди там до теплих обіймів! Але там було велике приміщення, наче надутий каптур. Саме там містилась туга по бабусі, матері мого батька. Згодом це приміщення стало плоским клаптиком. Жодна сердечна жінка не змогла зайняти це місце. Так вже вийшло.
І от, згодом, серцю рідного діда припало до душі серце друга. От воно було витонченим, м’яким і водночас пружним. Ще мало хвацьку натуру, увесь час легко підіймалось качаючи Кров, яку шалені та непосидючі М’язи увесь час підганяли, перекочуючи хвилями чи навіть 9-м валом, коли той в спортзалі займався.
Серце ж іншого діда, батька моєї матері було велике та дуже неквапне, воно розсідалось наче величезна булка в сердечній сумці і ледь помітним порухом, перекачувало літри крові. Йому не потрібно було напружуватись, воно як той богатир, одним мізинцем могло запросто висмоктати з М’язів до крапельки всю Кров, що ті прямо з цеберками стояли під Артеріями біля Легень, щоб поповнитись киснем та потрібними речовинами.
А серце бабусі було тендітним. Але то на перший погляд. От таке собі струнке, невеличке, воно увесь час погойдувалось усміхаючись в сердечній сумці та кпинило Легені за те, що ті замало кисню вбирають.
Коли Легені велись на кпини і збурлювали Кров перенасичуючи киснем, то М’язи шаленіли від такого кумару і гнали в Серце велику кількість Крові та таку, що воно аж плескалось в задоволенні. Наповнене, воно так легко, як морська тепла хвиля, насичувало увесь Організм ще більшою хвилею любові, так, що та виплескувалась назовні та огортала своїм полем інших.
              Але було серед споминів і Чорне Серце.
Запала тиша. Малий не хотів турбувати Серце поспішністю і чекав. М’язистий же, здавалось, спав та все ж автоматично виконував свою роботу. Його погляд втюпився в екран, що збігав хвилями донизу, транслюючи епізоди життя Роду Серцевих. Ніякого Чорного Серця там не було.
- Мабуть померлої бабусі? – Насмілився-таки тихенько всловити думку Нейрончик.
- Ні. Не вгадав. – М’язистий стрепенувся. Серце померлої бабусі було рожевим, юним, майже дитячим. Я довго не міг зрозуміти, що то за Чорне Серце і чиє воно. Кілька разів передивлявся відео, але там його не було. Я розклав картинки і наклав на світло проектора по черзі кожне серце на оте чорне. Контури серця моєї пра-бабусі точно співпали з ним.
- Вона мала чорне серце?
- Ніт. Вона мала своє. Воно було середніх розмірів, владне, але воно ненавиділо тих, хто стратив її чоловіка.
- Він був страчений? – вжахнувся Нейрончик. Він знав цю хвилю жаху по уроках. Це наче чорна діра всесвіту, яка втягує всю енергію і Організм ціпеніє. – Він що, був злочинцем?
- Ні, малий, він був звичайний. Дуже любив свою землю. Він був серцем щирого українця.
- Жах, стратили за те, що той був українцем?! – Нейрончик аж підскочив. – Він, певно, пропагував в тій країні, де був страчений, свої звичаї, нехтуючи Законами тієї країни?
- Який же ти правильний. Але ти робиш висновки з того, що читав чи вивчав і, здається, з ненадійного Джерела. Є ще й інший бік – Життя. Ні, він страчений був на своїй землі, чужинцями, які називали його «брат», прийшли на його землю, товаришували з ним, а потім вбили.
- Тобто? – Малий аж рота роззявив. – Поясни, будь ласка, я запам’ятаю цю інформацію, а може колись і засвою.
Серце сумно піджало губи і підборіддя, далі плямкнуло ними, збентежено глипнуло на Нейрончика і відповіло:
- Я навіть не можу нічого додати. Краще б не переживати таке. Розумієш, є різні сторони Життя. Він просто жив у своїй країні, був шанобливим до інших, гостинним. Але він, ще більше, також шанував себе, свої права, Закони своєї нації. Так. Він дуже любив Україну, пропагував Мову в своїй же країні, носив Вишиванку не тільки на свята. –Серце аж заходилось від спогадів.
Нейрончик, що слідкував за станом м’язистого, враз перевів розмову в інше русло, щоб заспокоїти Серце і заодно потамувати спрагу своєї цікавості:
- А я от не розумію, в неї було два серця, так получається?
- Виходить так. Та я всеодно не розумію, як воно є на світлині, але немає більш ніде.
- А ти питало у ДНК?
- Вона мовчить про це.
- Хочеш, я запитаю? Мені стало цікаво.
- Та запитай, якщо хочеш. Може тобі дадуть відповідь. Але ДНК увесь час в архівах і там пилюка, тож будь обережним і не зароби собі алергію, бо тоді Нуль контроль тебе швидко за дупу схопить.
- Та ні, я йому якось підказав один момент, так що він мене упізнає.  Якщо щось і трапиться – то  не знищить, а можливо тільки закарантинить.- Засміявся малий. – І я завше з паспортом ходжу. То я пішов?
- Біжи. Я поки запакую всі спогади та відішлю дяку Гіпокампу. Ти ж пам’ятаєш про нашу домовленість?
- Звісно. Я мовчатиму. І тим часом може щось про це дізнаюсь.

Бентега, сумніви та потаємність

Нейрончик помандрував позашляховими стежками і це йому видалось цікавим, бо стежки були геть ним незвідані. Вони, кожна, були на обліку і теж, як і головні магістралі, інспектувались імунними клітинами. Клітини його не чіпали. В Нейрончика завжди був з собою зачіпований його паспорт, що він має Білок цього організму. Правда, один раз по зовнішньому вигляду його сплутали з Дендритом імунним, бо мав такі самі дендрити на хвості, але паспорт все вирішив та ідентифікував його особу і Нейрончика звільнили від чужого зобов’язання. 
Нейрончик неквапом рухався далі і спостерігав за всим, що довкола відбувалось і от він вже знову біля Нуль контролю. 
- Привіт, малий. Я тебе чекав. 
- Я знаю. Але мені нічого додати до сповіщення про чужого, - відповів Нейрончик, пам’ятаючи обіцянку Серцю. 
- Та я й не очікував цього. Це вже моя турбота. Я хотів тобі подякувати за підказку в моїй системі сигналів, коли все добре і коли ні.
- Аааа, це, -протягнув малий, - та, будь ласка. – Нейрончик щиро посміхнувся. - Я хотів у вас запитати про цього чужинця.
- Ми тримаємо на контролі. Але ще ж нічого не трапилось. 
- Тобто? Була ж стурбованість. – Уточнив Нейрончик. 
- Звісно, але ми не знайшли в Джерелі забруднення чи навіть тіні цього. А Серце зараз працює нормально. – Нуль контроль примружив очі і пильно подивився на Нейрончика. - Мабуть, дякуючи тобі. Мені переказали, що ти м’язистого увагою обійняв. 
- Так, мені стало цікаво про його Рід взнати. 
- З чого б це? – Імунітет напружився. – Хіба щось трапилось? 
- Ні, просто м’язистий сентиментальний, я йому нагадав дитинство, а він був занадто переповнений кров’ю, от і зшаленів, як малий. І ми знайшли спільну мову. 
- То, тоді це ти бачив чи чув чужинця? – Нуль контроль знову примружив очі і наче рентгеном світив Нейрончика. 
Малий трохи засіпався всередині, але відповів без тремтіння: 
- Я не бачив. Ніхто не бачив, здається. Я зробив висновок з нестандартної ситуації. І мені здалось це дивним, коли Серце, роблячи свою справу занадто добре, був сприйнятий, як …як…. – він не міг підібрати слово. 
- …як ненормальний? 
- Ну я б так не сказав, але це, мабуть, максимально підходяще слово в цій ситуації. Хоча слово «нестандартний» підійде краще. 
- Добре. – Нуль контроль знову прийняв розслаблену позу, - нагадай мені, хто ти?
- Нейрончик руху гігієни, ваша честь.
- Та не треба так вже занадто помпезно, - аж зашарівся увесь Імунітет. Нуль контроль нахилився до вух малого і прошепотів, - що, надивився з м’язистим спогадів його Пращурів? 
- Так, здається. – Засміявся Нейрончик. Хоча насправді він це пам’ятав ще з уроків Древньої Органіки про гігієну. І додав, - а ви мені зможете повідомити, якщо дійсно є якийсь чужинець? 

 

Тут запищала рація на прийом:
- Нуль контроль, Нуль контроль, я Перший, прийом!
- Прийом, Перший, я на зв’язку.
- Доповідаю, чужинця ніде не виявлено. Прийом.
- Добре. Відбій тривоги. – Нуль контроль повернувся до малого, - чув, все добре. Нічого не трапилось.
- От і добре. Я побіг тоді.
- Біжи, біжи. -  Офіцер провів поглядом куряву, що здійнялась за малим.
Нейрончик задумливо імпульснув на хвилі електричного заряду цікавості до Мозку, щоб той показав дорогу в Архів.
 «Щось тут не те- думав він дорогою. Треба б ще порозпитувати про цих чужинців, які вони бувають. Бо я тільки про мікроби знаю. Про віруси. Та й усе. А їх же, напевно, багацько.»
 Його думки снували навколо слів «нічого ж не трапилось». Здається, він починав розуміти принцип роботи Системи Імунного Контролю. Адже, вони діють по протоколу, тобто тільки тоді, коли щось сталось. Тобто подія відбулась і вони починають збирати докази, факти, опитувати свідків. В протоколі дій чіткі вказівки про те, як діяти у разі вже скоєної події. А от про попередження ніхто не має вказівок. Бо занадто багато різних умов, які призведуть до якоїсь однієї надзвичайної ситуації. Якби наперед ці поліціянти мали б запобігати всим подіям, то це була б в’язниця.
 Нейрончик летів та розмірковував про роботу кожного не від себе самочинно, а коли потрібно зберегти стабільність, продуктивність, взагалі життя системи. Виходить так, що система живе завдяки обізнаності клітин.
Тим часом Нуль контроль послав секретною стежкою, поза межами закручених кіл систем, свого помічника до Мозку, щоб той дав йому віддалений доступ до Тонких Тіл, які можуть щось знати про незвичайні чи надзвичайні ситуації, коли в Пращурів всього Роду були отакі «дитячі вибрики», як от в Серця сьогодні.
Чужинець міг і не мати тілесного походження. Якась думка предка, яка сформувалась завдяки сильному страху від пережитих емоцій, могла закарбуватись в полях Організму і блокувати ці сильні емоції, їх енергію. А от тут ця невикористана енергія могла прокинутись навіть від перегляду фільму.
Хто зна, може дійсно м’язистому щось приснилось.
Помічник Нуль-нуль вдягнув маскування, плащ, що набував подобу оточення, як той хамелеон, і щодуху понісся до Мізків.
Брама перед палацом Мізків була зачинена і вперед виступили шеренгою імунні клітини, що її охороняли. Пройти туди будь-кому годі було й мріяти. Всі послання, в тому числі й секретні, передавались тільки через Ефірне Тіло (ЕТ), яке завідувало доступом і було на посаді спікера.
Передавалась інформація методом підсвідомого спілкування. Це як Мова Мови (пісні, малюнки, рукоділля, люди, сни, якісь знаки чи асоціативні образи, та схоже). Свідоме ж спілкування цим же спікером озвучувалось назовні через глашатая - Рот та всередині Системи Організму за допомогою Думки (місцевий діалект Свідомого спілкування Нейронної Мережі, який був в кожнім регіоні свій, але чудово зрозумілий одне одному).
Так от, саме Підсвідоме спілкування було в повній мірі доступне Ефірному Тілу. Мозок же, його секретар Розум і його напарник Логіка, не мав всеосяжного розуміння мови Підсвідомості.
Та й не було їм сенсу це вивчати, бо ЕТ сумлінно все занотовувало, організовувало сповна всю передачу інформації туди, у Всесвіт, де панував Хаос з набором Плазми всього осяжного і неосяжного. А там інформація оброблялась, виділялись найсильніші потенціали емоційного реагування і через посередника, Космоса, що завідував там Порядком і був, в свою чергу, Всесвітнім спікером , як от ЕТ в Людини, забирав дозвіл на реалізацію події і надавав варіанти реальностей Ефірному Тілу.
Так і відбувався увесь обмін Знаннями.
ЕТ мало свої сенсори на брамі і ними зчитувало все, що приносилось сюди до брами. Також ЕТ мало сенсорні датчики безпосередньо по всій поверхні Шкіри та за її межами.
Один із датчиків зреагував на прибулого Нейрончика і видав йому карту шляху та перепустку до Архіву. Ще Нейрончик отримав інструкції щодо безпеки перебування в нових місцях Організму, отримав необхідні щеплення в шийнім Лімфовузлі та був одягнений в стерильний костюм зі скафандром, поки мандруватиме коридорами Лімфи донизу, щоб потрапити в свята святих : Архів.
 Це, на перший погляд, не саме сильне по навантаженню фізичних функцій закінчення Хребта. Але саме тут відбуваються воістину чарівні та сильні ментальні процеси.
Відділ Куприка має безліч нейронних шляхів, що мали доступ до Стовбурових клітин з генофондом всього Роду. Саме тут і базувався Архів.
І саме туди зараз попрямував Нейрончик. Попри те, що основні шляхи нейронних ліній мали свої закріплені за ними площі  фізичного тіла та тонких тіл, були поєднані між собою, вони не могли співпрацювати одне з одним без допоміжних чи новостворюваних зв’язків. Інакше все б не було гнучким, з миттєвою адаптацією. От і виникало явище «Блукаючого Нерву». Що це- досконало ніхто не міг пояснити, але всі знали, коли це явище відбувалось, то тоді той, хто пізнав себе, світився особливим сяйвом.
Називалось це довірою до своїх відчуттів. Особливе сяйво випромінювало довжелезні інформативні хвилі, які дозволяли спілкування з кимсь, хто перебував навіть на краю Всесвіту.
Саме цю енергію Нейрончик і застосував, щоб в свою подорож мати нагоду поспілкуватись з іншими Органами, їх складовими, їх енергіями не виходячи з потоку Шляху згори донизу.

Світ за очі

Пройшовши пішки від Мозку до Скроні, малий раптово побачив велику площу. На ній хтось рухався і вкляк. Нейрончик почав махати йому і той хтось теж помахав. Страж гігієни почав був йти до нього, але той почав віддалятись. Тоді малий спинивсь і той теж. Малий повернувсь і враз уся площа повернулась наче сама в себе вивернулась і він побачив … самого себе!
- Оце так! Що це відбувається?! – Нейрончик аж отетерів від подиву.
- Що лячно з незвички?
- Хто тут?
- Це ми – Очі. Ти в нашім Полі Зору. Вітаємо!
- Це ви такі речі транслюєте?
- Звісно. Це наше вміння і ми цим користуємось. – Задоволені, що здивували, Очі засяяли ясніше.
- Цікаво. А я думав, що це дзеркало.
- Ну, в якійсь мірі так. Ти бачиш себе зі сторони, але твоя ліва сторона є дійсно лівою, а не відображеною правою, як от в дзеркалі.
- Це називається Самоаналіз, Підсумки, Висновки. – Додали Повіки. – Коли ми вкриваємо Очі для Сну, то Мозок збирає ці всі накопичені віддзеркалення і робить аналіз всього, щоб потім застосовувати.
- А якщо не спати? – Поцікавився Нейрончик.
- Якщо не спати, ми переповнюємо очні Судини інформацією… - почали Очі.
- Ми спочатку розпираємось від перевантажень, - перебили Судини речення Очей, - а потім лопаємось.
- От що ви все драматизуєте, - втрутились Повіки, - ви ж міцні.
- Так, міцні, -скривились Судини, - але з віком і без належного догляду з часом ми втрачаємо свою еластичність. Нам бабця архіви залишила, так там на картинках одні синці та крововиливи і купа тромбів.
- Та не лякайте ви так малого! – витріщились Очі.
- Мені не лячно, - запевнив Нейрончик, - але чому ви такі песимістичні, - звернувсь він до Судин.
Ті закректали, прокашлялись і протягнули:
- Така наша вдача. Це наслідок Роду. ВСД (вегето-судинна дистонія), чув таке?
- Шо ви мелете, - Повіки запротестували, - не приписуйте собі всі болячки та стан Душі.
- Душі? – Нейрончик здивувався. – До чого тут Душа, коли їм боляче?
- Вони тільки копіюють свою бабцю, це наслідок обмеженого прикладу поведінки в житті, але можуть виправитись. І вони знають про це. Та не хочуть.
- Не хочемо, бо ліньки. Чому ми мусимо тягнути увесь тягар на своїх плечах.
- Легше, легше, - запротестували Плечі, - ви реально перебільшуєте стан речей і дійсно присвоюєте роботу інших. Прилипали. Спробуйте свою функцію виконувати та вчасно в Системі ловити циркадний ритм, щоб відновлюватись. От тоді і жалощі до себе зникнуть.
Жалощі в цей час метнулись тінню за спину Нейрончика.
- Егей! А ну вилазьте, ви мені не потрібні. Кляті вампіри енергії та часу. – Зарепетував Нейрончик, бо знав, що вони, коли чужі, то тільки час марнують. Адже не можна допомогти тому, хто спеціально викликає жалощі, а сам нічого для себе не робить.
- Не дуже й потрібно було. – Жалощі ковзнули назад в кишені Судин.
- От бачите, це не ваша вада, - авторитетно заявили Очі. – Кишніть оте жалюгідне і вмикайтесь в циркадний ритм.
Судини мовчали. Бо то була правда.
Навколо почали гудіти, незадоволені роботою Судин та їх ставленням до свого життя, до себе:
- Незнання наслідків, непередбачування, безвідповідальність!
- Вони знають, яка вони важлива ланка в ланцюгу постачання і користуються цим, але занадто нахабно! Перестали виконувати свою функцію належним чином.
- Це все невміння чи небажання планування і призвело до ницого існування, а не повноцінного життя. Все прохають їм енергію позичити, бо власної не надбали.
- Але й брати на себе відповідальність за своє життя вони не хочуть! Їм так подобається!
- Хоч це й не сприяє  їх зміцненню та розвитку і погано впливає на нас усих, на увесь Організм!
Звідусіль неслись справедливі вигуки.
- Скільки обіцяли, що виправляться! Але знову і знову забирали допомогу та повертались до старого жебрацького життя, катаючись як вареник в маслі з наших допомог.
- А як же Душа з  цим пов’язана? – Знову перепитав малий Нейрончик.
- ВСД – це саме стан Душі. Не її робота. В цім стані Судин Душа не вмикається. А згодом  її стан погіршується, не спрацьовують зв’язки, сила її ігнорується, зневіра в себе виникає. Тому, насамперед, важливо Судинам пам’ятати про свою цінність для себе, дбаючи про себе самостійно, а не виставляти це іншим як докори, вимоги чи претензії.
- Бо ніхто не подбає краще за тебе окрім самого тебе, так, Нейрончику?  Адже ти знаєш, що хочеш. Інші не можуть знати цього. Те, що тобі дадуть для тебе може бути не важливим і не корисним, не потрібним на той момент.
- Звісно. Але Судини говорили, що хочуть, просили про допомогу?
- Говорили, але ми не можемо давати увесь час Судинам їхнє, втрачаючи власну енергію.
- Тим паче, що вони не хочуть задля себе працювати якісно! Не тримаються колективу. 
- Добре, матиму на увазі, що погана робота і хирлявий стан Судин є передвісником немічності, бо логістика порушена Дякую.
Судини то звужувались, то розширювались. Вони критику чули не раз. Але нічого не могли зробити з собою. Спадщина в скриньці постійно нагадувала про минулі важкі часи предків і спонукала до жалощів.
Смуток оповив всю територію. Гіпокамп увімкнув відео, перегляд якого випустив надмірні жалощі, сльози котились екраном, заполонили простір, винесли зайву напругу нікчемності становища. Але не змогли змити самих жалощів.
Нейрончик все це бачив і йому дуже закортіло згодом переконати Судини записати власні спомини про його Предків і їх відношення саме до Судин особисто. А життя Предків- то тільки їхня справа. І щоб надалі стало цікаво вести обмін та спілкуватись з Судинами, варто б переглядати ці спогади свого життя і присутності в них Предків, а не жити життям минулого, тим паче іншого.
Всі ці думки Нейрончик записав інформацією і, поки відбувався змив Смутку, скринька стала наполовину порожня без надмірного жалю. Отут малий в цей момент і поклав енергетичну сферу з записом і скринька вщерть заповнилась. Місця для роздуття жалощів не залишилось. Тепер справа тільки за Судинами. Час покаже чи використають вони минулий досвід Нейрончика.
Малий же, коли все вщухло, задав ще одне питання Очам:
- Як ви оте робите, що я себе побачив таким як я є… і не впізнав? 
- Ти окуляри 3D VR коли –небудь застосовував? Був присутній при цьому?
- Так. Траплялось на уроках. Для них застосовується подвійна картинка.
- А ти одну картинку, не подвійну, розглядав?
- Ні. А що б я там побачив?
- Якщо дивитись на таку картинку в цих окулярах, то вона розділяється на дві частини. Ліва переходить по екрану направо, а права –наліво. Скажемо, сидить кіт боком. Зліва в нього спинка, справа мордочка. То на картинці спинка стане справа, а увесь фасад кота розміститься зліва. І ти правим оком зліва бачитимеш праву частину картинки, яка мусила б бути справа, а вона зліва. А лівим оком…
- … я бачитиму спину кота, яка мала б бути зліва, але буде справа.
- Таке фокусування ми й тут застосовуєм. Цей фокус не завжди в житті видимий, тому і здається чудесним. Так бачать Мізки – минуле і майбутнє, так Тонкі тіла бачать. Тільки в них бачення в безкінечнім вимірі просторів. Вони обирають, згідно твоїх налаштувань, емоційних реагувань, що бачити, що втілити, куди тебе вести далі. А отже ти сам обираєш, тільки не розумів до цього як. Ми праві?
- Так, не розумів, що це все я. 
Нейрончик ретельно все записав. Виявляється, що не така вже він і маленька фігура. Стільки всього в ньому є. Він подякував Очам, Повікам та пішов далі на транспортну лінію -  Лімфатичну систему. По дорозі він розмірковував:
- А якби в мене були очі не 3D ? А, наприклад, 30D, то може б я побачив як Мозок? Побачив би Час, рух Планет, був би відносним Спостерігачем, величезним, як Всесвіт? Відчувався б так, бо насправді я точно дуже маленький відносно всього цього. Дивне відчуття незвичного побаченого. Воно на мене вплинуло. Я наче не був ніколи в Космосі. Звісно, що я бачив на уроках, в дитсадку ці речі від Космічного Вітру чув в казках, в оповідках. Але в мене відчуття, що я вже Знаю це все і бачив на власні очі!
- Звісно що бачив, - пролунав голос десь зверху.
Нейрончик різко спинивсь, що було йому не властиво. Енергії вихорцем завертілись навколо місця зупинки і закрутили посиленням енергію, яку називали чакровою.
- Ти хто? – Вдивлявся він в простір нагорі. – Я тебе не бачу.
- Я те, що називається «третє око». В цім скафандрі ти можеш бути поряд з кимсь і відчувати його незвичайний світ, хоч і через свою призму Переконань, але це максимальне наближення до реальності іншого, ти можеш в своєму світі дотикатись і визначати поверхню, дивитись і бачити, слухати і чути, їсти і відчувати смак, вдихати і відчувати оточення, рухатись і знати напрямок. От я саме з Роду «Шостого чуття».
- Я дивлюсь і чую тебе, але не бачу.
- Мене ти не побачиш, бо я і є ти. Очі тобі мене щойно показували, якщо вже так кортить бачити мене. Я відповім на твоє питання в самого себе про бачення Всесвіту. Так от. Ти бачив світ, ти був увесь час. Ти маєш пам’ять, але не пам’ятаєш, бо нема нагоди. Немає ще всих для цього необхідних умов. Не було. Але тепер вони стались і ти згадав те, що ти спостерігав- створення світу.
- Як так? Щось не віриться, – вирячив очі Нейрончик.
- А так. Ти був ніщо, що наповнювалось само собою, а з часом саме існування переповнилось.
- Як судини?
- Ну, майже схоже.
- І тоді все вибухнуло і зруйнувалось?
Нейрончик, звісно сказав те, що чув чи читав, те, що начебто всі знають.
- Ні. – Третє око заскрекотало з такого висновку, - от не знають і торочать, намагаючись пророкувати, а потрібно тільки робити далі свою справу і  всі Знання прийдуть. Але ж ніт. От і понаробляли всіллякі аналітичні інститути, які базуються тільки на минулому. А це так не працює. Адже сьогодення дуже мінливе і передбачення неможливе без врахування секретного потенціалу Джерела – надійності споминів.
- Ти говорило про переповнення і невибух.
- А, так. От що я тобі скажу, все не вибухнуло, воно почало впорядковуватись своїм, властивим окремо кожній частинці способом. А так як їх було безліч і всі вони так чи інакше взаємодіяли, то і відтворювався одразу кожен шлях впорядковування. Звісно, споглядачеві це б здалось хаосом. Та у вимірах все структуризовано і в порядку.
- Не міг би ти на прикладі пояснити? –Нейрончик аж упрів від намагання зрозуміти сказане.
- На прикладі…. На прикладі …- замуркотів голос, - на прикладі…. О! Береш ящик – це буде Вимір.  Насипаєш в нього цвяхи, які є проявами інших вимірів і от є три складові твого тривимірного простору: ти, ящик і цвяхи. Твій рух, коли ти трясеш ящик, спричиняє вібрацію, яка впливає на цвяхи. Почався рух енергій у взаємодії і згодом всі цвяхи ляжуть рівненько в цім ящику.  Ти вибереш один. Всьо! Вуаля! Відбувся Космос у Всесвіті. – Чітко відрубало Третє око.
- Знаю це. «Порядок» в «Хаосі».
- Саме так.
- То що, цвяхи в ящику від струшування впорядкуються?
- Звісно.
- Хм. – Нейрончик недовірливо глянув нагору, але не маючи досвіду з цвяхами, не заперечив.
Дискусія набула б тривалості, а в нього зараз необхідніші справи. Але йому кортіло ще уточнити дещо.
- То ти говориш, що не працює аналіз на минулому. А що ж тоді?
- Звісно не працює. Ти ж війну з вірусами бачиш. Наче вже було все вирішено. Але ж ніт.
- Так, та процес складний і триває.
- Не такий він і складний. Я не про нинішній стан. Я про складові аналізу.
- Переконай мене.- Нейрончик склав руки на грудях і прийняв стійку оборонну позицію. Він був переконаний у власних висновках. І навіть розумів, що зараз сперечається сам з собою. Але цікаво було, що вийде з цих сперечань.
Тим часом Око продовжило:
- Три складові: новизна, вигода, покращення. Як застосувати минулий досвід нині, з урахуванням майбутнього по-новому, вигідно, щоб покращене створити в майбутньому. А не прогнозувати його та не базуватись на результатах минулого.Бо прогнози –це оті гвіздки.
- Але ж це… як ворожіння.
- Це, малий, проектування свого майбутнього. Причому слід вказувати строки та точно знати, що ти хочеш і що можеш запропонувати в обмін. План. Всесвіт підтягне все, звісно, по його строках, але час важливий.
- Але якщо все навколо ламається! Всі проти тебе. Ти ж пам’ятаєш перші дні вторгнення вірусяк!?
- Звісно, пам’ятаю, - обурилось Око. – Я все бачу і все пам’ятаю. Ти теж, до речі. Але ж ти ігноруєш. Тому ігнорування призводить до непідготовленості і здається, що все руйнується. Але ті, хто готовий був, не проігнорував, ті встояли. Своїм життям. Ті змогли допомогти встояти і тобі. Вони дали тобі Час. Вони застосували минуле, трунком, наче пацюків, вибили першу навалу вірусу. Так, Печінка тоді ледь з розуму не зійшла. Але її ресурси дуже великі. Це ж вся Держава. А зараз ти бачиш покращення зброї, збільшення ресурсів, оточення. Ми всі пристосувались до такого сну, до їжі, до режиму. Адаптувались.
- Так бачу.
- А що прогнозували, виходячи тільки з зовнішньої оцінки ситуації?
- Та що що… що помремо. – Малий зворушено згадав, коли була перша атака вірусу. Він тоді відтяпав дебелу ділянку шкіри опіком. Мозок тоді волав, що така воля чиясь. Що не слід турбуватись, а тоді з М’язами побіг будувати сам собі перепони, щоб долати їх і виписати собі премію у вигляді смаколиків. В нейрончика зжались кулачки. Ледь не занапастили Організм. Вголос він сказав, - це пояснює деякі виникаючі моменти.
- Чуєш? - Гукнув він нагору. - Добре, що ти пояснило мені!
- Не має сенсу так репетувати. Я тут. Поряд з Серцем. Моя робота в трьох станах всього організму. Я обслуговую Пам’ять трьох систем: гори, серцевини, підніжжя.
- Як це тобі вдається?
- Тобі це дійсно цікаво? Ти вже дощенту повний новим.
Нейрончик кивнув:
- Так, дуже цікаво. - Хоча він дійсно був переповнений інформацією.
- Отже, коротко поясню. Я цілісну картину розділяю на пазли. – Третє око змінило інтонацію. - Це щоб тобі було зараз зрозуміло, що я кажу, по-твоєму. – І продовжило, - далі збільшую картинку пазлу, а там купа пікселів! І всі вони наче окрема картина. Інша. Вона має відношення до отої великої картини, в яку входить пазл.
Далі характеристику кожного пікселя визначаю за його кольором та розташуванням чи належністю до галузі. Згідно таблиці по номерах кольорової системи, яку стандартизовано.
- Добре. – Знітивсь нерозуміючи Нейрончик. Він заморився. – А як це на прикладі? Зможеш пояснити теж коротко? Ну, знаю я отой колір пікселя. І що? Куди мені його тулити?
- Так, кожен Орган має свій світ, свою роботу.
- А кожна Клітинка в Органі має свій світ і свою роботу. Так, так. Я це знаю. – Нетерпляче озвався Нейрончик.
- Авжеж. А кожна Система з Органами має свій світ і виконує свою роботу. Не перебивай, - око напружено забриніло. – Колір визначає певний стан. Але цей стан має відношення до предмету визначене окремим підкаталогом. От, наприклад, Червоний-це гаряча плита. Нагрів. Це теплий колір. А Синій –це холодний колір, але для галузі Зірки в Галактиці це більш гарячіший по температурі стан, аніж Червоний. Знаючи ці характеристики ти автоматично вже визначаєш, хто чим «дихає», який має склад, характер і що від нього очікувати, як це далеко по відстані, що може дати для обміну і так далі. Згідно з цим М’язи виконують свою роботу: міміка, рух, положення.
- А далі? – Поцікавився Нейрончик. Потроху щось ставало зрозумілим.
- Кожен Організм з Системами має свої стани та свою роботу в Середовищі. І це не тільки М’язи. Середовища теж мають різні стани: це особистий простір, ближній простір, суспільство … аж до Планет.
- А все це у Всесвіті має своє місце і виконує свою роботу. – Зазначив Нейрончик.
- Ото ж. Ти розумієш до чого я?
- Так. Розумію. Кожен, орієнтуючись в силу власних Знань, того, що набув в Школі, Сім’ї, Соціумі, асоціативно, згідно свого бачення, згадує та відновлює Знання, практикує, набуває нового Досвіду чи вивчає щось нове. Як от по кольорах ти наводив приклад.
Але розумний ще й прогнозує наслідки без шкоди.– Нейрончик відзначив для себе, що це має стосунок до Серця та його роботи. Він запитав.- А що є поза Всесвітом?
- Пляшка Кляйна.
- Що?
- Це коли наче ти всередині, але ти назовні і навпаки. Тобі пора вже. – Третє око дало зрозуміти, що розмову завершено. Та наостанок гукнув. – Не завжди можуть бути передбачені всі наслідки. І розумні теж можуть спеціально шкодити. Запевняю тебе.
- Добре, матиму на увазі. Щиро вдячний за таке спілкування.

Своє не тягне та не важке

  Нейрончик ступив у потік. Він стікав повільно по молочній річці Лімфи, наче ліфтом, до ліктьового Суглобу. Його думки роїлись та створювали геть зовсім нове електромагнітне поле, аніж було до цього. Знання малого поповнились новими даними. Його бачення світу теж змінювалось. Думка щодо чогось чи когось теж змінювалась. Знання поступово формували те, що є інші світи і всі вони мають право на існування, бо без декотрих, навіть шкідливих, не було б змін.
Проходячи область Передпліччя Нейрончик аж пригнувся і відчув неймовірний тиск. Тягар того, що несли на своїх плечах Плечі.
- Ого! Як тяжко! Тут що своя інакша атмосфера?
- Хех, звісно тобі тяжко. – Прогули Плечі.
- А вам що, не важко?
- Ні. Це ж наша робота! – Здивовано гукнули Плечі. – Нам подобається, ми створені для цього, зокрема розправлятись, щоб тримати Грудну клітку розправленою, а вона тримає Серце у вільнім положенні.
- І Хребет тримаєте прямо? – уточнив Нейрончик.
- Хребет сам тримається. – Плечі здвигнулись, - хто тобі таке сказав, що ми тримаємо Хребет?
- Але ж кажуть: «розправ плечі, спину рівно тримай».
- Це ж різні дії. Ми розправляємось, Хребет тримає. Ти їх докупи склав, але якийсь дивний висновок зробив. Подумай, який буде результат цих дій? Скажеш?
- Скажу. – Нейрончик розгублено продовжив згадуючи вивчене, - «Голову тримати гідно на плечах».
- Правильно, - схвально загули Плечі. – А що ж вийде з того, коли ти тільки на Голову звертаєш увагу, щоб її високо тримати?
- Здається я розумію! – Малий аж зрадів від думок, - це ж енергія «Вічна погорда», так? Зверхність!
- Саме вона. Погоджуюсь з твоїми висновками. Але коли, окрім Голови, ти думаєш ще й про Серце, якому вільно?
- То воно наповнюється свободою! Оце так зміна! Який перехід від погорди до свободи!
- А ще?
Нейрончик просканував те, що поряд є з Серцем. Ну, звісно ж, Легені!
- Легені! Тоді і дихається Вільно, і Любов до інших і до себе, в першу чергу, тече спокійною та впевненою енергією, якою можна поділитись. – Він згадав Серцеву бабцю, серце якої тендітне та водночас наповнене величезною Любов’ю, що огортає всих. Від цих думок йому теж стало так добре і так тепло! Що аж захотілось поділитись цими енергіями. - Я не можу це все тримати так довго! Мені зараз так добре, аж розпирає, але не розриває, як Судини! Це прекрасно!
За мить Нейрончик розхвилювався, бо водночас через переповнення і незнання що з цим робити, здавалось, він втратив, нитку, що веде далі. Увагу. Так він миттю взяв енергію завдяки квантовій механіці, як явищу. Але не знав, що з нею робити в той момент.
- Упс.– Промовив Нейрончик збентежено. – Це важко. Не підкажете, - він звернувся до Плечей, - тому що це не моє? Але ж мені цей  стан подобається та й цікаво, що я зроблю далі з цим. Та я от зараз в цю мить і не знаю. Що мені робити?! – Запанікував малий.
- Пострибай на місці поки що. – Засміялись Плечі. - От що я тобі скажу, малий, ти пробуй. За кілька разів: три чи чотири ти визначишся з Діями. Комусь віддаси свою енергію просто так, подаруєш, від цього вона збільшиться. Але коли ти задумаєшся, чому тобі не відповіли- зменшиться. Бо тобі не зобов’язані відповідати. Вони ж тобі не казали, що потребують. Це ж ти зараз вщерть переповнений Щастям і в тебе потреба поділитись, бо не знаєш, як цю енергію собі застосувати.
Ключиці, що спостерігали за розмовою, негайно втрутились, бо їм своє свербіло і байдуже, що це звучало майже недоречно, не за правилами ведення бесіди: 
- Авжеж, я пам’ятаю, як просиш почухати от там під Лопаткою, бо нам свербить всередині, а ці Руки, вони навіть не знають де те місце!
- А ти й психуєш одразу.- Скинулись Руки.-  В нас очей там нема.
- Не одразу, ми не психовані, але накопичене згодом дратує. – Образились Ключиці.
- То карту ділянок створи, і взагалі, - обурились Руки, - ми не повинні вам чухати щось там.
- Та не сваріться. Малий серйозні речі питає. І ми взагалі тут не голосно розмовляли, щоб ви втручались.  А ви тут …
- Ні, ні, -запевнив Нейрончик, який знав, що Гігієна Діалогу теж має свої вийнятки і Ввічливість практично спростовує всі негаразди. В такій ситуації важливо тримати свою увагу на власній темі. – Мені на прикладі дуже зрозуміло. Але ж ви можете дійсно карту зробити, або когось іншого попросити, почухати, зробити масаж, є ж такі послуги, те, що інші вміють краще робити. Професіонали.
- Бе-е-е, - показали язика Ключиці Рукам.
- Дит-са-док… - протягнули по буквам Плечі. – я продовжу? – Звернувсь він до Нейрончика.
- Звісно.
Плечі розправились і продовжили.
- Отже своє переповнення Емоціями і куди їх застосувати, коли не вмієш керувати ними та перетворювати в Енергію - це твоя потреба, от тобі з нею і вправлятись. І не чекати подяки, коли вивалиш на когось своє щастя.
Ще є обмін, коли ти щось хочеш. Говориш про це з різним оточенням, ближнім, далеким, зважаючи, що вони можуть дати, що ти можеш дати в обмін, запитуєш в них про це. Це спілкування. На те і є оточення, інші, ті, хто виконує своє призначення, виконуючи свою справу. Саме вони утворюють Систему Суспільство. Дбаючи про себе, заодно дбають і про тебе.
А коли спеціалісти виконують властиву їм роботу, то ти матимеш змогу скласти план, куди свою ж енергію, а не емоції, для своїх справ застосувати. Щоб вона збільшилась. Бо ти її віддаватимеш, коли ти хочеш, знаючи, що це тільки тобі потрібно. Це все і є різноманітне життя. – Засміялись Плечі, - і це прекрасно!
- Я вдячний тобі за таку цінну інформацію! Мені час. – Нейрончик помахав Плечам та їх поясу в площині.
- І тобі дякую, що поділився своїм станом Щастя. – Це Ключиці, Руки та Лопатки усміхнулись навзаєм.
Нейрончик згадав, як Серце розповідало, про Енергію події, яка впливає на місце, на оточення, на предмети і зберігає її. Так от як воно працює! Дуже цікаво. Оте щасливе місце перебування бабусі Серця який сильний потік енергії через спомини утворило! А він же тільки один раз переглядав те відео.

Мий руки після спілкування

Перетравлюючи цю інформацію, Нейрончик увійшов в Поле Шлунку. За цей час Мишлення Нейрончика змінилось. Він став менш емоційним, не плескав емоціями. Він просто спостерігав за плином подій. Визначився з увагою та пріоритетом того, що зараз у нього є Ціль, яку слід з усих сторін оглянути, понюхати, вислухати оточення, себе, помацати це, проникнути в стан Серця, спробувати навіть зіграти його роль, яку адаптувати під себе, застосовуючи власні наявні вміння, інструменти та матеріали, посмакувати задоволенням від цього. А може і незадоволення буде. А потім застосувати це на свій манер у власній справі. А далі покращувати здобуте. Потрібен План.
- Ух! Як же це цікаво! – Малий це вигукнув, але не вголос. Йому подобався цей стан. Емоція все-таки пульснула хвилькою врізнобіч.
- Хто тут такий неліцензований вештається? – Тут же забурчало з усих сторін. Стрес вже минув і Шлунок працював у звичайнім режимі.
- Це Нейрончик, - мовила Печінка, - той самий, пам’ятаєте?  - Додала вона. – Ет, що ви там пам’ятаєте, ви ж оновлюєтесь так швидко, що ми вже перестали й думати, щоб кожен раз запам’ятовувати імена та обличчя, - звернулась вона до Епітелію Шлунку.
- Ми й не наполягали, - фекнув Епітелій. – То ваша справа. Нам і так добре. Але ми мусимо реагувати на поле пристуніх, щоб знати який Фермент з Підшлункової взяти.
- Та можете не брати, Нейрончик робить свою роботу, він зараз вивчає «Гігієну Серця». І виконує практичне Завдання. Він у Лімфі, причому в скафандрі, який проводить всі енергії навіть на великі відстані, тому ви й відчули присутність його енергій. Так що працюйте спокійно. – Запевнила Печінка.
- Ну, ти знаєш, ми тобі довіряємо. – Епітелій далі працював, але вже без напруження. Тільки хмикнув, – Теж мені, «Гігієна Серця», от ще вигадають. Там і мікробів нема.
- Не бурчи.
- В мене суть така, - усміхнувсь Епітелій та з усим Кишківником, наче собаки з околиці на перекличці, перегукнувся і кожен на свій лад забуркотів, гикнув, пукнув.
- Та годі вже! – Засміялась Печінка. – Май повагу до енергій гостя, не спучуйся тут своєю шрапнеллю. А щодо «Гігієни Серця», то не тільки фізичні мікроби є на світі. Є ще й моральні.
- Лярва чи що? – Чули ми про таку. – Мерзотна стара, кажуть.
- Ну, лярви чи якось інакше, але вони наші сусіди і маємо знати, що такі є.
- А ще є Глистюкии-и-и-и, -  перекотився Кишківник валками.
- У вас що іншого оточення немає згадати? – бекнув згустком Жовчний. Ви ж малину вуглеводну перетравлюєте, а говорите про білок, та й то не вищого ґатунку. Думайте, про що говорите під час їжі. Я ж на білок мушу більше подати жовчі. Самі ж потім дорікатимете печією.
- Ато ж! А я потім хворітиму панкреатитом- розхвилювалась Підшлункова.
- Та ми соди в воді бовтнемо, от і попустить. Не вперше.
- Так і я прощо! – Рявкнула Підшлункова, - довели мене до хроніки і тепер содою поліруєте, як тільки щось не те зжерете. Вона ж не панацея!
- Таки ша! Ми про інше оточення не можемо згадати, бо самі гляньте, в нас втиснули немиту малину, що по вашому ми там знайдемо? Добре, що Білки розщеплення супроводжують кожен вуглевод, а не яйця глистюків. Їх без супроводу Імунітет викине геть, але ж іншого оточення і немає.
Я ще можу перерахувати те, що ще на немитій малині, – додав сам Шлунок, - поспілкуєшся з ними і одразу хочеться прийняти душ та вимити руки.
- Ага, чи виблювати. – Погодився Епітелій Шлунку.
- Причому на обидва отвори провести чистку, дристалищем, - зареготав Кишківник. Але потім сердито додав, – інакше, прийде отака наволоч з своїми законами і знищить всю твою ідентичність до щенту, якщо вчасно не проводити чистку та свідомий вибір харчування. І це стосується не тільки  вибору. Згадайте отой жор нервовий. Ненормальна Звичка заштовхувати все підряд і потім заїсти все це немитим виноградом, бо бачите, начиталось воно про корисні бактерії на шкірці, а після винограду, їсть випічку дріжджову і починається оркестр на фоні цунамі. Віруси та мікроби торжествують, плодяться, а разом з ними Імунітет хапається за голову від авралу, а глистюки правлять балом.
- Авжеж, ця наволоч зробить вибір за тебе, переконає тебе, що іншого світу нема, тільки їхній «вєлікій та немитий», та ще й запевнить, що це твій вибір, коли ти захочеш щось заперечити. І виведе з ладу усі системи організму, а там в усі боки полетить наслідок неконтрольованого вживання: і до клітин, і у Всесвіт через середовище.
- Та фе, досить вже про цього інвазивного сусіда. Маємо надію, що це буде остання війна, бо дуже вже багацько наслідків для всього світу проявилось.
- Ти теж про це подумав? – спонтанно, при згадці про сусіда, відригнув Шлунок, звертаючись до Жовчного.
- Всі про це подумали і у всих одна асоціація віднині.
- Я хочу їсти. – Сказав Рот.
- Ні, ти не хочеш! Ти щойно жер!
- Ви мені нагадали про початок вторгнення. Голова тріщала перші дні, а потім вимагала їжі. Я ж для мізків стараюсь. Їм цукор потрібен, глюкозка.
- Але ж зараз цього стану немає.
- А для мене є! – запротестував Рот, а за ним і Мозок зарепетував:
- Цукру! Цукру!
- Тихо! – Закричав з Лімфи Нейрончик. – А ну припиніть здіймати галас. Де ви зараз?
- Тут.
- Хто ви є?
- Печінка, Нирки, Мозок, Кишківник…., - донеслось звідусюди.
- Що в цім місці?
- Голод! – Гаркнув Рот. – Дайте пожерти!
- Та цить ти, - Селезінка та Підшлункова разом цицнули на пащеку. – Малий вірно говорить. Зараз в цім місці і в ближнім оточенні нічого не відбувається страшного. То звідки ця паніка? Нам ферменти скоро в банки треба буде законопачувати, щоб на ваш жор настачити! А причина в чому? В чому? – по черзі два органи виступали на площі Печінки. – Малий, говори, - вони підштовхнули голограму присутності Нейрончика вище.
Малий озирнув простір. Бачив роботу всих, яка зараз відбувалась. Інші призупинили швидкість роботи та теж оглянули одне одного.
- Бачите, все як звичайно. Але ви стресонули на спогад.
- Так, так, - запевнили всі. – Ми це теж розуміємо. Але що робити?
- То що вам насправді не вистачає? – Запитав Нейрончик.
- А що?
- Може Кисню? – Долетіло згори.
Всі, як один, повернули голови до Легень.
Ті, під прицілом поглядів, потихеньку почали набирати обертів:
- Без паніки, зараз всим все забезпечимо. Один, два, три, чотири – вдихаємо глибоко, наскільки можливо після випаленого вірусами простору. – Рахували Легені водночас пояснюючи реплікою про вірус, що їм теж не солодко зараз.
- Ви не виправдовуйтесь, ми всі знаємо становище після вторгнення, але дійсно, працювати вам доведеться трохи більше.
- Затримуємо подих, поки Гемоглобінчик перетягне увесь Кисень- один, два, три, чотири! Видихаємо: один, два, три, чотири! Павза, Гемоглобінчики, запихайте Вуглекислий, я почекаю. От так, увесь, увесь, дощенту його витискуйте! Увага, вдихаю! Один, два, три, чотири! Повільно! Готуйтесь! Павза! Один, два, три, чотири…. Видих! Один, два, три, чотири!...
- Ти диви, - зчудувався Рот, це вперше я перестав хотіти жерти та пожувати.
- І ми наче почуваємось краще… і ми… і ми… - загуло лунко та весело звідусюди.
Рот заявив голосно:
- Мені потрібна ця звичка!!!
- Я запишу завдання. Але ж це не все? Не може бути, щоб отак просто. – Недовірливо прогудів Мозок хоча водночас звелів Гіпокампу закрити цю скриньку спогадів, бо розум просвітлішав, з’явилась можливість подумати і зробити дію.
- Ніт. Не просто. – Нейрончик натомість розкрив свою скриньку Роду. Адже потрібна рівноцінна заміна Звички, коли чужу історію замінюєш на свою з власним сценарієм: «В моєму світі я встановлюю Правила і змінюю їх, щоб вести обмін». -  Малий уважно переглянув сценарій. – Тут сказано, що якщо є зайві об’єми ресурсів, то їх треба також відкрити, там енергія. Але це час. Потрібно скласти план своїх бажань, визначити потреби- що кожен хоче; пріоритети- що дійсно нагальне в момент часу; а ще переконання, що не зашкодиш ні собі, ні іншим. Бо енергія, що попре з блоків – шалена! А ще знадобиться терпіння у витримці, а не терпіння у жалюгідності, очікування, що хтось віддасть своє, і не терпіння в агресивності раз пораз атакувати, щоб відібрати чуже і при цьому таки здохнути, так нічого свого і не зробивши. Ми ж не глистюки? Хоч їх і багато, але вони не Всесвіт. 
- Та, їх як і вірусів, багато. – Промовив хтось.
- Як і мікробів.- Додалось зі сторони.
Тут почувся несміливий кашель, щоб привернути увагу до себе. Всі притихли та повернули увагу на дальні відстані, поза межами дискусійного середовища.
- Підтримайте нас. Нас не менше, - озвались Бактерії з Кишківника. – Ми величезне військо. Запевняю вас, підтримка нас дасть вам те, що ви забудете й не будете думати про хвороби чи ворогів. М’язи будуть гігієну автоматично правити, адже Нейрончик довів, що він гарний створювач свого життя, він гарний приклад для інших. А ми з Імунітетом потурбуємось і про зовнішніх, і про внутрішніх ворогів та недобитки. Разом ми створимо міцний Організм. Адже він у нас один- це ми самі і є. Давайте нам якісний настрій та їжу і ми вам майже всі вітаміни видамо для гарного стану та для продуктивної роботи. А чого не зможемо дати, то штучно доповнимо: вітамінчики в пігулках, сонечко дозовано.
За цієї розмови Печінка нейтралізувала поле від сумнівів та докорів, як своїх, так і всього Організму.
Нейрончик слухав це все і теж мотав на вус ситуацію.


Попутний транспорт

Час плинув крізь простір. Малий дістався ліктьового лімфовузла. Там пройшов ідентифікацію, отримав ТТН і його посадили на Транспортну Білкову клітину, що супроводжувала ослаблений Вірус до пункту призначення, де його, в якості навчального матеріалу, препарують новонародженим  Макрофагам різновиду Мікроглії. Це Макрофаги спеціалізованого призначення, як спецзагін особливого призначення, і їм завжди на навчання постачали натуральні матеріали, а не просто фільми чи картинки. Нейрончик роздивлявся живого злочинця наче якусь викопну знахідку.
- Хто це, -шепнув малий до транспортного білка.
- Вірус.
- Я прочитав на його нашивці в’язня. Але що за вірус?
- Ковідний мутований різновид.
- А-а-а-а, ми вивчали гігієну щодо його присутності. – Нейрончик пригнувся ближче до клітини Білка і додав ще тихішим голосом, - вгодований який.
- Авжеж, треба підтримувати його життя. Наче воно цабе якесь, нічорта не зробило для нашої Системи, а тільки податки на нього йдуть. І я взагалі не повинен це транспортувати, але так вирішили Мізки. Вони прочитали про толерантність та якісь закони ведення війни. Але я  впевнений, що оцей, - кивнув він на віруса, -тільки я відвернусь- встромить ножа в спину.
- Може тому саме тебе й приставили до нього? Бо ти не віриш всьому, що говорять. А чого ж його не знищать?
- Можливо, - усміхнувся Білок. – Я ж ще після отого опіку вижив, вони мене не змогли знищити. Мені, правда, Білки Імунітету допомогли, їх Кіборгами кличуть. А знищити його поки що не можна. Він матеріал, на якім навчають малечу, що є отакі пройдисвіти, що пнуться в Систему хапнути побільше і заволодіти якомога більшою ділянкою, знищуючи інший цивілізований устрій.
- Але ж він цим виснажує чи вбиває сам організм. Я вивчав про рак, збіднені інформативно, голодні білком та киснем клітини, які втратили свою ідентичність і стали самі недостатньо інформовані з надійного Джерела та ще й розповсюджували брехню та ниці ідеї. Таких одразу видно, вони мають основні риси – пиха, зневага до інших, заздрість і чекання, що хтось їм щось винен чи повинен дати або допомогти.
- Йому не важливо, що він вбиває. В нього своя Програма Життя.
- Розумію.
Нейрончик похнюпився, бо знав, що всі мають право на життя. І своє життя захищати потрібно вміти і самому. А для цього потрібні знання про системи, закони, права, обов’язки, дипломатичність, спілкування.
- Малий, ти не сумуй. Ми ж сильні. Зупинили ж тоді взимку це кодло.
- Та я не сумую, я знаю, що ми сильні. – Нейрончик згадав промову Бактерій. – Є Бактерії, хороші, ще наше військо. Але я ще не маю Звички про них дбати, думати, що вони є і хоч роблять свою роботу дбайливо, але потребують уваги та підтримки. Поповнення рядів. Бо наслідки повного нашестя дуже сумні, три роки гасимо оті вогнища. А це не просто обпечена ділянка шкіри, як 10 років тому.
- Та так. Так. Але ж і ми кріпші робимось. Досвід он який! Ми ж теж вчимось на них.
- А чому він так от довго живе і вгодований. Препарували б та й годі.
- Малеча, яку треба навчати, зараз росте повільніше. Це зумовлено віком Організму. Багато частинок Душі вже мають нові завдання і їхня тонка енергія вже формує нове життя, десь, колись, згідно свого призначення. А  щоб Вірус не здох раніше часу початку їх навчання, то й підтримуємо.
- Ти вважаєш, що Організм не старіє і не вмирає?
- Твій дід про це знає. В нього бурхливе життя було, але зараз щось він посмирнішав.
- Ви мого діда знаєте?
- Авжеж, знаю. Він був навідником в бригаді побратимів кіборгів, гарно вправлявся з системою і не тільки в нервовій кумекає. Ми разом з ним додому повернулись. І в дорозі вияснилось, що в нас спільні знайомі. Я з ним бачивсь кілька років тому. Він почав Чорну Книгу писати. Думаю, що там багато цікавого.
- Так, я бачив ту книгу, - Нейрончик розвів пальці рук, - оттакенна вже!
Малий піймав примружений і начебто сонний погляд Вірусу. Той наче і спав, але Нейрончик відчув, що ні. Окупант ще сильний і не збирається просто так покинути свою програму злочинної блідої нежиті. Страж гігієни і сам заплющив очі та скористався власним ідентифікатором, який колись йому надала не система навчання, а його мама. Йому потрібно було оновити інформацію про хворобливі стани, ліки, пріоритетність.
Мама передала йому родову генетичну інформацію нейронів. Нейрони мали короткий строк життя, особливо при зміні звичок, але теж мали свою скриньку Пандори. Ці скриньки містили смертельні прийоми Стерильної Чистоти навіть проти вірусу чуми. Ці прийоми завжди підкріплені були Ліками, які застосовували у всім цивілізованім світі. Вони мали мінімум побочних дій, тому що кожна цивілізована Система дбала про своїх громадян, про їх харчування, навчала як і де що взяти, обміняти, виростити, спожити, запастись. Нейрончик повторив інформацію про Білок.
Адже відомо, що тільки транспортний білок доставить ліки саме туди, куди потрібно. І ті не вештатимуться де попало, випадковим чином пошкоджуючи здорові клітини своїм хімічним складом. Але коли  біля частинки ліків відсутній Паспорт- ІНН Білок, наприклад Альбумін, то ліки будуть вигнані Імунітетом геть з організму. А Альбумін сам стає джерелом для побудови клітини важливих органів. Адже це його пріоритетне призначення в системі Організму, який потребує живити важливі органи. Альбумін тут як витратний матеріал. А якби його було вдосталь, то він був би інструментом доставки ліків, і водночас матеріалом для побудови органів.
А от коли його мало, то другорядні по значимості органи без достатньої кількості білка голодують, зношуються  і потім видають хронічні збої в своїм кволім безбілковім стані чи в своїй роботі.
Але ж і Альбуміни не беруться з повітря. Поступово вони виснажуються. Організм, який запрограмований генетично витрачати білки на Імунітет в третю чергу, втрачає здатність опору інфекціям. Виникає збій в усих системах. В цій ситуації, коли навіть поступить достатня кількість білка, то відновлення Імунітету буде теж не в першу чергу проводитись. Спочатку відновлюватиметься Структурна система, далі Транспортна, а вже потім тільки Імунна. Вкрай вразлива вона в цей час всих сприйматиме за «чужих», бо Білка на всих недостатньо, поки йде процес відновлення. Час, на все потрібен час.
Перебираючи спомини малий згадав, як на власнім досвіді переконався про важливість споживання різноманітної їжі, збагаченої Білком. Саме його Організм, якому належав Нейрончик в ті часи потерпав від пропаганди голодування. Чому потерпав? Бо в нього й так було мало Трансферину, що транспортує молекули Заліза до місця синтезу, а тут ще й халепа з відсутністю заліза. А воно дуже необхідне для нормального кровооббігу та забезпечення киснем всього Організму.
Шаперони тоді перепис населення проводили ледь не щодня, а те тануло на очах. Печінка стресувала. Кишківник виводив з жалем всі корисні речовини. Сечовий пахнув всима з’їденими вітамінами і ладен був втримати їх в собі, та що ж вдієш, він не міг цього зробити. Не здатен, але він добре виконував свою роботу. Та всі були тоді на нервах. Тепер от, відкладення жиру в об’єми стало звичкою, щоб запобігти пережитому енергетичному голоду. 
Малий аж сам потемнів від гніву на отаких «горе-пропагандистів», які не враховували особливості будови та функціонування Організмів, систем інших.
Адже на фоні зниження імунітету починали атаку віруси, глисти, які зовні без перешкод потрапляли в Організм і вже не виводились як чужаки, бо нікому було виводити і ….І тут Нейрончик краєм ока побачив, як щось чорне почало туманитись у самому кутку скриньки. Він скосив погляд і аж витріщив очі від несподіванки! Там, за клубками темного димного туману, промальовувались риси Чорного Серця!
Воно пульсувало і почало проектувати щось спочатку незрозуміле малому. Того аж затіпало.
- Це ж перші дні 10-тирічного опіку! – Затремтів від гніву малий Нейрончик.
- Чьто, тяпаєт от меня? – захихотів Вірус.
- Цить, - миттю зреагував Білок. – Теж мені, знавець Мови.
- Та я чьто, я норм.
Вірус затих і наче знову заснув. Мова його виснажувала. Він це вже знав, тому і хотів знищити її носіїв, але для нього, нагнати Страху на малого-це наче цукерку з’їсти.  Адже страх створював блоки і енергія текла або повільно, або зовсім ставала, створюючи Тригер, чи манівцями простувала іншим шляхом, додаючи жару тим органам, які цього не  потребували. Іноді доходило навіть до запалення.
«Всі віруси люблять, щоб їх боялися. Щоб про них нічого не знали. Адже страх- це спосіб управління всим Організмом. Для того ми і мутуємо, згідно програми. Дуже допомагають жовті ЗМІ, це прямо лагуна для нас, коли Джерело ненадійне. Ті ж ЗМІ розносять обіцянки-цяцянки про те, що ми дамо гарне життя дарма. На жаль, коли правда вилазить на поверхню, вони цим зміцнюють щоразу Імунітет, ці Ліки… все їм треба людство від нас спасати. А нащо? Вони всі мають коротке Життя, коротку програму, якої навіть не розуміють. Це ми могутні, ми їх звільняємо від нікчемного життя. Так, саме так. Нікчеми. Нічого, я ось свого пихатого горе- балакуна інформатора навострю, що той миттю здасть цього малого нишпору.»
З такими думками стикнувся Нейрончик. Чорне Серце їх от саме зараз перекладало і транслювало. Як тільки потік думок Вірусу зник, так серце немов розтануло.
Нейрончик роздумував, як він от зміг побачити Чорне Серце. Напевно його спомин-стан викликав гнів. І електромагнітне поле гніву має набір «+» і «-» в тім порядку, що й його власне Червоне і  сердцевого роду Чорне Серце. Потім треба буде в ДНК перепитати.
Нейрончик мовчки відвернувся від Вірусу. Нахилився до самого вуха Білка і прошепотів одними губами:
- Він знову мутує. Він дуже давно тут і призвичаївся до всього і в нього є сили.
- Ми готові до цього були. Щось таке підозрювали. Але йому для цього потрібен був, так званий, «зовнішній матеріал», яким ми зв’язуємось як Організм Людини з іншими, а далі з суспільством, а ще далі всі, кожен по своїх цивілізованих каналах, документально, зв’язуємось з Всесвітньою Системою Людства, щоб контролювати життя вірусів в їх власних тенетах, завадити їм захватити владу для хаосу, де зневажаються інші, хто не вірус та не глист. Причому, поруч зі зневагою та пихатістю, ці покидьки харчуються та користуються всима благами, що ми собі виробляємо, а вони просто крадуть їх, бо їм немає чого дати.
То таки вірно, хтось цьому Вірусу передав щось. Це зрадник. Або малосвідомий про наслідки, або маломаючий, ждунець, той, хто не бажає саморозвиватись, звинувачує всих в тому, що ніхто не хоче жити для нього чи  його життям.
- Напевне чужинець. Не може бути, щоб серед нас був зрадник. Це тільки чужинець. – Запевнив малий, а сам тим часом подумав про «пихатого» інформатора.
- Може бути і серед нас. Я одного разу стикався з таким випадком.- Запевнив Білок.
- Розкажеш? – Нейрончик аж перетворився на слух.
- Чом би й ні.  Але по прибуттю. Хоча, здається, що ти й без мене це взнаєш, -примружив очі Білок. -Зайва інформація Вірусу тільки на благо.
- Ти кажеш «зайва інформація». Це ж і є «зовнішня».
- Хм… - Транспортник замисливсь.
Згодом він відповів:
- Це, звісно, не моя функція, вести аналіз…
- Так, звісно.
- Але я можу, раз ти поряд, напряму це передати по вашим нейронних мережах?
- Звичайно, на те ми й Мережа. Ми виходимо за рамки Системи.
Малий хвацько послав імпульс з новою інформацією в Залу Нейронної Мережі. Це внутрішній інтернет. Там одразу прийняли доповідь. Запит від Зали прийшов тут же. Сигнал містив подяку. Дуже важлива ланка в ланцюгу діяльності таємної мереживної Служби Безпеки Організму була заполучена.
Ланцюг одразу засяяв чарівним жовто-блакитним світлом і став невидимим. Це Ефірне тіло почало приймати доповідь і називалось це - Інсайт. Здогадка, що підкріплена фактом в моменті життя. І от, коли зійшлись всі фактори, тобто визначено «моє бажання», складено план його реалізації, є інструмент та матеріали- починається робота. «Мурашки» пробігли по всьому тілу- це сильна енергія Інсайту додала імпульсу в силу Організму. Перша жирова капсула була відкрита. Енергія звідти вирвалась назовні і зараз потрапила в усі клітини.
- От би ще зробити звичкою думати про себе, де я, хто я, що роблю і для чого, - протягнув мрійливо Нейрончик, - щоб М’язи та Мозок автоматично це робили. Величезна робота передбачається. Так цікаво, як я змінюсьза рік! – Нейрончик здивувався. – Чого це в мене видалось оце «за рік»? Такий термін довжелезний для мого життя. Це ж нереально. Дійду до ДНК- запитаю.
Тим часом СБО отримали вказівки на затримання балакучого Білка стража, що носив Віруса на їжу, щоб той не відкинув копита.
Все відбулось таємно, Білок просто вже відслужив і відправився на пенсію. Тобто з почестями від Моноцитів та Гістіоцитів, що завжди організовували в цих випадках бенкет для особисто конкретного Білка, що добув пенсійного віку і на тім бенкеті його й перетравлювали – саме цю інформацію знав Нейрончик з підручників, які він надибав у сусідній системі. Страхітливе поводження з пенсіонерами. Саме там народився був батько Серця.
Нейрончик вважав себе занадто розумним, розумнішим за інших і вважав, що самотужки точно пізнає всі нюанси життя. Він був переконаний, що знати треба все і чужі звичаї.  Він прагнув знати і вивчати багато. Та малий не знав, що є моменти практики в кожнім Законі – ненадання всієї інформації, бо це загроза існуванню Джерела.
Природа речей така, що Інформація подавалась всим, але щоб зрозуміти її та вбудувати цей піксель в свій пазл, а пазл в свою картинку, а не в чужу – треба було прожити це. Бо непрожита інформація не несла всього від початку до кінця сценарію того, що відбувалось і за яких обставин. Незнання всього ланцюга подій та участі в ньому інших осіб несе спотворену картинку через чуже бачення світу. Адже в кожного індивідуальний набір «+» і «-», їх щільність, розташування, сила, здатність і т.д.  А якщо ще й без Практики, то взагалі –починається розквіт порожніх балачок, заготовки для ІПСО та нагнання страху забобонами від незнання.
Здається, що він починав розуміти, що без спілкування з іншими одним читанням не можна збагатити свій досвід. Як і отриманою інформацією від спілкування. Слід все співставляти з власними бажаннями, вигідним обміном, без шкоди собі, іншим, довкіллю.
Та й спілкування теж треба обирати з тим, хто налаштований на твою «хвилю», тобто зацікавлений. Бо може бути дивна ситуація.

Потрясіння

Вдалині щось гупнуло і відлуння прокотилось всима системами. 
- Що то було? 
- Оце? …Потрясіння.
- Так. Воно. 
Запала мовчанка. Нейрончик не міг далі терпіти: 
- То що то було? 
- Я ж відповів. – Сказав Білок. 
- Я не зрозумів. Ти перепитав: «Оце потрясіння?» і я підтвердив, що саме про це запитував. 
Транспортний Білок дивився на малого. Малий на нього. Далі він розсміявся і зчудувався такій ситуації:
- Це непорозуміння. Ой, вибач. Я ж не вчитель по душі, я Транспортник-далекобійник. 
Непорозуміння –це те, що зараз між нами сталося. 
А «Потрясіння» гупнуло. Це така енергетична хвиля, що інколи збуджує всі системи, виникає вона, мабуть, від неочікуваності та нестандартності ситуації. Трясе всих . Тому і має назву «Потрясіння». 
- Аааа, он воно що. Отакої. Це ж треба мати різні погляди на ситуацію. – Відреагував Нейрончик. - І ти подумав, що я словами: «Так. Воно» підтвердив сказане тобою, як ствердження на твою відповідь, хоча я мав на увазі ствердження свого запитання? 
- Ну, звісно. – Білок подивився пильно на малого. 
- Що? – запитав той.
- Здається твоя чи моя увага десь лине і відбувається непорозуміння. Або ж ми «кожен на своїй хвилі». Знаєш, малий, я не той співбесідник, з якого ти почерпнеш інформацію, яка тобі легко і гарно засвоїться. Я ж повинен своє робити- пильнувати дорогу і отого волоцюгу, розумієш? 
Нейрончик промовчав, відбувалось щось дивовижне в його внутрішнім світі. Там цілі планети змінювали орбіти, так йому здавалось. Він аж завовтузився на місці, перевірив чи не має активності Вірус, той спав. Нейрончик повернувсь до Білка і мовив: 
- Я всеодно запитаю, бо зараз тільки ти поруч. Можна? 
- Якщо зможу, звісно, допоможу. 
- Тоді просто послухай, я проаналізую вголос, а ти вже сам вирішиш, чи відповідати. 
- Добре.
- А чому оте Потрясіння , чому воно відбувається саме від неочікуваності та нестандартності? Мені здається, що Потрясіння – це показник зміни в Системі Переконань, коли приходить геть нове розуміння. Бо коли, наприклад, пишеш 25 способів вирішення задачі, а вона вирішується відомим тобі, але не врахованим 26-м способом, то неврахування викликає невдоволення та й по всьому. А от прихід нового розуміння –це якраз оте Потрясіння. 
- Хм…ти маєш рацію. – Білок здивовано глянув на малого. – Потрясіння має як плюсове значення і це наче «чудеса» звуть. А є ще мінусове значення. Це називають «карма», те, що відбудеться обов’язковго, бо ти переконаний в цьому, але спосіб зовсім незвичайний. З першого погляду навіть не зрозумієш, що це воно. Ти наче робиш геть інші речі, а підґрунтям є оця карма. 
Хоча все це тільки загальні поняття та загальне пояснення процесу. – Відмахнувся від подальшої бесіди Транспортний Білок. – Малий, мені це вже не цікаво. 
- Добре, бо це вже філософські теми. І в кожного своє бачення. 
Нейрончик відсунувся до вікна і спостерігав за тими енергіями, що відбувались в площині третього, нижнього поверху. Тут йшов рух не тільки донизу, а ще вбік. Тому їхня подорож стала на коротшій відстані тривалішою, аніж якби просто навпростець подолати шлях. 
За вікном минали цілі заводи, фабрики, кораблі з переробки продуктів, що швидко псуються, відбувалось пакування, тут же стирчали транспортні білки і, наче таксі, чекали своїх пасажирів- кур’єрів доставки. В когось був свій транспорт, хтось брав в оренду, а хтось ось так, брав таксі. В кожного своя робота, строки, тривалість.  
Раптом Нейрончик щось помітив за рогом будинку. Якийсь рух чи то тіні, чи то ще чогось. Поряд стояли стражі і сортували відходи. Може здалось чи якась лушпайка відлетіла. Малий вдивлявся вдалечінь та не помітив нічого. 
- Ти можеш мене тут висадити? 
- Можу. Але ж в тебе перепустка на мій шлях. 
- А почекати можеш? 
- Ти надовго? 
- Ні, - Нейрончик майже був переконаний, що тільки запитає і прояснить ситуацію. Але він ще не знав скільки часу може знадобитись і які відбудуться події від його зміни маршруту. Він додав, - я буду в полі твого зору. Постараюсь не затримуватись. Якщо що, я тобі махну рукою, що мені потрібно більше часу і ти тоді їдь в своїх справах. Адже тобі важлива твоя робота.
- Звісно, важлива. Але я зроблю перерву. Біжи. 
От вони й домовились в спілкуванні. Кожен зважив свої можливості.
І Нейрончик зробив крок в невідоме. 
Він потроху наближавсь до стражів-сортувальників і здалеку гукнув: 
- Добридень, панове. 
Ті, не відволікаючись, відповіли: 
- Добридень. Ти маєш повноваження тут бути? 
- Ні. але..
- Ти дієш не за протоколом своєї присутності.
- Так, але…
- Ти мусиш покинути цю територію. 
- Звісно, я це зроблю. Та …
- Негайно. 
Нейрончик був законослухняним і розвернувся вже до Білка, що очікував. 
Тут він почув тихе: 
- Пс-с. Пс. Псс. 
- Хто тут? – малий зупинивсь. 
- Це Нуль- ікс. Ходи сюди на хвильку. 
- Я маю йти звідси. 
- Я знаю. Але ж ти мене бачив? Тому ти тут? 
- Так, мабуть що так. Я щось бачив. 
- Ти не повинен був мене побачити, але якщо ситуація нестандартна, то мене , згідно Протоколу, викрили. 
- Ти втратиш роботу? 
- Ні, я досліджую та відпрацьовую саме невидимі засоби присутності. А це означає, що я знайшов слабке місце в знарядді СБО.
- Он воно що. Але ж ти бачиш, що я в скафандрі і можу дивитись і бачити, слухати і чути…
- Звісно, що я це знаю, - нетерпляче прозвучав голос Нуль – ікс. – Це входить в інструкцію засобу для покриття перебування. Тому мені потрібно, згідно Протоколу, провести допит. 
- Я не можу з тобою піти, мене транспорт чекає і в мене перепустка. 
- Я не кажу, що ти повинен зараз. Але ось мої координати, я тебе чекатиму. 
- Добре, - Нейрончик взяв рукостисканням набір координат і пішов далі до Білка. 
Та щось все ж непокоїло його. Наче вся ситуація відбулась трішки далі. Якийсь можливий збіг обставин? Адже кожен бачить через свої переконання. 
- Агов, Нуль-ікс, - малий ледь чутно гукнув, а ти тільки тут чи ще десь є в своїм костюмі? 
Якась тінь злилась з тінню Нейрончика і запитала:
- Де? 
- Отам за рогом, наприклад.
- Ні, там угіддя переробки і мені там нічого робити. Я тестую поле діяльності чужинців саме  тут. 
- Але ж вони можуть бути й там. Які вони ці чужинці ще бувають?
- Слухай, тобі потрібно знати чи я буваю там, чи ти зараз хочеш втрутитись в мою роботу?
Нейрончик здивовано дививсь донизу, звідки лунав сердитий голос і відповів: 
- Я не хочу втручатись. Але я, здається, бачив не тебе. 
Виникла павза. Нейрончик стояв. Чекав. Глянув на Транспортного Білка, що його чекав. Але не помахав йому. Почувся голос:
- Я що сама себе розсекретила, орієнтуючись на нестандартні дії нейронів, які описані в Протоколі?
- Угу. 
- Капець. 
- То що мені робити? Приходити до тебе потім на допит? 
Нуль-ікс знову довго мовчала, а потім видала наступне: 
- Я послала запит на твоє тимчасове перебування в тій зоні, де ти щось бачив. Заодно і собі доступ оформлю. Адже в мене його немає, позаяк я тільки тестувальниця, хоча так мрію створити щось своє. Детективне. Але немає ресурсів. Ти вчасно з’явився. І в мене така нагода, отримати дозвіл через надзвичайну ситуацію. 
- Добре. Я згоден. 
Нуль- ікс чекала запити через лінію Нейрончика. Чекали мить. І ось вони вже там, за рогом будинку. Обидва пропали з поля зору Транспортного Білка і той вирішив ще почекати, перш ніж почати непокоїтись. 
За рогом було темно, тихо. От там наче гриміло виробництво, а тут отака тиша зовсім поруч. 
- Ти щось бачиш? 
- Ні, а ти? 
- Теж ні. 
- А що це за сектор в зоні переробки? 
- Згідно карти, що вбудована- це Апендикс. 
- Ніколи не був. 
- Так, звісно, бо він вирізаний. 
- Себто, як це «вирізаний»? 
- Ну, видалений. Тут був бунт, якась стрілянина болю і от, коли він поширився, то, задля безпеки Системи Організму, його вирізали в буквальнім сенсі.  
- То його немає, але місце залишилось і воно просто закрите. – Резюмував Нейрончик. 
- Я є. –Пролунало одразу звідусіль, наче відлуння без голосу. – Просто мене немає у фізичнім прояві. 
- Очманіти! То ти існуєш!?
- То ми тебе відкрили? 
Навперебій запитали двоє дослідників. 
- Звісно, я існую, Мозок знає. Всі знають. І нічого ви мене не відкрили. Я не закритий був. Просто я не працюю в фізичнім сенсі. 
- Серце було праве, - тихо пробубнів Нейрончик. – Але ти і не споживаєш блага Організму.
- Шо? Які такі блага? – здивувався Апендикс. – Ти про що? Я ж кажу, що не маю фізичного прояву. 
- То ти привид? – уточнила Нуль – ікс.
- Ніякий я не привид. Я просто існую в зв’язку систем Тонких тіл. 
- Так Законом Природи передбачено, я це читав. Якщо навіть втрачена кінцівка в фізичнім тілі, то вона має Дух, записана в систему Тонких Тіл і при відтворенні протезом чи в новім житті знову буде мати фізичний прояв. Мозок через чіпи зможе керувати. 
- Вірно, малий. Кмітливий. – Апендикс хмикнув і додав, - а що ви тут робите? 
- Ми тут для дослідження. – Відповів Нейрончик. – Ось вона тестує… - і запнувсь. 
То Нуль-ікс затисла йому рота. 
- Нічого я зараз не тестую. Мені просто цікаво було знайти тиху місцину в організмі, щоб бути на самоті. 
- А, ну, тут точно тихо. Добре, будь тут, можеш приходити. Я не проти. 
- А ви тільки тут перебуваєте? Нікуди не ходите? 
- Нащо мені це? 
- Ну….,- малий шукав слово, -… прогулятись не ходите? 
Голос засміявся не лунко, знову наче відлуння: 
- Ні, не ходжу. Я ж в Системі ТТ, тобто прикріплений, згідно  Протоколу.- Голос на мить затих, а потім протягнув, -  Аааааа, стривайте, то ви певне, бачили моє астральне тіло? Воно літає. Воно не прив’язане. 
- Астральне тіло Апендикса? А хіба таке буває?
- Звісно, буває. – Буркнув голос, - В тебе воно теж є. Хоча ти про це не в курсі, здається. 
- Не в курсі. Це точно. 
Нагорі знову щось гупнуло і пронеслось відлуння. «Потрясіння» ,- здогадавсь Нейрончик. – Гаразд, мені пора. 
Він залишив Нуль-ікс та Дух Апендикса наодинці і швиденько майнув до Транспортного Білка.
- Ти забаривсь, ще трохи і я поїхав би. 
- Вибач, але дякую, що ти дочекавсь мене. 
- Хутко, приєднуйся, зараз дамо гону. 
Нейрончик заскочив на причіп. Білок перевірив стан Вірусу і гукнув: 
- Вйо! 
- Вперед! – Докинув Нейрончик, - шляхом цього безмежного всесвіту! 
І вони помчали коридорами Кишківника. 
Тим часом в темнім закутку відбувалась своя окрема історія. 
- Ти тут надовго залишишся? 
- Якщо можна. 
- Звісно, що можна, я ж тебе запросив. – Голос Апендикса повеселішав. – Ти можеш сюди принести свої речі, якщо хочеш.
- Ти надаєш мені куточок? – зраділа Нуль-ікс.
- Так, я не проти мати побратима по площі.
- Я тобі вдячна. – Нуль-ікс трішки зашарілась. – А можна я принесу свої картини? 
- Картини? Які картини? Тобто малювання? 
- Так, - кивнула Нуль-ікс. 
- Давай, неси, я хочу це побачити. 
Тестувальниця зникла несподівано і за якусь мить знову з’явилась, тримаючи в руках полотна та мольберт. 
- Ось! – Вона почала облаштовувати невеличку майстерню. 
- Дивно ти якось зникла, я не помітив. – Замірковано сказав Апендикс.
Нуль – ікс наче не почула. Проте вона знову себе посварила за необдуманий вчинок. Бо тестування –це взагалі –то секретне завдання, а вона от ще тільки-но стала до цієї роботи, а вже вдруге проявлена. 
- Ти маєш надзвичайну швидкість? – Знову торкнув тему Апендикс.
- Ні, тут темно. – Знайшлась що відповісти Нуль-ікс.- Може тому ти не помітив.
- Можливо. – Власник місцини задумався. – Тупикова ситуація. 
- Готово! Дивись. 
Нуль-ікс розвернула мольберт фасадом на місце, звідки було чутно голос Апендикса. 
- Гарні кольори. Ти десь навчалась  їх поєднувати? 
- Що ти, ні, я потайки. Я ж з Роду інспекторів. 
- То й що? Вам заборонено малювати? 
- Ні, але батько не хотів і чути про це. В мене, він сказав, є талант детектива і я повинна його розвивати. 
- Ти розвиваєш? 
- Де там, - Нуль –ікс похнюпилась. – Мені дають інші завдання, - вона підбирала подумки слова, щоб не бовкнути зайвого знову, – я на побігеньках так би мовити. 
- Ти кур’єр? 
- Щось схоже. Я вбудовуюсь в колектив, придивляюсь.
- Ясно. – Змарнів голос Апендикса. – Ти штатна одиниця. І говориш штампами, не від себе.
- Так. – Тихо прошепотіла Нуль-ікс. - Я штатна одиниця. 
- А ти пробувала шпигувати? 
- Шпигувати? За ким? Нащо? – Насторожилась Нуль-ікс.
- За кимось. Для сюжету. 
- Якого сюжету? 
- Ти ж малюєш, в тебе талант до цього. І ти сказала, що ти маєш талант детектива. А це творчі професії. І там, і там політ фантазії. Та що, якщо ти поєднаєш ці свої здібності? І твій друг он теж з своєю цікавістю дізнатись все тобі дуже підходить. Мабуть ви тому й здибались.
- Не розумію. Ми геть різні! -Нуль-ікс все ще була насторожена, бо не хотіла відкрити свою професію, яка мала секретність. Адже за нею були інші, що не хотіли свого викриття. Ця настороженість вибудувала в Нуль-ікс миттю купу блоків і її енергії потекли кубами, заважали почути те, що говорив Апендикс. Та, здається, недарма вона прийшла в професію секретників.
- Та розслабся. Ти аж занадто стала колюча. Я нікому не скажу про твій художній світ. Тут ніхто й не ходить. Але я от що маю на увазі. – Дух помовчав і докладно відповів, підібравши слова, що не тиснутимуть на його мешканку. – Ти в картинах відображаєш навколишнє, а що, коли ти простежиш за кимось непомітно та відобразиш внутрішній настрій того, як хтось виконує щось чи відпочиває, так ти пробувала? 
- А чому непомітно? 
- Не всі показують своє справжнє єство, стан. Майже всі носять маски і грають ролі. От ти. Я б не подумав, що ти малюєш. І не сказав би, що ти детектив. Але ж ти робиш перше гарно, а другого ти прагнеш. 
- А як я виглядаю? Яку маску я ношу? Яку я роль граю? 

- Ти говориш про те, що ти не в колективі, ти не вписалась в нього, але граєш роль колеги. Так?
- Так, - протягнула Нуль-ікс.
- А ще ти граєш роль гарної доньки.
- Ну, так. А хіба це погано?
- Звісно це добре. Для інших. Ти нікому не завдаєш шкоди, не заважаєш. Ти зручна. Але ж де тут ти? В своєму житті де ти? Хто ти отам під маскою і без ролі? Яка ти справжня колега, в якім колективі? Яка ти донька є справжньою?
Нуль-ікс розгублено мовчала. Все сколихнулось враз, купа сліз переповнила всю її і враз стіни кубічного блоку розтанули та потекли чорнилами в темний закуток. Відбулось Полегшення. Тестувальниця схлипнула і потім неслухняними губами мовила:
- А я не знаю де я, я ж шукаю себе. Я вчусь і я ще мала.
- Так ти знайшла! Он які картини! А ти що? Ти трусишся над тим, що тебе виженуть з роботи, яка тобі не подобається, боїшся втратити батька, який бажає тобі тільки добра. Ти з ними говорила?
- А що я скажу?
- Те, що серце твоє говорить. Тільки підбери слушну мить. Не рвись отак одразу. Ти ж не хочеш увірватись в його світ, хоча він і так тебе прийняв в нього, з Любові до тебе. І ти не хочеш в його світі  виставити себе на п’єдестал та знехтувати відносинами?
- Ні, не хочу. Але ж миті може і не бути.
- Вона завжди є. Треба тільки сказати щось на зразок: «я б хотіла поговорити, в мене є важливі для мене речі і мені потрібна твоя допомога».
- А якщо він чи вони не допоможуть? Не зможуть, наприклад.
- То тебе всеодно почують. І матимуть на увазі, що в тебе є свій світ, який ти нарешті проявила і радо допоможуть знайти тих, при нагоді, хто допоможе тобі. Адже про твій істинний світ ніхто не здогадується. Вони всі діють тільки згідно правил в кожній системі. Узагальнюючи.
Апендикс мовчав, спостерігав. А Нуль-ікс думала. Згодом вона сказала:
- Знаєш, Апендикс, я ж ночами не спала, малювала, самотужки вивчала все це.
- Ти робила важливу тобі справу. Але ти могла цього навчитись «легально», в школі.
- Але ж я з іншого Роду.
- То й що. Хіба детектив- не прояв твого Роду? Підбери слова, які тобі самій це доведуть- переконай себе, так щоб зігріло душу і очі засяяли. Тоді зможеш це переконливо іншим донести. Всим єством. Без виправдань, а саме ти знатимеш себе і що ти хочеш.
- Здається ти мене вивів з тупикової ситуації. Дякую. Я навчусь бачити себе в своєму житті.
- Це прекрасно. Але більше не гай часу на нехтування свого життя. Я маю на увазі й те, що ти ночами звикла малювати, перекушувати на ходу, забувала чистити зуби- твій час йшов на хованки від батька. От мені цей всюдисущий страх… Але при цьому ти всеодно виконувала свою роль таємничого детектива.
- Ого! Як ти так влучно описав це все.
- Так, це проявлення твого Я, без маски. Тільки воно спотворилось страхом і ледь не зіпсувало тобі життя. То пробуй, простеж за мною, намалюй мене.
- Але ж ти Дух! Я тебе не бачу!
- А ти серцем глянь.
- Це фантастично! Як я не подумала...
Вони обоє замовкли. Завдання було складним. Кожен знав, що відбувається стеження і це наче лови звіра відбувались. Але стало цікавим спіймати момент. Тому Нуль-ікс вирішила розрядити напругу простою розмовою. Вона почала розповідати про своє життя, в якийсь момент перейшла запитаннями до Апендикса про його життя до фізичної смерті і слухала, слухала….слухала. Слухала, як змінюється тембр голосу Духа. Вона заплющила очі, перед нею вже вимальовувалась картина того, яким був цей відросток за свого життя, як він витримував напругу владної зовнішньої матері. Як не знав, що робити в ситуаціях, коли інший мав силу, більшу аніж в нього. Більшу владу. І як він не зміг витримати, спочатку запалювався, а потім розірвався. Замість того, щоб просто сказати «ні», поговорити. Означити своє місце в житті. «Здається, в нього є власний досвід».- Подумала Нуль-ікс.
Раптом Нуль –ікс промовила, коли вже запала тиша:
- Я намалюю, як ти взяв свій світ з собою і полинув в Космос. Де тепер в тебе все добре.
- Я чекатиму глянути на це.

Тригер

Тим часом, Час плинув в просторі і відбувалися ситуації в житті кожної клітини. Це була їхня робота. Навіть просто перебування мало свою історію, початок та кінець. Наче камінь на дорозі, що спостерігав за всим, що проходило повз нього. 
Зараз цим каменем був Тригер. Він мовчки спостерігав, як мимо нього по лімфатичнім потоці пливе черговий транспортний Білок, ось він минає 4-й поверх і зупиняється. Там зараз проходить інспекція. Тригер мовчав. Ситуації в житті інших створювали плин їхнього життя. А де було перехрестя кількох життів, там виникала подія. 
« - Як добре, що до мене це не має жодного стосунку» - майнула думка Тригера. І тут же його життя, сповнене спокою, перервалось різким рухом. Його підкинуло і Тригер врізнобіч загарчав внутрішнім неспокоєм. 
- Що ти знову твориш! А ну стихни! - Закричали М’язи, - не заважай скорочуватись!
- Та не можу! – Гаркнув Тригер. – Це некеровано! 
- Та невже? – М’язи намагались працювати ритмічно, але ця зв’язка стриманої та заблокованої енергії ніяк не ставала еластичною. – А ти пробував?!- І кинули зі злістю, - чортів камінь. 
- Я не камінь. Я практикую «каменя на дорозі». 
- Хто тобі цю ідею підкинув? 
- Мозок. Він читав, що це допомагає. 
- Але ж не допомагає! – М’язи смикали скуйовджену та хаотично пульсуючу ділянку, яка раз по раз ставала все твердішою каменюкою і заважала нормальному проходженню інших енергій. 
- Не допомагає, - сьорбнув носом Тригер. 
- То зміни щось, - гавкнули зі злом М’язи і погнали хвилю енергії поза контурами місця Тригера. – Теж мені, йога знайшовсь. Спочатку випусти свою злість, рухайся ритмом, а не лежиш-лежиш і починаєш сіпатись. 
- Я вже пробував. Це твоя методика, сила –це не моє. 
- Авжеж не твоє, - буркнули М’язи і перестали звертати увагу на цей біль. 
За цим спостерігав Білок та Нейрончик. 
- Що там за лемент? – Запитав Нейрончик. 
- Це ж М’язи, вони живуть цим, трішки злості, трішки крепатури в них присутньо, коли залежуються занадто та не розминаються добре.  Від цього легкий приємний для них біль. Вони ростуть, міцнішають і отримують задоволення. 
- А ото хто, такий темний та опуклий? – Тицьнув пальцем в скло малий.
- Тригер. То теж М’яз, але з переповненою енергією. 
- А чого він її не випустить назовні? 
- Не час, не місце, немає для цього створеної ситуації, напевно. 

- Так нехай сам створить, в чому справа? 
- Він не вміє. Для цього потрібно, здається,  зовнішнє стимулювання. 
Тут же полинув гуркіт повсюди. Почався землетрус. 
- О, як невчасно. – Застогнав Білок.
- Здається М’язи перетренувались. – Теж протягнув Нейрончик. – Тепер ми тут застрягли? 
- Тимчасово, але так. Рух буде з заторами, краще перечекати. 
- Я тоді прогуляюсь.
- Куди? 
- До Тригера. Розпитаю, що там за проблема.
- А, ну йди. – Білок перевірив замки на Вірусові і задрімав. 
Нейрончик миттю дістався місця Тригеру. 
- Привіт, - сказав він, - чого такий сумний та засіпаний? 
- Привіт, -відгукнувсь Тригер, - та, є проблема. 
- Розкажеш? 
- А ти що можеш допомогти? Тут вже мені нарекомендували більш авторитетні, ніж ти. Тільки толку від цього-  нуль, бо тимчасово. 
- Але ж не нуль, якщо хоч якийсь період є? – Заперечив Нейрончик.
- Воно-то так. Але, - Тригер сіпнувся і затих, - розумієш, мені й так непереливки і від спокою, і від руху, а інше ще ніхто не придумав. 
- А що саме? Розкажи. Інколи просто сповідь не завадить. 
- Сповідь? Що ще за сповідь? 
- Ну, це монолог в парі. Я це вивчав на уроці «гігієна спілкування». Це коли ти попереджаєш, що зараз будеш токсичним, але тобі це потрібно. Спочатку та ниєш, соплиш, нудиш комусь. Потім ти набридаєш всим, далі ти все це виписуєш в зошит, діалог сам з собою чи з кимсь уявним, потім ти викидаєш написане  рвучи на друзки з насолодою, повільно чи шматуючи. А потім вже розумієш, що є зовнішній світ, твій світ, інші світи і ти можеш з ними контактувати вільно. Але важливо попередити, що тобі потрібно: допомога чи просто вислухати. 
- А ти ось це бачив? – Тригер тицьнув собі в груди, - ось, бачиш, воно отут, болить! Як мені з оцим нити і соплити, коли мені вбити когось хочеться, а не нюні розводити. 
- А чому тобі вбити хочеться? – відступив на крок назад про всяк випадок Нейрончик.
- Не знаю, мене все дратує. Все не по-моєму. Всі живуть своїм життям, а до мене байдуже. А я ось є. Нащо мене тоді створили? 
- А нащо тебе створили? Ти якого Роду? 
- М’яз я. Звичайний М’яз. Був колись ним. 
- І що сталось? 
- І втратився.
- Що? – ошелешено вигукнув Нейрончик. –Вмер?
- Вмер, але не фізично. Фізично я присутній. Духом я впав. Розумієш, мені всі говорили, що треба економити сили, не перериватись навпіл, не перенапружуватись. А я їм назло, бо я хотів перерватись, напружитись, досягти, бути першим? 
- Нащо? – запитав Нейрончик.
- А щоб відстали від мене! А то всі такі: «треба», «є таке слово – треба», «швидко давай думай», «гуляй, бо це корисно», «он диви, які твої брати», а я не хотів! 
- А що ти тоді хотів? 
- Виспатись. – Тригер заплакав. – Я ніяк не міг виспатись. То в школу, то в садок, то уроки, то гуляти виганяли, то їсти, то допомагати…
- Чому ж ти не сказав про те, що хочеш спати? 
- Я казав!- Крізь сльози мовив Тригер, -  і мене вкладали, але я не міг спати по розпорядку. Як я лягав, мене аж вштирювало, я не міг заснути. 
- Ти свою волю не проявляв, так? – Нейрончик сумно уточнив.
- Так. – Сумно відповів Тригер. – Я й не знав, що хочу. Увесь час напруга, щоб відповідати статусу в ролі гарного сина. Чесно кажучи, від напруги, мені й подумати не було як. 
- А зараз ти можеш проявити її? Волю. 
- Як, коли в мене ось це. – Тригер обійняв свій опуклий живіт та груди.
- Я знаю, але що ти зараз хочеш? 
- Позбавитись ось цього. 
- Я можу в тебе його забрати, - протягнув руку Нейрончик. – Ось, дивись, воно в мене. 
Тригер обм’як. Його структура враз стала наче каптур, бовталась та була не пристосована до скорочень. 
- Дай сюди назад! – Перелякався стану Тригер. Та й що про нього подумають інші м’язи чи оцей пуцьвірінок. Він схопив кам’яний згусток енергії і запхнув його назад собі в груди. – Йди геть. Ти не допоміг. 
- Я ж забрав його в тебе! – Отетеріло вигукнув Нейрончик. 
- А я не знаю, що я робитиму отакий слабкий і без нього! Що ти допоміг? Це моє, не чіпай! 
- Тю. Шалений. – відповів Нейрончик і відплив від Тригера. 
Поряд завертівсь вихор, це увімкнулись прибиральники,  і почав змітати те, що пообсипалось від землетрусу. Білки потроху настягали вітаміну С та білкової маси. Штукатури заробили пробоїни в м’язах. Масажисти відновлювали рухові властивості м’язів та розминали шрами. А м’язи, вони плескались в променях тепла і турботи про них. Вони росли. Нейрончик стояв осторонь і спостерігав. Він хотів допомогти, але щось не так вийшло. Мабуть тому, що в нього не просили про допомогу. Щось маслянисте та тепле торкнулось його ніжки. 
- Ой, що це, - малий струснув ногою та переступив на інше місце.
- Це я, Лінь. 
- О, я знаю про тебе.
- Знаєш? Як це знаєш, коли я тебе ніколи не бачила. 
- Я вивчав тебе. Ти різновид сну, відпочинку, релаксу, задовлення і водночас туги, депресії, жалю, виснаження.
- Вигорання.
- Так, вигорання, це для Тонких Тіл виснаження. 
- Не знала, що мене вивчають. – Засяяла та чорним та липким блиском. - І як я тобі? 
- Ти липка. Але така вже твоя структура. 
- Ну, так. Така вже я. – Лінь потекла до ноги, але Нейрончик відступив. – Та ну, - мовила Лінь, - я ж тебе не чіпаю. 
- Мені не приємно. Не торкайся мене. 
- Добре, не буду. Але чому ти тут? Це ж не твої тут енергії витають, і ти не властивий тут. 
- Я мимо їхав. 
- А, зрозуміло. – Лінь крутнулась, щоб вихорець не змів її. – То їдь собі далі.
- Ти мені вказуєш? Отакої. – Здивувавсь малий. – Що тобі до того, що я тут. Це мій Організм, я в нім, а ти зайда.
- Ти мені заважаєш. 
- Он як. – Нейрончик збагнув, - то це ти тут важким каменем лежиш отам проекцією? 
- Не я. То він сам. Але це моя царина. 
- Ти всього лиш застояний різновид того, що я перерахував. Незбагненний та невизначений. 
- Брехня. Я маю назву – Лінь. 
- Так, але ти побічне явище. 
- Я не явище! Я особа! Сам сказав, що мене вивчають.
- Авжеж. Особа – підняв на кпини Нейрончик це створіння. – Подивіться на неї, Особа, - гукнув він. – Агов, Тригере, ти себе бачив? – звернувся він до колишнього М’яза. 
- Що? Я не чую. 
- Я кажу, ти себе бачив? Ось ти тут! Диви! – Нейрончик тицьнув на в’язку калюжу, що розпласталась. 
- То не я. Я тутечки, - буркнув Тригер. 
Він спостерігав за всим, але йому було байдуже. Він з усих сил намагався втримати свій вантаж згустку. Страх втрати і змушених дій далі заполонив його єство. 
Але ситуація спілкування в житті Нейрончика і Ліні вже відбулась і це спровокувало з’явитись знову думку в полі подій Тригера: «Добре, що то не я і не зі мною». Звісно, що ця думка тригерила Тригер і той спрацьовував внутрішніми токами напруги свого положення. 
- Ай! – аж підскочив сусідній М’яз і дав копняка Тригеру, - та ти заспокоїшся чи ні? 
- Я не винен. 
- Та ти задовбав вже всих, - накинулись на нього М’язи. – Іди он кудись і там тригерни, коли вже така жага випендритись! 
- Я не випендрююсь! – зарепетував Тригер! – Це ви мене задовбали всі! Всі такі правильні, такі підтягнуті, треновані, благополучні! 
- А що тобі заважає бути таким? Самим собою? Йди й тренуйся. – аж оторопіли навколишні М’язи. 
В тиші пролунав голос: 
- Згаяний Час йому тягарем. Він шкодує за ним. – Це Нуль-ікс, що скористалась попутнім  вихрем та примчала на нім сюди з цікавості застала цю картину подій. Вона хотіла її згодом зобразити. Назвати «Фенікс з попелу».
Нуль-ікс же мала властивість детективу і передбачала події,  вела аналіз минулого, вивчаючи всі деталі ланцюга, від початку до ймовірного кінця, чи кінців. Саме цим, своїм потягом до краси, вона створила поки що примарену реальність, де Тригер зникає і відроджується М’яз. Вона мала вплив оточення власними мріями. Це про її діда записанов Чорній Книзі діда Нейрона: «коли я сам себе спасаю, то навколо тисячі переймають мої дії». От така була сила думки і в онуки. 
- Оце так. Увесь час ти тягав не енергію, а втрачений Час? 
- Не знаю. 
- То подивись! А ну, що в тебе там. – Обступили його інші. – Покажи, давай, який той Час. Давай, всим цікаво!
Тригер засяяв по площині оточеною увагою до нього. Виявляється можна бути і корисним в такім становищі, і взяти користь- проявити і безболісно поступово віддати свій тягар, який вже так, чесно кажучи, йому набрид. 
- От тобі й на. – Мовив Нейрончик, - відбувається ціла Подія. Але ж як дивно ота «карма» спрацювала і виконалась-таки в житті Тригера, він мусив колись же стати самим собою- М’язом. От і стає ним! 
Тут же опустилось простирадло Простору, Гіпокамп засвітив проектор і почались відтворюватись події. Сюжети блимали та виривались з минулого життя Тригеру. Кілька разів стрічка переривалась і тоді то темрява, то біле полотно зависало. 
- Біла пляма, - хтось подав голос. – Це ж відсутність мрій. 
- Авжеж, відсутність, бо немає енергії на них. 
- Ану, відмотай назад ще Час, звідки це почалось. 
Тригер слухняно відкрив згусток і звідти полинуло: 
- Ти мене не любиш! 
- Любчику, та з чого ти взяв це? 
- Тому що ти мене заставляєш все робити, що я не хочу, а я хочу спатки. 
- То лягай і спи. 
- Не наказуй мені. Я коли захочу, тоді й спатиму. 
- Та я не наказую, але є режим. Я тобі пояснювала, як важливо вчасно спати…
На екрані виникла матір та М’язик. Вони сперечались, як завжди. Матір не хотіла, щоб її син виріс безвольним та слабким. А М’язик волів виспатись, щоб займатись своїм спортом, йогою. Мати ж надала всі можливості для цього, але й тут не вийшло. 
- Нічого не розумію, - втрутився Нейрончик, - але ж тобі все давали і предоставляли, чому ж ти не брав? 
- Бо не треба мені чужого!  Я сам хотів омріяти, вибрати каремат, обрати тренера, носки, сумку, купити самостійно все це. А мені давали енергію, та контролювали, щоб я щось таке не купив.
- Так он в чому річ. Чом не сказав? 
- Так я ж малий був, а малі в нас в сім’ї не вирішують, їх батьки навчають. І достатньо енергії я не мав на це. Та й вони не мали багато. Програма їхнього життя інша.
- Воно-то так, історію не зміниш, що було –те було, але ж зараз ти можеш сам все зробити! Написати власну історію!
- Можу. Але ж я вже застарий. Пізно. 
- Хто тобі це сказав? Всим байдуже на твій вік. Бери й роби своє. 
- Так, звісно.- Підхопили навколо. – Роби так, як тобі зручно, своїм темпом. Це ж твоє життя, твій досвід. 
Тригер дививсь на порожню торбинку свого горя. Туди прослизала Лінь неквапом, так, щоб її не помітили та не вбили зовсім, без утилізації в надію. Він зав’язав її і віддав прибиральнику. 
- А де ж мій згаяний час, я не розумію? 
- Він вивільнився, ось ти отримав його зараз. Бери й роби, що ти хочеш, -сказав Нейрончик. 
- Ви чекаєте мене, що я робитиму? Командна робота? І взагалі, як ви без мене тепер? 
- По-перше, ми не чекаємо від тебе досягнень, але завжди раді будемо їм, адже ми зможемо позмагатись, це ж несе родзинку в наш рух. – Загули М’язи. 
- По- друге, можливо дійсно ти не для командної роботи. Йди шукай своє оточення, це, здається, площа релаксу, там постійно потрібні тренери з навчання, - докинув хтось з натовпу. 
- А по-третє, - запитав бувший Тригер, - що ж ви без мене? 
- А хто тобі сказав, що ти мусиш з нами панькатись? 
- Хехе, модель поведінки Матері, піклування занадто багато, тобі не здається? 
Всі засміялись і голосніше за всих бувший Тригер:
- То я виявляється копіював Матінку? Оце так кіно! Оце так фільм! 
- Та точно, ніхто б не збагнув без оцього розкручування Часу назад. 
- І не треба було. Просто потрібно було спілкуватись. – Нейрончик усміхнувся. Йому стало гарно, що не треба доста знати, треба тільки робити свою справу та спілкуватись.
Він поволі пішов до Білка, гамір вщухав, енергія щастя і волі потекла по променях нового кіно, яке транслювалось тепер нагору, щоб записати її. 
- Можна я з тобою, - Нуль-ікс торкнула Нейрончика за плече. 
- А в тебе є перепустка? – поцікавився малий.
- Ні, я в сенсі, що нам по дорозі життя. Мені цікаво з тобою. Куди ти зараз прямуєш? Я б хотіла мати з тобою зв’язок. Запитати, як справи. Щоб ти розповів чергову свою історію, якщо захочеш, звісно. 
- Не для допиту? – примружив очі Нейрончик? 
- Не для допиту, для спілкування, - засміялась Нуль-ікс. – А за вільного часу, я б хотіла якось стати учасником пригод. 
- Гаразд. Я радий. Зараз прямую в Архів. Буду там. 
- Добре. 
- Ось, - Нейрончик поділився обіймами, - тримай мої координати. 
Вони потисли на прощання руки і розпливлись в різні сторони. Де б вони не перебували, відтепер, вони завжди відчували одне одного. Щирі обійми, щире рукостискання- все це мало свій енергетичний код Емоцій і він дбайливо зберігався Гіпокампом в скарбничці з написом: Щирі Почуття. А ще тепер оце місце в Організмі набуло особливої енергетичної сили- Щирості. 
Ці спомини мали Надійне Джерело Енергії для обох. Та й для інших, хто забажає дізнатись нові відчуття, хто проходитиме мимо і знатиме, що це за місце. А інакше воно не відкриє свою таємницю будь-кому. 

 

Події зовні рухають, коли втрачається азарт

Нейрончик звернувся до Білка:
- Чому М’язи такі металеві, а можуть бути отакими, наче ганчірочка? Я вважав, що в них це в крові Роду – бути сильними, виконувати своє.
- Не всі ж з Роду мають схильність до одного.
- Але ж вони поєднані звичками, звичаями, предметами, спільного ж купа.
- Так, та вони ж не в ізоляторі перебувають, де обмежене коло спілкування. Є оточення і вони теж прагнуть розвитку не тільки в однім напрямку. Та й первісна сила і міць тепер мають інше обличчя в застосуванні. Тепер це не вбивства, а змагання.
- То вбивство-це їх первісна потреба?
- Не впевнений, але цілком можливо.
Обоє замовкли і їхали далі неквапом. Час під час відпочинку зупинявся і наче й мав лік, але для справ він не мав значення. Справи виконувались у свій, відведений їм час, а відпочинок у свій час. Тому й з графіку ніхто не вибився.
Нейрончик перервав мовчанку:
- Глянь, Білок, он хтось махає тобі чи мені.
- Де? – Транспортний обернувся. Примружив очі, вдивляючись в минуле позад себе. – Так то ж Локомотив з багном несеться! А ну тримайся!– І він миттю звернув убік з великої дороги.
Різкий поворот виштовхнув Вірусяку і той покотився підскоком по узбіччю, накинув коло по контуру Кишківника і гепнувся знову на своє місце.
- Ви что убіть мєнє хотітє? Я пажалуюсь!
- Та, будь ласка, пиши скаргу. – Кинув йому туалетний папір Білок. – Тільки без помилок і на державній мові. Бо не приймуть.
- Я пєрєдумал.- Кинув той ногою рулон паперу. -  Паєхалі.
- Чого ти так коверкаєш слова? – Нейрончик здивовано підняв брови?
- Та він й свій «язік» достеменно не знає, а нашу мову просто не вивчив, хоча і живе тут хтозна скільки часу. Каже, що щелепа має не таку будову.
Білок вже продовжив рух і розговорився:
- Колись він отак на мене вирішив пожалітись, а я що, я дав йому спеціальний бланк. Так він таке написав, без знаків відокремлення, з помилками, що заявку просто не змогли прочитати. Коли запитали якою мовою він написав, то той бив себе в груди і репетував, що «єто вєлікій язік і магучій» і його начебто повинні всі знати. А нашої мови, сказав він, не існує і тому він не збирається ні писати, ні вивчати. Та коли почали розбирати словарний запас цього всратого окупанта, то виявилось, що це збірна солянка слів, запозичених в інших Родів. Розумієш? – Білок засміявся, - все вкрадено і видано за своє.
- В нас теж є запозичені слова, - відмітив Нейрончик.
- Але ми зазначаємо це. І ми не паплюжимо інші культури. Ми живемо пліч-о-пліч не знищуючи одне одного та сусідів. Є ж Закони, цивілізоване спілкування. А цей витягне оту цюцюрку свою ядерноклітинну і махає нею, думаючи, що його бояться.
- Згоден. – Промовив малий і додав, - що ж це таке, виявляється, що він, - малий кивнув на Віруса, - не знає своїх Прав, бо не може їх прочитати? І захиститись не може?
- Куди ти гнеш розмову?
- Я для себе роблю висновки, що отаке створіння не має місця вдома, не має затишку, тепла, бо просто не знає про них.
- В них своє розуміння затишку та тепла: гноївка та болото. – Мовив, як відрізав Білок. – Ти ж сам бачиш, що вони приносять. Їм так комфортно і ти не переконаєш їх, вони, навіть спробувавши жити інакше, не можуть змінити свою природну суть. Так чи інакше – а вона буде проявлятись.
- Отже, залишається одне, чи то б пак, пара: мити руки після спілкування і створювати захисний бар’єр оборони.
- Атож.
- А всередині? – поцікавився Нейрончик.
- Що всередині?
- Ну, всередині ж є отакі, чужинці, що живуть нашим укладом життя?
- А, ти про корисні Бактерії?
- І про Бактерії теж. Вони ж теж можуть проявляти «натуру»?
- Для них є отакі картодроми, де вони носятся, є ще інші спеціальні клуби, де можна пар випустити, позмагатись, також вихор он бачив?
- Ну.
- То вони придумали. Чистять краще за хлорку.
- Ти мені , з Роду гігієнистих говориш це? Але вони ж і винищують все, якщо налаштування невірно зробити. – Засміявся Нейрончик, - бачив колись на відео, як один окупант вийшов покурити цигарку, так ці прибиральники на нього «помилково» налаштували цей брандспойт, що вихор пускає. Змило і сліду не лишилось від того вірусяки. А щоб не смів загаджувати житлову територію!
Та я ще про інше питаю. Що, якщо свої ж мають вади у вихованні чи вірусний приклад наслідують?
- Ааа, то ти про таких. – Білок озирнувся на Віруса, але той аж хропів. – Ти про це запитай в ДНК. Вона може чинити тиск на можновладців та керувати ними. А я не лізу в критикування справ Мозку.
- То ти знаєш про кого я?
- Авжеж, що знаю. Але я виконую свою роботу з іншими. Замаскованими. Тобі цікаво- ти і взнавай. Я тобі сказав де. Якщо тобі це цікаво, то ти витратиш свій час на те, щоб дізнатись стан справ. Щось змінити. Зрозумів?
- Зрозумів. – Кивнув Нейрончик. – Ти дуже гарно свою справу робиш. Я тобі вдячний, що ти всеодно знаходиш натхнення для спілкування.
- Та… будь ласка, - зашарівся Білок.
Та щось таке в нього було ще. Не тільки прагнення до виконання своєї улюбленої справи. Наче він і хотів поговорити, розказати багато, але щось йому заважало. Це щось Нейрончик відчував наче тихе місце Апендикса. Тільки там було темно і сприяло розверненню сил, а отут в Білка було темне місце, яке витягувало з нього сили при будь-якій зацікавленості щось зробити інше, не властиве його Роду.
Далі вони їхали мовчки. Десь пропав азарт малого щось дізнаватись. Він все себе запитував, що ж сталось отак раптово? Адже Білок і не кричав на нього. Не сміявся з нього. Нічого не було такого, що завадило малому йти далі і дізнатись. Але чомусь пропав інтерес. Наче й з нього оте чорне Білка витягло енергію.
Він знову відсунувся до віконця і спостерігав за тим, як шалено проносились цистерни з аміаком, добрива, купи торфу були старанно пофасовані по узбіччю. Цистерни на перегоні зчіплялись в купи і ставали потягом, який потім по сигналу виїжджав назовні. Малий дививсь і знав цей процес. Йому він здававсь простим. Хоча там була купа роботи та вкладеного часу на знаходження їжі, приготування, споживання, перетравлювання. Він раптом піймав себе на думці про те, як нерівномірно сам витрачав час на їжу чи власну гігієну, аби погратись. 
Та зараз йому все стало не цікавим.
- Чому мені не цікаво, - мовив вголос Нейрончик.
- Ти щось сказав? – Перепитав Білок.
- Та, то таке. Думки.
- Ясно. Малий, ти зараз мусиш вийти і пройти процедуру подвійного очищення.
- А ти?
- А я з цим заїду в спеціальний відсік. Тобі он туди, - Білок вказав на кабінку, біля якої сиділа поважна пані.
Нейрончик підлетів до кабінки:
- Вітаю, пані.
- Добридень. Перепустку, будь ласка.
Малий протягнув імпульс.
- О, то ти знаєш правила, страж гігієни.
- Так, пані.
- Тоді йди. – Контролер відчинила двері натиском на кнопку.
Нейрончик увійшов в кабінку і звідусіль пішов очисний туман. Коли він вийшов, навколо вже сутеніло. Робочий час скінчився. Він озирнувся довкола, ген спав Білок. Вірус теж спав і був вже у клітці. Сувора з вигляду пані була офіцеркою Імунітету і дрімала.
Малий пройшовся площадкою, побачив м’яку місцину, влаштувався там і задрімав. До ранку було далеко і він мав час поринути в роздуми, що трапилось за день.
- Ей, що ти тут робиш на моєму місці? – Прошепотів хтось зовсім поряд.
- Я? - Стрепенувся малий, - я проводжу час.
- Куди ти його проводиш, коли ти розлігся тут на моєму місці.
Поряд з Нейрончиком мигтів, поблимував незнайомий йому образ.
- Та нікуди я не проводжаю його, я проводжу час у відпочинку. – Нейрончик підвівся, - перепрошую, я не знав, що це твоє місце.
- Та годі. Я пожартував, відпочивай. Я тут поряд пришвартуюсь.
- Дякую. А хто ти? Я тебе раніше не бачив.
- Я з Роду Сім’я. Чув про таких?
- Так, чув. Є різні статі. То хто ти?
- Я ще не знаю. От коли відбудеться парування, то я визначусь. А зараз я просто Клітина.
- Не просто клітина, - хтось сказав з іншої сторони, - а Стовбурова Клітина. Нова.
- А чому він не як інші стовбурові має вигляд? – Повернувся на голос Нейрончик.
- От хитрун, а то ти не знаєш! - Пошепки вигукнув голос.  Проявилось обличчя іншої Стовбурової Клітини. Воно було знайоме обрисами і не мало вкраплень сяючого світла, як цей новенький. – Ти ж все це зробив, я знімаю капелюха. – І картинно відобразила уклін та зняття неіснуючого капелюха.
- Я?! – Аж розгубився Нейрончик.
- Звісно. Ти ж чув Потрясіння?
- Звісно, аж двічі і гудіння поряд згодом.
- Ото сила змін. І причина тому – твоя цікавість.
- То моя цікавість «гори змушує ходити»?
- Так. Вам ще переповідають цю казку?
- Від бабусі чув. Так, а все-таки, чому він не такий? – Повернув на своє розмову Нейрончик.
- Він мутував. ДНК вирішило, що твоя цікавість має сенс і це принесе гарні зміни. А до змін треба пристосовуватись, бо це прогрес і розвиток. Соломку підстелити для майбутніх клітин.
- Овва! Я не знав. Я просто живу і роблю, що мені цікаве, і воно з моєю основною функцією не йде врозріз.
- Отож бо й воно, що ти першопрохідник. А це дуже цінне для інших, як готовий матеріал. На його основі вони легко зможуть створювати нове, своє, цікаве, унікальне. З’являться нові можливості, відкриються нові горизонти.
- Це фантастично.- Прошепотів Нейрончик.
- Це чудесно! – Запевнив знайомий образ Стовбурової.
- Стривайте, то я не стану одним з статей, чоловічої, жіночої чи ще якоюсь? – Сказав знічено Новий.
- Та ти станеш Джерелом мільярдів майбутніх нових клітин, вибирай яку хочеш стать і безліч разів! Ти ж Стовбурова Клітина. Особливе Джерело статку Енергії.
- Я не знав.
- Звісно. Ти маєш інше Джерело. Воно віддало тобі для створення все набуте ним Знання. А ось цей нишпорок додав ще Енергії на розвиток та вдосконалення цих Знань у практиці та використанні в Природних умовах, не лабораторних. Тобі ще належить багато вивчити, щоб вирости і збільшити об’єм Знань. Але тепер і Нейрончик- це твій побратим і ви є Єдиним Джерелом, хоча і різні по суті. Ти поєднав непоєднуєме за звичайних умов. Ти зацікавився процесом, результатом і от, після кількох спроб, одна вийшла дуже гарно.
Вони бесідували ще довго, та сон таки зморив їх на відпочинок та відновлення сил. Малому снився М’яз, його мама. Він в неї запитував чи не чорний егоїст він, коли наполягає на своєму та вимагає своє.
- Ні, любий. Ти не чорний егоїст, ти нормальний егоїст, якщо вже придати колір звучання, щоб визначити розуміння стану слова для тебе. Ти дбаєш в першу чергу про себе. Яким способом-це ти вчитимешся протягом життя, вдосконалюватимеш його, щоб в обміні все більше і комфортніше здобувати Знань. Бо ти в мене один такий.
- І ти мене боїшся втратити? – голос М’язика затремтів і відлуння пронеслось по сну: «Страх….страх….страх….»
- Ой! – Прокинувся Нейрончик. - Так от же воно що! Страх! Страх втрати! Це ж треба.
Він ніжно обійняв обох сплячих Стовбурових і помчав до Білка.

Ознаки «бачення»

Той вже завівся і чіпляв клітку з Вірусом на причіп.
- Раночку!
- Світаночку! – гукнув Нейрончику Білок. – Що ти такий радий?! Аж світишся? – Засміявся Далекобійник.
- Я вчора втратив азарт, розумієш? – Вигукнув одразу Нейрончик, - Я не міг зрозуміти чому! Адже ось він був і тут «бац» і зник. А сьогодні вночі мені М’язик допоміг. Він підказав! – Малий раптом замовк і глянув на Вірус, який уважно стежив через ґрати. – А чого він досі в клітці? Адже до цього був тільки закований.
- Такий наказ. Але ти продовжуй. Що ти хотів сказати?
- Ні. Він тут. Я не хочу бути для нього «зовнішнім джерелом». Але тільки одне питання- в тебе є сім’я?
- Так, є. Я ледь не втратив їх колись.
- Ти мені дуже допоміг. Дякую. Більше ні слова.
- Добре, - погодився Білок, - дійсно, не варто  при ньому розмовляти. – І додав, - то що, сідай та поїхали. Тут вже скоро.
Вони проїхали зовсім трішки, коли щось зовні змінилось і М’язи скоротились так, що потік Лімфи змінив хід та швидкість і попрямував угору.
- Еее! Що там коїться?! –Занепокоївся Нейрончик. – Цього мені бракувало, - додав він.
- Не кіпішуй. Спокійно. – Білок гойдався в молочній річці Лімфи. Це ж ранок. Всих бадьорить.
- Але ж занадто!
- Так, занадто. Скоро дізнаємось, робимо свою справу.
- Як же я робитиму, коли я ніяк не доїду. – Здивувався Нейрончик.
Білок промовчав. Він не знав відповіді, а тому не пантеличив малюка і не втручався.
Поруч пронеслась вниз чергова цистерна. Кава додала швидкості  та створила вакуум і цим сколихнула увесь Живіт.
- Тпрррру! – закрутився на місці Білок. – Ти глянь, як всі системи переколотило. Щось трапилось таки. Невже знову аврал?
Нейрончик мовчав, бо він не знав всієї історії і тому не висловлював припущення, які могли ввести в оману. Будуть порожні балачки та й годі. Він чекав нової інформації. Час минав, їх знесло по Лімфі вгору.
- Привіт, чим можу зарадити? – Несподівано виникло закручене і вузликом зав’язане коло.
Воно не гойдалось, а гойдало тисячі і водночас утримувало їх, щоб не сплутались всі ці шляхи. Це був Пуп.
- О, добрий ранок! – Гукнув Білок. – Що трапилось?
- Ти потребуєш допомоги? – Автоматичним голосом запитав Пуп.
- Ні, мені потрібна інформація, щоб знати куди і коли рухати далі, щоб потрапити в пункт призначення.
- Ти потребуєш допомоги? – Повторив Пуп.
- Тьху ти, так, я потребую допомоги.
- Вкажіть слова, що характеризують ваш стан проблеми.
- Трапилось, сьогодні. – Сказав Білок навчено.
- Відповідаю. Маю кілька мільйонів справ, про які я можу проінформувати. Яка тема цікавить, уточніть, будь ласка.
- От халепа. Цей вже мені ШІ. Він же «пошук та перенаправляч» проблем, а не довідка. Пуп Землі.
- Я в курсі, - Нейрончик аж почервонів від сміху. – З ним складно розмовляти, еге ж?
- Та так. Я не люблю взагалі отаке спілкування. Може ти спробуєш.
- Спробую. – Нейрончик на мить задумався, - Ок, Пуп! Новини, сьогодні, хід історії.
- Війна. Спорт з політикою. Вплив на світ.
- Дякую, Пуп. – Усміхнувся Нейрончик. – Шлях, далі.
- Свобода, вільна.
- Добре. – Продовжив Нейрончик. – Коли, час.
- Дбай про себе. Перехід.
- О, вельми вдячний. – Малий був задоволений. Повернувся до Білка, - ну що, рушаймо далі.
- Але ж він нічого не сказав конкретного! Що ж трапилось?
- Він сказав усе. Он глянь, ич як Вірусяку перекосило від новин. Бо не щось трапилось. Сталися зміни. Важливо те, що станеться.
- Ну, добре. Рушаймо. – Білок, хоч не все зрозумів, але був вдоволений спогляданням пики Вірусу. Він попрямував донизу, течія враз заспокоїлась і стало зручно в ній кермувати. – Ти глянь! Глянь! – Вигукнув він зраділо, - я кермую, а не пливу течією.
- Ото ж бо, - підморгнув йому Нейрончик, - сталися зміни.



Архів


Нейрончик задоволено мружився.
Шлях відкривався широко, навколо ще тривала відбудова систем після вторгнення вірусів, тривало ще десь протистояння, бо оточене згарище, де перебували віруси і насолоджувались зруйнованим ними чужим життям та горлали про їхню територію, перебувало під наглядом Завзятих Сильних Оборонців. Саме ЗСО утримували кордони, щоб вірус не розповсюдився далі. Поза тим йшов обмін з зовнішнім світом, дипломатичний, юридично спільнотою зафіксований, який мав відновити територію Організму і встановити цивілізований Порядок, а не той бруд та безлад, що існував у вірусів.
Коли доїхали до поверху Архіву, там вже їх зустрічали «люди в чорному», які миттю общупали та продезинфікували Віруса і Транспортний Білок , махнувши «до побачення» Нейрончику, повіз далі Вірус до Лімфовузлів біля Статевих Органів. Саме там відбувалось розподілення навчального матеріалу для дітлахів.
Нейрончик повернув на стежку, що вела до Куприка. Там було тихо, як в зоні Апендиксу, але не темно, а навпаки, світло. Ледь потріскували лінії нейроннопередач по системі. Тут завжди було так. Система витримувала всі перевантаження. Навіть при ударах, шоці, стресах, блекаутах ця система не вимикалась. Вона була на самозабезпеченні, так як не важлива стратегічно настільки як Мозок чи Серце або Легені, тому й не фінансувалась з Організму повністю. Тут завше снували Волонтерські Білки, доставляючи все необхідне.
- Заходь. Тільки скафандр зніми і одягни маску. – Прогудів чийсь голос.
- Гаразд.
Нейрончик, вивільнившись від скафандру, одягнув маску. Далі він повільно поплив до величезного круглого «столу», який був однією з площин Хребця Куприка. Взагалі увесь Куприк світився зсередини, мав вигляд, щось на кшталт рентгенівського знімку але сяяв наче веселка  і завдяки цьому Нейрончик бачив, як там все відбувалось.
В світлі посередині закручувалось ДНК, до нього постійно кермувались відблиски більш яскравого світла з інформацією. В якусь мить ДНК крутнулось навколо своєї вісі і замиготіло вгору рядами мільярдних «ліфтів», далі знов крутнулось, розгорнулось, згорнулось і знову почався рух врізнобіч туди і назад з інформацією.
- Що, гарно?
- Авжеж, - протягнув малий.
- То що ти хотів знати про Чорне Серце?
- Я його бачив. – З ходу ляпнув Нейрончик. Він тут же знітився, що ДНК викликало в нього таку довіру і вже аж стиснув губи, щоб не вибовкати секретну домовленість з Серцем.
- Не зважай. Я на всих так дію, - засміялась ДНК. Ви ж мої рідня з першого вашого дня народження, ба, навіть більше, з дня зачаття.
- Так, звісно, ми Родовід вивчали.
- Так що ти бачив конкретно?
- Я в скриньці нашої гілки Роду, сімейної гілки, бачив його. Але ж воно належить до гілки Роду Серця. Як так могло статися, що я його зустрів саме в нас. На, невластивій їм царині, я б сказав навіть на чужині.
- То ти вважаєш, що інша гілка –це чужина?
- Ні, я не правильно висловивсь, я тільки хотів акцентувати розбіжжя.
- А в чому ти вбачаєш розбіжжя?
- Ну, ми маємо один склад, виконуємо одні прописані Програмою дії, а Серцевий Рід має іншу будову та інші обов’язки. В них он і клітини іншого виду, та й сумка в них є, а ми здебільшого мереживні, ми наче біле по кольору. Ми містимо всі кольори, які потрібні. І ми завжди в подорожі і вік наш геть не такий довгий.
- Чому ж не довгий? Відмирання ще не значить смерть. Ти оновлюєшся, а тобі здається, що ти вмер і оце «всьо-кінець». І навіть триста років –це не межа. Це один кліпок Повік.
- Так Імунна Система ж он…. Он…..- голос Нейрончика затремтів, очі накотились слізьми, - пожирає старих! – Випалив він нарешті.
- Пожирає? Господи, хто тобі це сказав?
- Та, ну, всі ж це знають.
- Ти був у Макрофагів?
- Я очікую цю мить.
- Авжеж. Це ж робота Програми. Чекай.
ДНК запустило автоматичну систему передачі даних , притушила світло, відділилась дублюванням від самої себе і сіла на край «столу».
- Ходи сюди. Сідай отут. – Поплескала долонею маленька постать, що сформувалась в процесі рухів.
- Оце так! Як це?! – Аж відкрив рота Нейрончик. – А я так можу?
- Звісно. Це можливо.
- Невже… - Нейрончик вражено дивився на оновлену ДНК.
- Відродження відбувається щоразу, кожен має вибір – в якім образі продовжити справу чи розпочати нову. Але ким був не пам’ятає. Хоча, при нагоді, скринька Роду в якім він після вдосконалення чи задля вдосконалення відродиться, завжди в поміч. Підсвідомість туди звертається.
- Чому не пам’ятає? - Оговтувався від шоку Нейрончик?
- Бо це трішки болісний процес. Я запрограмувала втрати як мізерні і сам перехід з старого стану в молодий відбувається лише якусь мить, яку Пам’ять просто витирає.
- Ти про Народження?
- Звісно. Всі перероджуються.
- Всі-всі-всі?
- Так. І можуть дублюватись. Це коли близнюки чи двійнята чи більше.
- Але ж вони різні! – Вигукнув малий. – І геть не однакові. Ну, хіба що близнюки.
- Це властивість організму, будучи живим мати власну покращену версію. І самостійно самовідтворюватись.
- Ти говориш про покращену версію відтворення. Але ж є хвороби, вроджені хвороби. – Нейрончик не міг повірити почутому.
- Звісно. Але ти ж не задавав собі питання, а яку Задачу Програми буде виконувати новий ти чи хто інший? Для кого він готує підґрунтя? Чи не для самого себе в майбутнім? Чи ще далі для коханого чи коханої?
- Ніколи не думав. Вони ж мають будову, функції…. Стривай! Я здається розумію. Всі ми маємо гілки Родів. Вони різні, але ж в основних будовах, вони мають однакові схожості: голову, кінцівки і можуть виконувати не лише запрограмовану роботу! Отже і я, і Серце маємо схожість – клітини сполучні, клітини особливі. Суть одна –клітини. З роботою те саме. Її виконують. Особисто. Назву це –функція.
- Так, у всих клітини. І в кожного своя будова та своя функція– Програма Завдань Життя.
- Але ж я не можу виконувати роботу Серця.
- Це вже інше питання.
- Чому інше? – Нейрончик завовтузився, бо відчув, що щось не так з цим питанням.
- Ти ж сам знаєш. – Маленька фігурка засміялась. – От порозмірковуй. Я й так все знаю, але я не хочу, щоб ти порушив слово честі, тому просто сам розмірковуй наче про тебе мова.
- Хм. Це цікаво. Переповісти від свого імені, це наче створити свою історію на власний манер переконань та розмірковувань, виходячи тільки зі своїх знань. Я зможу створити нове! Своє! Себе проявити!
- Точно! Але є умова, Джерело повинно відповідати культурі твого Роду. Не збірній брехливій історії пройдисвітів, бо тоді посипеться вся логіка, сила, організм занепадає, а потрібно черпати знання та інформацію саме з достовірного Джерела твого Роду чи подібного. Адже тоді все тобі допомагає, всі місця твоєї землі, де відбулись події будуть додавати тобі сили.
- Я зрозумів. Але ж це не стосується Мрії?
- Звісно, що не стосується. Мрія ЗАВЖДИ є. Поза правилами. Поза часом. Поза логікою.
І Нейрончик почав оповідати.
Якось одного ранку я отримав інформацію про те, що я можу не робити свою роботу, а жити і користуватись всима благами Організму. Я подумав, а чом би й ні. Але я знав, що якщо я не виконуватиму свою функцію, то її має взяти на себе хтось інший. Нас багато. Ми народжуємось, вдосконалюємось і перероджуємось, а стара одежина, мала, не відповідає новим Завданням, не може зберегти нас від нових неочікуваних результатів досліджень у вивченні поведінки вірусів, наприклад.
ДНК формату фігурки закивало:
- Чи глистюків, - бридким голосом підмітила ДНК,- я в курсі того, що розповідають по Організму.  Продовжуй.
Якщо нас багато, то я можу скинути на когось свою роботу? Можу. А мені принесуть блага. Так. Стоп. Мені не принесуть блага. Бо я нічим не відрізняюсь формально від них і кожен мені скаже: ми схожі, але ти –це не я, в мене свої потреби, всі ми були діти і навчання нам надавали згідно нашої, обраної нами ж Програми, наші батьки впустили нас в своє життя, щоб ми могли розвиватись, допомагали та утримували нас і  ми-це частинка їх, але самостійна,  для нових завдань. І в кожного воно своє. То звідки ж я візьму Блага, коли я не зробив для цього нічого? Я зайшов у тупик.
- От. Ти сам відповідаєш собі. Це ти вибудовуєш з власного досвіду і своїм мишленням своє переконання. А якщо ти ще й в єдиному числі? Як загальна форма Роду Серцевих, тобто Серце.
- Матінко... Я про це не подумав. Адже це геть ускладнює задачу. Я розгубився.
- Можна я тобі поясню далі?
- Звісно!
ДНК стала великою фігурою, тепер Нейрончик бачив цілком і Скелет, і М’язи, і Зв’язки, кожен орган.
- Бачиш щось особливе?
Малий на хвилю задумався.
- Бачу. Всі вони в контурі Організму.
- Так, ти кмітливий.
- Я просто думав про це. Якби я не цікавивсь і мені було не цікаво, я б не зміг зв’язати ланки в ланцюгу слів, подій, інтонацію, все-все довкола і не задав би точне питання, то я не отримав би влучної відповіді.
- Вірно. Продовжуй. Що ти можеш виділити в кожному виді?
- Всі вони належать якійсь системі.
- Точно. Далі.
- А системи зв’язані між собою. І тоді-і-і-і, -Нейрончик усміхнувся, - якщо хтось виходить із системи з якоїсь причини, його пломбують в капсули жиру або пожирають.
- Або виносять з системи геть, як непотріб. Бо для функціонування Системи ніякої вигоди утримувати того, що не приносить прибутку чи оновлення. Тобто, прогресу.
- А якщо я захочу бути на місці Серця, головувати, як Мозок, то в мене просто клепки не вистачить як це все робити.
- Справа не в клепці. Справа в інструментах, матеріалах, засобах, командній роботі. Особливому електромагнітному випромінюванні. І головне в тому, чи точно тобі це потрібно? Чи задля когось ти це робиш? Що ти отримуєш від цього? Слухати треба серцем, а не тим, що престижне, заробітне. Бо і те, і інше завше автоматично йдуть поряд і збільшуються в геометричній прогресії, коли ти виконуєш свою справу. Це Закон.
- Звісно. Це важливо. Тому те, що я можу жити за рахунок інших не є правдивим і легким.
- Ти можеш, це допускається, але в Системі це означатиме…
- Обмеженість -  донеслось десь згори.
Обоє скинули голови догори. Там, склавши руки на грудях, колихався Нуль-нуль.
- О, який красень, - засміялась форма ДНК, - давай доєднуйся до дискусії. Взагалі я мала на увазі Відповідальність, до якої можна бути не готовим. 
- Ти підслуховував. – Нейрончик насупився.
- Кинь, тут завжди скрізь вуха стирчать. Ваші нейрони такими стежками ходять, що навіть секретні агенти про них не знають. Ви нишпорите та з новою інформацією перероджуєтесь швидше інвазивного раку. Оком кліпнути не встигнеш.
- Фу. Не так бридко. – ДНК поморщилась. – Сходь вже з гори донизу.
Нуль-нуль неквапом та поважно спустився до них. Нейрончик відсторонився від агента.
- Так, що я повинен знати про вашу дискусію?
- Нічого. Це просто дискусія.- Обурився Нейрончик.
ДНК промовчала.
- Добре. – Агент звернувся до ДНК. –мені потрібна інформація. Ти знаєш яка.
- Авжеж знаю. – ДНК засвітила «стіл», підхопила обидві клітини і злетіла на простір.
- Він тут нащо? – тепер вже агент обурливо запротестував присутності малого.
- Тому що ви в однім питанні.
- В мене надважлива і секретна місія! – Не заспокоювався Нуль-нуль.
- Але Достовірне Джерело –це він, - кивнула на Нейрончика ДНК.
- ВІН? – Агент вирячив очі на малого.
Той в свою чергу глипнув на ДНК побілілими від світла очима, бо зіниці враз збіглися від яскравого сяйва Усвідомлення агента.
- Що, усяяв? – зареготала ДНК.
- Засвоїв, - буркнув Нуль-нуль і прийняв таку пихату та величну позу, наче він тут пуп землі, - я повинен доповісти про Інсайт.
Він вже приготувався клацнути пальцями, щоб майнути вгору та ДНК посилила своє Поле і він просто завис в структурах сходинок.


Арешт

- А ну відпусти! – зарепетував той щосили.
- Не раніше, ніж ти затримаєш інформацію. Бо ця, що в тебе, лишень на основі твоїх поглядів, не є повною і суперечить Правилу достовірності. Пункт перший. А згідно параграфу три в цьому Пункті…
- … тебе потрібно вилучити з системи, бо ти не маєш повної інформативної сітки і маєш ваду- швидке розповсюдження неперевіреної  інформації. Виконання функцій неповноцінне. А отже, ти є головним підозрюваним у справі витоку інформації.
ДНК та Нейрончик плеснули долонями.
За якусь мить з’явилось табло відео і на ньому Нуль контроль:
- Молодці. Я забираю цього хвоста кротячого.
- Він що знав? – Нейрончик повернувся до ДНК.
- Звісно. На те він і начальник охорони. – Підморгнула вона малому. – То що, ти хочеш ще знати про Чорне Серце?
- Ой, мала, благаю, не роби з цього щось таємниче, - кинув Нуль контроль. – Це вже не актуально давно. Це як Привид.
Він закапсулював Нуль-нуль агента і відправив на прийомник утилізації.
- Що з ним буде? –запитав Нейрончик.
- Фагоцити утилізують.
- Він переродиться?
- Тобі його шкода?
- Ні, адже ми всі могли постраждати. Але ж…
- Він переродиться, але не в хворобливу клітину, а стане частиною майбутньої здорової.
- Чому частиною? – Запитав малий і тут же відповів, - а, знаю, знаю, бо щоб бути повноцінним треба мати 100% набір білка, інструментів, матеріалів та іншого.
- Правильно. Він в якійсь мірі герой. Хоч і негативний. Він виконав свою функцію. Вірус запустив ІПСО, що можна не працювати, а отримувати. Інформація пішла через електромагнітне поле Нуль-нуль, що аж пашіло пихатістю та погордою і прагненням відзначитись будь-якою ціною. ІПСО навіть дістала Серця. Результат ти бачив, ледь не стало. А це б вірусу ой як на руку.
- А чому ж Серце повелось на це ІПСО? – Запитав Нейрончик.
- Тому що в кожнім закладене в ДНК первісне – дбати про себе в першу чергу. Це згідно Протоколу Потреб. В кожного води своєї величини. Якщо стається ослаблення чи збій, то кожен прагне вижити. А хто може, то й іншому допомогти вижити. А якщо б у Серця не було практики життя, то воно б зупинилось в марнім очікуванні всього. Отже, ти багато навчився?
- Так. Дуже багато. А Чорне Серце?
- А Чорне Серце, то не Гнів з гарячим присмаком. То справжня Лють, яка додає кмітливості, має холодну тверезу голову, гострий розум і беззаперечно завжди чатує на чужі підлі закиди, які хочуть знищити Організм та його цілісність, системи, органи.
- Його Мережу.- Додав малий.
- Так, його Мережу зв’язку з Всесвітом через Космос.
- Та всі ми виконуємо свої Завдання.
- Еге ж. І це цікаво, погодься, що там далі з тими діями, що ти будеш і як ти будеш робити. Бо бути виключеним з будь-якої Системи, це означає, бути виключеним з усієї Мережі Всесвіту. А в  Мережі ой як багато цікавого нового! І про Тонкі тіла, і про те, де це Чорне Серце мешкає, і про Емоції, і що буде, якщо вони керують, а ще як навчитись ними керувати. Хочеш побачити Судини? Зараз?
- О! А що, там щось відбувається?
- Звісно, ще короткий проміжок часу відбувся, але … - ДНК увімкнула простір Куприка і там стали видно, як старанно Судини записують все, що стосувалось їх, і більше не лізуть в бабусине чи мамине життя.  – Бачиш, років за три-чотири, вони відновляться і забудуть про депресії. Стануть Душі допомагати розгорунтись. Зараз вони пишуть спогади. Потім запишуть те, що мріють зробити, план. Потім надиктують самі собі цей план, слухатимуть свій голос в навушниках і почнеться Чудесна Зміна. Поступово.
Нейрончик був дуже задоволений.
- А ото Білок, що транспортував вірусяку, він сам почав кермувати, я бачив, як це аж збільшило його впевненість.
- Так. В Білка дуже великий страх був. Страх перед тим, що його рідних знищать. За будь-який прояв особистих мрій. Це ще від предків. Ота, така собі «чорна прірва» і в тебе піджерла енергію, еге ж?
- Точно!
- А ця манера поведінки тут в комірчині Транспортних записана. Той, хто боїться, той не кермує власною територією, хоча наче біля керма, а мусить маневрувати потоком течії.
- Він же сам за кермом. То чому ж не керманич.
- Ти теж маєш дендрити, але ж не Дендрит.
- Він виконує не повністю свою функцію через блок страху?
- Так. Він гарно працює, але маю надію, що він додасть сучасності в свою роботу. Це розвантажить його. Він матиме час на оновлення. Відпочинок не по вимушенню, а тоді і як він захоче. Та саме отой страх породив мужність в ньому та ясне бачення того, що ми не бачимо. Обережність.
ДНК та малий Нейрончик ще довго спілкувались. Людина вже спала і бачила дивні сни. ДНК показала їх Нейрончику, там впорядковувалось все те, що викликало Емоції в Людини. Все це було в асоціативних образах згідно переконань людини. А ще був фон, він складався з таких самих асоціацій і відображав там і Віруса, і агента. ДНК і Нейрончик бачили вірус таким, як він є. А людина бачила неприємну йому колегу, яка завжди цькувала його на роботі, залякувала, поки не вийшов Закон про заборону цькування і Система захистила здібного робітника.
Поговорили вони і про ІПСО, коли Мозок та М’язи самі створюють собі прості перепони, долають їх і не бачать, що під носом твориться, не приносять користі в обміні, саморозвиток з перекосом, виконують просту функцію. Тоді це наче чужі серед свого середовища- багато непорозумінь стається. А все вірус. Це він витер частину пам’яті і залишив тільки первісні потреби. Поки йшло відновлення даних з підсвідомості, Мозок та М’язи могли виконувати лише дитсадовські навички.
А ще ДНК показала нові Стовбурові клітини. Жовто-блакитні. Вони світились особливим світлом, таким, що сягало Всесвіту.
- Бачиш скільки вже їх! Це завдяки тобі.
- А Система їх не знищить?
- Ні, Імунітет вже провів ідентифікацію, все Законно підготовлено. Прийде час і вони з’являться на світ новими людьми.
- Знаєш, я не любив Систему. Я не бачив того, що вона робила для мене.
- А що для тебе Система?
- Раніше я думав, що то щось таке окреме. А виявилось, що це ті, хто поряд. Якщо збільшити картину до пікселів, то Система зникає, а з’являються окремі клітини, що її утворюють. І я один зних.
- Авжеж.
- То, раз я частина Системи, я таки можу змінювати Правила?
- Звісно можеш. Це ж твоє життя і ти його прагнеш покращити. Якщо в масштабах Організму, то бач, ти сколихнув його увесь та з’явились нові, більш досконалі і сильніші Клітини.
- Але Космічний Вітер колись сказав, що є інша сторона.
- Він так сказав?
- Так, він. І говорив, що завжди є гарне та погане. «Спіни в двох станах одночасно»- процитував Нейрончик.
- А що таке, по-твоєму, той Космічний Вітер? – запитала ДНК
- Рух, напевно. Це довга історія мого минулого. Але ж ти його знаєш?
- Хех, звісно що знаю. – Зашарілась ДНК .

ДНК та Нейрончик сиділи на краю Всесвіту та бовтали ногами. Космічний Вітер віяв десь поряд, пестливо обіймаючи ДНК. Поза їх спиною йшов Кіт. Він плутав між планетами, торкаючи їх хвостом, вирівнюючи їх орбіти. Прислухавсь до розмови. Йому сподобалось про те, що є безліч варіантів його життя, які не несуть йому смерть, проти одного смертельного. Він розлігся і розтанув слухаючи непомітно у темряві Космосу.
Навколо пропливали неквапом Планети, усмішка Кота сяяла півмісяцем. Наближався сузір’я Кит і Півмісяць по Зодіаку трапив у нього на цілу добу. Чи, може то не Місяць, а була посмішка Кота.
Поряд малювала Нуль-ікс. Вона зображала своїм пензлем, як М’язик забув своє життя, що йому дала Матуся, а потім повернувсь на те саме місце, де народився, а те місце зберегло енергію і дало йому згадку. Але то зовсім інша історія.
Малювала вона Потік цього місця народження М’язика, що давав енергію для сили, оновити можливості. В мить Нуль- ікс замислилась. В неї були фарби. Але вона дуже хотіла інших кольорів. А ці ніяк не закінчувались.
- А якщо я марно витрачу енергію на придбання отих фарб, що я хочу? Адже в мене є ось ці. – Мовила вона сама собі.
- Тоді ти не виконаєш дію і не матимеш набору спробуваного досвіду твоє це чи ні,  як же я тобі надам шлях, коли в тебе старі  «+» і «-». Оновлюй і я  зможу тобі поповнити через ці проби можливості нового шляху. Вибір надам.  – Шепнув хтось на вухо Нуль-ікс. – Адже твої витрати сил, рух- це сигнал для мене. Чим більше ти робиш спланованих дій заради своєї справи, тим більше можливостей для тебе, тим ширше оточення, де ти отримаєш допомогу, тим більше цікавого...
Космічний Вітер носивсь по Простору. Доносив одночасно всі елементи до всих бажаючих робити свою справу. А може то Кіт хвостом поправляв потоки Всесвіту, який шепотів Нуль-ікс на вушко.

Так чи інакше, ще тривала перерва на війну серед життя. Життя укріплювало позиції обох сторін.
Про це варто пам’ятати.


Дід Нейрон дописав оповідання і прошепотів: 
- То я, виявляється, жив своїм життям, тільки не бачив цього! Будь-яка моя дія заради своєї мрії, своїх переконань –це я. 
Він озирнувся на купи. Їх не було. Зате стояла вся його сім’я. Він в кожнім побачив себе. 
- Тобі пора. – Прошелестіло щось йому в спину. 
Старий Нейрон засміявся, кинув через плече: 
- Е, ніт! Тобі ще рано мене забирати, бо я маю Чорну Книгу. А там ще купа ненаписаних історій.