День Незалежності

24 серпня 1991 року мені було 8 років. Як дитина я мало що розуміла, але відчувала зміни. В якийсь момент я усвідомила що назавжди залишусь актябрьонкам і ніколи не стану піанєром. І це, навіть, засмучувало мене (о, як савецька пропаганда встигла обробити дитячий мозок). Але я бачила, що батьки мої, навпаки, тішаться змінам і, навіть, дід радів, що дитина в це гівно не вступить, ані примусово, ані за власним вибором. Я знаю, що на референдумі мої батьки і бабусі з дідусями голосували за Незалежну Україну.

Перший день Незалежності, в який я відчула гордість за те що я українка і є частиною нашої держави, був в мої 22 роки, 24 серпня 2005. Точніше — українкою я себе відчула дещо раніше, під час Помаранчевої революції, тож день Незалежності 2005-го був продовженням і подвоєнням відчуття патріотизму в моєму серці. І, навіть, в часи яника,в дні Незалежності, я продовжувала відчувати себе українкою тоді я зрозуміла, що Україна це не президент, а люди які в ній живуть. Бо серед тієї «більшості» що обрала яника була й «меншість», що продовжувала нести в серці любов до України. І Революція Гідності ці мої думки підтвердила.

Зараз я теж знаю, що ми, українці, безмежно любимо Україну, бо багато хто встав на її захист. Близькі мені люди, дуже близькі, теж в лавах ЗСУ і, процитую: «я не хочу щоб моя дитина, потім, спитала: а чому ти не воював за нас?» Щиро хочу, щоб сила любові до України, яка є в кожного українця, дала сили нам для перемоги. 

З днем Незалежності, друзі.