Папір.
Бісів папір. Повсюди. Я повільно у ньому тону, провалюючись стомленим "Я" кудись в глибини списаного стоса. Дрібні колючі літерки дряпають обличчя. Я уже ніхто. Ніде. Я - крапка на сторінці, яку дрібний бюрократ жбурляє у купу таких самих.
В епоху атома, мікросхем та віртуальної реальності продовжує рости жахливе дерево бюрократії, дерево, цілком складене з марних папірців, безпідставних звинувачень і дрібних гидких штампиків. Вони як і раніше визначають моє і твоє життя, навішують ярлики, підтверджуючи і спростовуючи.
"Хто ти?" Відповідаю.
"Документ показуй!" Дістаю з купки макулатури шматочок гербового папірця.
"Навчався? Документ покажи!"
"Де працював?  Де мешкаєш? Документ є?"
Папірці обліплюють мене з ніг до голови. Я вже не упевнений, хто я, не глянувши попередньо в документ. Скоро я цілком переповзу безликою літерою на біле поле. Я стану коліщатком у жахливій машині бюрократії, де і сам почну бездумно вимагати від кожного папірець.
"Людина? Не вірю - показуй документи!"
Я стаю тоншим, білішим і легшим.
Хто я? Папірець. Маленький білий папірець на столі бюрократа. 
Раптом купу паперів на столі змітає подих свіжого вітру з відчиненого вікна. Білі списані аркуші кружляючи падають додолу і осідають на підлозі.
Туман розвіюється разом з ними.
Хто я? Людина. І завжди нею буду.
Папір спалахує, горить і перетворюється на сірий попіл. 
14.09.2014