Весняного вечора, коли квітки тільки почали розпускатися і запах солодкого нектару розсіявся в повітрі, зустрілися Олександр і Катерина. Вони були як магніти, що не могли відірватися один від одного, притягнені невидимою силою любові. Їхні серця билися в унісон, а в очах юнака і дівчини виднівся ледь помітний блиск закоханих душ. Їхня любовна історія була наче мелодія найніжнішого вальсу, де кожен крок був танцем закоханих сердець.

В Олександра була творча душа. Він прикрашав світ через свої рожеві окуляри художника та закарбовував це на полотні, даруючи усім тим, хто бачив його картини, відчуття краси та глибини світу. Катерина, навпаки, була виваженою і раціональною. Вона працювала в галузі науки, де кожен експеримент був ретельно спланований та мав чітку мету.

Початок їхнього роману був як весняний вітерець — легкий і ніжний. Вони доповнювали один одного, зливалися в єдине ціле, і це було неперевершено. Адже ідеї та життя закоханих переплелися, створюючи гармонію, яка притаманна тільки силам природи. 

              — Сашко, ти ж любитимеш мене завжди?

             — Так, Катрусю, ти — моя найкраща і найніжніша троянда у світі.

«Хм-м-м... Що ж тепер написати… Як зробити так, щоб історію читали…» 

Автор сидів перед аркушем паперу, розгублений і беззахисний, як художник, що втратив свою палітру, або науковець, який забув свої експериментальні дані. Де ті ідеї, які б надали роману тої іскорки, щоб читачі читали? Ех, він її втратив, немає натхнення… Мабуть, ще один незакінчений роман… 

           — Чому ти не можеш завершити нашу історію? Ми кохаємо одне одного, а ти зібрався зупинити наші почуття на найцікавішому місці? — запитав Олександр.

           — Я розумію, але ваша історія настільки банальна, що цього читати ніхто не буде. Де я знайду читачів вашої історії? 

          — Тоді дай нам дитину. Ми будемо любити її усією душею.

           — А ідея непогана. Згода, дам вам обом дитину. У дитини буде гарне дитинство і батьки. Ви будете її любити усім серцем, а потім я її якось уб'ю. Правда, це треба гарно розписати... 

— Що? Ти нормальний взагалі? Тоді не давай нам дитину! 

            — Слухай, не заважай. Я взагалі-то пишу драму! Люди люблять, щоб було щось таке емоційне, що чіпляє за душу. Якщо все гарно обіграти та подати, то на цьому можна буде добряче підзаробити! І кілька додаткових глав до вашого роману точно вийде! А потім, можливо, ще щось придумаю… 

           — Як так можна творити? Ти ж убиваєш людей! Дітей! Війнами знищуєш тисячі та мільйони живих! Ти ж для нас, як Бог! Невже у твоєму світі ваш Бог теж такий жорстокий? 

— Слухай! Все, що відбувається в книжці, залишається тільки в книжці.

— Але це не так! Ми це відчуваємо. Нам складно і боляче. 

— Це ваші проблеми, а не мої.

— Слухай! Я щойно зрозумів! У тебе ж світ такий, як оце наш? Так? 

— Ну, більш-менш так. Тільки я описую лише ваше місто, а у нас ціла планета!

— Але у нас теж ціла планета. Не лише ж одне наше місто на світі, про яке ти написав. Те, що ти про планету нічого не пишеш, ще не означає, що її не існує для нас. До нас же доходять різні новини, передачі з-за кордону та інших міст. А ти не думав, що твій світ — це теж оповідання? Що, як про тебе теж ось зараз пишуть твір!

          — Тобто? Типу наш Бог — це письменник, який оце зараз пише про мене? Та ні, в нас дуже багато подій одночасно відбувається. Йому би прийшлось писати про всіх одночасно. Це неможливо!

— Це з твоєї думки неможливо. А що, як твій Бог є не просто автор, як ти. Що, як він набагато розумніший та розвинутіший за тебе! Ти не думав, що твій світ — це теж книжка, яку зараз читають інші, такі, як він? А що, як він може одночасно описувати цілу планету? У вас же життя на інших планетах немає?

— Ну так, дійсно немає.

            — Ну от! Він не може фізично писати про життя на кількох планетах одночасно. Так як і ти не витягуєш писати про інші міста одночасно. Що, як ти є зараз частиною його уяви та його твору?

— Це якась дурниця! У нашому світі є фізичні закони та формули.

— Так вони у нас теж є! Просто ти про це не писав! Але це ще не значить, що у нас немає фізичних законів. Яблуко падає з дерева без формул.

— Ну, не знаю… А навіщо йому писати про це?

— Ну, а ти навіщо про нас пишеш?

— Я пишу, бо у мене є читачі та підписники. Я за це заробляю гроші. Так і живу.

— А що, як він робить те саме?

— Але він же Бог — єдиний та всемогутній! Чи ти хочеш сказати, що таких, як він, може бути багато? 

— Так! Саме це я хочу сказати. Що, як таких Богів багато, і вони такі всемогутні, і теж дехто з них пише про свої власні всесвіти, де живуть люди або інші істоти. Деякі обдаровані можуть навіть писати про життя на кількох планетах одночасно. А є інші Боги, які це все читають, купують, оцінюють. Ось для прикладу: у вашому всесвіті, мабуть, помирають діти? Їх теж у вашому світі убивають просто так, ні за що? І війни, мабуть, теж у вас є? 

           — Ну так, це все у нас є! І діти вмирають, і війни є. Ну, не знаю… Значить, і мене він зараз вигадав, що я оце з тобою розмовляю і теж це є в його оповіданні… 

           — А чому б ні? Щоб було цікаво. Все заради розваги читача! Так! Він і тебе вигадав, і всіх твоїх знайомих, рідних, і навіть мене. Світ у світі. Така собі книжка на мільйони років або глав. Читай, як хочеш. 

— Але у нашому світі стільки зла і огидних вчинків… Тоді цей автор нелюд якийсь! Повний покидьок!

— Ну а ти хіба не такий самий?

— Я? Але… Я… Я ніколи над цим не замислювався. 

— І він теж над цим не замислюється. Він думає, що ти існуєш тільки на папері.

— Цікава теорія. Навіть, якщо це і так, то що ти хочеш від мене?   

— Ти ж хочеш, щоб у вашому світі був спокій, мир і злагода? Так?

— Так, хочу.

— І ми з Катериною теж цього хочемо. Почни, будь ласка, із себе. Зроби наш світ гарним! Таким, яким би ти хотів бачити свій світ. Де діти не вмирають, де немає воєн, бідності, заздрості, голоду і усього того, що робить людей нещасними!

— І хто про таке буде читати? 

— А ти забудь про своїх читачів! Зроби це для нас!

         — А як ви тоді дізнаєтесь, що таке щастя, без негараздів у своєму ідеальному світі?

— А ми будемо щасливі по-своєму. У кожного буде своє щастя, лише незначні недоліки будуть у нашому світі. Подумай, скільки у нас зникне горя, яке розриває нам серця! 

— Але це вже точно ніхто читати не буде. Це ж нудно! І я такого точно не продам.

            — Можливо, і так! Але! Твої герої оповідань будуть щасливі! Один із всесвітів, про який ти пишеш, буде щасливий! Чи хіба ти не можеш створити хоча б один всесвіт, де все буде добре?

          — Можу... Але якщо про вас ніхто не буде читати, ви ж помрете! Ви ж всі застигнете у мороці. У вас зупиниться час! 

— А ти напиши, що час у нас не зупинявся. Що ми жили незалежно від того, чи нас хтось читає, чи ні. Ти ж теж для нас всемогутній. 

— Отак просто? І думаєш, це спрацює?

— А ти повір у це. Кожний раз, як будеш згадувати нас, то вір у те, що ми щасливі. І ми будемо щасливі! Ти ж нас створив! Повірив у нас! От тепер повір і в наше щастя. Доки ти будеш вірити, доти у нас все буде добре!

            — Легко сказати «повір»... У мене стільки клопотів в реальному житті… Не віриться, що життя може бути безтурботним. Не знаю, чи вийде… 

          — Будь ласка, хоч спробуй! Ти ж і так хотів нас закинути, як незакінчений роман. А таким чином залишиш наш світ у мирі і гармонії!

— Ну, а як же гроші? Як я буду годувати свою сім'ю, якщо буду так писати? Ви то будете щасливі, а я? Хто зробить щасливим мене? Зі мною Бог не розмовляє, як оце я з тобою. Він не виконає мої прохання. Це тільки вам так пощастило.

— То будь кращим за свого Бога! Залиш хоча б один всесвіт у спокої. Він буде зігрівати твою душу. Ти будеш знати, що існує твій власний Всесвіт, де все добре. І ти його творець. Ну як? 

            — Ех, я втрачу багато грошей і читачів через вас. Але нехай так і буде. Переконали. Хоча б один світ серед безлічі заслуговує на це… Бажаю вам, Олександре з Катериною, щастя. Щасти вам і вашому Всесвіту. 

— З Вашою допомогою! Дякую Вам, Боже!  

— Називай мене просто — автор. До побачення. 

І жили люди у цьому світі майже безтурботно. І час не зупинявся у їхньому світі, незалежно від того, чи хтось читав книгу, чи ні. І кожна людина у цьому світі була щасливою по-своєму.

***

Дякую за прочитання.

Автор — Василюк Сергій

Редактор — Серебрій Лариса

Контакти автора: