Вітаю, друзі-читачі,

Давно вже не виставляв жодного нового оповідання -  прокрастинація наше усе :) Але завдяки конкурсу "Лисячі історії" від Інклюзивної спільноти "Творча майстерня" таки написав оповідання про лиса з медичним ухилом.

Анотація: 

Межа між людиною і звіром тонка. Коли людина переступає межі дозволеного, природа відповідає. Історія про лиса, який став жертвою людської жорстокості, змусить вас замислитися про наше місце у світі і про ціну, яку ми платимо за свої вчинки.

Лісса

Ранок. Сонце повільно фарбувало небо в загрозливо криваво-багряні тони. Рудий лис Лісса, насторожено озирався довкола. У нього було погане передчуття. Його гострі вуха намагалися вловити кожен шелест, а ніс тремтів. В повітрі відчувалася напружена атмосфера. Небезпека наближалася. Але звідки? 

Лісса повернув голову до своєї нори. Там у глибині нори, виритої під корінням старого дуба була його дружина Рабіса. Вона вилизувала новонароджених лисенят — дівчинку Берсу та хлопчика Мокса. 

Лісса повинен захистити їх за будь-яку ціну. Основним завданням було вловити небезпеку швидше, чим вона встигне дотягнутися до його сім'ї. А небезпека може бути серйозна. Найгірший хижак у світі — людина почала сезон полювання на лисиць. Лісса з Рабісою спеціально вирили нору далеко від їх поселень. Однак ніколи не знаєш, як далеко люди можуть зайти, щоб здерти з них хутро... 

Не пройшло і години, як Лісса почув гавкіт собак. Серце завмерло. Його передчуття, ще ніколи не підводило. Люди таки прийшли… 

“Краще вже помру я, ніж моя сім'я! Це мій єдиний шанс” — подумав Лісса та з усіх сил помчав уперед. Він вибрав найкоротший шлях до людей, сподіваючись відвести їхню увагу від своєї домівки, де була його родина. 

Серце Лісса билося, наче молот по ковадлу, відбиваючи ритм наближення неминучого кінця. Собачі голоси доносились до його вух, несучи з собою запах крові та попелу. Земля під ногами вібрувала від їхніх кроків. Собак багато. Лісса стиснув міцніше щелепи, щоб придати собі впевненості. Він біг назустріч смерті та оцінював шляхи для відступу. Чи вдасться йому вирватися з цього танцю зі смертю?

Наблизившись на достатню відстань, щоб собаки відчули його запах, Лісса різко змінив напрям. Вони його почули. 

“Що ж. Тепер треба їх відвести якомога далі від своєї нори” — подумав Лісса та помчав, вивільняючи усю силу своїх м'язів. Тіні, що переслідували його, не відставали. Здавалося, сама смерть дихала йому в потилицю.

Погоня тривала довго. Інколи люди наказували собакам робити паузу, думаючи, що собаки ведуть їх по хибному шляху. В цей час лис переводив подих, але далеко не тікав, щоб собаки не втратили його слід. І погоня знову поновлювалася. 

З часом кожен м'яз тіла у Лісси несамовито болів. Сили закінчувались. Легені розривалися від нестачі повітря, а серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Прокляті пси гавкали, нагадуючи про неминучість кінця. Так довго він не витримає. Але Лісса не здавався, бо був воїном. А воїни боряться до останнього подиху.

Нарешті сонце почало заходити і люди наказали своїм прислужникам собакам припинили погоню. 

Лісса зміг. Він таки переміг собак та людей у цій погоні. Вони витратили цілий день, безрезультатно ганяючись за ним по цілому лісі. 

Це було дуже складне завдання… Лісса був виснажений. Повільно тягнучи лапи по землі він повертався додому. 

Але чим ближче він наближався до нори, ти сильніше у нього виникало погане передчуття. А його передчуття, на жаль, ніколи не підводили. Серце Лісси тремтіло, коли він обережно підійшов до входу нори. Тут смерділо собаками та людьми.. 

“Ні! Не може бути…. Я ж відвів їх убік…”

Він з острахом зазирнув всередину нори. Картина, що відкрилася перед його очима, була жахливою. Рабіси та дітей там не було…. Були сліди бійки з собаками та запах крові. Куски хутра лисиці валялися по цілій норі… Рабіса хоробро захищала лисенят аж до смерті. 

“Аргх!” — проричав з відчаєм Лісса. Біль розривав його душу зсередини. Він відчував себе безсилим і самотнім. Усе, що любив Лісса, було знищено людьми. 

Лісса приліг біля підніжжя дуба, не в змозі осягнути глибину жаху, що розірвав його світ на шматки. Вітер, ніби злий дух, проносився лісом, наспівуючи жахливу колискову. І несподівано, немов у відповідь на мовчання, сон потягнув Ліссу в безодню.

У сні він бігав лісовими стежками зі своїми вже старшими лисенятами Берсою та Моксою і показував їм основні уроки виживання. Збоку бігла його кохана Рабіса. Погода була сонячною, а температура повітря приємною. В один з моментів різко потемніло, наче зайшло сонце. 

Лісса поглянув на своїх дітей і з жахом відмітив, що лисенята перетворилися на живі понівечені тіла без лисячого хутра. Лісса від переляку закляк на місці. Страхітливі лисенята дивилися своїми допитливими очима на нього. 

— Щось сталося тату? — промовило лисеня Берса.

Лісса перевів погляд на дружину чекаючи підтримки чи пояснення. Але Рабіса теж була мертва. Без очей та з обдертим хутром. Її обличчя було заляпано кров'ю.

— Чому ти залишив нас? — прошепотіла Рабіса хриплим голосом, і Лісса відчув, як холод пронизує його до кісток. — Чому ти не врятував нас?

Він хотів крикнути, але голос застряг у горлі. Сильний страх, якого він ніколи раніше не відчував, паралізував його. І Лісса прокинувся. 

Повітря було важким. Знову почувся той самий жахливий шепіт: “Чому ти залишив нас?”. Лісса боязко озирнувся, але навколо нікого не було. Лісса міцно стиснув щелепи і очі спалахнули люттю. Цього разу він це так не залишить. Мусить бути покарання для людей. 

Попри виснаження, яке пронизувало його тіло, він рушив углиб темного лісу, до володінь свого брата, короля Кірси. Шлях був довгим і важким, але жага помсти надавала йому сил. Нарешті, він дістався до галявини, де сонце ледачо гралося на зеленому килимі трави. Там, посеред галявини на камені, лежав Кірса гріючись під промінням сонця. 

Побачивши Лісса, Кірса підвівся та допитливо спостерігав за братом, наче бачив його вперше. 

— Що привело тебе до моїх володінь, брате? — повільно та з осторогою запитав Кірса.

Лісса виклав все, що сталося. Його слова були просякнуті гіркотою і гнівом. Коли він закінчив, настала тривала тиша, порушена лише шелестом листя.

— Співчуваю, — відмахнувся Кірса, наче це була якась дрібниця. — Але помста це шлях у прірву. 

— І? Нам потрібно діяти. Пропоную підняти усіх наших та подушити людських курей та гусей. Люди повинні понести хоч якесь покарання.

— Ми не можемо воювати з людьми. Вони сильніші.

— Ми колись робили вилазки. Нам це вдавалося. 

— Це була молодість та дурість. 

— Але вони вбили мою сім'ю! — обурився Лісса — Я з дружиною не шкодив людям. Ми були далеко від їх володінь. 

— Я не хочу починати війну з людьми. Це призведе лише до ескалації. 

— Ескалації? Не я почав війну! — вигукнув Лісса, — Ти не хочеш мені допомогти?

— Помстою, ти не допоможеш своїй мертвій сім'ї.

— Але хоча б зможу попередити наступні жертви.

— Ти призведеш тільки до більших жертв. Знайди собі нову самку і продовжуй жити.

— Я краще знайду нового короля.

Ці слова добряче розізлили Кірсу. 

— Я бачу, брате, ти забуваєш своє місце, — Кірса вискалив зуби загрозливо дивлячись на Ліссу. — Я король, а ти — лише один з багатьох. Вимітайся з моїх володінь, якщо не хочеш відправитись за своєю сім'єю.

Лісса холодно глянув на Кірсу, але вирішив не вступати в бій з Кірсою. Його ворогом є люди, а не лиси. Але в одному Кірса мав правду. Люди сильніші за лисиць, і вбивство домашньої птиці не дасть відповідного ефекту. 

Треба рівноцінне покарання для людей. Смерть. Але хто може убити людину? Усі звірі боялися боротися з людьми. Хіба що…

В його пам'яті виник образ істоти, яку боялися усі. Харс — повелитель комах, володар гнилі, чиє лігво ховалося в найглибших та найпохмуріших куточках лісу. Там вічне болото ковтало сонце і породжувало смерть. Ніхто зі звірів звідти не повертався. Але в відчаї Лісса вирішив спробувати все що завгодно. 

Шлях до Харса був випробуванням духу і тіла Лісса. Царство Харса — смердюче болото, що кишіло життям і смертю одночасно. Лісса пробирався крізь густі хащі, де кожен тріск гілки відгукувався в його серці набатом смерті. Повітря було просякнуте мертвечиною, а земля під ногами вгиналася, нагадуючи про бездонну безодню поряд, яка поглине, якщо зробити необережний крок. Він не знав, де шукати Харса, але відчував, що той вже знайшов його. 

І ось, з темряви виринуло воно — створіння, втілення жаху. Тіло Харса було панциром, склеєним з тисяч мертвих комах, а очі, як два смарагди в гнізді змії, світилися холодним зеленим світлом.

— Лісса, — промовив Харс глухим, шиплячим звуком, схожий на шерех тисяч крил комах, — ти або дуже дурний, або дуже хоробрий, якщо прийшов сюди. 

— Харсе, великий володарю комах, я благаю тебе про допомогу, — промовив Лісса схиляючи голову, — Люди вбили мою сім'ю, і я хочу помститися. Мій брат, король лисиць Кірса, відмовив мені. Я сподіваюся, що ти можеш мені допомогти. 

— Отож, благаєш мене про допомогу, лисяче поріддя? — прогарчав хриплим голосом Харс. Його гнильний запах просочив повітря, викликавши у Лиса напад нудоти. — Помста це страва, яку найкраще подавати холодною, а ти пропонуєш мені гарячу страву, повну крові та болю. Цікаво... Але що ти, крім власної шкури, можеш мені запропонувати? 

— Я потоплю поселення людей у крові. Доки остання людина не здохне в муках, — прошипів Лісса і його очі спалахнули ненавистю. 

Харс вибухнув хриплим сміхом, що нагадував скрип іржавих ланцюгів. 

— Цікава пропозиція, — проревів він. — Кров за кров, кістка за кістку. Мої слуги жадають бенкету, а м’ясо має бути свіжим, як і твоя ненависть. Ти забезпечиш мене таким кровавим застіллям? 

— Так, — просичав Ліс, відчуваючи, як його серце перетворюється на крижану грудку. 

— Але один проти цілої зграї людей? — Харс поглянув на Лісса з презирством, мов на дрібного жучка. — Навіть з моєю силою ти проживеш лише кілька секунд. Ні, тобі потрібна армія, лисе. Армія смерті, щоб виконати своє завдання.

Лісса мовчав. 

— Я дам тобі дар, — нарешті порушив тишу Харс та простягнув до Ліса свою кінцівку обліплену комахами, — Твій укус стане для людей смертельним, а для твоїх родичів зброєю. Ти зможеш створити армію, а з нею я отримаю те, чого хочу — гори мертвечини.

Лісса, не кліпнувши оком, прийняв пропозицію Харса. Смак помсти був солодший за будь-яку отруту. Харс підійшов ближче і наблизив своє потворне лице до рота Лісси та влив йому до очей отруту. Світло згасло, змінившись на пекучий вогонь, що пронизував кожну клітину. Лісса відчував, як його сутність розкладається, перероджується та народжується знову — але вже не як звір, а як повелитель темряви.

Спочатку тіло бунтувало, кидаючи його в безодню божевілля. Але з кожною секундою прокляття все глибше в'їдалося в плоть, перетворюючи його на зброю помсти. Світ навколо розмився, перетворившись на масу енергії, що пульсує. 

З кожним подихом він все далі відходив від своєї колишньої сутності. Спогади про сім'ю, про друзів — все це згоріло в полум'ї ненависті. Залишилася лише одна мета — помста. Лісса був інструментом смерті, і його єдине завдання — сіяти руйнування.

Вечір. Лісса не пам'ятав, як покинув володіння Хірса. Видершись на вершину якогось пагорба, він окинув поглядом царство дерев, що розкинулося перед ним. Очі Лісси, як дві бездонні прірви, випромінювали холод. Лісса більше не був попереднім лисом. Тепер він став тінню, що пожирає світло, Смертю, що крокує по землі. Надмірна слина, стікала з його ікол, отруюючи все навколо. Кожен укус перетворить звіра на його слугу. Першим буде Кірса, потім решта лисів та лисиць. Наостанок помруть люди.

*****

— Страшна трагедія сколихнула нашу країну. Я знаходжуся у селі Барва, де сталася масована атака лисиць на жителів села. Усіх лисиць було вбито, але більше тисячі людей отримали укуси різного ступеня. 

Лікарі вважають, що така дивна поведінка лисиць була викликана новим вірусом, що належить до родини Ліссавірусів. Нагадуємо, що віруси даної родини викликають запалення мозку, більш відому, як сказ. На жаль, сучасна антирабічна сироватка не працює проти цього штаму вірусу. Більше сотні людей уже померло в страшних муках, а лікарі не можуть знайти ліки, щоб врятувати решту покусаних співгромадян. 

Чи це випадковість, чи ж це знак вищих сил, що попереджають нас про наше місце у світі? Адже природа, споконвіку терпляча, могла прокинутися, щоб помститися за століття знущань. Лисиці стали мисливцями, а люди — здобиччю. Відповідь губиться в відлунні смерті, що лунає в порожніх оселях. Можливо, це кінець, а можливо, лише перший дзвінок про пробудження древніх сил, що спали під землею, чекаючи свого часу. З Вами був Ваш кореспондент каналу ТБН, Вадим Костинський.