Клодін Гріггс. Рука допомоги.

Вітаю, панство-картоплянство. Якийсь час просто почитував сайт без реєстрації, а тут дивлюсь, народ оповідання публікує, ще й власноруч перекладені. Вирішив зареєструватися і викласти свої переклади оповідань, за якими знято серії відомого серіалу «Любов, смерть і роботи». Українською ці оповідання до мене не перекладалися, а я їх перекладати почав для одного гарного ютуб-каналу з аудіокнигами (посилання на книгу дам під текстом), тому у текстовому вигляді цих перекладів поки що теж ніхто крім мене і актора озвучки не бачив. Перекладено на даний момент всього, якщо нічого не забув, п'ять оповідань, і поки що в мене через службу замало часу на подальші переклади, але що є, те викладу тут. Отже, почнемо з невеличкого. Посилання на оригінал теж наведу внизу. 

Клодін Гріггс. Рука допомоги
 
...Александрія Стівенс добре усвідомлювала, що зараз вона приречена на повільну смерть у холоді космосу, плаваючи у вакуумі на відстані п’ятнадцять метрів від свого однопілотного шатла технічного обслуговування на навколоземній орбіті...

Будівництво однопілотних кораблів мало багато економічних переваг, особливо враховуючи дуже низькі прибутки від контрактів на супутники чи орбітальні платформи. У шатлах для польотів на Місяць були потрібні від двох до шести членів екіпажу, але для навколоземних місій єдиним життєздатним варіантом через ринкові ціни лишилися кораблі меншого розміру. Шатл Александрії був надійним, а обслуговував його Глен Майклз, аерокосмічний механік старої школи, якому вона довіряла, як рідному братові. Хоча все одно Александрія часто особисто перевіряла і переперевіряла його роботу, поки вони, попиваючи пиво, сперечалися про перспективні технології. Вони обоє розуміли, що стан корабля значить все: якщо з шатлом виникають проблеми, то його пілот опиняється більш ніж просто у скрутному стані.

Але навіть та аварія, коли один з пілотів загинув, не завадила дільцям в костюмах і краватках. Провівши незліченні розрахунки, юристи та статистики продемонстрували, що «Спейс Джокіз Інкорпорейтед» може дозволити собі втрачати шатл разом з пілотом раз на вісімнадцять місяців, все одно отримуючи прибуток — включаючи витрати на заміну загиблого співробітника, компенсації для його родини та виплати різних відшкодувань. Хоча до безпеки вони все ж ставилися серйозно, і фактична середня кількість втрат за двадцять років становила одного співробітника на 32 з третиною місяця — включаючи той екіпаж з трьох осіб, який розбився минулого року на підході до будівельного майданчика «Ігл Монумент» на базі «Транквіліті». Але офіційні особи компанії серйозніше ставилися до підсумкових підрахунків.

Підписуючи свій контракт на політ, Александрія розуміла небезпеку, але вона б згодилася навіть якби зарплатня була вдвічі меншою, а ризик — удвічі більшим. Алекс із восьми років мріяла стати цивільним пілотом, а у «Спейс Джокіз» вона працювала сім з половиною років, заслуживши репутацію одного з найкмітливіших і найшвидших техніків. Двічі вона відмовлялася від керівних посад, щоб продовжити польоти.

 «Навіть у космосі, — казала Алекс, — робота з паперами мені не до душі».

Вона, наче Джон Вейн на коні, носилася до супутників, телескопів, орбітальних лазерів. Наприкінці зміни вона точно знала, скільки кілометрів подолала та наскільки загнала свого чистокровного скакуна. Вона була закохана у цю роботу...

 

...І тепер вона помирала, висячи як метеороїд із плоті й крові на півдорозі між своїм шатлом і супутником на геосинхронній орбіті. Полагодити супутник вона, до речі, встигла, за сімдесят одну хвилину замінивши пошкоджену схему.

Системі життєзабезпечення її скафандра лишалося сорок п’ять хвилин роботи, а рятувальний корабель «Сіберт» прибуде занадто пізно, як не встиг свого часу пароплав «Карпатія» до «Титаніка». І «Сіберту» лишиться хіба що виловити її тіло.

Александрія поступово просувалася вперед, роблячи один оберт навколо своєї вісі приблизно раз на хвилину і наближаючись до шатла — але з дуже незначною швидкістю, ще й трохи відхиляючись від курсу. Та навіть якби вона і не відхилялася, кисень у балонах закінчиться задовго до того, як вона в такий спосіб досягне корабля. А потім вимкнеться система обігріву, і її тіло у тіні Землі при температурі -240 градусів швидко перетвориться на крижину. Мерехтіли вогні її шатла, м’яко сяяв той супутник з ядерним двигуном, променіли мільйони зірок. На планеті Земля світилися міста навколо темної порожнечі Тихого океану. Всі ці вогні, як не дивно, втішали її, хоча і ні в який спосіб не могли врятувати.

 

Для нормального руху у вакуумі на скафандрі був реактивний ранець, цей клятий абсолютно надійний пристрій з кількома допоміжними системами на випадок збою. Але саме в нього і влучив той метеороїд з горошину завбільшки, безнадійно пошкодивши. Він же і жбурнув її саму крутитися у космосі без надії добратися до корабля, який зараз вже мав би прямувати з нею до бази. У результаті Александрія більше не була ані астронавтом, ані корпоративною інвестицією вартістю в 835 000 доларів. Зараз вона була орбітальним сміттям, яке «Сіберту» залишиться лише прибрати, коли він нарешті прилетить. До шатла було лише п’ятнадцять метрів, але з тим же успіхом він міг зараз знаходитися на півдорозі до Андромеди. Той метеороїд міг би проявити більше милосердя і замість реактивного ранця прохромити їй шолом. Вона хоча б загинула швидко і нічого не зрозумівши.

Тепер не було жодного способу хоч якось прискорити її рух уперед чи вплинути на обертання. Хоча це обертання виявилося не таким вже й поганим елементом всієї цієї халепи – відраховуючи час до закінчення кисню, вона хоча б мала огляд на 360 градусів. Александрія була тою ще оптимісткою з майже безмежною впевненістю у собі, але вона також була і фізиком. Існує реальність, космос не пробачає помилок, а її шанси на виживання дорівнюють нулю.

Тридцять хвилин потому, продовжуючи теліпатися у просторі та намагаючись насолоджуватися космічним краєвидом, Александрія раптом обізвала себе дурепою. Проґавила аж півгодини і лише зараз знайшла шанс урятуватися! Все ж вона з фізикою дружила, а такі друзі не кидають напризволяще.

Товстий ремінець на липучці утримував на її лівому зап’ястку штатний годинник «Джокі Уотч». Вона затягла ремінця якомога сильніше — тягла доки не злякалася, що він розірветься, хоча він і був розрахований на коливання температури у 750 градусів та мав міцність на розрив у 1500 фунтів. Потім вона знову застібнула липучку, покладаючись на те, що ремінець витримає внутрішній тиск повітря зі скафандра.

Після цього вона без вагань зірвала ліву рукавичку скафандра. Холодний вакуум космосу обпік оголену шкіру. Вона заволала від болю, але рукавичку тримала міцно. Зараз усе залежало від цього шматка багатошарової тканини та алюмінійованих полімерів. Александрія лише сподівалася, що маси рукавиці вистачить, щоб підштовхнути її аж до корабля, бо вона і так вже півгодини змарнувала, плаваючи у вакуумі, як та капуста в супі. Звісно ж, кидок має бути сильним і точним, і якщо вдасться долетіти до корабля, треба встигнути однією рукою вхопитися за нього.

— Напевно, легше закинути м’яч у кошик через весь спортзал, — подумала вона, — але я ризикну.

Коли ліва долоня перетворилася на крижину, біль ущух, і Александрія знову змогла зосередитися на своїх думках. Вона дочекалася, поки її розверне обличчям до супутника. Потім, помолившись Ісааку Ньютону, вона кинула рукавичку в той же хитрий спосіб, як кидала м'яч на бейсбольних змаганнях у Прінстоні, жбурнувши її від центру тіла та цілячись у супутник. Якщо вона правильно розрахувала траєкторію, то її штовхне у напрямку шатла завдяки силі протидії.

 

Щодо хороших новин: ремінець годинника непогано витримував тиск скафандра, її відхилило більш-менш у потрібному напрямку, а швидкість її обертання зросла лише на тридцять секунд. Щодо новин поганих: вона все ще рухалася надто повільно, ще й траєкторія збилася з напрямку до шатла. Але Александрія вже не почувалася «овочем». На те, щоб розібратися з проблемами, лишалося одинадцять хвилин.

 

Три з цих хвилин вона витратила на спостереження і розрахунок того, як треба змінити курс. Потім, не вагаючись і не роздумуючи, вона схопила себе за проморожену кисть лівої руки і почала ламати її, наче бурульку…

 

Нарешті відламавши, вона незграбно кинула руку за спину через голову і ліве плече.

Алекандрію стало перевертати у просторі повільніше. Тепер хоча б було кілька хвилин, аби, крутячись догори дриґом, зрозуміти, що її несе саме до «Антему». До її гарненького, тепленького, повного кисню «Антему». Хоча були деякі питання. Чи вистачить кисню, поки вона летітиме до шатла? Чи зможе вона вхопитися за нього однією рукою і цим крижаним обрубком? Чи витримає ремінець годинника внутрішній тиск?

 

З кожним обертом Александрія зосереджувалася на своїй меті. Вона відраховувала метри за хвилину і намагалася сповільнити дихання. Треба було не згаяти момент, коли знадобиться схопитися з поручень.

— «Мама-Джокі», це «Антем». Александрія викликає «Маму-Джокі». Прийом.

— Слухаю, «Антем»! Що там трапилося, Алекс? Ми вирішили, що тебе вже на світі нема. Прийом.

— Привіт, Джорджику. Ви ж не думали, що я здамся без бою? Скасуй виклик рятувальників і передай Доку, хай готує протез. Моя ліва долоня тепер стала орбітальною бурулькою. Прийом.

Александрія подобалася Джорджеві. За свою кар’єру вона не втрачала і не пошкодила жодного корабля, і вона вміла так швидко замінити панель керування, що більшість техніків у цей час ще б тільки потрібну викрутку шукали.

— Про що це ти?! — не зрозумів Джордж. — Сказала нам, що тобі гаплик, і вимкнула зв’язок. Ти у шатлі? Прийом.

— Все під контролем. Перетягла передпліччя джгутом, вколола знеболювальне, заспокійливе і антибіотик. Корабель повернеться та причалить на автопілоті, бо я буду у країні чудес. Очікую, що доктор за місяць мене приведе до робочої норми. І якщо старий Джонс скаже, що платити за ремонт скафандра буду я, то я йому так наваляю, що він виглядатиме гірше, ніж мій ранець. Прийом.

 

— Якщо ми завели про них мову, — сказав Джордж, — народ у диспетчерській дуже засмучений. Ти ж нам зателефонувала, сказала що помираєш і вимкнула зв’язок. Негарно, Алекс, анітрохи негарно. Прийом.

— Пробач, Джордже. Просто не хотілося, щоб якщо я зламаюся, хтось почув як я плачу. Довелося б вас повбивати, якби ви таке почули, тож пробач. З мене пиво, щойно зможу тримати кухоль. І ще треба сказати Джонсу, щоб виплатив премію тим, хто розробляє для нас ті наручні годинники. Розцілувала б їх усіх. Кінець зв’язку.
 
Посилання:
Оригінал англійською
Аудіокнига на YouTube