Як козаки на лопатки всіх вкладали

Вітаємо вас. З вами Українська Реслінг Арена, та я, Костянтин Перлов! Сьогодні ми починаємо знайомити вас з українським реслінгом. І в цій статті ми розповімо про історію реслінгу в Україні - про те, як він з'явився на нашій землі, як розвивався та досягав успіху. Ми розкажемо про видатних спортсменів, які втілювали свої мрії та перемагали на ринзі, про цікаві матчі та турніри, які запам'яталися, та про те, що повліяло на його становище в нашій країні. Але ми будемо досліджувати не лише історію реслінгу в Україні, але й сучасні реалії, що дозволять зрозуміти, як він живе та розвивається в наш час. Приєднуйтесь до нас, щоб дізнатися більше про світ реслінгу в Україні!

Всі знають що реслінг був вигаданий не в Америці, і навіть не в 20 сторіччі? І що існував він майже по всьому світу, в тому числі й в Україні? Якщо вам цікава історія реслінгу – зараз ми з вами спробуємо в цьому дещо розібратися! Перші сліди розвитку боротьби сягають ще часів шумерів, 5000 років тому. Епік Гільгамеша, написаний клинописом, скульптурами та барельєфами, являє собою безліч джерел, які розповідають про перші змагання у супроводі музики. В історії Стародавнього Єгипту також є багато історичних та археологічних відображень боротьби. Серед них варто згадати, зокрема, малюнки, виявлені у гробницях Бені-Хасана, на яких зображені 400 пар борців. Ці малюнки, як і багато інших ознак, свідчать про існування у Давньому Єгипті об'єднань борців, правил боротьби та суддівських кодексів.

Для греків боротьба була наукою і священним мистецтвом, вона була найважливішим заняттям для молодих людей. Спортсмени боролися голими, їхні тіла були вкриті оливковою олією та шаром дуже дрібного піску, щоб захистити шкіру від сонячного світла чи від холоду взимку. Після боротьби вони скребли цей шар за допомогою інструмента під назвою «стригіль» і милися водою. Згідно з малюнками та написами того часу, бої були схожі на поєдинки реслінгу, чи вільної боротьби. Переможцем вважався той, хто першим кинув чи притиснув (на спину, стегна, груди, коліна чи лікті) свого суперника.

Під час Античних Олімпійських ігор, починаючи з 708 до н.е., боротьба була вирішальною дисципліною п'ятиборства. Фактично це була остання дисципліна, яка проводилася після метання диска, списа, стрибка у довжину та забігу, і саме вона означала переможця п'ятиборства, єдиного коронованого спортсмена ігор. Найвідомішим із усіх борців був Мілон Кротонський (учень філософа Піфагора) шестиразовий олімпійський чемпіон (з 540 по 516 рік до н.е.), десятикратний переможець Істмійських ігор, дев'ятиразовий переможець Німейських ігор та п'ятиразовий переможець Піфійських ігор.

Боротьба за часів Римської імперії була розвинена на основі спадщини етрусків та відродження грецьких ігор. Боротьба була улюбленим видом спорту молодих аристократів, солдатів та пастухів. Однак у 393 році імператор Феодосій I заборонив усі язичницькі ігри та оголосив Олімпійські ігри поза законом. Олімпійські цінності поринули у темне середньовіччя, але завжди були лише приховані, не перестаючи існувати. За часів Середньовіччя та епохи Відродження боротьба практикувалася соціальною елітою у замках та палацах. Багато художників і письменників відзначали боротьбу і заохочували її практику: Караваджо, Пуссен, Рембрандт, Рабле, Руссо, і багато інших. Цікаво також відзначити, що перша книга була надрукована в 1500 році, і вже в 1512 був випущений кольоровий посібник по боротьбі німецьким художником Альбрехтом Дюрером.

Спроби відновити Олімпійські ігри були багаточисельними, але тільки в 1896 вони були знову засновані бароном П'єром де Кубертеном. Після створення Міжнародного олімпійського комітету в 1894 році прискорився розвиток нових міжнародних спортивних федерацій та олімпійських комітетів. Перший олімпійський конгрес відбувся в 1894 році в «La Sorbonne», який проголосив десять видів спорту, що стали частиною олімпійської програми, й одним з них була боротьба. Під час турніру з боротьби в Афінах не було вагових категорій, і всі п'ять суперників виборювали правила, аналогічні правилам професійної боротьби. Матчі тривали доти, доки не вигравав один із суперників. Було дозволено переривати матчі та відновлювати їх наступного дня. Перший олімпійський чемпіон - німецький спортсмен Шуман, який не був навченим борцем, але був переможцем змагань на брусах та з кінного спорту. Шуману вдалося перемогти англійського чемпіона з важкої атлетики Лонсестона Елліота, який був важчим за нього, виконавши швидкий і точний больовий.

Але ж що до реслінга? Професійна боротьба виникла у Франції близько 1830 року. Передумовами для цього стали декілька причин. Головна проблема борців у професійній боротьбі полягає в наступному: жоден атлет не може день у день вести боротьбу, та ще й з сильними супротивниками, та ще протягом двадцяти, а то й більше хвилин. Саме тому у французькій боротьбі атлети заздалегідь домовлялися про результат сутички і навіть про те, які прийоми вони будуть застосовувати.Участь у виставах французької боротьби давала можливість працювати сміливо, вільно, не побоюючись травм.

Не слід думати, що така боротьба – це завжди шахрайство. Виступаючи перед публікою, борці показують, як кажуть, модель боротьби, але модель, прикрашену різними ефектами. За всіх умов професійний борець повинен бути людиною сильною, сміливою і добре володіти технікою боротьби. Та й для того, щоб щодня проводити такі вистави, потрібні неабияка сила, спритність та майстерність. Спортсмени, які не мали доступу до борцової еліти, сформували трупи, які подорожували Францією, демонструючи свій талант. Їхні виступи часто супроводжували експоненти диких тварин, канатоходці та бородаті жінки. Шоумени представляли борців під такими іменами, як "Едвард, старіючий людожер", "Гюстав д'Авіньйон, руйнівник кісток" або "Боннет, бик з нижніх Альп", і кидали виклик публіці на 500 франків, що ніхто не зможе вкласти їх на підлогу . У 1848 році французький шоумен Жан Екбройє створив першу циркову трупу сучасних борців і встановив, як правило, не виконувати прийоми нижче за талію. Він назвав цей новий стиль «боротьба із захопленнями долонями». Після смерті пана Екбройє в 1872 році адвокат Россіньола-Роллін з Ліона взяв на себе керівництво цією трупою і незабаром був помічений за здатність рекламувати, тобто, «влаштовувати» матчі та нагороджувати борців від імені аудиторії.

Французький вплив поширився на Австро-Угорську Імперію, Італію, Данію та Росію, а новий стиль поширився під назвою французької боротьби. Таким чином, професійні змагання з боротьби були організовані всюди в Європі з різними програмами та правилами змагань згідно з смаками борців, менеджерів та аудиторії. У 1898 році француз Поль Понс, також відомий як «Колос», був першим професійним чемпіоном світу незадовго до поляка Ладіслауса Пітлазінського. Деякі інші великі чемпіони, як турок Кара-Ахмед («Східний монстр»), болгарин Микола Петров («Лев Балкан») або наш український Іван Піддубний («Чемпіон чемпіонів»), змінили його.

Наприкінці 19-го сторіччя професійна боротьба була одним з найпопулярніших видів спортивного шоу у Європі. Це заохотило створення численних клубів та шкіл. Також, з історичної точки зору, професійна боротьба мала незаперечні переваги. Змагання сприяли підвищенню популярності боротьби, фізичний стан борців був зразком для молодого покоління, а система навчання дозволила аматорським клубам боротьби швидко стати більш структурованими.

Що ж до України? В нас завжди цінувалися сильні люди, борці ставали героями та в них були купи фанатів. Яким же був реслінг в імперські або радянські часи? Зараз дізнаєтесь!

Боротьба в простого люду тодішньої російської імперії займала таку ж роль, як в нас зараз будь-яка гра чи шоу — тобто роль розважального контенту. Перші борцовські школи та змагання в Російський імперії почали з’являтися вже наприкінці 19 сторіччя, але не маючи чіткої організації, яка б координувала діяльність шкіл та кружків з 1900 по 1912 роки ніяких змагань не проводилося. 

Як раз в ті часи, у 1900-ті роки, і почав розвиватися цирк в російській імперії.

Першим справжнім «промоутером» можно назвати Івана Володимировича Лєбєдєва, названого в народі Дядя Ваня, який на початку ХХ століття організував борцівський цирк, і їздив з тодішніми «рестлерами» по всій країні. Лебедєв був організатором чемпіонатів та арбітром (суддею) борцівських сутичок. Популярність його була величезна. Відомий радянський цирковий артист Ширай, який багато разів бачив Дядю Ваню і добре його знав, говорив: "Режисерський талант Дядя Ваня мав незвичайний, і фантазії йому було не позичати. Він винайшов "амплуа" борців - "коханців", "звірів", "коміків". він умів доводити глядачів до шаленства. Найбільші буржуа били кулаками по бар'єру лож і кричали: "Неправильно".

Власне, акторські і режисерські початки, які щасливо поєднувалися в Дяді Вані, частенько підводили його як спортсмена. У театрі він найбільше любив мелодраму з її сильними пристрастями та дивовижними ефектами. І якщо можна так сказати, мелодраматизував чемпіонати. Дядя Ваня вперше виступив як арбітр у 1905 році, і він перший, принаймні в Російськфй імперії, ввів паради. Усі борці виходили на арену, ставали півколом, а арбітр репрезентував їх публіці. У цьому кожен борець мав триматися встановленого йому характеру, грати певну роль. Представляючи борців публіці, Дядя Ваня наділяв їх такими дивовижними званнями, титулами, прізвиськами, що залишалося тільки дивуватися. Дядя Ваня ввів за правило проводити боротьбу під музику. У керованих ним чемпіонатах борці стали постійно боротися під масками, звичайно цим ще більше інтригуючи глядачів. Борець мав зняти маску у разі, якщо виявлявся переможеним. Яких тільки не було масок: "Червона", "Чорна", "Золота", маска "Інженер", "Металіст", "Червоний півмісяць" тощо. У кожному чемпіонаті обов'язково один чи кілька борців виборювали маски.

Дядя Ваня приваблював у свої чемпіонати велетнів, товстунів, іноді фізично слабких, чи зовсім не здатних до боротьби людей, але які ефективно виглядали в параді. Ось розповідь Дяді Вані, що відноситься до 1907 року: "Нещодавно закінчилася війна з Японією, і, отже, безперечним атракціоном став би японський борець. Але не виписувати ж японського борця з Токіо".

У цей час один китаєць відкрив у Петербурзі пивну та прогорів. Дядько Ваня зустрівся з ним.

- Як звуть?

– Борис Іванович Жандорфу.

- Китаєць?

- Так.

- Чи згоден бути японцем?

- Мені байдуже, бо моя пивна прогоріла.

- І будеш ти тепер уже не Жандорфа, а Кацукума Саракіки. Згоден?

- Згоден".

"Протягом тижня, - продовжував розповідь Дядя Ваня, - пробував я його вчити деяким прийомам, але бачу, що в сутичках з ним найголовніше - тримати його самого, щоб він не впав ненароком з ніг".

І Дядя Ваня вирішив із Саракіки зробити "жахливого грифера".

"Ось так, кажу, ти з кожним борцем боротимешся: хвилини дві-три тримай його за руку, потім бери супротивника в обхват під пахви, підніми його і відразу на підлогу. Та не бійся, борець сам постарається впасти на обидві лопатки".

Весь 1907 пройшов у мене під знаком Саракіки".

Свої спогади Дядя Ваня закінчив так: "Адже й до мене боротьба на дев'яносто відсотків йшла з раніше наперед вирішеними результатами... я вніс лише більше мистецького оздоблення та культури в театралізацію". 

Про нього писали такі люди, як Максим Горький, Маяковський чи то Валентин Катаєв. Ось, наприклад, що писав останній у своїй автобіографічній повісті «Розбите життя, або Чарівний Ріг Оберона», – розповідаючи про чемпіонат французької боротьби в Одесі:

«Дядя Ваня викликав борців з приєднанням деяких соковитих характеристик і подробиць – «Чемпіон світу волзький богатир Іван Заїкін, який кинув на лопатки в Саратові до того часу ніким непереможного красеня з Царства Польського, прославленого богатиря Питлясинського, який з того часу, полишив чемпіонат і пішов у приватне життя, відкривши в Одесі гімнастичну школу для недорозвинених підлітків!..»

- А де зараз знаходиться Луріх Перший? – питав хтось, звісившись із поручнів гальорки.

– Луріх Перший – урочисто сповіщав Дядя Ваня, ходячи у своїх чоботях по килиму, – Луріх Перший, чемпіон світу, який ніколи не мав жодної поразки і отримав за красу ніг «Гран-прі» на всесвітній Паризькій виставці, помер п'ять років тому, у себе на батьківщині від непомірного вживання гарячащих напоїв за відсутності холодних закусок!

Він був великий дотепник, цей Дядя Ваня на прізвище Лебедєв, і охоче відповідав на запитання публіки».

Звичайно, Дядя Ваня прагнув зацікавити публіку своїми постановками, у цьому був для нього сенс усієї діяльності. Але насамперед він був спортсменом, спортивний початок для нього завжди залишався важливим у чемпіонаті.

Організацією чемпіонатів займався не один Лебедєв. Але в інших чемпіонатах справи, як правило, були гірші. 

Тож, як обстояли справи з реслінгом, чи французською боротьбою в ті часи ми з вами тепер знаємо, тому звернемося до деяких, відомих у ті часи, персоналій.

Про одного з перших знаменитих борців, як зараз сказали би, рестлерів, Івана Піддубного можна багато чого знайти. Те, що він був родом з Полтавщини та нащадком старовинного козацького роду — всі знають. Але як він потрапив у боротьбу? Він працював вантажником в Севастополі, та там познайомився з учнями морехідних класів — Антоном Преображенським та Василем Васильєвим, які й втягнули молодого хлопця в спорт. В Феодосії, 1890-х роках, він у складі цирку Безкоровайного став активно займатися боротьбою “на поясах”, виступати, та вже згодом на нього звернув увагу доктор Гарнич-Гарницький, який керував в Києві гуртком важкої атлетики. Він же й навчив Івана Максимовича основам французької боротьби. Вже в 1903 році Піддубного Суспільство атлетів відправили на змагання в Париж. А вже в 1905 році, виступаючи на чемпіонаті в Чинизеллі, Піддубний зайняв перше місце і став чемпіоном світу і з того моменту майже завжди брав тільки перші місця.

Західна Україна також подарувала історії реслінгу свого героя. Це Іван Фірцак на прізвисько Кротон. Народився в 1899 році в селі Білки, що на Закарпаттті. У 1920-х роках відправився на заробітки у Прагу, та там познайомився з важкою атлетикою, почав перемагати в аматорських турнірах. А в 1922 році на чемпіонаті з важкої атлетики Чехословаччини Іван Фірцак підняв рекордну вагу в 150 кг і заробив золоту медаль. Згодом він залишив спорт та приєднався до цирку “Герцферт” та став борцем. Разом з цирком Іван зміг досягти визнання у 64-х країнах світу, зокрема у США, Бразилії, Канаді, Британії, Франції, Німеччині, Австрії та інших.

Коли англійська королева була у Блекпулі, вона запросила гостей у цирк Тауер на виставу. Там Іван Фірцак-Кротон тягнув ланцюгом вантажну машину, наповнену людьми. На прохання королеви, Кротон зійшовся в поєдинку з суперважковиком світу боксу — Джоном Джебсоном. Звісно ж Іван Фірцак переміг. Та ще й як — проломив грудну клітину ударом Джебсону так, що боксерська перчатка тріснула. На знак визнання Фірцака королева подарувала йому пояс чемпіона, наручі та шолом, прикрашені левами та діамантами. А власники концерну «Форд», на знак пошани, подарували Фірцаку іменний автомобіль. Щоправда, на батьківщині його не надто балувала доля. Іван розірвав 10-річний контракт із цирком раніше домовленого терміну й через суд виплатив власникові велику компенсацію — 100 тис. крон. Повернувся в рідне село в кінці 1930-х рр. Коли угорці після окупації Закарпаття в 1939 році захотіли конфіскувати у Фірцака автомобіль «Форд», він потрощив його молотом. За це був покараний: його посадили до в'язниці й побили. Після встановлення радянської влади НКВД конфіскувало у Кротона всі його нагороди, відзнаки й навіть фотографії. У замовчуванні феномена Івана в радянські часи відіграла значну роль доля його сина: 18-річний Іван Фірцак-молодший у повоєнні роки був засуджений за сфабрикованою справою у належності до ОУН на 25 років таборів, із яких майже 8 відсидів. Він був великою надією для свого батька, уславленого атлета, адже завжди виступав із ним у парі й був чемпіоном УРСР з боксу в перші повоєнні роки. Але це не завадило Івану стати засновником закарпатської циркової школи і силових мистецтв. Однією з причин смерті Івана Фірцака стала імплантована золота пластина, яка потребувала заміни. Цю операцію могли провести лише в Європі, але у Радянському Союзі ніхто б Кротона за кордон на операцію не випустив. І в останній рік життя рана під пластиною почала загнивати. Лікар, який регулярно приїздив до атлета з Іршави, не зміг нічого вдіяти. Помер Іван Фірцак 10 листопада 1970 року в рідному селі Білки у повному зубожінні й під пильним оком НКВС.

До початку Першої Світової війни в російській імперії нараховувалось близько 20 спортивних організацій, які поширювали боротьбу та налічували в цілому десь 300 чоловік. Немає спору, борці зіграли відому і навіть значну роль у справі розвитку спорту. Там, де вони виступали, виникали спортивні спілки, товариства, арени. Виходячи з чемпіонатів, борці часто ставали тренерами. У царській Росії саме борці вели наочну агітацію за фізичний розвиток людини, за її фізичну красу. І мусимо погодитися з Георгом Луріхом, одним із видатних борців, рестлерів та гирьовиків: "Атлет-професіонал, атлет, який любить і поважає свої заняття, підносить свій улюблений спорт на ступінь мистецтва, є піонером у справі підвищення краси та сили тіла". 

 

Далі почався радянський союз. Роль циркової боротьби поступово стала відходити на другий, якщо не на третій план. Але ж боротьба іноді була ледь не основною ціллю відвідувачів цирків. Не дивлячись на те, що організатори борцівських турнірів старалися внести щось нове, урізноманітнити боротьбу спортсменами з інших культур (яких доречі не відпускали тренери, бо якось “небезпечно” боротися з професіоналами), а засоби ЗМІ тільки компрометують та знищують бувалий інтерес та авторитет циркових борців у глядачів. Наприклад, у журналі «Радянський цирк» допустили у пантомімі “Парохід іде” сцену, в якій виставили не в кращому світлі колишнього борця, майстра спорту СРСР Петра Загоруйко, а карикатурні плакати просто відмовилися переробляти. Не фінансувалися вистави, навіть банально новий мат для рингу, або ковер не видавали, спортсмени працювали на старому, на якому просто неможливо було не травмуватися. Тільки порівняйте – на початку 20го сторіччя на території Російської Імперії існувало більш ніж 20 школ боротьби та організацій, яки проводили чемпіонати, та мали у своєму складі близько 300 борців. В 1963 році – лише один чемпіонат на увесь «Раддержцирк», який наличував лише 15 борців. Про все це пише в своїй статті тогочасний керівник чемпіонату.

Найбільшу увагу вільна боротба знайшла у Кавказькому краю. Але навіть чисельні перемоги на Олімпійських іграх не давали достатньої поваги від культурної верхівки СРСР та поступово реслінг стали придушуватися. 

 
Зараз український реслінг почав швидко набирати оберти. Останнє шоу "Все або Нічого" зібрало близько 300 глядачів, одночасно спостерігаючих за подіями на ринзі.

Любі читачі! Якщо вас зацікавив цей матеріал та сам український реслінг - поставте лайк та дайте знати в коментарях чи хочете ви дізнатися більше про реслінг в Україні?