1. Було мені років п'ять і побачила я на книжкових полицях прекрасну і чудову бордову коробку - "Вечірній Київ"! Сто грамів щастя! Мого! В мою утробу! Полиці були прикручені до стіни, цукерки лежали на самому вершечку найвищої полиці. Я подерлася по ним, як от драбиною. Цукерки скинуті донизу, я злізла, їм, прийшов з роботи батько. Побачив коробку. Перехрестився. І сказав мені, що він спершу хотів просто поставити полиці одна на одну і не прикручувати. Вони б впали і мене б тоді прибило до підлоги буквально, бо то було не легеньке ДСП, а товсті дерев'яні дошки.

2. В цьому винні комуністи. Бо  в 1989 році в срср була проблема з одноразовими пластиковими шприцами, їх не було. Якщо людині треба було якісь ін'єкції (а моїй бабі Наді було треба, цукровий діабет, вона колола інсулін в живіт), то робили  скляним, який проварювали в металічній коробочці з окропом, стерилізаторі. Я знала, що окріп в чайнику і лізти туди мені не треба. А от чого мені не треба відкривати стерилізатора, я не зрозуміла. Ця металічна хрінь відкрилась в мене в руках і там була чашка окропу. Шрам на руці досі є, а пройшло з тої пори 35 років.