Сонце спускалось до небокраю, нещадно смалячи землю після недавнього дощу. Калюжі парували, як каструлі на кабиці, булькаючи синьо-зелено-водоростевим варивом і лякаючи ногохвісток мікробризками. По краю калюжі чалапала усіма восьми ногами тихоходка, лишаючи ледь помітні відбитки кігтів на липкій глині. Час тягнувся безкінечно. Сонце ніби повисло, тяжіючи до горизонту, як гіпербола до осей - безкінечно наближаючись, але ніяк не торкаючись. 
Тихоходка сунула собі вперед - у вологу тінь під купою камінців - впадати в анабіоз прямо зараз вона не планувала. Нарешті вона заповзла у густий ліс моху і полегшено зупинилась. На мікролисточках як у басейнах стояли мікрокалюжі, бруківка з піщинок приємно тиснула на лапки. 
Тихоходка зачепилась за буре старе стебло моху і полізла догори. 
Сонце вже майже сіло, коли вона дісталася зелених лусочок і з задоволенням встромила у них гострий хобот, втягуючи в себе зелений вміст. Над нею, на висоті п'ятидесяти її зростів, все ще ловили останні промені світла мохові ліхтарі... 

*фото з інтернету, текст мій.