В далекі часи моєї роботи на швидкій я працював на півтори ставки, бо на одну їсти нічого, а на дві ніколи.

Тобто дві третини змін я працював на одній бригаді і третину як бог на душу положить. В той злощасний день все віщувало наближення пиздеця — фельдшерка яка 90% часу працює диспетчеркою, підмінний водій на підмінній машині, зміна з 07:00-19:00.

Власне дві третини зміни ми більш менш спокійно відкатали, нічого незвичного — гіпертензії, направлення, алкаш. А потім нас прийшов виклик — впав з перекладини, чоловіча стать, 15 років. Ми зібралися і поїхали очікуючи щось типове — перелом променевої та/або ліктьовою кістки, плечової, а скоріше за все забиття чи розтягнення.

По приїзду ми дізналися що там таки перелом, перелом, мать його хребта і хлопця вже спаралізувало.

Ми з фельдшеркою зі страхом переглянулись і понеслось — наклали фіксувальний комір, я побіг за дошкою для транспортування людей з травмою хребта і тут все пішло через сраку.

В машині дошка виявилась прикручена (підмінна машина пам'ятаєте?) Я до водія, а він мені каже, що і я не я і машина не моя і інструментів нема. Мене вкрило холодним потом від сюрреалістичного жаху ситуації.

Але що ж — якщо проблему не можна вирішити, в тому числі, грубою силою, то вона принципово невирішувана. Тому я з магічним "да йоб твою мать!!" Зірвав дошку з кріпленням разом.

Швиденько занесли хлопця в машину, фельдшерка подзвонила в відділ госпіталізації, бо ситуація нетипова, нас відправили а Охмадит в травму. Поки ми їхали я всіми силами заспокоював панікуючого хлопця, розповідав йому байки і анекдоти, обіцяв що все буде добре, що ще бігати буде.  Додзвонилися до його батька він одночасно з нами в Охмадит приїхав. 
В Охмадиті нас обматюкали, обматюкали відділ госпіталізації і поїхали ми в дитячу нейрохірургію. В нейрохірургії нас похвалили, поставили діагноз і сказали батькові хлопця шукати ліки які були тільки в трьох аптеках в Києві. Я разом із ним обзвонював і бронював.

Потім я ще з тим хлопцем списувався кілька разів — здоровий.