Назгули живуть тут. Або відьми. Тлін, пил і пліснява вкривають все тонким шаром, не дозволяючи розпізнати первісне призначення речей. В холодних променях осіннього сонця танцюють порошинки. Десь на самій границі слуху чути рухливу воду струмка, шелест крил, сторожкі кроки малого звіра. А тут - тиша, густа, як смола. І ти боїшся дихати, щоб не зруйнувати подихом ту архітектурну філігранну велич розміром трохи більше нігтя. 
Відійди. Дихай. 

*текст мій, фото з інтернету.