Чи можна дитинство відчути на смак?
Сьогодні я це перевірила і точно знаю, що можна. Бо вдома з'явилось відерце з дитинством. І з нього, спочатку, з'явився запах — той самий тонкий і ніжний запах абрикос, тих самих, з дитинства, які виросли на ґрунті зі скелями, що на берегах Інгульця. Їх щедро цілувало пекуче степове сонце, але вони тільки раді йому. Тільки ці абрикоси пахнуть дитинством, ніякі інші, це я теж перевіряла — купувала в АТБ, в овочевому кіоску, — не те, ерзац якийсь, а не абрикоси. Ох, як я же я сумувала за ними! Багато років у нас не було абрикос, а цьогоріч є.
Після запаморочливого запаху (від нього в голові, одразу, з'явився спогад, в якому я, років 10, біжу босоніж з будинку до гойдалки, а дорогою зриваю з гілки пухнастий оранжевий м'ячик з червоними щічками, обтираю його об себе і кусаю з насолодою), з'являється доторк. Оксамитовий такий, який є тільки в абрикосів. Ще, звісно, буває у персиків, але він не такий, трішки. Обтираю об себе абрикосину, несу її рукою до рота, а донька:
— Мам, а помити?!
Ех, точно, треба помити, я ж сама цьому вчу. Швиденько вибачаюсь, кажу що дитина має рацію, мию такий бажаний фрукт і, нарешті, розділивши навпіл (за старою, дитячою звичкою), кусаю! В цей момент відбувається щось неймовірно магічне, бо смакові рецептори запускають в рух дію машини часу. Із заплющеними, від задоволення, очима я бачу як дід ремонтує свою очеретяну вудку, на верстку що під двома розкішними абрикосами. Дід, як завжди, в шортах невизначеного кольору, без сорочки, на його грудях красується татуювання з величезним орлом (воно мені завжди подобалось, а дід його соромився і ніколи так не дозволяв себе фотографувати) і з білим, безфооменим, картузом на тім'ячку. Він курить якусь самокрутку, затиснувши її в кутку рота і щось беззвучно бурмоче (мабуть свариться на вудку, або рибину, яка зіскочила з гачка і обірвала волосінь). Дід помічає що я за ним спостерігаю, загадково усміхається і манить мене до себе пальцем, якого безпощадно торкнувся артрит. Йду до нього і бачу, що верстау весь усіяний абрикосовими кісточками. Дід бере одну кісточку і обережно розбиває її молотком, дістає серцевину і каже:
— На, спробуй, воно схоже на мигдаль, — і протягує мені на своїй долоні "горішок" абрикоси.
А, таки, він був схожий на мигдаль і я, після того, багато разів їла "мигдаль", який видобувала з абрикосів.
— Мам, чому ти із заплющеними очима? — це питання повертає мене до реальності.
— Так смак краще відчути, — замріяно кажу я, — смак мого дитинства...
Сьогодні я це перевірила і точно знаю, що можна. Бо вдома з'явилось відерце з дитинством. І з нього, спочатку, з'явився запах — той самий тонкий і ніжний запах абрикос, тих самих, з дитинства, які виросли на ґрунті зі скелями, що на берегах Інгульця. Їх щедро цілувало пекуче степове сонце, але вони тільки раді йому. Тільки ці абрикоси пахнуть дитинством, ніякі інші, це я теж перевіряла — купувала в АТБ, в овочевому кіоску, — не те, ерзац якийсь, а не абрикоси. Ох, як я же я сумувала за ними! Багато років у нас не було абрикос, а цьогоріч є.
Після запаморочливого запаху (від нього в голові, одразу, з'явився спогад, в якому я, років 10, біжу босоніж з будинку до гойдалки, а дорогою зриваю з гілки пухнастий оранжевий м'ячик з червоними щічками, обтираю його об себе і кусаю з насолодою), з'являється доторк. Оксамитовий такий, який є тільки в абрикосів. Ще, звісно, буває у персиків, але він не такий, трішки. Обтираю об себе абрикосину, несу її рукою до рота, а донька:
— Мам, а помити?!
Ех, точно, треба помити, я ж сама цьому вчу. Швиденько вибачаюсь, кажу що дитина має рацію, мию такий бажаний фрукт і, нарешті, розділивши навпіл (за старою, дитячою звичкою), кусаю! В цей момент відбувається щось неймовірно магічне, бо смакові рецептори запускають в рух дію машини часу. Із заплющеними, від задоволення, очима я бачу як дід ремонтує свою очеретяну вудку, на верстку що під двома розкішними абрикосами. Дід, як завжди, в шортах невизначеного кольору, без сорочки, на його грудях красується татуювання з величезним орлом (воно мені завжди подобалось, а дід його соромився і ніколи так не дозволяв себе фотографувати) і з білим, безфооменим, картузом на тім'ячку. Він курить якусь самокрутку, затиснувши її в кутку рота і щось беззвучно бурмоче (мабуть свариться на вудку, або рибину, яка зіскочила з гачка і обірвала волосінь). Дід помічає що я за ним спостерігаю, загадково усміхається і манить мене до себе пальцем, якого безпощадно торкнувся артрит. Йду до нього і бачу, що верстау весь усіяний абрикосовими кісточками. Дід бере одну кісточку і обережно розбиває її молотком, дістає серцевину і каже:
— На, спробуй, воно схоже на мигдаль, — і протягує мені на своїй долоні "горішок" абрикоси.
А, таки, він був схожий на мигдаль і я, після того, багато разів їла "мигдаль", який видобувала з абрикосів.
— Мам, чому ти із заплющеними очима? — це питання повертає мене до реальності.
— Так смак краще відчути, — замріяно кажу я, — смак мого дитинства...