Давненько мене тут не було – вибачайте, був зайнятий. Нових перекладів поки немає, але я тут згадав, що виклав не всі старі. Ось перше оповідання, з якого я взагалі починав перекладати тексти для аудіокниг. Наскільки мені відомо, до мене цього оповідання українською не було.
...Мені здавалося, що той хлопець на прізвище Снодґрасс, судячи з його вигляду, збирається утнути щось божевільне. Очі його розширилися і побіліли, наче в собаки, що готується напасти. Юні парубок і дівчина, ті що, ледь загальмувавши, влетіли на стоянку у старій «Ф’юрі», намагалися з ним заговорити, але він, похиливши голову, наче слухав якісь інші голоси. Він був у гарному костюмі, натягнутому на невеликому черевці і трохи блискучому на сідницях, а його комівояжерська валізка постійно лежала поруч, як сонний вірний песик.
— Перевір-но ще раз радіо, — попросив водій фури, що сидів біля стійки.
Кухар-продавець знизавши плечима, увімкнув приймач, прокрутив по всій шкалі, але ніде нічого не було, окрім статики.
— Ти надто швидко крутиш, — забурчав фурник. — Міг щось пропустити.
— Трясця, — промовив кухар-продавець, немолодий чорношкірий чоловік з золотими зубами, дивлячись не на фурника, а кудись за вікно, на стоянку.
Сім чи вісім великих вантажівок назовні тихо гуркотіли двигунами на холостому ходу, ніби мурчали велетенські коти. Двійко «Маків», «Гемінґвей» і чотири або п’ять «РЕО». Фури для перевезень між штатами, з різноманітними номерними знаками і штировими антенами цивільного радіозв’язку позаду.
Перетворена на нікчемний металобрухт «Ф’юрі» юної парочки лежала на даху, за нею по гравію стоянки тяглися звивисті чорні сліди від шин. Біля в’їзду до зупинки вантажівок стояв пошматований «Каділак». Його власник визирав, наче риба, через розколоте вітрове скло. З одного його вуха звисали окуляри в роговій оправі.
На півдорозі від нього до кав’ярні лежало тіло дівчини в рожевій сукні. Зрозумівши, що вони не встигають втекти, вона вистрибнула з «Каділака» і побігла… хоча в неї шансів добіги тим більше не було. Тепер вона виглядала вкрай погано, хоча й лежала обличчям вниз. Навколо неї клубочилися мухи.
На протилежному боці дороги було видно старенький «Форд»-універсал, що врізався у перильну огорожу. Сталося це приблизно годину тому, і відтоді тут ніхто не з’являвся. Шосе з вікна видно не було, а телефон не працював.
— Надто швидко крутиш, — повторив фурник. — Давай-но…
І тут Снодґрасс чкурнув до виходу. Столик перевернувся, чашки з кавою розбилися об підлогу, з цукорниці розлетілася солодка заметіль. Його очі були зовсім божевільними, і обм’яклим ротом він бурмотів: «Нам треба тікати нам треба тікати треба тікати нам треба тікати…»
Парубок скрикнув, його подружка заверещала.
Я сидів найближче до виходу і спробував зупинити Снограсса, схопивши його за рукав сорочки, але не втримав. Він украй збожеволів —здавалося, що зараз він би проломився навіть крізь дверцята банківського сейфу.
Грюкнувши дверима, він побіг по гравію до дренажної канави ліворуч. Дві вантажівки кинулися за ним, пускаючи з димових труб вихлопи дизеля, темно-коричневі на тлі неба, і викидаючи бризки гравію з-під величезних задніх коліс.
Пробігши лише п’ять-шість кроків стоянкою, він озирнувся. Його обличчя перекосило від страху, ноги заплуталися, і він ледь не впав. Коли він відновив рівновагу, було вже пізно.
Одна вантажівка пропустила іншу вперед, і та додала швидкості, дико виблискуючи на сонці передньою решіткою. Снодґрасс закричав високим голосом, і цей крик було ледь чути у дизельному ревінні.
Велика вантажівка марки «РЕО» не переїхала його — як зрештою стало зрозуміло, то краще було б, якби переїхала. Натомість вона буцнула його, як футболіст м’яча. Він на мить промайнув на тлі спекотного пообіднього неба, а потім впав кудись до дренажної канави. Вантажівка засичала гальмами, наче дракон дихнув, прорила передніми колесами слід на гравії стоянки і зупинилася за кілька дюймів від канави. Падлюка.
Дівчина у кав’ярні верещала, так сильно притискаючи обидві руки до щік, що відтягувала шкіру вниз, перетворюючи своє обличчя на щось подібне до маски відьми. Позаду хрупнуло скло. Я повернув голову й побачив, що далекобійник так сильно стиснув склянку, що вона луснула. Гадаю, він навіть цього не помітив. На стійку полилося молоко і впали кілька крапель крові.
Чорношкірий продавець застиг біля радіоприймача з кухонним рушником в руці. Обличчя його виглядало зачудовано, зуби поблискували. Якусь мить не було чути жодного звуку, лиш шипів приймач та гуркотів двигуном «РЕО», що повертався до своїх побратимів. Потім дівчина почала плакати, і якось полегшало — принаймні, стало краще, ніж було.
Там зовні стояла і моя власна машина, також розбита вщент, «Камаро» 1971 року. Я ще навіть не виплатив за неї всі гроші, але зараз, мабуть, це не мало значення.
У цих вантажівках нікого не було. Сонце сяяло і виблискувало на їхніх порожніх кабінах. Колеса повертали самі собою. Про це не хотілося довго думати, бо можна було збожеволіти, як збожеволів Снодґрасс.
Минуло дві години. Сонце почало сідати. Надворі вантажівки продовжували патрулювати територію, повільно їздячи колами та вісімками. Вони ввімкнули габаритні і денні ходові вогні.
В мене заніміли ноги, і я пройшовся туди й назад уздовж стійки, щоб їх розім’яти, потім сів біля вікна. Це була звичайна придорожна кав’ярня неподалік від великої магістралі. Поруч можна було заправити машину бензином або дизелем, а сюди водії заходили, щоб перехопити кави з пирогом.
— Містере? — пролунав невпевнений голос.
Я озирнувся. Це була та малеча з «Ф'юрі». Хлопцеві на вигляд було років дев'ятнадцять. Довге волосся, борода тільки почала оформлюватися. Його дівчина виглядала ще молодшою.
— Так?
— А з вами що сталося?
Я знизав плечима і розповів:
— Їхав по шосе до Пелсона. Позаду з’явился вантажівка, я ще здалеку бачив її в дзеркалі. Її за милю було чутно. Вона обігнала «Фольксвагена-жука» і просто збила його з дороги, зіштовхнула причепом. Як збивають щигликом паперову кульку зі стола. Я думав, вантажівка теж вилетить з дороги, бо ніякий водій не зміг би її втримати, коли причеп так занесло. Але вона не вилетіла. Той «Фольксваген» перекинувся шість-сім разів і вибухнув, а вантажівка в такий же спосіб збила інший автомобіль. Вона наздоганяла мене, тож я швидко попрямував до з’їзду з дороги, — я засміявся, хоча смішно мені зовсім не було. — І от, нічого краще не придумав, ніж приїхати сюди, просто на стоянку для вантажівок. З-під дощу та під ринву.
Нервово ковтнувши, дівчина сказала:
— А ми бачили «Грейхаунд», що їхав на північ назустріч руху. Він просто… продирався… крізь легкові автівки. Потім він вибухнув і згорів, але яку ж бійню він вчинив до того.
«Грейхаунд», автобус. Це щось нове. І погане.
Надворі раптом спалахнули в унісон фари всіх вантажівок, заливши все навколо бездонним моторошним сяйвом. З гарчанням вантажівки закружляли туди-сюди, нишпорячи фарами, наче очима. У наростаючій темряві темні коробки причепів нагадували згорблені квадратні плечі доісторичних чудовисьок.
— Як гадаєте, вмикати світло небезпечно? — запитав продавець.
— Давайте спробуємо, — сказав я, — і дізнаємося.
Він заклацав перемикачами, і нагорі засвітилися засіджені мухами лампи. На фасаді ожила неонова вивіска: «Стоянка й обід у Конарта. Смачного!». Нічого не сталося. Вантажівки продовжували патрулювати.
— Не розумію, — сказав фурник, що зліз із ослінчика і зараз блукав туди-сюди, забинтувавши руку в червону бандану. — Моя стара-добра машинерія ніколи не завдавала мені клопоту. Я заїхав сюди десь о другій перехопити спагетті, і тут така чортівня.
Він махнув руками, і бандана злетіла.
— Оно вона, — продовжив він, — та, в якої лівий задній габаритник трохи блимає. Шість років її водив. Але якби я зараз вийшов за ці двері, то…
— Це ще півбіди, — сказав продавець, дивлячись потьмянілими очима з-під обважнілих повік. — Якщо вже й радіо зникло, то справи кепські. Біда ще попереду.
Обличчя дівчини стало білим, наче молоко.
— Та не починайте, — сказав я продавцеві. — Рано здаватися.
— З яких причин таке могло статися? — розмірковував фурник. — Через якісь електричні бурі в атмосфері? Через ядерні випробування? Чому?
— Може, вони просто всі сказилися, — відповів я.
***
Близько сьомої вечора я підійшов до продавця.
— На скільки вистачить харчів? Ну, якщо ми тут надовго застрягли.
Він подумав і відповів:
— Все не так вже й погано. Учора як раз завезли нову партію. Дві-три сотні гамбургерів, консерви фруктові та овочеві, пластівці, яйця. Молоко лише те, що лишилося в холодильнику, але є вода зі свердловини. Якщо доведеться, то нам на п’ятьох цього вистачить на місяць, або й більше.
Підійшов фурник і розбито подивився на нас.
— Курити хочеться, аж здихаю. Той автомат з цигарками…
— Він не мій, — відповів продавець, — тож я не проти, сер.
Фурник за допомогою ломика, який він знайшов у коморі, почав ламати дверцята торговельного автомата.
Парубок підійшов до програвача музики з платівками, що сяяв і мерехтів лямпочками на всі кольори, і вкинув монету. Джон Фогерті заспівав про своє життя у дельті річки.
Я сів, глянув у вікно, і те, що я відразу побачив, мені не сподобалося. До патруля вантажівок приєднався легкий пікап «Шевроле», він виглядав наче поні серед тяглових коняк. Якийсь час я спостерігав за ним, але коли він ненароком проїхався по тілу тієї дівчини з «Кадилаку», я відвів погляд.
— Це ми їх створили! — раптом з відчаєм у голосі вигукнула дівчина за столиком. — Як вони сміють!
Її хлопець попросив її замовкнути. Фурник нарешті відчинив сигаретний автомат і витягнув шість чи вісім пачок «Вайсройз». Він розклав їх по кишенях, а потім розпоров одну пачку. Обличчя у нього було настільки напружене, що я не був впевнений, що саме він збирався робити з цигарками — палити їх або просто з’їсти.
Програвач перемкнувся на іншу пісню. Зараз було рівно вісім вечора.
Опів на дев’яту вимкнулася електрика.
Коли згасло світло, дівчина закричала, потім крик раптово припинився — мабуть, її друг затулив їй рота долонею. Програвач музики вирубився, наостанок вичавивши з платівки низький повільніючий звук.
— Та трясця ж твоїй матері, — пробурчав фурник.
— Продавець! — покликав я. — У вас є свічки?
— Наче є. Хвилинку… Так, ось знайшов.
Я встав, узяв свічки, ми запалили їх і почали розставляти.
— Обережніше, — застеріг я, — нам ще пожежі тут не вистачало.
— Еге ж, — похмуро засміявся він.
Ми закінчили розставляти свічки. Парубок з дівчиною злякано притискалися один до одного, а фурник стояв біля дверей і спостерігав, як ще шість важких вантажівок кружляють туди-сюди навколо бетонних колонок з паливом.
— Тепер наші справи кепські? — запитав я.
— До біса кепські, — відповів продавець. — Якщо світло зникло надовго.
— Наскільки все погано?
— Бургери зіпсуються за три дні. М’ясо, яйця теж якось так. З консервами і пластівцями нічого не станеться. Але погано не це. Насос теж вирубився, у нас не буде води.
— Скільки протримаємося?
— Без води? Ну, десь тиждень.
— Понабирайте в усі порожні банки, які знайдете. Викачайте все, поки з крану повітря не піде. А що з туалетами? У бачках може бути нормальна вода.
— Туалет для працівників позаду. А для відвідувачів, чоловічий і жіночий, назовні.
— Навпроти службового приміщення?
До такого я не був готовий. Поки що не був.
— Ні. Треба вийти через бічний вхід і трохи пройти.
— Дайте мені пару якихось відер.
Він знайшов два оцинкованих відра. До нас підійшов той парубок.
— Що робите?
— Нам треба розжитися водою, і ми знаємо, де її взяти.
— Ну, тоді дайте і мені відро.
Я віддав одне відро йому.
— Джеррі! — закричала дівчина. — Ти…
Він зиркнув на неї, і вона замовкла. Взяла серветку і почала відривати куточки. Фурник мовчав, лише палив чергову цигарку та дурнувато усміхався, дивлячись у підлогу.
Ми підійшли до бічного входу, через який я забіг сюди сьогодні вдень. Постояли там кілька секунд, спостерігаючи, як тіні то видовжуються, то скорочуються від світла фар вантажівок, що їздили туди-сюди.
— Зараз? — спитав парубок і торкнувся моєї руки.
Його м’язи аж підстрибували від напруги. Якби його зараз хтось зненацька легенько штовхнув, він би, мабуть, відразу відправився на небеса.
— Розслабся, — порадив я.
Він посміхнувся — це була легенька, трохи хвороблива посмішка, але й така краще, ніж ніякої.
— Пішли.
Ми вислизнули у нічне прохолодне повітря. У траві сюрчали цвіркуни, в дренажній канаві кумкалі і скрекотали жаби. Назовні гуркіт вантажівок звучав голосно і грізно, наче рев диких звірів. З приміщення це здавалося трохи схоже на кіно, але тут все виглядало реальніше. Тут було зрозуміліше, що живими ми можемо й не повернутися.
Ми скрадалися вздовж облицьованої плиткою стіни, ховаючись у тіні від виступаючого даху. Рештки моєї «Камаро» скупчилися біля сітчастого паркану. У слабкому світлі, що відбивалося від дорожнього знаку, поблискував її покручений метал, а також калюжки бензину і мастила.
— Йди до жіночої, — прошепотів я. — Набери відро зі зливного бачка і чекай.
Рівномірне гурчання дизельних двигунів звучало підступно: можна було подумати, що вони наближаються, але це було лише відлуння, що відбивалося від кутів будівлі. А коли вони знаходилися метрах у шістьох, то здавалося, ніби гуркіт лунає набагато далі.
Парубок зайшов до жіночої вбиральні. Я, пройшовши далі, опинився у чоловічій. Тут я нарешті розслабив м’язи і з полегшенням видихнув. У дзеркалі я побачив своє напружене біле обличчя із тьмяними очима. Я зняв з бачка порцелянову кришку, наповнив відро. Вилив трохи назад, щоб не розхлюпати, і пішов до дверей.
— Ти тут? — покликав я.
— Так, — видихнув він.
— Готовий?
— Так.
Ми знову вийшли надвір, але не встигли зробити і шістьох кроків, коли нам в обличчя вдарило яскраве світло. Ця тварюка підкралася до нас, ледь-ледь обертаючи своїми здоровенними колесами по гравію. Вона чекала у засідці, а тепер кинулася на нас — фари світилися оскаженілими колами, а величезна хромована решітка, здавалося, гирчала.
Парубок завмер, його обличчя скривилося від жаху, очі були порожні, зіниці звузилися, наче макові зернятка. Я сильно штовхнув його, проливши половину води.
— Вперед!
Гуркіт дизельного двигуна переріс у вереск. Я простягнув руку через плече малого, щоб відчинити двері, але перш ніж я зміг, їх різко відчинили зсередини. Хлопець заскочив у приміщення, я — за ним. Озирнувшись, я побачив, як вантажівка, велетенський «Петербілт», протаранила стіну, відриваючи від неї шматки плитки з нестерпно пронизливим звуком, ніби хтось шкребе по шкільній дошці гігантськими пазурами. Правим підкрилком і кутом решітки машина врізалася у все ще відчинені двері. Розлетілося кришталевими бризками скло, петлі розірвалися, наче цигарковий папір. Двері полетіли у темряву, наче на картині Далі, а вантажівка з прискоренням забралася назад до стоянки. Її вихлопна труба торохтіла, як кулемет — розчаровано і сердито.
Парубок поставив своє відро на підлогу і повалився в обійми дівчини, весь тремтячи. Щодо мене, то серце у грудях божевільно калатало, а литки наче налилися водою. До речі, стосовно води: на двох ми донесли приблизно відро зі чвертю. І чи варто того було це все?
— Треба чимось загородити ці двері, — сказав я продавцеві. — Тут є щось більш-менш надійне?
— Ну…
— Та нащо? — втрутився фурник. — Будь-яка вантажівка туди навіть колесо не пропхне.
— Мене хвилюють не лише вантажівки.
Фурник почав шукати цигарку.
— У нас є трохи листової обшивки у коморі, — відповів мені продавець. — Шеф збирався будувати сарайчик для балонів з бутаном.
— Тоді поставимо їх впоперек і підіпремо столами.
— Гарна ідея, — сказав фурник.
Це зайняло близько години, і під кінець працювали всі, навіть дівчина. Барикада виглядала міцною. Звісно ж, не настільки міцною, щоб утриматися, якщо щось протаранить її на повній швидкості. Гадаю, ми всі це розуміли.
Я сів за один з трьох столиків, що лишилися біля великої скляної вітрини. Годинник за стійкою зупинився на 8.32, але здавалося, що зараз близько десятої. Надворі нишпорили і гарчали вантажівки. Кілька з них кудись поїхали у своїх невідомих мені справах, інші приїхали замість них. Важливо, що і три пікапи кружляли серед своїх старших братів.
Я починав дрімати, але замість овець рахував вантажівки. Скільки їх у штаті, а скільки в усій Америці? Фури, пікапи, евакуатори, тягачі, армійські конвойні вантажівки… Десятки тисяч. А є ж ще й автобуси. Мені наснився міський автобус, що з гуркотом їхав двома колесами в кюветі і двома на тротуарі, розкидуючи панікуючих пішоходів зі свого шляху, як бляшанки.
Я відігнав це видіння і заснув неглибоким тривожним сном.
***
Рано-вранці Снодґрасс почав кричати.
Крижане світло тонкого молодого місяця пробивалося крізь високу хмару, коли до гуркотіння великих вантажівок додався ще один звук, якийсь контрастуючий з ним цокіт. Я пошукав, звідки він лунає, і побачив прес-підбирач для сіна, що кружляв поміж великих вантажівок. Місячне сяйво відбивалося від гострої поворотної спиці його пакувача.
«Допоможі-і-іть…» — знову пролунав крик, безсумнівно з дренажної канави.
— Що це було? — спитала дівчина.
У сутінках її очі були широко розплющені, і вона виглядала жахливо переляканою.
— Нічого, — сказав я.
«Допоможі-і-іть…»
— Він живий, — прошепотіла вона. — О, Господи. Живий.
Снодґрасса не було видно, але я дуже добре міг уявити, як він зараз виглядає. Стирчить наполовину з дренажної канави, хребет і ноги переламані, ретельно випрасуваний костюм обліпленим брудом. Побіліле обличчя, спрямоване до байдужого Місяця, хапає ротом повітря …
— Я нічого не чую, — сказав я. — А ви?
Вона подивилася на мене.
— Як ви так можете? Як?
— Слухайте, якщо ви його розбудите, — сказав я, вказуючи на парубка, — він може щось почути. І він може туди піти. Воно вам треба?
Її обличчя почало здригатися і кривитися, наче його смикали за невидимимі нитки.
— Я нічого не чула, — прошепотіла вона. — Нічогісінько.
Вона повернулася до свого хлопця й притиснулася головою до його грудей. Він уві сні обійняв її. Більше ніхто не прокинувся. Снодґрасс ще довго стогнав, кричав і плакав, а потім замовк.
***
Світанок.
Прибула ще одна вантажівка, евакуатор для перевезення легкових автівок. На ній приїхав бульдозер, і це мене налякало.
Підійшов фурник і потяг мене за руку. Інші ще спали.
— Ходімо, — схвильовано прошепотів він. — Глянь на це.
Я пішов за ним до комори. Зовні патрулювали близько десятка вантажівок. Спочатку я не побачив нічого нового.
— Бачиш? — сказав він, на щось показуючи. — Он там.
І я побачив. Один із пікапів застиг на місці. Зараз він стояв як чурбак, втративши весь свій загрозливий вигляд.
— Бензин закінчився?
— Саме так, друже. А самі себе вони заправляти не можуть. Ми вже перемогли, треба просто почекати.
Він усміхнувся і намацав у кишені цигарку.
Близько дев’ятої ранку, коли я снідав шматком учорашнього пирога, почали лунати звуки клаксона — довгі, розкотисті, аж в голові від них загуло. Ми підійшли до вікон і визирнули. Вантажівки стояли на холостих обертах. Одна з них, кремезна фура «РЕО» з червоною кабіною, під’їхала впритул до вузького газончику між кав’ярнею і стоянкою. На цій відстані її квадратна радіаторна решітка виглядала величезною і смертоносною. Колеса у неї були височенні, приблизно по груди дорослого чоловіка.
Клаксон знову загудів. Гучні, пронизливі звуки розліталися навкруги і поверталися луною. У цих звуках відчувалася якась закономірність — короткі і довгі гудки чергувалися у певному ритмі.
— Це ж азбука Морзе! — раптом вигукнув той парубок, Джеррі.
— А ти звідки знаєш? — повернувся до нього фурник.
Хлопець трохи почервонів:
— Ну, я вивчав її, коли був бойскаутом.
— Ти? — здивувався далекобійник і похитав головою. — Ого.
— Гаразд, — сказав я. — Ти достатньо пам’ятаєш, щоб…
— Звісно ж. Дайте-но послухаю. Є якийсь олівець?
Продавець дав йому олівця, і парубок почав записувати літери на серветці. Через деякий час зупинився.
— Він повторює «Увага» знову і знову. Почекаємо.
Ми почекали. Довгі й короткі гудки розривали тихе ранкове повітря. Потім послідовність змінилася, і хлопець знову почав записувати. Ми, нависнувши над його плечами, спостерігали, як літери складаються у повідомлення. «Хтось повинен закачати пальне. Когось не чіпатимуть. Усе паливо має бути закачане. Це треба зробити негайно. Зараз же хтось почне качати пальне».
Гудки тривали далі, але хлопець припинив писати.
— Знову почав повторювати «Увага», — пояснив він.
Вантажівка знову і знову гуділа своє повідомлення. Не подобалося мені, як виглядають ці слова, записані на серветці друкованими літерами. В них було щось механічне, нелюдське. Ці слова не залишали можливості компромісу — або робиш, як вони кажуть, або ні.
— Ну, — сказав хлопець, — що робити будемо?
— А нічого, — сказав фурник. Обличчя його було схвильоване і напружене. — Нам треба просто почекати. В них усіх вже паливо на нулі. Один малий там, позаду, вже заглух. Тож нам треба просто…
Клаксон припинив гудіти. Вантажівка заднім ходом покотилася до своїх побратимів. Вони стояли півколом, спрямувавши на нас фари.
— У них є бульдозер, — попередив я.
Джеррі глянув на мене.
— Ви гадаєте, вони спробують знести кав’ярню?
— Так.
— Вони ж не зможуть це зробити? — звернувся він до продавця. — Чи зможуть?
Продавець знизав плечима.
— Давайте голосувати, — сказав фурник. — До біса цих шантажистів. Треба просто чекати.
Останню фразу він за цей ранок промовив вже втретє. Наче якесь закляття.
— Гаразд, — сказав я. — Голосуємо.
— Чекати, — негайно проголосував фурник.
— Я гадаю, ми повинні їх заправити, — висловився я. — Будемо чекати кращого шансу на втечу. Що скаже продавець?
— Лишаємось тут, — сказав продавець. — Ви що, хочете до них у рабство? А до того і йде. Збираєтесь все життя бігти міняти фільтр якійсь з цих… хріновин, щойно вона забібікає? Хай здохнуть з голоду.
Я подивився на парубка і дівчину.
— Я згоден з ним, — сказав парубок. — Це єдиний спосіб їх зупинити. Якби нас збиралися рятувати, то вже врятували б. Бог його знає, що відбувається в інших місцях.
Дівчина кивнула і притислася до нього. Судячи з погляду, вона досі думала про Снодґрасса.
— Тоді так і зробимо, — підбив підсумок я.
Я підійшов до сигаретного автомата і витяг першу-ліпшу пачку, не вибираючи марку. Палити я покинув рік тому, але зараз, схоже, був гарний привід почати знову. Легені защипало від диму.
Минуло двадцять хвилин. Вантажівки перед входом чекали. Інші позаду будівлі вишикувалися в черзі до заправних колонок.
— Думаю, все це був блеф, — скзав фурник. — Просто…
Раптом почувся різкий, гучний, тріскучий звук — звук двигуна, який набирав обертів, стихав і знову набирав обертів. Бульдозер!
«Катерпіллер» виблискував на сонці, наче шершень, брязкаючи сталевими гусеницями. Пускаючи чорний дим зі своєї короткої труби, він повернувся до нас.
— Він зараз нападе, — збентежено проговорив фурник. — Він зараз нападе!
— Назад, — гукнув я. — За стійку!
Бульдозер продовжував розганяти двигун. Важелі коробки передач рухалися самі собою. З труби виривався дим, повітря над ним мерехтіло від жару. Раптом бульдозер підняв свій важкий сталевий відвал, покритий засохлим брудом, і, натужно ревучи, ринув просто на нас.
— За стійку! — я підштовхнув далекобійника, і всі нарешті побігли.
Бульдозер з розгону перевалив через бетонний бордюр між стоянкою і газоном, стрімко припідняв відвал і протаранив фасад кав’ярні. Вітрина луснула з важким кашляючим дзвоном, дерев’яна рама розлетілася на друзки. Зі стелі впала лампа, додавши ще більше битого скла. З полиць сипався посуд. Дівчина верещала, але її крик майже не було чути за ревом бульдозерного двигуна.
Він заднім ходом від’їхав по переораному гусянками газону і знову рвонув вперед, розкидуючи зі шляху столики. З прилавка впала тарілка, і шматочки пирога застрибали по підлозі.
Продавець сидів навпочіпки із заплющеними очима, парубок притискав до себе дівчну. Фурник тремтів від переляку.
— Треба це зупинити, — бурмотів він. — Скажіть їм, що ми зробимо це, ми все зробимо…
— Та вже якось запізно, хіба ні?
«Катерпіллер» знову дав задній хід і приготувався до наступного удару. На його відвалі блищали і мерехтіли у сонячному світлі свіжі зазубрини. З ревом рушивши вперед, цього разу він пробив опорну стіну ліворуч від того, що колись було вікном. Дах над цією частиною шумно обвалився, піднявши хмару штукатурного пилу.
Бульдозер вивільнився. За ним я побачив групу вантажівок, що стояли в очікуванні.
Я схопив продавця:
— Де паливо для пічки?
Кухонні плити тут працювали на бутані, але я бачив вентиляцію печі для обігріву.
— У коморі, в дальній частині, — сказав він.
Я смикнув за руку парубка:
— За мною.
Ми встали і побігли до копори. Бульдозер знову ударив, будівля здригнулася. Ще два-три удари, і він зможе під’їхати просто до стійки та замовити чашку кави.
Ми знайшли два великих баки із паливом для печі, на 190 літрів кожен. Біля задніх дверей стояла коробка з порожніми пляшками від кетчупу.
— Джеррі, візьми пляшки.
Поки він виконував наказ, я стягнув сорочку й розірвав її на клаптики. Бульдозер бив знову і знову, і кожен удар супроводжувався новими звуками руйнування.
Я наповнив чотири пляшки з крана, він заштовхав у них ганчірки.
— У футбол граєш? — запитав я.
— Грав у старших класах.
— Добре. Уявляй, що віддаєш пас.
Ми увійшли до кав’ярні. Фасадна стіна була зруйнована вщент. Повсюди блищали бризки скла, наче діаманти. Важка балка перегородила пролом по діагоналі. Бульдозер задкував, збираючись її виштовхати. Я подумав, що наступним ударом він, розкидуючи ослінчики, знесе стійку.
Ми стали на коліна і витягнули пляшки.
— Підпалюй, — попросив я фурника.
Він дістав сірники, але вони випали на підлогу, так в нього тремтіли руки. Продавець підняв сірники, чиркнув однією, і шматки сорочки спалахнули жирним полум’ям.
— Швидше, — сказав я.
Ми побігли, парубок був трохи попереду. Під ногами хрустіло і скрипіло скло. У повітрі стояв гарячий масляний запах. Все навколо гриміло і світилося.
Бульдозер пішов в атаку.
Хлопець пірнув під балку і встав у повний ріст на шляху бульдозерного відвалу. Я пройшов праворуч. Перша кинута хлопцем пляшка не долетіла, друга влучила у відвал, і полум’я не завдало помітних ушкоджень.
Він хотів забігти назад, але на нього вже налетіло чотири тонни сталі. Він скинув руки і зник під гусеницями бульдозера.
Крутонувшись, я закинув одну пляшку у відкриту кабіну, а другу — просто в мотор. Пляшки одночасно вибухнули, здійнялось полум’я.
На мить двигун бульдозера заволав майже людським криком люті й болю. Він шалено розвернувся напівколом, вирвавши лівий кут кав’ярні, і наче п’яний покотився до дренажної канави.
Сталеві гусянки були вкриті кров’ю, а на місці, де лежав парубок, лишилося щось схоже на зім’яту серветку.
З-під капоту і з кабіни бульдозера вирувало полум’я. Трохи не доїхавши до канави, він вибухнув ніби гейзер.
Задкуючи, я об щось запнувся і мало не впав на купу уламків. Відчув гарячий сморід, і це було не лише палаюче мастило. Горіло волосся. Моє волосся.
Я схопив скатертину, накинув її собі на голову, побіг за стійку і занурив голову в раковину так сильно, що ледь не розбив. Дівчина верещала, знову й знову божевільно вигукуючи ім’я Джеррі.
Озирнувшись, я побачив, як до беззахисного фасаду кав’ярні повільно котиться величезний автовоз. Фурник заволав і побіг до бічних дверей.
— Не треба! — скрикнув продавець. — Стій…
Але той вже вискочив назовні і мчав до дренажної канави та відкритого поля позаду неї.
Фургончик з рекламою якоїсь пральні Вонга на боці, мабуть, чатував біля бічних дверей. Він миттю налетів на фурника і вчавив його у гравій. З ніг злетіли черевики.
Автовоз, не поспішаючи, перекотився через бетонний бордюр, газон, рештки парубка і зупинився, зазираючи своєю величезною мордою всередину кав’ярні. Його клаксон пронизливо загудів, потім ще раз і ще.
— Годі! — заскиглила дівчина. — Годі, припини, будь-ласка…
Але він все гудів і гудів. Нам вистачило хвилини, щоб зрозуміти, що це та ж послідовність, яку ми чули раніше. Машина вимагала, аби хтось нагодував її та інших.
— Я піду, — сказав я. — Колонки відчинені?
Продавець кивнув. Він наче постарів років на п'ятдесят.
— Ні! — закричала дівчина, кинувшись до мене. — Ви повинні їх зупинити! Повбивайте їх, спаліть, поламайте!..
Її голос затремтів і зірвався на хрипкі ридання горя і втрати. Продавець обійняв її.
Я виліз з-за стійки, пробрався крізь уламки і вийшов під тепле сонце через двері комори. Серце калаталося. Мені хотілося запалити ще одну цигарку, але курити на заправці — погана ідея.
Черга вантажівок чекала. Той фургончик з пральні стояв навпроти мене на гравію і гарчав, як собака-гончак. Варто мені смикнутися, і він мене розчавить. Сонце виблискувало на його лобовому склі, за яким нікого не було. Я мимоволі здригнувся — було таке відчуття, ніби я дивлюся в обличчя олігофрена.
Я ввімкнув насос, витягнув шланг, відкрутив кришку бензобака першої машини і почав закачувати паливо.
За півгодини перша колонка спорожніла, я перейшов до другої. Вантажівки ж закінчуватися не збирались, і я все заливав і заливав у них бензин і дизель. Зараз я починав розуміти: люди по всій країні або робили те ж, що я… або лежали мертві, як той фурник — вибиті з черевиків і з глибокими слідами шин на розмазаних кишках.
Спорожніла друга колонка, і я перейшов до третьої. Сонце зараз вже пекло, а голова почала боліти від випарів. На шкірі між великим і вказівним пальцями вискочив пухир. Але вони про це не знали. Їм було зрозуміло, як це, коли протік трубопровід, протерлася прокладка чи заклинило підшипник, але про мозолі, сонячні удари або бажання кричати їм було невідомо. Лише одне їм було потрібно знати про своїх колишніх володарів, і вони це вже знали: з нас іде кров.
Останню колонку висмоктало досуха, і я кинув шланг на землю. За рогом стояло ще більше вантажівок. Я покрутив головою, щоб розім’яти шию, і витріщився на чергу. Вона тягнулася зі стоянки далі на дорогу і зникала з поля зору, займаючи дві чи три смуги. Це було схоже на жахливий затор у Лос-Анджелесі в годину пік. Повітря на обрії тремтіло від їхніх вихлопів, важко було дихати через сморід.
— Все, народ, — сказав я. — Палива немає. Зовсім закінчилося.
І тоді я почув сильний низький гуркіт, від якого аж зуби тремтіли. Під’їхала величезна срібляста вантажівка, цистерна з рекламою на боці: «Заправляйтесь „Філіпс 66”. Реактивне паливо!». Ззаду випав важкий шланг.
Я підійшов, узяв його, підняв заправочну кришку на першій колонці та приєднав шланг. Вантажівка почала качати. Нафтовий сморід в’їдався в мене — мабуть, від такого смороду гинули колись динозаври, потрапляючи у смоляні ями. Я наповнив інші дві колонки і повернувся до роботи.
В мене пливло перед очима, я не відчував часу та вже не рахував вантажівки. Відчиняв кришку, вставляв шланг, накачував, доки гаряча важка рідина не виплескувалася назовні, зачиняв кришку. Мозолі полопалися, гній сочився на зап’ястя. У голові щось смикалося, як у гнилому зубі, а шлунок безпорадно корчився від смороду нафтопродуктів.
Я починав непритомніти. Коли знепритомнію, це буде кінець. Я качав би, поки б не впав, але тут відчув на плечах руки, темні руки продавця.
— Йди всередину, — сказав він. — Відпочинь. Я попрацюю до темряви. Спробуй заснути.
Я віддав йму шланг.
***
Але заснути я не можу.
Дівчина спить. Вона згорнулася в кутку, поклавши голову на скатертину, і її обличчя навіть уві сні лишається напруженим. Скоро я будитиму її — зараз сутінки, а продавець там вже п’ять годин.
Вантажівки все прибувають. Я бачу крізь розбите вікно, що їхня колона розтяглася на милю чи навіть більше, виблискуючи у темряві, наче жовті сапфіри. Мабуть, вона тягнеться аж до автостради, а може й далі.
Дівчині доведеться також відпрацювати свою зміну. Я навчу її, як це робиться. Вона скаже, що не може це зробити, але зробить. Вона хоче жити.
«Ви що, хочете до них у рабство? — казав тоді продавець. — А до того і йде. Збираєтесь все життя бігти міняти фільтр якійсь з цих хріновин, щойно вона забібікає?»
Можливо, ми б могли втекти. Зараз, коли вони так вишикувалися, нам було б легше встигнути до дренажної канави. Бігти у поля, у болота, де вантажівки б загрузли, наче мастодонти.
Повернутися назад у печери. Малювати на їх стінах картини вугіллям. Ось бог Місяця. Ось дерево. Ось тягач «Мак», якого долає мисливець.
Але це не допоможе. Надто велика частина світу зараз заасфальтована, навіть дитячі майданчики. А для полів, боліт і глухих лісів у них є танки і всілякі всюдиходи, оснащені лазерами, мазерами, тепловізорами. І вони потроху зроблять світ таким, як їм хочеться.
Я бачу, як великі колони вантажівок завалюють болото Окефенокі піском, як бульдозери роздирають національні парки і цілинні землі, вирівнюючи ландшафт, утрамбовуючи його в одну велику пласку рівнину. А потім прибувають асфальтоукладачі.
Але ж вони машини. Незалежно від того, що з ними сталося, звідки б у них не виникла ця масова свідомість, розмножуватися вони не здатні. Якими б грізними вони не були зараз, через п’ятдесят чи шістдесят років вони стануть іржавим металобрухтом, нерухомим залізяччям, і люди, ставши знову вільними, будуть кидати у них камінням та плювати.
Хоча, коли я заплющую очі, то бачу заводи Детройта, Дірборна, Янгстауна та Макінака. Робітники збирають нові вантажівки, працюючи навіть не з ранку до ночі, а поки не впадуть, після чого їх замінюють іншими.
Продавець вже трохи точиться. Він теж старий шкарбун. Треба розбудити дівчину.
В небі пролітають два літаки, залишаючі сріблясті сліди на темному східному обрії.
Коментарі (1)