Зозуленя
«Нічого собі! Я вмію читати думки!» — здивувався Браян, сидячи за обіднім столом та слухаючи думки своєї мами, яка готувала сніданок.
Браян нічим не відрізнявся від інших однолітків, принаймні у своєму класі. Він був юнак шістнадцяти років, середнього зросту, вчився посередньо, але потім він став чути шум.
Це почалася кілька місяців тому, коли Браян дивився на когось із однокласників під час розмови і тоді вперше почув цей шум. Шумовиння продовжувало іти від усіх людей, на яких дивився Браян. Хоч як ретельно мив вуха юнак, але з кожним днем шум лише посилювався. Браян поскаржився своїм батькам про це. І його відвели до лікаря, де перевірили його слух на аудіометрії. Але жодних відхилень зі слухом не виявили.
Пізніше Браян збрехав батькам, що шум зник. Він не хотів далі ходити до лікарів та боявся діагнозу, що його визнають психічно хворим. На певний час батьки дали синові спокій, повіривши йому на слово. Однак йому було важко приховувати, що шум дійсно зник. Батько й мама, мабуть, щось підозрювали, бо хлопець почав уникати зустрічей із людьми. Він намагався зняти підозри, стверджуючи, що йому потрібно просто трохи більше часу бути на самоті. Але Браян сидів майже весь вільний час у своїй кімнаті та шукав відповіді в інтернеті. На жаль, там він знайшов лише інформацію, що слухові галюцинації типові для шизофренії. Це ще більше погіршило і без того поганий настрій.
Браян уже майже змирився, що він дійсно психічно хворий. Він збрехав однокласникам, що у нього проблеми зі слухом та намагався продовжувати з цим жити. Але з часом тембр шуму, який ішов від оточуючих, почав зменшуватися та став схожим на шепіт. Це було трохи краще, однак юнакові від цього було дуже моторошно. Він читав в інтернеті, що у людей з шизофренією цей шепіт може наказувати робити погані речі. Спочатку Браян намагався ігнорувати шепіт. Потім почав концентруватися на цьому шепоті, щоб зрозуміти, про що він, і виявив, що у шепоті дійсно заховані слова. Цікавим був той факт, що кожна людина мала власний шепіт. Тоді юнак спеціально почав ходити у парк чи на спортивний майданчик та слухати шепіт, який ішов від людей. Браян почав дослухатися до шепоту та вивчав його.
Минали дні — і шепіт ставав чіткішим. Пізніше він став ще й голоснішим. Коли юнак почав чути вже цілі речення, а не лише окремі слова, він здогадався, що це не просто шепіт. Це можуть бути думки людей.
Чим більше минало часу, тим більше Браян розумів, що шепіт — це точно думки людей. З одного боку, Браян був задоволений, але з іншого, він ніколи не здогадувався, що люди можуть бути такі лицемірні та брехливі… От навіщо вдавати, що люди раді випадковій зустрічі, якщо вони одні одних терпіти не можуть? Браян запитував себе перед сном:
«Це дар чи прокляття? Якщо це дар, то для чого? А якщо прокляття, то за що?»
Але найчастіше Браян відчував, що він знаходиться не у своїй тарілці, ніби він не належить цьому світові. Ніби він потрапив сюди випадково.
Сьогодні, сидячи за обіднім столом, він не зводив очей з матері та слухав, про що вона думає, готуючи сніданок. Після того, як він навчився читати думки, хлопець мало говорив, а більше слухав. Більшість думок його матері було про роботу та про якийсь проєкт «Робінзон».
— Ось, тримай свій сніданок, — сказала мати.
— Я думав, ти зробиш мені бекон із хлібом, — невдоволено скривився Браян, побачивши перед собою яєчню.
— А ти що, не бачив, що я готувала, коли тут сидів і дивився на мене?
— Я заслухався про твій проєкт «Робінзон...»
— Я… Я що, хіба говорила свої думки вголос? — здивувалася мати.
— Ну деякі слова… — зніяковівши, спробував виправдатися Браян.
— Їж те, що я тобі дала! Я не маю часу готувати щось нове! — відрізала мати, подаючи виделку.
І тут Браян випадково зробив те, що здавалося неможливим. Він ненароком доторкнувся до руки матері та проник у її свідомість. Він дивився на себе її очима і не міг зрозуміти, що відбувається. В цей час почувся голос його матері, але так близько, ніби вона говорила прямо біля його вуха.
«Хіба я говорила вголос про проєкт «Робінзон? Я точно такого не казала. Звідки він про це дізнався? Чи, може, говорила?»
В цей момент Браян зрозумів — він щось більше, ніж просто людина. Він надістота. Адже тіло людини — це лише оболонка, яка стримувала його весь цей час! Він безсмертний! Всевидячий!
«Зроби синові бекон із хлібом!» — наказав Браян матері, дивлячись на своє тіло, яке непорушно сиділо за столом, неначе заклякло.
«А й дійсно, чому б не зробити йому бекон?» — знову почув Браян зблизька голос матері.
Тут знову пролунав голос його матері, але вже звідкись здалеку:
— Добре, зроблю тобі бекон із хлібом. Але на наступний раз кажи свої бажання швидше, а ні — то будеш готувати сніданок сам!
Тіло Браяна сиділо непорушно, і навіть повіки не кліпали. Браян почув голос своєї матері біля свого вуха:
«Що це з ним? Він якийсь беземоційний…»
Голос матері знову став далеким:
— З тобою все гаразд, Браяне?
Але Браян мовчав. Тоді хлопець у голові матері наказав:
«Візьми його за руку!»
Мати підійшла і взяла Браяна за руку, і він повернувся до свого тіла. Браян кліпнув кілька разів, щоб зрозуміти, що він уже у власному тілі, а тоді сказав:
— Так, все добре, мамо. Дякую. Щось задумався.
«Неймовірно, вона навіть не зрозуміла, що я був у її мозку. А я ж наказував їй, що робити!» — подумав Браян.
Мати почала готувати йому бекон із хлібом, а в цей час з неї лився потік думок про те, що її син став останнім часом якимось дивним, і його точно треба відвести до психолога або психіатра.
— Не треба мені ніяких лікарів! Зі мною все добре! — роздратовано сказав Браян.
— Я що, знову говорила вголос? — здивувалась мати.
— Та-а-а-а-ак…. — зніяковів Браян, зрозумівши, що він за останні п'ять хвилин вже двічі себе видав.
Мати лише звела вгору свої брови, але Браян почув її думки:
«Тут швидше мені треба до психолога. Я вже мимоволі свої думки говорю уголос. Треба буде взяти відпустку! Той проєкт «Робінзон» з мене всі сили витягує…»
В цей час Браян був шокований своїми можливостями:
«Нічого собі, я не просто можу читати думки людей. Я можу переходити у їхню свідомість та нав'язувати їм власні думки…»
Мати приготувала Браянові новий сніданок, а син намагався не дивитись на неї, щоб трохи відпочити від того безперервного потоку її думок.
Поснідавши, Браян вирішив, що сьогодні до школи він не піде. Потрібно випробувати нову можливість! Він вийшов з дому та вдав, що прямує до школи, але насправді він чекав часу, допоки його батьки роз’їдуться по роботах. Потім юнак повернувся додому та ліг на диван.
«З такими можливостями я зможу будь-що! Навіть керувати світом. Жодна школа мені тепер не потрібна! Цікаво, чи зможу я до кінця дня перейти у свідомість президента?»
Браян пригадав, як колись він читав про теорію шести рукостискань. Згідно з цією теорією, будь-які дві людські особи на планеті можуть бути пов'язані одна з одною через ланцюг контактів не більше, ніж через шістьох посередників чи «рукостискань». Йому ж навіть не потрібні знайомі люди. Він може дійти до президента через ланцюг незнайомих людей.
Браян вирішив не витрачати час. Він поняття не мав, де зараз перебуває президент, але він знав, що його резиденція у Білому домі, і там точно відомо, де знаходиться президент. Браян жив у місті Вокіган, штату Іллінойс. Йому потрібно добратися до Вашингтона, округу Колумбія. Відстань чимала — десь сімсот-вісімсот миль. Найшвидший шлях — це літаком з Аеропорту О'Хара до Вашингтонського національного аеропорту імені Рональда Рейгана.
«Треба спробувати, максимум, що я втрачу, так це один день у школі». Браян взяв телефон та зателефонував у диспетчерську місцевого таксі:
— Доброго дня, перевізник «Флеш таксі» готове прийняти Ваше замовлення.
— Доброго дня, прошу, будь ласка, чимшвидше таксі та адресу Грін Бей Роуд 1024, Вокіган.
— Скільки пасажирів?
— Один.
— Куди прямуєте?
— Аеропорт О'Хара в Чикаго.
— Оплата карткою чи готівкою?
— Готівкою, будь ласка.
— Ви повнолітній?
— Я замовляю для батька. Він терміново збирає валізи та попросив, щоб я викликав таксі.
— Добре. До оплати сто двадцять чотири долари. Чекайте машину за десять хвилин.
— Дякую, до побачення.
— До побачення.
Ніяких ста двадцяти чотирьох доларів Браян не мав. Він планував використати таксиста, а не таксі, як засіб для пересування. Звісно, він добряче влипне, якщо не зможе провернути такий же трюк, як із мамою вранці. Але після того, що він зробив сьогодні вранці, юнакові здавалося, що нічого неможливого для нього вже не існує. Він зовсім не думав про наслідки, а в його голові засіла ідея добратися до голови президента до кінця дня за будь-яку ціну!
За десять хвилин прибуло таксі. Браян вийшов з дому та побачив водія таксі, який стояв біля свого білого Форда Фокус.
— Доброго дня, це Ви викликали таксі? — запитав його водій.
— Так, але для батька… Він зараз прийде, — сказав Браян та попрямував до таксиста.
Коли Браян підійшов до таксиста, то протягнув йому руку, щоб привітатися. В цей час він почув думки таксиста.
«Чому цей хлопець хоче мені потиснути руку?» — але подумавши це, він мимоволі простягнув руку у відповідь. Як тільки їхні руки доторкнулися, Браян прослизнув зі свого тіла у голову таксиста.
«Потрібно їхати в Аеропорт О'Хара в Чикаго. Негайно!» — наказав Браян.
«Згоден, але, можливо, треба почекати на тата цього хлопця?» — почув Браян голос таксиста біля свого вуха.
«Немає часу!»
«Згодний. Треба їхати».
Таксист повернувся та сів у машину. Тіло Браяна так і стояло з простягнутою рукою.
«Стоп! Повернись та занеси тіло хлопця у будинок та поклади у кімнату на другому поверсі на ліжко!» — звелів Браян, сидячи у голові таксиста.
«Це правильно, не може ж він так стояти», — подумав таксист у відповідь.
Чоловік вийшов з машини, підійшов до тіла Браяна, закинув його собі на плече та поніс додому.
«На другий поверх, та поклади тіло на ліжко і вкрий!» — сказав Браян.
«Так, звісно, щоб було зручно», — подумав таксист, поклав тіло Браяна на ліжко, а тоді вийшов з дому.
«Їдемо в аеропорт».
«Звичайно».
Таксист завів автомобіль та поїхав до аеропорту. Одна частинка Браяна не вірила, що йому це вдається, але інша стверджувала, що це все так і має бути. Він сидів у голові чужої людини та міг наказувати їй, що робити, без будь-яких зусиль. Свідомість таксиста слухалася його наказів, неначе солдат виконує накази офіцера — беззаперечно. Більше того, це зовсім не вплинуло на навички водіння таксиста.
Браян лише слідкував, як машина їхала у напрямку до аеропорту.
«Я таки всесильний!» — подумав Браян, радіючи від того, як все легко пройшло.
Але тут задзвонив телефон у машині. Таксист автоматично відповів на нього через динамік у салоні.
— Карлос, ти забрав пасажира? — почулося з динаміка.
«Скажи, що так!» — наказав Браян.
— Так, забрав.
— То чому не натиснув, що прийняв виклик?
«Виконай те, що вона сказала», — промовив Браян.
— Вибачте, зараз прийму, — і таксист натиснув кнопку на телефоні.
— Карлосе, не забувай таке робити! У мене і без тебе роботи багато.
— Вибачте, бувайте.
— Бувай.
Таксист Карлос доїхав без проблем до аеропорту О’Хара, та не знав, де припаркувати машину.
«Куди нам летіти?» — почув голос таксиста Браян.
«Наша ціль Вашингтон, округ Колумбія», —сказав Браян.
«Отже, термінал 1 або 3».
«Припаркуйся там, де ти вважаєш за краще».
Карлос припаркував таксі біля терміналу номер 1.
«Виходь з машини і знайди, який рейс найближчим часом відправляється у Вашингтон, округ Колумбія. Потім знайди будь-якого пасажира, який туди летить».
Таксист вийшов з машини та спостерігав за табло рейсів. Потім попрямував у зал В. Довго щось розглядав, а потім підійшов до черги на реєстрацію на літак до Вашингтона.
«Чоловік у жовтому плащі!» — наказав Браян у голові Карлоса.
— Добрий день, Ви летите до Вашингтону, округу Колумбія? — запитав таксист Карлос у чоловіка у жовтому плащі.
— Так, а що?
— Я Карлос, таксист, — і Карлос простягнув руку.
— Джим, — коротко мовив чоловік та мимоволі потис руку у відповідь.
Цим моментом скористався Браян та перейшов у свідомість Джима.
«Летимо у Вашингтон, округ Колумбія», — сказав Браян.
«Звісно», — подумки відповів йому Джим.
В цей час Карлос стояв розгублено. По його обличчю було зрозуміло, що він не усвідомлював, як він сюди потрапив та що робив до цього. Ще з кілька хвилин він стояв і роззирався у різні сторони із широко роззявленим ротом. Потім нарешті закрив свій рот, повернувся та пішов у тому ж напрямку, звідки прийшов.
За цей час Джим пройшов усю чергу реєстрації та здав багаж. Потім пройшов усі процедури перед відльотом, ще трохи почекав перед терміналом та нарешті сів у літак. Літак розігнався та відірвався від землі, курсуючи до Вашингтону, округу Колумбія.
«Цікаво, що б робили авіалінії, якби в одній голові могло б подорожувати понад ста чоловік? Мабуть, збанкрутували!» — подумав Браян та засміявся. Йому це все здавалося веселою пригодою, яку ще ніхто до нього не робив.
Браян майже весь цей час мовчки сидів у голові Джима та спостерігав за діями Джима. Але інколи наказував йому щось зробити дурне, заради розваги. У голові Джима було доволі зручно, так нібито лежиш на комфортному дивані та дивишся телевізор. Після прильоту до Вашингтонського національного аеропорту імені Рональда Рейгана Браян велів Джиму їхати до Білого Дому. Багаж, який Джим хотів забрати з собою, лише заважав Браянові, тому Браян наказав залишити багаж в аеропорту. І Джим, як завжди, беззаперечно виконав команду.
Потім за допомогою синьої лінії метро Джим доїхав до станції «Площа МакФерсон». Джим вийшов з метро та попрямував до Білого Дому, так як того і хотів Браян. Біля північного входу у Білий Дім стояли охоронці.
«Підійди, привітайся та потисни руку охоронцю!» — наказав йому Браян.
— Добрий день, я Джим Моррісон, — голосно сказав Джим, здалеку йдучи до охоронця з простягнутою рукою.
— Сер, відійдіть на безпечну відстань! — вигукнув йому охоронець у чорних окулярах, побачивши наближення Джима.
Але Джим продовжував спокійно іти з беземоційним лицем до охоронця.
— Сер, зупиніться! — охоронець явно почав нервувати, витягнувши свою руку, невербально показуючи зупинитись.
«Торкнися його шкіри!» — пролунав новий наказ Браяна у голові Джима. Джим сліпо ішов на охоронця з витягнутою рукою в надії торкнутися шкіри охоронця, але охоронець відразу відштовхнув його руку, схопив за пальто та повалив на землю. Під час цього маневру охоронець випадково доторкнувся до шкіри Джима. Браяну вистачило цього дотику, щоб проникнути у свідомість охоронця.
«Відпусти його!» — наказав Браян охоронцю.
«Так точно, сер», — подумки відповів охоронець та відпустив Джима.
В цей момент підбіг інший охоронець.
— Ендрю, тут все ОК?
— Все добре, вийшло невелике непорозуміння, — запевнив охоронець.
Другий охоронець здивовано глянув на Ендрю, а потім звернувся до Джима:
— Сер, а з Вами все добре?
В цей час Джим встав із землі. Він виглядав дуже розгубленим та ошелешено дивився на охоронців, а ще більше здивувався, коли побачив перед собою Білий Дім. Джим мовчав та не звертав увагу на слова колеги Ендрю, який намагався привести Джима до тями.
«Іди до президента!» — наказав Браян.
«Звичайно, сер», — подумки відповів йому охоронець Ендрю.
«Ендрю, ти куди?» — крикнув йому напарник, коли побачив, як Ендрю зайшов на внутрішню територію Білого Дому та прямував до будинку.
«У мене справи», — кинув йому Ендрю, не припиняючи руху.
«Це порушення правил. Тебе буде покарано!!!» — кричав йому услід другий охоронець.
Але перший охоронець ішов далі, наближаючись до охорони, яка безпосередньо охороняла Білий Дім. В цей час почувся голос у рації Ендрю, яка була прикріплена до пояса Ендрю:
— Ендрю Сміт, що це, в біса, означає?! Чому ти, в біса, не на посту?
«Розберися з цим!» — скомандував йому Браян.
— Мені потрібно повідомити важливе повідомлення президенту, — відповів Ендрю по рації та продовжував іти до Білого Дому.
— Що? Ти що, перегрівся на сонці?! Бляха, якщо ти не зупинишся, ми будемо змушені тебе заарештувати та допитати!
«Не зупиняйся!» — наказав йому Браян.
Внутрішня охорона вже відреагувала. Чоловіки витягнули пістолети та направили на Ендрю, який продовжував іти до будинку.
— Ендрю, зупинися! Інакше по тобі відкриють вогонь! — почулося в рації.
«Зупинись», — наказав Браян.
Ендрю зупинився. Внутрішня охорона вже оточила Ендрю і вартові тримали його під прицілом.
— Ендрю, ти що, здурів? — запитав один з охоронців.
«Дай їм змогу доторкнутись до своєї шкіри», — наказав Браян.
Тут почало відбуватися те, чого навіть Браян не міг передбачити. Охоронець почав скидати із себе одяг. Всі дивилися на нього і не розуміли, що відбувається.
— У нього, напевно, сонячний удар! Викличте лікаря! — промовив хтось із охоронців, спостерігаючи, як Ендрю розстібає сорочку.
— Ендрю, послухай мене, хлопче. Витягни зброю та повільно поклади на землю. Потім ляж обличчям до землі та заведи руки за голову. Ми тобі допоможемо, — сказав, мабуть, найстарший по званню охоронець.
«Виконуй їхні команди», — наказав Браян, коли Ендрю вже скинув свій піджак та сорочку.
Ендрю мовчки зняв свій пістолет з паска, поклав його на землю та ліг лицем, як наказували. Коли Ендрю лежав, один із охоронців підійшов до Ендрю та почав проводити обшук. Ендрю відчув дотик шкіри до свого плеча і цього вистачило Браяну, щоб перейти у голову охоронця, який проводив обшук.
— Офіцере Макрідл, що там? — запитав хтось, коли помітили зупинку в діях охоронця, який проводив обшук.
«Твоя задача: дійти до президента та доторкнутись до нього», — наказав офіцеру Макрідлу Браян.
«Так точно, сер!» — подумки відповів йому офіцер Макрідл.
— Він чистий, візьміть його, хлопці, — сказав офіцер Макрідл, допомагаючи встати Ендрю із землі та передав його комусь із своїх колег. В цю мить Ендрю виглядав розгубленим та постійно озирався на всі боки.
В цей час офіцер Макрідл вирушив до Білого Дому.
— Ви куди? — запитав його хтось із колег.
— Хочу впевнитись у безпеці президента, можливо, це був якийсь відволікаючий момент, — відповів офіцер Макрідл, не припиняючи ходи до Білого Дому.
Офіцер Майкл Макрідл був вищим за званням за Ендрю Сміта та теж працював у секретній службі США. Цю інформацію звідкись дізнався Браян, перебуваючи у його голові. Майкл Макрідл зайшов всередину Білого Дому. Там було ще двоє охоронців.
— Щось сталося, сер? — здивовано запитав один із них.
— У нас був інцидент ззовні. Президент у себе?
— Так, сер. У безпеці! — по-армійськи відповіли охоронці.
— Добре, я перевірю. Він зараз де?
Охоронці здивовано переглянулися.
— У себе. На другому поверсі, у жовтому овальному кабінеті, — вже не так відчеканено відповів йому інший охоронець.
Офіцер Майкл Макрідл кивнув та вирушив на другий поверх. Біля дверей кабінету стояло ще двоє охоронців.
— Я до президента, — коротко кинув офіцер Макрідл та зайшов до кабінету.
У великому овальному приміщенні у центрі за столом сидів президент Сполучених Штатів Америки та читав якийсь документ.
«Доторкнись до його шкіри», — наказав Браян.
— Доброго дня, Майкле. Щось сталось? — запитав президент, помітивши, як до кабінету ввійшов офіцер Макрідл.
Офіцер Майкл Макрідл не зупинявся. Він підійшов до президента та доторкнувся до обличчя президента. Браян вирішив скористатись моментом і проникнути у голову президента, але відчув, ніби хтось йому дає сильного ляпаса по його неіснуючому обличчі.
«Браяне! Це що, ти?» — почув Браян у себе у мозку голос невідомої жінки. Цей голос ішов від президента-чоловіка, хоч той не вимовив жодного слова, лише просто дивився на нього. Браян був шокований. Він не думав, що ще хтось, крім нього, може мати такий дар.
«Вибачте! Я не хотів…» — тільки й зміг подумки вимовити Браян. Хоч роти офіцера Макрідла та президента не відкривалися, але між ними почався діалог.
«Нічого собі! Ти що, вже вмієш транскогнітувати? Це ж мало статися через кілька років і то під інтенсивним навчанням. Твої батьки таки мають дійсно обдарованого сина», — почув у своїй голові Браян.
«Вибачте мені ще раз. Я не знав, що є хтось такий… як я. А Ви звідки мене знаєте?»
«А… Так… Забула представитися. Я Петра Езбот. І ми, Браяне, не звідси».
«Тобто?»
«Ми із Землі, але іншої. Ми називаємо її Земля-1 або просто Земля. Звідки ми тебе знаємо? Я пізнала твої думки. Ми знаємо кожну дитину, яка виховується у цьому «дитячому садка»! Ми спостерігаємо за нашими дітьми та дбаємо про вашу безпеку. Ти ж, мабуть, чув про «Всевидяче око». Це герб нашого дитячого садка. Але ми не знали, що у тебе так швидко відкриються можливості! Здебільшого це трапляється у віці приблизно від вісімнадцяти до двадцяти одного року. Ми зазвичай забираємо дітей у цей час. Але ж тобі зараз шістнадцять! Це неймовірно! Я думаю, це рекорд. Як довго ти можеш чути думки та переноситись між людьми?»
Браян не міг зрозуміти, адже на нього навалилося стільки нової інформації водночас. У його голові виникало стільки запитань, що він навіть не знав, з чого почати.
«Близько пів року. То я не один такий?»
«Звісно, що не один. Ми прибульці, Браяне. Ну не фактично, але ми не належимо саме цій планеті. Ми із паралельного всесвіту. Ми з іншої Землі, і ти теж».
«Хвилиночку… Але це неправда! Я народився тут…»
«Тіло, в якому зараз є твоя свідомість, народилося тут, а свідомість і твоє справжнє тіло народилися на нашій Землі. Ти зараз знаходишся на Землі-LH13-28. А ти з Землі-1. Ми тебе сюди перенесли, щоб тебе змогли виховати земляни».
«Тобто? А чому мої справжні батьки мене не виховали?»
«На Землі-1 колись відбулася мутація, яка дозволила нам створювати так звані псі хвилі. Спочатку вони дозволяли нам відчувати лише емоції інших людей. З часом ми почали вже читати думки інших. А ще пізніше транскогнітувати або переносити свою свідомість у тіло іншої людини. У нас сильні керують слабкими, майже як і тут. Але у всього є свій побічний ефект. Вплив наших здатностей на дитячий мозок шкідливий. Це, можна сказати, як гіперопіка у цьому світі, але у нас вона несвідома. Ми нехотячи руйнували самосвідомість наших дітей. В результаті виростали телепні, не здатні до самостійних дій.
Замість нормальних дітей, у нас виростали лише оболонки без власних думок. Це була катастрофа. Це дуже загальмувало наш прогрес та надзвичайно сильно вплинуло на чисту демографію. Самосвідоме населення дуже скоротилося. Якби так тривало далі, ми могли б зникнути, як вид. Але завдяки нашим вченим ми виявили, що наші хвилі можуть проникати через дименсійні переходи в інші паралельні світи. У вашому світі дименсійні переходи називають червоточинами. Це, так би мовити, пікотунелі, які з'єднують паралельні всесвіти.
Ми відкрили безліч Земель, які в більшості своїй не мали життя — ми їх позначаємо буквою D. Там де, було життя, присвоювалась літера L. А там, де були люди — до L дописували літеру H».
«Неймовірно! І довго Ви вже тут?»
«Ми відкрили Землю-LH13-28 близько трьохсот років тому. Тут була схожа культура, достатній прогрес та невелике забруднення. Ми добряче попрацювали, перш ніж вона стала безпечною для наших дітей. Земля-LH13-28 стала прекрасним «дитячим садочком» для наших дітей. Ми пересаджуємо свідомість дитини із Землі-1 дитині із Землі-LH13-28, та даємо змогу батькам Землі-LH13-28 виховати нашу дитину аж до дорослішання. Під час дорослішання свідомість дитини стає стійкішою до впливу псі хвиль, і ми забираємо дитину назад у наш світ».
«Тобто ви мене заберете у Ваш світ, і я вже ніколи не побачу своїх батьків і друзів?»
«Ні, що ти! Ти лише зайдеш подивитися, як у нас там все влаштовано. Познайомишся зі своїми справжніми батьками. А потім, якщо не сподобається, повернешся назад».
«Воу, трохи складно це все осмислити. Давайте я задам ще кілька запитань для уточнення, чи все я правильно зрозумів?»
«Звичайно, ми нікуди не поспішаємо».
«Трохи дивно це виглядає. Я тут стою у тілі охоронця секретної служби біля президента країни і ми просто тулимося один в одному».
«Так, збоку це кумедно виглядає. Люди з Землі--LH13-28 не можуть чути нашої розмови».
«Але Ви ж зараз у тілі президента! Ви хіба не маєте робити щось важливе?»
«Нам не цікаво, що відбувається на цій Землі, допоки воно не має згубного впливу на атмосферу планети чи не впливає на виживаність цілого людства».
«Отже, я народився на паралельній Землі та мою свідомість перенесли сюди, у тіло Браяна».
«Так, але твої справжні батьки хотіли, щоб тебе назвали Браян, тому ми навіяли твоїм несправжнім батькам, щоб вони тебе теж назвали Браян».
«А що сталося з моїм справжнім тілом на тій, іншій планеті?»
«Воно чекає на тебе, але без свідомості. Його весь час тренував твій тато, тому не переймайся, воно у гарній фізичній формі».
«А як мені перейти у Ваш світ?»
«Ага, це просто. Зараз знайдемо вдалий дименсійний перехід та його стабілізуємо… Ага! Он на ручці синього кольору, яка на моєму столі. Дивися у верхню частину ручки й уяви, що там є людина, у свідомість якої ти хочеш проникнути — й ти перенесешся у наш світ. Ми тобі у цьому допоможемо».
«Чекайте, я ще не готовий. То як щодо моїх батьків та друзів?»
«Не хвилюйся. Якщо ти хочеш, ми можемо видалити тобі ці спогади, але якщо не хочеш, то зможеш повернутися назад та жити тут».
«Я не хочу, щоб мені видаляти мої спогади. Ви казали, що у Вас сильні керують слабкими, тобто Ви зможете керувати мною?»
«В теорії так, але ти ж наша дитина! Навіщо мені керувати дитиною? Крім того, переходом між світами, як і транскогнітуванням, ми не можемо керувати. Тому перехід повинен бути добровільний».
«З одного боку, я не хочу покидати світ, де є мої батьки та друзі, але, з другого боку, я хочу побачити своїх справжніх батьків та світ, якому я належу. Ви знаєте, я відчував, що я не звідси. Чи я зможу заглянути у Ваш світ і сьогодні ж повернутись назад?»
«Так, звісно».
«Добре. То як Ви казали… Подивитись на ручку і уявити, що там хтось є?»
«Саме так, перехід є на ручці синього кольору, яка лежить зліва від мене на моєму столі. Не зводь очей з верхньої частини ручки й уяви, що там є людина, і ти проникаєш у її свідомість».
Браян дивився на ручку і відчув, як він проникає через щось слизьке і вузьке кудись далеко. Він ще не знав, що дітям на Землі-1 заборонено подорожувати у паралельні світи, так само, як і заборонено пам'ятати, де вони були виховані…
***
Дякую за прочитання.
Автор — Василюк Сергій
Редактор — Серебрій Лариса
Контакти автора: