Доволі довго виношувала ідею і в травні нарешті втілила її в текст.
До вашої уваги твір натхненний перепискою з одним мудаком якому я з превеликим задоволенням пришлю новину про нашу перемогу.

Присвята: моїй подрузі яка допомогла довести до ладу цей текст своїми порадами і зауваженнями. Сподіваюся ще попити з нею чаю.
 
Анотація: Ми проживаємо життя кожен по своєму. Чинимо так як вважаємо за потрібне, виходячи з переконань які сформувалися в нас у тому середовищі в якому ми виросли. А якби можна було б подивитися на своє життя якби ми жили за інших обставин?

Молодий чоловік сидів на кухні арендованої квартири з чашкою вистиглої кави. Курив цигарку за цигаркою і переписувався зі старою знайомою. І хоч у нього вже перевалило за північ, в неї лише вечоріло. Тож вирішив написати. Все одно сон не йшов.
Вони колись вчилися разом. До університету його не взяли, тому пішов до училища культури вчитися на бібліотекаря. Там він був єдиним хлопцем серед десятка дівчат. Але романтикою там і не пахло - його не сприймали за чоловіка.
Хочаа... Одного разу його притисли до стінки і намагалися вивідати колір спіднього.
Це рахується за прояв інтересу?
Він тоді пихтів, червонів, але так і не зізнався, що носить боксери зі Спантч Бобом.
З кількома дівчатами добре спілкувався. Говорили про улюблені книги, фільми, музику і ще безліч тем.
Смартфон тілінькнув сповістивши про вхідне повідомлення.

Вона: Грррр
Який же ти вузьколобий!
Я вже пояснювала чому ти мудило. Погортай чат. Перечитай!

Злі, короткі повідомлення з'являлися одне за одним.

Вона: В тебе "руській мір головного мозку" 😠

Він зробив затяжку. Можливо через його позицію, старі знайомі не хочуть з ним спілкуватися. Лише вона одна відповідає на повідомлення.
Іноді на нього щось находило і він писав першим. Без якоїсь причини. Як зробив зараз.
Він по своєму дорожив цим знайомством і цікавився як її справи. Щоправда вона не відповідала і останнім часом часто лаяла його.
Виплеснувши роздратування - вона щось довго писала і схоже переписувала.
Він видихнув дим і утупився в екран чекаючи коли "пише…" нарешті зміниться на текст повідомлення.

Вона: От ти знаєш, що робить єврея, євреєм?
Ви: Мать еврейка?
Вона: Та ні ж! Дотримання традицій.
Іудеї зберегли і пронесли свою культуру з часів фараонів
Ви: Я русский.
Вона: Ти, блін, народився і виріс в Україні
Ви: Я родился в УССР.
Вона: І прожив три місяці там! Ну прям дууууже багато.

Сарказм просто сочився з екрану.
Він відклав телефон і взявся розкурювати нову сигарету. Випустив дим першої затяжки. Телефон знову телінькнув.

Вона: Тобі просто в дитинстві сказали, що ти руський. І виріс ти в русифікованому місті. Якби ти ріс в іншому середовищі то стрибав би як зайчик
Ви: История не терпит сослагательного наклонения.
Вона: Те що ти отримав у Києві диплом історика не робить з тебе хорошого спеціаліста. Ти не враховуєш безліч факторів, що призвели до цієї ситуації
Та давай будемо називати речі своїми іменами - до війни
Повномасштабного вторгнення, а не "спеціальної воєнної операції"
Ти ратуєш за "руський мір" який просто стер з лиця землі десяток населених пунктів нашої з тобою області
Я тобі, ще тоді писала, що ця затія з республіками - повна дурня. І ось до чого це привело!

Присьорбнувши залишки холодної кави, він збирався написати велике розлоге повідомлення, в якому б обґрунтував логічність і правильність створення народних республік.
Тільки от даремно він натщесердце викурив пів пачки. Ще й запив міцною кавою. Шлунок різонуло болем.
Він роздивився, ще одне вхідне повідомлення з купою незрозумілих символів. Різко запаморочилася голова. Все попливло перед очима і він відключився.

Він прокинувся бо на його живіт впала гиря.
І почала його будити:
- Олекса, вставай!
Хлопець не реагував.
- Ну вставай вже!
Маленькі рученята почали тикати в обличчя. Він зграбастав свій особистий будильник в обійми і спеленав у ковдру. Для надійності зафіксував згорток ногами. Під ковдрою почали борсатися.
- Ну вставай!
- Зараз як встану! І з'їм тебе! Гам-гам-гам!
Ковдра захихотіла. Зі згортка висунулась розпатлана голівка його сестрички.
- Хі-хі. Не треба мене їсти. Мама млинці насмажила.
- Ну якщо млинці - то звісно не буду.
Хлопець випустив дівчинку з обіймів і та побігла жалітися мамі, що її мало не з'їли.
Олексій сів на дивані і солодко потягнувся.
Він вже давно жив окремо, та вчора лишився щоб наглянути за Марічкою. Батьки ходили на концерт з подальшою вечерею в ресторані і прогулянкою нічним містом, а малу не можна було лишати вдома одну.
Скільки років разом, а романтика в їх відносинах досі жива. Он на побачення ходять.
Чи будуть вони з Ксенею такі ж в такому віці?
Вони познайомилися в університеті. Він будучи третьокурсиником допомагав професору проводити лекцію з правознавства у першаків. Вона постійно ставила питання, що викладач втомився і попросив помічника повідпрвідати. Зав'язалася запекла суперечка, за якою до кінця з цікавістю спостерігала вся аудиторія, включно з лектором. Потім вони ще не раз зтикалися. Проводили час разом і зрештою почали зустрічатися.
Про вовка промовка! Не встиг згадати про кохану як від неї прийшло повідомлення. І набираючи їй відповідь Олексій пошкандибав на кухню. Там мама досмажувала останні млинці. Мала Марічка йорзала на кухонному диванчику очікуючи коли можна буде погризти золотисті кружальця роблячи з них сніжинки.
- Добрий ранок! - він чмокнув маму в щічку.
- Привіт сонечко!
- А де тато?
- За сметаною пішов.

Якщо бути точним, то Стефан Іванович не був біологічним батьком Олексія.
Коли він був малим - мама привезла його до Львова. Він смутно пам'ятав той час, лише те, що мама часто сварилася з бабусею яка розповідала йому різні історії.
- Я не позволю забивать своему ребенку голову всякой ерундой!
- Это история нашей семьи! Он русский, и должен знать об этом!
Мама на це заливалася істеричним сміхом.
А потім вони переїхали на інший кінець країни.
Спочатку російськомовній мамі було складно в серці Галичини. Та маючи мету дати сину хороше життя - вона швидко адаптувалася і навіть почала переймати деякі діалектні слівця. Його в садочку спочатку дражнили "москаликом". Та вихователька насварила тих хто обзивався і незабаром вони вже весело гралися разом. Потім ті хлопці стали його кращими друзями. Балакливий задерикуватий Бодя та більш спокійний Сергій.
Коли Олексій вже вчився у школі мама познайомилася зі Стефаном. Він спочатку нічого не второпав. Було дивно бачити як його доросла мама хихоче як дівчинка розмовляючи телефоном, старанно наряжається, йде кудись, пізно повертається, а потім ходить щаслива, постійно посміхається.
Друзі пояснили йому, що мабуть вона ходить на побачення. Бодя авторитетно заявив:
- Я точно кажу! У твоєї мами є залицяльник. Софка точно так себе поводить коли бігає гуляти зі своїм Феліксом.
У Олексія у голові не вкладалося те, що його мама може ходити на побачення так як старша сестра його друга. Він намагався розпитати про це, та вона не відповіла перевівши розмову на інше. Втім через кілька тижнів сама підняла цю тему, і сказала, що хоче його з деким познайомити.
Олексій знав, що він як єдиний чоловік в їхній маленькій сім'ї має захищати маму від всіляких альфонсів. Хто це такі він достеменно не знав - та був рішуче налаштований дати відсіч лихому дядьку.
Вони зустрілися у ресторані. Мама одягла його у новенький костюмчик, ще й краватку-метелик начепила.
Дорослі сильно нервували, та все пройшло гладко. Стефану вдалося підібрати правильний ключик і сподобатися Олексію. Вони відразу поладнали.
За рік дорослі зіграли весілля і почали жити разом. Чоловік став хлопцю рідним і той сам почав називати його татом.
Стефан навчив Олексія як бути справжнім чоловіком, захищати своє і відстоювати правду. Підтримав вступ на юридичний факультет Львівського національного університету і завжди готовий був допомогти порадою не нав'язуючи свою думку.

Повернувся стривожений Стефан.
- А сметана де? - першим ділом запитала мама.
- Та яка сметана! - відмахнувся чоловік. - Тут таке твориться! - він почав клацати пультом намагаючись увімкнути маленький телевізор на холодильнику. Його руки помітно тряслися. Нарешті він знайшов потрібну кнопку і екран ожив:
- Російські війська перетнули кордон у Харківській області. В країні введено військовий стан. Будь ласка не ігноруйте сигнали повітряної тривоги. - далі дикторка почала перечисляти те, що повинно бути у тривожній валізці.
- Це що таке? - запитала мама вказуючи на екран.
- Це війна.
Забутий млинець згорів на пательні.

Взагалі то війна в їх країні тривала вже вісім років. Та за цей час вона стала такою далекою і не відчувалася так гостро. Останні пару років взагалі майже затихла.
Олексій свого часу уважно відстудував перебіг подій Євромайдану, що перетік у Революцію гідності. Він може і сам зірвався б у Києв, та його мама була при надії і він не міг лишити її саму. Батько коли дізнався про вагітність був на сьомому небі від щастя - тому гайнув за кордон на заробітки. Мама була вже дорослою жінкою коли народжувала його, а коли носила сестричку їй вже перевалило за 50. Лікарі відмовляли, проте вона була вперта і будь за що вирішила народити.
Олексію не вдалося утримати на місці свою кохану. Свою Ксеню. Вона завжди рвалася у бій. Обов'язково в перших рядах. Він часто служив її стопером, відмовляючи шибайголову від небезпечних авантюр. Та не цього разу. Її захист він довірив кращим друзям Боді та Сергію. Вони виконали свою обіцянку і повернули кохану цілою і неушкодженою.
Марічка народилася вже після того як Кримом пройшла "руська весна", і почалися заворушення на Донбасі, звідки родом була мама. Сестричка була слабенька і всі переживали чи виживе вона.
Завжди сумирний Сергій здивував всіх записавшись добровольцем. Скоро за ним на схід потягнувся і Бодя. А Олексій лишився вдома і зайнявся волонтерством.
З Донбасу прибували переселенці. Багато людей втратило житло. Їх треба було влаштувати і допомогти адаптуватися. Ксеня також почала волонтерити час від часу. Її старші брати служили в армії, тож вона зайнялася забезпеченням військових. Якби не він то вона точно відправилася б на фронт. Олексій знав яких зусиль коштувало їй лишитися, не зірватися у бій і цінував це.
Серед переселенців, яким Олексій надавав юридичні консультації - були його тітки. Мамині сестри. Вони деякий час жили у них. Тоді мама дізналася, що бабуся вже кілька років як померла, і перед смертю просила в неї пробачення. Вона тоді довго плакала.
Розуміючи, що мамин стрес негативно вплине на малу Марічку - Олексій знайшов для жінок житло в іншому місті. Для нього вони були ніким, тож він без усякого жалю спровадив родичок.
Одна потім поїхала далі в Європу, інша повернулася додому. Як зробило багато внутрішньо переміщених осіб, що не змогли пристосуватися на новому місці. Олексій розумів їх. Краще померти у власному домі. Він свій дім нізащо не залишив би.
Повернулися Бодя і Сергій.
Бодя став мовчазним, нічого не розповідав, лише пиячив. За кілька тижнів його відпустило і він став самим собою. Майже. В очах лишився відбиток пережитих жахіть війни.
Сергій вступив до лав Збройних силах України. Він і раніше був міцним горішком, а тепер в ньому відчувався сталевий стержень. Він знайшов своє місце.

24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення. У місті залунала повітряна тривога, почали прибувати тисячі людей, що тікали від обстрілів. Сотні історій про втрачену домівку та рідних почув Олексій у волонтерському центрі.
Всі постійно читали новини. Телеграм-канали постійно публікували повідомлення про нові руйнування і смерті. Втішало лише те, що ЗСУ успішно давали відсіч.
Багато знайомих Олексія пішли до військкомату записуватися у добровольці. Він теж пішов.
Настала черга Ксенії зупиняти коханого.
- Тепер ти розумієш, що я відчував коли ти рвалася на Майдан.
Дівчина лише кусала губи. Один з її братів втратив ногу і тепер вчився ходити з протезом. Вона не хотіла щоб так сталося з Олексієм, чи, не приведи Господь, він би загинув.
- Зрозумій, я не можу лишитися осторонь у такий момент.
- Але ж волонтерство.
- Ти заміниш мене. Я впевнений ти впораєшся. - він легко поцілував її і міцно-міцно обійняв. Вона сховала свої сльози в нього не грудях.

Бодю взяли, як учасника АТО, що має бойовий досвід, а Олексію, в якого була лише військова кафедра за плечима - сказали, що зателефонують. Він став чекати.
Приємно здивувало те, що сотні людей, раніше байдужих до волонтерства, почали допомагати. Навіть його буркотлива сусідка, що раніше лаялася, називаючи його волонтерство "дурною справою" - принесла речі для маскувальних сіток, і лишилася плести їх.
За кілька місяців йому зателефонували.
Останній день перед відправленням на підготовку Олексій провів з Ксенею. Вони довго гуляли тихими вуличками. Вона плакала. Він збирав її сльози поцілунками і запевняв, що все буде добре, він обов'язково повернеться. Гірким було їх прощання.
Вечір провів із сім'єю. Вони вже не намагалися відмовити його. Батько сказав своє напутнє слово, мама стримуючи сльози попросила берегти себе. Сестричка залізла до нього на диван і вони довго розмовляли про те, що робитимуть коли він повернеться. Так і заснули разом.

Прокинувся він ніби від поштовху. Спочатку він не міг зрозуміти чому сидить на кухні і де Марічка.
Прийшло повідомлення.

Вона: Ну що? Готовий стрибати?

Стряхнувши з руки попіл прогорівшої сигарети він утупився в екран. В голові все перемішалося. Хто він? Олексій історик з Донеччини, що кілька років як переїхав у росію, чи Олексій правознавець зі Львівщини, що готувався йти добровольцем на фронт воювати з росіянами.
Згадавши вчорашню переписку він прогорнув чат. Повідомлення з незрозумілими символами зникло. Промахуючись повз літер він написав:

Ви: Щзо ти зы мнгою зроюилв? (Що ти зі мною зробила?)
Вона: 😈

І скинула новину: "На Харківщині загинула паремедик Оксана Никорак, позивний Гуцулка" і чорно-біле фото його Ксені у військовій формі.

Вона: Досі радий тому, що ти "руський"?

Олексій швиргонув телефон у куток. Все що він знав і у що вірив було розбито на друзки. Він гірко розридався оплакуючи загиблу кохану яка його не знала.
За вікном над Японським морем сходило сонце.

Примітка: ви знали про те що крапка в кінці текстового повідомлення свідчить про агресію.