Джо Лансдейл. Рибна ніч

 

Був самісінький полудень з безхмарним небом і безжальним сонцем. Повітря тремтіло, наче желатинова ектоплазма. Вітер мовчав.

 

Крізь спеку проїхав пошарпаний чорний «Плімут», кашляючи і відригуючи білий дим з-під капоту. Він двічі хрипнув, голосно стрільнув та й завмер на узбіччі дороги.

 

Водій вийшов назовні і підійшов до капоту. Це був немолодий вже чоловік з сухим каштановим волоссям і важким черевцем, що звисало на стегна. Його сорочка була розстібнута до пупа, а рукави – закочені по лікоть. Волосся на його грудях і руках було сивим.

 

З пасажирського сидіння вибрався молодший чоловік і теж підійшов до переда автівки.

 

Під пахвами його сорочки жовтіли плями поту. Розстібнута смугаста краватка повисла на його шиї, наче ручна змія, що померла уві сні.

 

– Ну як? – запитав молодший чоловік.

 

Старший не відповів. Він підняв капот, і пара зі свистом вирвалася з радіатора, злетіла вгору та розчинилася у повітрі.

 

«Гадство», – сказав старший і буцнув «Плімута» у бампер, наче бив якогось ворога по зубах. Особливого задоволення від цього він не отримав – лише подряпав кінчик крила машини та забив собі щиколотку, яка тепер до біса боліла.

 

– Ну як? – знову запитав молодший.

 

– Що «ну як»? На що ти очікуєш? Мертва, як наша торгівля цього тижня. Навіть ще мертвіша. Радіатор весь у дірках, як решето.

 

– Можливо, хтось тут проїздитиме і допоможе.

 

– Авжеж.

 

– Хоч підвезе.

 

– Сподівайся й далі, студентику.

 

– Ну хтось же тут рано чи пізно проїде, – сказав молодик.

 

– Можливо проїде. А можливо й ні. Кому потрібні ці об’їзди? Є магістраль, тож усі там. А у цього об’їзду навіть номеру немає.

 

Договоривши, він зиркнув на молодика.

 

– Я вас не змушував його обирати, – огризнувся той. – Він був на мапі, тому я про нього вам сказав, от і все. Ви самі його обрали, це було ваше рішення. Тож моєї вини тут немає. І взагалі, хто міг знати, що машина вріже дуба?

 

– А чи я не казав тобі перевірити воду в радіаторі? Це було ще в Ель-Пасо, чи не так?

 

– Я й перевірив. Тоді вода була. Кажу ж, це не моя провина. Це ви вирішили покататися через усю Аризону.

 

– Гаразд, гаразд, – сказав старий таким тоном, наче йому набридло слухати.

 

Він обернувся до автостради. Ні легковиків, ні вантажівок. Лише тріпотить від спеки повітря і простягаються милі порожнього асфальту.

 

Вони всілися на гарячій землі спинами до машини. Так вони лишалися трохи у тіні, хоч і не настільки, наскільки б хотілося. Вони сьорбали тепленьку воду, яку прихопили з «Плімута», і ліниво розмовляли, поки не зайшло сонце. На той час вони обидва трохи заспокоїлися. Спека покинула піски, і тепер у пустелі запанував холод. І якщо від спеки ці двоє були роздратовані, то холод їх знову примирив.

 

Старий застібнув сорочку й відкотив рукави. Молодий взяв із заднього сидіння светра, одягнув і сів назад.

 

– Мені дуже шкода, — несподівано сказав він.

 

– Та ти не винен. Взагалі ніхто не винен. Я іноді злюся через цю торгівлю відкривачками і просто починаю винити усіх і все, крім відкривачок і самого себе. Часи комівояжерів вже минули, синку.

 

– А я сподівався, що це буде гарний спосіб підзаробити влітку, – зізнався молодик.

 

– Звісно ж сподівався, – засміявся старий. – Вони гарно обіцяти вміють, еге ж?

 

– А то!

 

– Виглядає, як непоганий спосіб заробити грошей, але насправді у такий спосіб не розбагатієш, хлопче. Нічого так просто в житті не буває. Хіба що сама компанія на цьому і заробляє, а ми просто все більше втомлюємося, старіємо і протираємо черевики. Будь я розумніший, вже багато років тому би пішов з цієї роботи. Все, що ти робитимеш протягом цього літа...

 

– Можливо, не так довго.

 

– Ну, я знаю лише це. Місто за містом, мотель за мотелем, будинок за будинком. Дивитися через сітчасті огорожі на людей, які хитають головами, мовляв, «ні». Навіть таргани у тих занюханих мотелях починають виглядати, як маленькі знайомці, можливо, теж комівояжери, які також орендують кімнати.

 

Молодик засміявся.

 

– Можливо, щось у цьому є.

 

Вони ще трохи посиділи мовчки, вслухаючись у тишу. Ніч тепер повністю панувала в пустелі. Величезний золотий Місяць і мільярди зірок світилися білуватим сяйвом, як і еони років тому.

 

Дмухнув вітер, хвилі піску поповзли і вліглися на нових місцях. Ці хвилі, повільні й легкі, нагадували нічне море. Молодик, що одного разу перетнув Атлантику на кораблі, відзначив цю схожість.

 

– Море? – перепитав старий. – Так-так, доволі схоже. Я теж про це подумав. Це трохи мене турбує. Через це я сьогодні і нервував, не лише через спеку. З цією пустелею в мене пов’язані спогади, і вони знову до мене повертаються.

 

– Я не розумію, – скривив гримасу юнак.

 

– І не зрозумієш. Та й не треба. Ти вирішиш, що я божевільний.

 

– Та мені вже зараз так здається, тож розповідайте.

 

Старий усміхнувся.

 

– Гаразд, але не смійся.

 

– Не буду.

 

Якийсь час панувало мовчання. Нарешті старий сказав:

 

– Сьогодні рибна ніч, хлопче. Зараз повний Місяць, і це саме та частина пустелі, якщо мені не зраджує пам’ять, і відчуття саме те. Я до того, що ця ніч відрізняється від інших ночей. Чи не виникає у тебе враження, ніби ніч зроблена з м’якої тканини, наче ти знаходишся у великій темній сумці, боки якої посипані блиском, а згори через горловину світить прожектор замість Місяця?

 

– Ви мене заплутали.

 

Старий зітхнув.

 

– Так чи інакше, є відчуття, ніби щось відрізняється. Є? Ти теж це відчуваєш, еге ж?

 

– Мабуть так. Як на мене, це просто через пустельне повітря. Я ніколи раніше не ночував у пустелі, тому так, для мене відрізняється.

 

– Отже відрізняється, гаразд. Розумієш, я вже бував на цій дорозі двадцять років тому. І сьогодні я цього не помітив, принаймні не усвідомив. Але в глибині душі я, напевно, весь час знав, що поїду цією дорогою, спокушаючи долю, пропонуючи їй показати мені повтор, як у футболі.

 

– Я все ще про «рибну ніч» не зрозумів. Що з того, що ви бували тут раніше?

 

– Не те щоб саме на цьому місці, але десь тут поряд. Тоді ця дорога була ще меншою, ніж зараз. Крім індіанців з племені навахо тут ніхто і не їздив. Моя машина здохла, як ця сьогодні, а я не хотів чекати та й пішов пішки. Йшов я, йшов... і тут полізли ті риби. Плавали собі у зоряному світлі. Сила-силенна. Всіх кольорів веселки. Малі, великі, товсті, худі. Пливли просто до мене... і пропливали крізь мене! Всюди риби. І високо вгорі, і аж біля землі. 

Почекай, хлопче. Не починай на мене отак дивитися. Слухай, ти у ж коледжі вчишся, дещо про ці речі знаєш. Я про те, що було тут до нас – до того, як ми виповзли з моря і змінилися настільки, що стали називати себе людьми. Хіба ж ми не були колись якимись кульками слизу, братами всіляких плавучих істот?

 

– Мабуть, але...

 

– Мільйони і мільйони років тому ця пустеля була морським дном. Може, саме тут і людина зародилася, хто зна? Читав я у якійсь науковій книжці... І ось що я думаю: якщо в будинках із привидами водяться примари людей, то чи не можуть примари давно померлих істот мешкати там, де колись жили – в якомусь примарному морі.

 

– А що, у риб є душі?

 

– Менше зневаги, хлопче. Дивись, розмовляв я на півночі з деякими індіанцями, і вони мені розповідали про одну річ, яку вони називають манітý. Це такий дух. Вони вірять, що він є у всьому. В каменях, деревах, де завгодно. Навіть якщо камінь розтовкти на пил, або дерево розпиляти на дошки, їхній маніту все одно лишиться десь поруч.

 

– Чому ж тоді ми постійно не бачимо цих риб?

 

– А інших привидів ми чому не бачимо постійно? А дехто з нас узагалі їх ніколи не бачив. Час не той, ось чому. Це унікальна ситуація, і як на мене, це схоже на замок з таймером типу тих, які використовують у банках. Час прийшов, замок відчинився, і ось тобі гроші. От і тут час настане, і побачимо ми рибу з давно зниклого світу.

 

– Що ж, є над чим подумати, — промовив юнак.

 

Старий посміхнувся до нього.

 

– Ти вільний думати те, що зараз думаєш. Але зі мною було таке двадцять років тому, і я цього ніколи не забуду. Я на тих рибок дивився десь годину, перш ніж вони зникли. Одразу після цього під’їхав навахо на старому пікапі і підвіз мене до міста. Я розповів йому, що бачив. Він просто подивився на мене і щось мугикнув. Але я впевнений: він знав, про що я говорю. Він теж це бачив, і, мабуть, не вперше.

Я чув, що навахо з якихось причин не їдять рибу. Впевнений, це через тих риб з пустелі. Можливо, їх вважають священними. А чому б ні? Це було ніби знаходитися у присутності Творця; ніби заповзти назад до утроби матері і знову бути ненародженим, просто дриґаючи ногами в рідині без жодних турбот.

 

– Не знаю. Звучить якось...

 

– Як ні риба, ні м’ясо? – засміявся старий. – Це так, це так. Коротше кажучи, той навахо відвіз мене до міста, а наступного дня я полагодив машину і поїхав далі. Цим об’їздом я більше ніколи не їздив – до сьогодні. Гадаю, це не випадковість, і сьогодні моя підсвідомість привела мене сюди. Та ніч налякала мене, хлопче, і я щиро це визнаю. Але це також було і прекрасним дивом, тому я ніколи не міг цього забути.

 

Молодик не знав, що й сказати. Старий поглянув на нього і посміхнувся:

 

– Я тебе не виню, – сказав він. – Анітрохи. Можливо, я й правда просто божевільний.

 

Вони ще трохи посиділи у нічній пустелі. Потім старий вийняв свої вставні щелепи і вилив на них трохи теплої води, щоб трохи змити осад від кави і цигарок.

 

– Сподіваюся, ця вода нам не знадобиться, – відзначив молодик.

 

– Твоя правда. От я дурний! Що ж, поспимо трохи, та й вирушимо до світанку. До найближчого міста тут недалечко. Десять миль, не більше.

 

Він вставив щелепи назад.

 

– І все буде чудово.

 

Молодий кивнув.

 

Риби так і не з’явилися, і вони їх більше не обговорювали. Юнак забрався на переднє сидіння машини, старий – на заднє. Вони згорнулися і вкрилися зайвим одягом, рятуючись від холодних пальців ночі.

 

Близько опівночі старий раптово прокинувся. Лежачи з руками під головою, він подивився за вікно навпроти, на прохолодне небо пустелі.

 

За вікном плавала риба.

 

Довга, тонка, переливаючись усіма кольорами на світі, вона помахала йому хвостом на прощання і забралася геть.

 

Старий сів. Зовні повсюди були риби – усіх розмірів, кольорів і форм.

 

– Агов, хлопче, прокидайся.

 

Молодик забурчав у сні.

 

– Прокидайся, кажу.

 

Молодик, що спав, поклавши голову на передпліччя, припіднявся.

 

– Що таке? Час їхати?

 

– Риби.

 

– Тільки не знову.

 

– Поглянь!

 

Молодик сів. Роззявив рота. Вирячив очі. Навколо машини, швидше і швидше, юрбилися у темному вирі найрізноманітніші риби.

 

– Щоб мені... Але як?

 

– Я казав тобі, я казав.

 

Старий потягся до дверної ручки, але ще не встиг її потягти, коли якась рибина не поспішаючи впливла крізь скло вікна, зробила коло салоном машини, потім ще одне, пройшла крізь груди старого, замахала хвостом і крізь дах вислизнула назовні.

 

Старий хмикнув, різко відчинив двері і вистрибнув на узбіччя. Він підстрибував, хапаючи руками примарну рибу, яка відразу ж проходила крізь його долоні.

 

– Наче мильні бульбашки, – сказав він. – Ні. Наче дим!

 

Молодик, що так і сидів із роззявленим ротом, відчинив свої двері і вийшов назовні. Риби були навіть високо у небі. Дивні риби, яких він ніколи не бачив навіть на малюнках або в уяві. Вони сновигали і метушилися навколо, наче сонячні зайчики.

 

Глянувши вгору, він побачив велику темну хмару, що наближалася до Місяця. Єдину хмару на все небо. Вона знову нагадала йому про реальність, і він подякував небесам за це. Нормальні речі досі траплялися. Значить, ще не цілий світ збожеволів.

 

Через якийсь час старий припинив ганятися за рибами і підійшов до машини. Сперся на неї, притискаючи долоню до пульсуючих грудей.

 

– Відчуваєш це, хлопче? Відчуваєш присутність моря? Хіба це не нагадує биття серця твоєї матері, коли ти плавав у неї в утробі?

 

Молодий змушений був згодитися, що теж це відчуває – цей внутрішній ритм, що є шумом прибою життя і пульсуючим стуком серця моря.

 

– Як? – питав молодик. – Чому?

 

– Це все той замок з таймером, хлопче. Він відчинився, риби й випливли. Риби з часів, коли людина ще не була людиною. Часів, коли ми не були ще обтяжені цивілізацією. Я знаю, що це правда. Ця правда була в мені самому весь цей час. В усіх нас була.

 

– Це схоже на мандрівку в часі, – сказав молодик. – З минулого у майбутнє, і вони пройшли весь цей шлях.

 

– Так-так, ось воно... Чому, якщо вони можуть увійти до нашого світу, ми не можемо увійти до їхнього? Випустити той дух, що всередині нас, і влитися до їхнього часу?

 

– Зачекайте хвилинку....

 

– Господи Боже, ось воно що! Вони чисті, хлопче, чисті. Незаплямовані цивілізацією, вільні від її пасток. Точно, ось у чім річ! Вони чисті, а ми – ні. Нас обтяжує технологія. Цей одяг. Ця машина.

 

Старий почав роздягатися.

 

– Агов! – сказав молодик. – Змерзнете.

 

– Якщо бути чистим, то повністю, – бурмотів старий, – ось у чім річ... так, це і є ключ.

 

– Ви наче божеволієте.

 

– На машину навіть не дивитимусь, – крикнув старий.

 

Він побіг по піску, тягнучи за собою останній одяг, потім застрибав пустелею, наче кролик.

 

– Боже, Боже, нічого не відбувається, нічого, – бурмотів він. – Тут не мій світ. Я з того світу. Хочу плавати вільним у череві цього моря, де нема ніяких відкривачок і автівок і...

 

Молодик кликав старого на ім'я але той, схоже, і не чув.

 

– Я хочу забратися звідси! – верещав старий.

 

Раптом він знову почав стрибати туди-сюди.

 

– Зуби! – закричав він. – Це через зуби. Стоматологи, наука, тьху.

 

Він сунув руку до рота, висмикнув вставні щелепи і викинув через плече.

 

Щелепи ще не встигли впасти на землю, а старий вже піднявся у повітря. Він почав гребти, поплив вгору все вище й вище, наче блідий рожевий тюлень серед риб.

 

В місячному світлі молодик бачив зламані вставні щелепи старого, які стискали у собі останній шматок повітря майбутнього. Старий же підіймався все вище, вище, вище, впевнено пливучи у водах часу, які давно утекли у вічність.

 

Молодик почав і собі стягувати одяг. Можливо, він міг би наздогнати старого, стягти його назад, змусити знову одягтися... Хоч щось зробити. Але що, як і він сам не зможе повернутися? До того ж, у нього пломби в зубах, металевий стрижень у спині після того, як потрапив в аварію на мотоциклі. Він більше прив’язаний до цього світу, ніж старий. Нічого не поробиш.

 

...Велика тінь з’явилася на тлі Місяця, створивши звивисту смугу темряви і змусивши молодика залишити в спокої ґудзики сорочки та подивитися нагору.

 

Чорною ракетою метнулася вона крізь невидиме море – акула, прабабуся всіх акул, корінь людського страху перед морськими глибинами.

 

Вона схопила старого зубами і попливла вгору у золотавому місячному світлі. Старий безсило звисав з пащі чудовиська, наче погризений щур у щелепах домашньої кицьки. Кров розпливалася навколо нього темними розводами у невидимій воді.

 

Юнак тремтів.

 

– Господи, – лише й промовив він.

 

Потім густа темна хмара прокотилася перед обличчям Місяця, і пустеля поринула в абсолютну чорноту.

 

Коли хмара пройшла і знову з’явилося світло, небо було порожнім.

 

Ані риб.

 

Ані акули.

 

Ані старого.

 

Лише ніч, Місяць і зірки.

Посилання:
Оригінал англійською
Аудіокнига на YouTube