Мене розбудив тато о шостій ранку і сказав, що Путін напав на Україну. Всі залишаємося вдома, бо робота зупинилася, всі підприємства стали. Треба набрати води і зарядити телефони, бо світло і газ можуть вимкнути. Я пішла до магазину, але всі полиці були порожніми. Абсолютно і в атб і в сільпо. Десь близько 16 нас попередили сусіди, що можливі обстріли ракетами, сирени не працюють, бомбосховища немає. Ми зібрали речі і поїхали за місто на дачу.

Вкалував два тижні за колег, що хворіли, нарешті перший вихідний. Розбудила мама, сказала, що пуйло бомбить наші міста. До сьомого числа я майже не спав, заробив сильний невроз. Виїхав за кордон з родиною. Зараз трохи легше, але читаю новини з великою тривогою.

Збирався вийти на роботу. Дядько зранку дзвонить, каже "Війна. Одесу стріляють і Харків." А там мої двоюрідні сестри з родинами. Слава богам, вже повиїжджали, всі цілі. Але вся оця ситуація, мені здається, зробила нас усіх іншими людьми. Полізло, в кому що було. Хтось - в істерику, хтось - воювати, хтось - тікати. Хтось пішов назустріч ворогу. Хтось перестав бути людиною.

Не спали з хлопцем до 3 години, працювала над своїм магазином стікерів, розбиралася з щойно купленою технікою. Для мене це другий раз, перший був коли мені було 12 і ми виїзжали з під Донецьку в 2014. Мене ніхто не будив, прокинулась сама бо почула постріл, пролежала хв 5, була налякана, подумала що це просто кошмар наснився, почала писати подрузі яка спала, типу прикинь такий реалістичний сон наснився. А через декілька хвилин почала чути вибухи ще і ще, розбудила хлопця. До нас їхав його молодший братик, в гості, він в той час був вже у потязі. Було дико страшно за нього, але він добрався нормально, хоч і дуже переляканий. Отже повернемось до ранку, ми підірвались, не буду лукавити, в середині охоплювала паніка, хоча я була до цього готова з останніх на той час новин, і тривожні валізки стояли в шафі. Побігла набирати воду всюди, все поставила на зарядку, написала батькам. Хлопцю було погано із-за стресу, він трохи пізніше заснув, а я продовжувала слідкувати за водою, діставати документи і все таке інше. Забрали малого з вокзалу. Вони пішли додому а я в аптеку, бо треба було терміново поповнити запаси ліків. Три години стояла в черзі, слухала обстріли. Але багато чого ще вдалось купити. Потім зробила їм поїсти і поїла сама бо вже не дуже стояла на ногах. Потім побігла до батьків віднести ліки. Потім поки бігла назад бахали гучніше, реально прощалась із життям поки йшла😅 два місяці провели в подвалі в Харкові, вибігала в магазини в яких нічого не було окрім сиру за 600грн, по декілька тижнів не було води, часто не було світла, в магазинах питна вода окрім солодких газованих напоїв з‘я вчилась вже в кінці березня, потім виїхали, бо стан моєї молодшої сестри, і братика ставав не дуже. Для них то було важко. Якось так.