Отже, давайте знайомиться. Я зараз хочу спробувати зробити цикл постів на свою професійну тему. Якщо зайде, то продовжу. А якщо ні - то ні
Я ресторатор, готельєр, траблшутер, консультант - це як швець, жнець і на дуді дудець. Коли у когось приходе звіздець в бізнес - звуть мене. Або звуть превентивно (4 позиції, зараз покажу), щоб дупа ця ресторану або готелю не загрожувала.
Перед тим, як вирішити, що готельно-ресторанний бізнес то прямо моє, я ще трохи дивилася в бік інших модних проектів. Тоді рідко можна було побачити назву бренду рідною мовою. Навіть якщо кліпалось воно десь під Київом, то називатись мало якось накшталт LOUIGI MORIDERRO - чи якоїсь схожою не патріотичною шнягою. Марка одягу повинна була в ідеалі називатися італійською. Зараз нікого не здивуєш подорожами, але тоді всі ломилися до Європи. Окрім гастрономії. У ресторанній справі у ті часи дивились на схід. Суші були на піку популярності. Зараз то тайський суп у в'єтнамському ресторані нікого не дивує, але тоді ми тільки починали.
У моїй ідеальній картині світоспринняття люди відчувають інтерес до власної національної ідентичності навіть на рівні тарілки супу. Коли ресторанна культура в Україні набирала обертів - то скрізь були або італійсько-грузинсько-французькі ресторани, або суцільне змінення нашої культури та традицій. Її опошлювали, одягаючи в національні костюми офіціантів і відправляючи нас в атмосферу Диканьки, або перекручували у борщ із аргентинським лобстером та вареники з м'ясом страуса. Дичина якась...
На це є декілька причин, на мій погляд.
По-перше, це все те, що ми їли у дитинстві. Ми виросли і хочемо позначити, що їмо тепер «як дорослі»: вибираємо самі, і вже, звичайно, не виберемо те, що нас змушували їсти в дитинстві. Із першої причини випливає і друга. Це як із футболом та політикою — кожен розбирається — як треба. Цей рамен чи севиче справжні — хтось їх їв взагалі в Японії чи Перу справжні?! У той же час щодо борщів і котлет у кожного є своя експертна думка. Ресторатори вважали, що просто борщ, то нудно - треба туди зафігачити, наприклад, креветок! Це бажання зробити "не як в усіх".
По-друге, ресторан поки не став для нас повсякденним місцем. Тому похід туди супроводжується бажанням з'їсти щось, що ми не можемо приготувати вдома. Чи не хочемо.
Та тим паче, я вважаю, що тільки на національній кухні стопоритись не треба - нам треба різноманіття. У Лондоні, наприклад, ми щось не шукаємо ресторани англійської кухні, місто завоювало право бути ширшим за національні рамки. Давайте звільнимо ресторанну культуру від забобонів!
Якось так... вибачаюсь за свій трохи епістолярний стиль тут - перемикаюсь у робочій режим, коли пишу на такі теми))