Тут не мало би бути передмови, але, думаю, треба. Я колись давно написав це оповідання (казку?), на основі своїх снів. Майже нічого не додавав, просто зробив з картинки, що часто снилася, текст. Українською звучить краще - я перевіряв. 
Поки перекладав, думалося усяке. В першу чергу те, що "ось воно, якраз, це ж воно!", а ще про те, що ми всі зараз біжимо. І вже точно знав, якого числа я це опублікую. 
Актуально, зараза. Недарма снилось. 
………………………. 

Ви, звісно, не схочете мені вірити, але цей міст є в житті кожного. У кожного він свій, особистий, особливий. Він пролягає над морем - теж особистим та особливим для кожного з нас. У когось море вирує, а міст як фортечний мур, що відділяє людину від розгулу стихій; у когось міст новенький, ніби тільки учора його викував невідомий майстер, але проходить він над темними, похмурими і спокійними водами. У кожного свій міст і для кожного він свій. Одним він являється в опівнічних жахіттях, іншим - у мріях між сном і неспанням, в ту саму  невловиму мить, коли тіло вже скуте сонним заціпенінням, а розум ще летить уперед , крізь примарні образи реальності. А іноді його можна бачити майже наяву, в ту мить, коли ти загнаний у кут і здається, що виходу вже немає - міст і стане тим виходом.
Свій міст я бачив усього тричі за життя. І він не змінювався ні на мить, залишаючись таким самим, ніби час навколо нього застиг у стоп-кадрі.
На перший погляд він здається навіть занадто стійким, кремезним, вершиною надійності та захисту, але  ж знаю: він старезний, як сам світ, іржавий, залізобетонний. І тонкий. Тонкий, як перший лід на калюжах, як віконна шибка. І мене не обдурять його залізобетонність та ґратчасті арки. Він хисткий, як марево опівдні над асфальтовим шосе. Він повисає високо над водою, болісно, безсило спираючись на свої тонкі, якісь павукоподібні опори.
Над морем, трохи вище лінії горизонту повисло рожеве сонце. Світанок, що застиг навіки. Він щоразу однаковий, так само брижиться вода, так само рожево переходить в блакить небо пастельних відтінків, летить над водою легкий туман.
Мости потрібні, щоб перейти від чогось до чогось іншого. І ті, про які розповідаю я - не виняток. Вони приходять до нас у години змін, випробувань, зміни звичного і звичайного на нове. По ним необхідно пройти  і вже нічого не буде як раніше.
Мій міст часто являється мені у снах - тих самих передсвітанкових важких снах, коли хочеться прокинутися, але шовкова тканина сновидіння тримає тебе міцніше сталевих кайданів. Похмурого в тих снах немає, але все що бачиш навколо, викликає моторошне відчуття порожнечі і незрозумілої туги.
Ось він - знову повис переді мною - високий і тонкий, ніби чекаючи того, що я ступлю на нього. Його поверхня широка - по ньому могло б проїхати з десяток вантажівок поруч, хоча навряд чи він витримав хоч би одну-єдину - миттю б обвалився, затягуючи у безодню необачного водія. А я ж знаю куди він веде. Навіть не так: я пам'ятаю, куди він веде. Міст, що пролягає на незліченні ліги над морською гладдю, впирається в піщаний жовтуватий берег, цілковито порожній і чистий, як аркуш старовинного, ніким несписаного пергаменту. А далі, далеко попереду видно горизонт - рівну лінію піску, що торкається неба. Там немає нічого, на тому березі, але обов'язково буде, коли я туди дістанусь.
Я стою на самому початку моста. Бачу провали на його поверхні, іржаві низькі залишки колись існуючих перил, які час перетворив на гострі зазубрені кілки. Я наважусь пройти по ньому лише в найостаннішу мить, лише знаючи, що шляху назад вже немає.
А під мостом видно поверхню моря, що дрібно брижиться. Вода зовсім прозора і оманливо неглибока - навіть можна розгледіти біле піщане дно з хвильками від рівного пульсу хвиль. Але я знаю, що до справжнього дна цілі ліги води. Я знаю також, що міст не буде більше мене чекати - він почне свій невмолимий  рух вниз, варто лише ступити на нього. Підламаються крихкі, пожерті іржею ґратчасті опори, проваляться залишки полотна...
Але поки що він чекає. Так само, як чекає пустеля на тому боці, чекає, щоб стати всім, чим забажаю. Чому я зволікаю? Невідомо. Просто щось поки що стримує мене від першого кроку.

Одного разу, коли все полетить під три чорти, я піду вперед. Побіжу, знаючи, що просто за спиною летять униз тонкі як скло уламки залізобетону, що море, вкрите сонними ранковими хвильками, поглинає їх без сліду, а опори, осипаючись іржею, випаруються просто піді мною. І я точно буду впевнений, що встигну. І тоді з кожним моїм кроком у пустелі буде виникати дещо нове. І коли я ступлю на пісок, останній шматок старого й до біса тонкого залізобетону розчинить оманливо-спокійне прозоре море. 
Але все одно, потім, в неосяжному океані часу виникне новий міст. Знову буде чекати і все почне повторюватися уже з іншими подробицями, над іншим морем, в іншому часі...
Але це буде так нескоро.
А поки що я стою і зволікаю. Ще не час.
Ви можете мені не вірити, але у кожного з нас є в житті міст. І ви побачите його, коли настане час його перейти. Хтось так і лишається на ньому усе життя - зависнувши між небом і морем. Хтось біжить, прагнучи досягти берега раніше за інших, хтось - стоїть на краю, подібно до мене. І вода, і небо, і мости, і ми самі - всі такі різні. Лише мета в усього одна - перехід. І ще очікування. Ви теж його відчуєте. В свій, особистий час. Мости чекають, коли прийде час впасти за спинами тих, хто йде. 
Тоді залишиться тільки одне:
Бігти.
06.01.2014