Написано лівою задньою ногою в рамках одного флешмобу.
Коли він чув її голос, він навіснів. Він забував про їжу та воду, забував про товариша, приреченого, так само як і він, животіти в одному приміщенні, великій залі, з химерними велетенськими неправильними почварами.
Вона була там. Вона говорила до нього, і він відчайдушно кричав у відповідь, вмовляючи не здаватися. Все нутро його стискалося від бажання опинитися поруч, приголубити, захистити. Та гігантські почвари, яких він до того щиро мав за друзів, щораз відганяли його від виходу. Якось його навіть посадили до карцеру... Та вона говорила. І він навіснів. Він бився об двері, вивертав миски з їжею та кидався на товариша у марних спробах прорватися до неї.
Гірше, втім, було, коли вона мовчала.
Тиша могла означати будь-що. Вона поранена? Їй зле? Може, вона розлюбила й більше не хоче до нього озиватися? А може вона більше... Ні, краще б вже розлюбила!
Одного дня він все-таки обдурив почвар і влетів до сусідньої зали. Звичайно, його витурили звідти, та він бачив її мигцем: скромна білява зачіска, сумні очі...
А тоді одна з почвар приставила до виходу Чудовисько.
Потворне чорне одоробло, пласке, неначе листок, скидалося на мертве, та варто було наблизитися до нього, як воно оживало, тріпочучи брижами лискучої плоті й намагаючись вхопити, стиснути, розірвати.
Перші дні він придивлявся до Чудовиська. Все в ньому волало: не наближайся, воно тебе зжере!
Та... Голос линув з-за стіни. І більше нічого не мало значення. Вона говорила. І він наважився.
Якось вранці він кинувся на Чудовисько. Воно притьмом прокинулося. Чорні складки плоті затріпотіли, випросталися, намагаючись ухопити його й зжерти. Останньої миті він відскочив. Чудовисько зашаруділо з досади та вклякло.
Ні. У нього не було шансів. Занадто великого супротивника йому знайшла невблаганна почвара.
Тоді він заспівав, і в пісні бриніла туга й безвихідь...
І тоді трапилося диво. Почвара принесла карцер, що в ньому сиділа найпрекрасніша з усіх жінок із сумними очима та скромною зачіскою.
Тоді він полетів до коханої, співаючи про її красу. І нічого під небом більше не важило. Бо вони нарешті були разом.
- Кві-ві-ві, - заспівав він. - Кві-ві-вік.
- Куві, - ствердно відгукнулася вона.
- От сірий довбограй, - зітхнула одна з велетенських почвар.
- Курлик, - згідливо мовив його товариш, і, плигнув на Чудовисько та взявся розхитуватися на ньому, як на гойдалці. Бо хоч хтось мав нарешті посидіти на тому гобелені, витягаючи з нього нитки. А як усі збожеволіли від любові, кому це ще робити, як не Олегу?
І кому, як не шкіряній почварі писати про кохання папугів.
Коли він чув її голос, він навіснів. Він забував про їжу та воду, забував про товариша, приреченого, так само як і він, животіти в одному приміщенні, великій залі, з химерними велетенськими неправильними почварами.
Вона була там. Вона говорила до нього, і він відчайдушно кричав у відповідь, вмовляючи не здаватися. Все нутро його стискалося від бажання опинитися поруч, приголубити, захистити. Та гігантські почвари, яких він до того щиро мав за друзів, щораз відганяли його від виходу. Якось його навіть посадили до карцеру... Та вона говорила. І він навіснів. Він бився об двері, вивертав миски з їжею та кидався на товариша у марних спробах прорватися до неї.
Гірше, втім, було, коли вона мовчала.
Тиша могла означати будь-що. Вона поранена? Їй зле? Може, вона розлюбила й більше не хоче до нього озиватися? А може вона більше... Ні, краще б вже розлюбила!
Одного дня він все-таки обдурив почвар і влетів до сусідньої зали. Звичайно, його витурили звідти, та він бачив її мигцем: скромна білява зачіска, сумні очі...
А тоді одна з почвар приставила до виходу Чудовисько.
Потворне чорне одоробло, пласке, неначе листок, скидалося на мертве, та варто було наблизитися до нього, як воно оживало, тріпочучи брижами лискучої плоті й намагаючись вхопити, стиснути, розірвати.
Перші дні він придивлявся до Чудовиська. Все в ньому волало: не наближайся, воно тебе зжере!
Та... Голос линув з-за стіни. І більше нічого не мало значення. Вона говорила. І він наважився.
Якось вранці він кинувся на Чудовисько. Воно притьмом прокинулося. Чорні складки плоті затріпотіли, випросталися, намагаючись ухопити його й зжерти. Останньої миті він відскочив. Чудовисько зашаруділо з досади та вклякло.
Ні. У нього не було шансів. Занадто великого супротивника йому знайшла невблаганна почвара.
Тоді він заспівав, і в пісні бриніла туга й безвихідь...
І тоді трапилося диво. Почвара принесла карцер, що в ньому сиділа найпрекрасніша з усіх жінок із сумними очима та скромною зачіскою.
Тоді він полетів до коханої, співаючи про її красу. І нічого під небом більше не важило. Бо вони нарешті були разом.
- Кві-ві-ві, - заспівав він. - Кві-ві-вік.
- Куві, - ствердно відгукнулася вона.
- От сірий довбограй, - зітхнула одна з велетенських почвар.
- Курлик, - згідливо мовив його товариш, і, плигнув на Чудовисько та взявся розхитуватися на ньому, як на гойдалці. Бо хоч хтось мав нарешті посидіти на тому гобелені, витягаючи з нього нитки. А як усі збожеволіли від любові, кому це ще робити, як не Олегу?
І кому, як не шкіряній почварі писати про кохання папугів.
Коментарі (4)