Антиутопія від Сівера: Підкажіть, будь ласка, як тут померти?

Вітаю, друзі-читачі, 

В житті, мабуть, кожного фантаста існує спокуса написати утопію або антиутопію. Завдяки конкурсу "Антиутопія: маніфест -2024" я таки написав свою антиутопію. 

Анотація:

Чи готові ви до вічного життя в ідеальному світі? Оповідання "Підкажіть, будь ласка, як тут померти?" розповідає про людину, яка отримала все, про що мріяла, але втратила найголовніше.

Приємного читання 

Андрій прокинувся у непроглядній темряві. Відчуття нереальності нагадувало сон, але гостре поколювання в місці де мали бути ноги та руки вказувало на щось реальне. Пам’ять миттєво повернула його до лікарняного ліжка, де був біль... Але тут не було. Де він? 

— Доброго ранку, пане Андрію, — пролунав ніжний жіночий голос в його голові — Я Гоббі, Ваш персональний помічник.

“Хто Ви? Звідки йде голос?” — подумав Андрій та спробував обернутися, але нічого не змінилося.

— Не хвилюйтеся, Андрію. — заспокійливо промовив той самий голос. — Ви перебуваєте у безпечному місці. Це Ваша нова реальність. Нове життя.

Повільно, наче крізь туман, навколо з’явилися контури білої кімнати без меблів, а потім чіткі зображення стін та підлоги. 

— У Вас є тіло. — пролунав голос Гоббі. — Остаточна синхронізація свідомості пройшла успішно. Тепер Ви можете рухатись. Спробуйте.

Андрій порухав головою оглядаючи кімнату та шукаючи хоч якийсь натяк на реальність. Білі стіни наче тиснули на нього і він відчув себе голим та беззахисним. 

Андрій плавно перевів погляд на свої руки, які виглядали молодо, десь на років двадцять. На ньому була біла піжама. Повільно присівши на м’яку підлогу Андрій доторкнувся до неї руками, щоб відчути її руками для підтвердження реальності.

— Де я? — вирвався голос з його рота.

— Ви знаходитесь у віртуальному світі під назвою “Нескінченне життя”, — продовжувала говорити жінка у нього в голові. — Під час життя в реальному світі Ви підписали документ, який дозволив нам після смерті перенести Вашу свідомість у даний світ. 

— То я помер? — перепитав здивовано Андрій.

— Так, — коротко пролунав голос і на кілька секунд відбулася пауза. — Не хвилюйтеся у даному світі Ви не зможете померти. Зараз почалося нове життя. Ваша свідомість буде жити вічно у тілі, яке було згенероване згідно з фізичними даними з минулого життя. 

— Це якась нісенітниця! — викрикнув Андрій у пустку кімнати. — Я не пам'ятаю, щоб я помирав! 

— Ми розуміємо Ваш розпач, — заспокійливо пролунав голос. — Однак, під час перенесення свідомості проводиться первинна обробка, де стираються певні моменти життя: останні дні, спогади про Вашу родину, друзів чи будь-яких знайомих. Ми залишаємо лише основне “Я”. Необхідну основу, яка характеризує Вас, як особистість. Обробка свідомості це необхідність, щоб позбутися можливих відчуттів ностальгії за минулим життям. Завдяки цьому Ви почнете своє життя із чистого аркуша. 

— Неймовірно… Я… Я не можу повірити — промовив Андрій все ще розглядаючи своє тіло та кімнату. Зробивши кілька кроків додав, — то так виглядає рай? 

— Ні, але Ви можете створити умови схожі до Ваших уявлень про рай — пролунав голос. — Я Г.О.Б.Б.І. або генератор опанування безмежного буття інтелекту. Ми Ваш персональний помічник, створений, щоб виконувати усі Ваші накази. Ми допоможемо Вам створити світ, який буде Вас цілковито влаштовувати. 

Андрій важко видихнув обдумуючи ситуацію в якій опинився.

“Не може бути! Це якийсь сон!” — подумав він, але його тіло реагувало на дотики, а голос Гоббі у голові звучав надто реально. Він захотів прокинутися, але не знав як.

— Добре, — нарешті вимовив він. — Скільки у мене часу? Як довго я тут буду знаходитись? 

— Вічно, — пролунала коротка відповідь Гоббі. — Ви весь час будете молодим та фізично здоровим. Як я вже згадувала смерті для Вас не існує. 

— Зачекайте! — перебив голос Андрій. — То Ви хочете сказати, що я забезпечив собі безсмертя? 

Після короткої паузи Гоббі відповіла:

— Якщо говорити спрощено, то так. 

— Круто! — вигукнув Андрій і посміхнувся. — А що мені тут робити? 

— У Вас немає жодних примусових обов'язків, — спокійно прозвучала Гоббі. — Ви можете жити та насолоджуватись віртуальним життям, як Вам заманеться. 

— І все? — не міг повірити у своє щастя Андрій. — А як же їжа? Плата за послуги? Гроші? Електрика кінець кінцем, щоб живити цю віртуальну реальність?

— Не хвилюйтеся, пане Андрію. Ви проплатили необмежений період перебування тут. 

— Та це таки рай, — захоплено промовив Андрій. Потім підстрибнув та плеснув у долоні випробовуючи своє тіло. — А як мені роздобути їжу чи одяг? 

— Усі Ваші бажання для мене закон. Якщо Ви чогось захочете досить тільки цього побажати і у Вас воно буде. 

— Та ну? — засумнівався Андрій почувши відповідь. — Тоді дайте піцу!

— Смачного. — промовила Гоббі. — Спеціально для Вас щойно приготовлена піца з Вашої улюбленої піцерії “Ацтека”, що знаходилась на розі вулиць Хмельницького та Франка з Вашого рідного міста. 

На підлозі перед Андрієм з'явилася знайома коричнева коробка від піци з характерною емблемою. Він недовірливо підняв її з підлоги та відкрив. 

Знайомий аромат свіжої піци вдарив в обличчя Андрію. Запах був настільки спокусливим, що Андрій відчув голод, хоча перед тим йому здавалося, що він ситий. Піца була соковита — золотисто-коричневий, хрумкий по краях корж та м'ясна начинка, немов запрошувала відкусити від неї шматочок. 

Андрій відділив невеликий шмат піци та спробував його на смак. Товстий шар розплавленого сиру тягнувся довгими нитками, а свіжі томати та ароматні трави доповнювали смакову симфонію, що танула в роті. 

— Смакота! — промовив з повним ротом Андрій не вірячи власним відчуттям. — А пива до піци, можна? Дві пляшки… або три. О, ящик! Ящик пива!

— Звичайно, — пролунала відповідь і біля коробки з піцою з'явився ящик хмільного, на якому був намальований кабан в людському одязі. — Ваш улюблений бренд, “Жашківський кабан”!

— Клас! І це все абсолютно безплатно?

— Так, — пролунав спокійний голос Гоббі. — Ваші сенсорні відчуття відповідають тим, що були в реальному житті. Цей світ повна копія Вашого попереднього тільки кращий. А я буду завжди до Ваших послуг. 

 “Чудово!” — подумав Андрій жуючи піцу. — “Я маю власного джина бажань”. 

— А одяг теж можна створювати? — нарешті запитав Андрій ковтнувши кусок піци.

— Абсолютно все, що забажаєте. — відповіла Гоббі.

— Тоді, дайте мені нормальний одяг, а не цю піжаму. — вигукнув в пусту кімнату Андрій і на ньому відразу з'явилася красива кольорова футболка, шорти та сучасні кросівки. 

— Клас! А дзеркало?

Збоку на стіні з'явилося велике дзеркало. Андрій поглянув у дзеркало. З дзеркала на нього дивився молодий чоловік років двадцяти. Високий, з міцною статурою, який мав коротке темне волосся, що було трохи скуйовджене, наче він щойно вибіг з футбольного поля. Його очі сяяли життєрадісністю, а на широких плечах гарно сиділа кольорова футболка оверсайз.

— Круто! Гарно виглядаєш! — похвалив себе Андрій. — А телевізор можна?

Попереду нього у стіні з'явився велетенський екран, що займав майже всю стіну, перетворюючи кімнату на невеликий кінотеатр. Він був настільки великим, що здавалося, ніби зображення виходить за межі кімнати і проникає у реальність. На ньому була заставка, де переливалася веселка різними барвами. Яскраві кольори і приголомшлива деталізація створювали відчуття повної присутності.

— Телевізор працює від ваших бажань. — почувся голос Гоббі з телевізора. — Тут знаходяться фільми, телевізійні передачі, шоу створені протягом усієї історії людства та весь час поповнюються новинками.

— Це просто неймовірно! — не вірив Андрій розглядаючи екран. — А в чому підступ? 

— Не розумію. — промовила Гоббі. — Поставте питання точніше?

— Які мінуси цього світу? — зацікавлено промовив Андрій. — Я тут сам? Приречений на самотність? Чи можливо обмежений тільки цією кімнатою?

— Світ “Нескінченне життя” створений для максимального задоволення наших клієнтів. Ви тут не сам, тут присутня велика кількість інших наших клієнтів. Ви можете подорожувати, знайомитись святкувати, відпочивати у будь-якому куточку всесвіту. Ви можете робити все, що заманеться, окрім шкоди чи псуванню комфорту інших користувачів світу “Нескінченне життя”.

— Тобто Ви хочете сказати, що я необмежений територією? Зможу подорожувати і за межі планети Земля? 

— Ви можете подорожувати будь-куди, хоч в найвіддаленішу від Вас галактику. У світі “ Нескінченне життя” є все чого люди прагнули протягом життя в реальному світі.

— Я не можу в це повірити! — з захопленням в голосі вимовив Андрій. 

Андрій телепортувався зі свого розкішного маєтку у парк рідного міста, де він часто гуляв у минулому житті. 

 “Краса! Не віриться, що усе це створене, як віртуальна реальність” — подумав Андрій розглядаючи парк. 

Він рушив до фонтану у центрі парку, де мав зустрітися з Анною. 

Дорогою Андрій милувався природою. Сонце пробивалося крізь листя, малюючи на асфальтованих пішохідних доріжках мережива тіней. Ледь чутний шепіт вітру та спів птахів створювали атмосферу спокою. 

Але природа швидко набридла Андрію і він створив пом'яту банку з-під Кока-Коли та футболив її, аж до фонтану. Дійшовши до місця призначення Андрій поглянув на годинник на руці: 7:57. 

“Ще кілька хвилин, і Анна з’явиться” — подумав Андрій та наказав Гоббі стерти банку з-під напою. Присівши на лавку поряд він згадав першу зустріч з Анною. Її яскраві сині очі, красива посмішка, довге чорне волосся. Вона була не просто дівчиною, вона була його музою та натхненням.

Раптово Андрій відчув легкий порив вітру і Анна вже стояла біля фонтану, одягнена в ніжну сукню пастельного кольору. Її образ був таким же чарівним, як і завжди, але щось було нове…

— Привіт, Анно, — привітався він, відчуваючи, як його серце починає битися швидше.

— Привіт, Андрію, — відповіла вона, посміхаючись.

Вони обійнялися, і Андрій відчув знайомий аромат її парфумів. Він злегка поцілував її, і в той момент йому здалося, що між ними пробігла іскра. Але коли він віддалився, то помітив, що Анна відвернула погляд. Андрій не міг зрозуміти, що відбувається. Зазвичай вона була з ним такою радісною, а сьогодні... Щось точно змінилося. І це його непокоїло.

— Пройдемося? — запитала Анна, вирвавши Андрія з роздумів. Її голос був тихіший, ніж зазвичай.

— Так, звісно, — промовив Андрій, взявши її за руку. 

Вони йшли парком і хоча тепле сонце пробивалося крізь листя дерев, Андрій відчував якийсь дивний холод між ними.

— Анничко, щось не так? Ти здаєшся... такою далекою, — зізнався він.

— Ні! — відмахнулася Анна, але потім зупинилася і подивилася на нього. Її погляд був сповнений якоїсь туги. — Андрію, ти щасливий тут? Справді, щасливий?

Запитання вибило Андрія з колії. Він озирнувся навколо: гарна погода, природа, а поруч дівчина, яку він вже встиг полюбити. 

— Так, — промовив впевнено Андрій. — З тобою, я щасливий! 

— А ти пам'ятаєш, ким ти був раніше? — запитала Анна. 

Андрій здригнувся. Пам'ять про минуле життя була розмитою, як старий фотознімок. 

— Я був програмістом, здається. Сидів годинами за комп'ютером, писав код... А ти?

— Лікаркою, — відказала вона коротко. — Ми обидва втратили те, що робило нас справжніми у цьому світі.

— Незгоден. От яка різниця ким ми були? — намагався перевести тему Андрій і вони продовжили прогулянку. — От я вчора випадково вдарився мізинцем об ніжку стола. Думав, що зламав його. А Гоббі все вилікувала за мить. Це було дивно, навіть трохи лячно.

— Згодна, — сухо відповіла Анна. — Поглянь на мої руки. Вони такі ніжні, гладкі, такі незвичні для мене. У минулому житті я пам'ятаю обпекла праву руку, готуючи вечерю. Ось тут,— показала вона на праве передпліччя, — був великий шрам. Я його ненавиділа, але він нагадував мені про мою людську природу. А тут його немає... навіть найменша подряпина може миттєво загоїтись після одного бажання. А сон? Тобі не бракує сну? 

— Сну? — перепитав Андрій. — Так, на початках було незвично. Першого дня не знав, що робити уночі. Дивився протягом цілої ночі різні фільми на телевізорі. Аж набридло. Знаєш, це був перший і, мабуть, останній день, коли я дивився телевізор. У цьому світі все дуже швидко набридає… 

— Так, і дуже, — відповіла похапцем Анна, наче боялася загубити думку. — У свою першу ніч, я малювала. В минулому житті я любила малювати. Я намалювала море…. Ти ж бачив море?

Андрій кивнув. 

— Картина мені вдалася. Море було таке чисте, безтурботне, живе... Наче спало. А я не могла заснути. Ти знаєш, що сон потрібен не тільки для відновлення енергії? Сон дозволяє обробляти інформацію, отриману протягом дня, і краще запам'ятовувати нові знання і навички. Але тут?! Для чого нам знання і навички, якщо все вміє робити Гоббі замість тебе? Для чого сон? І я зрозуміла — моє море втратило сенс… З того часу я не малюю. 

— Шкода, я б подивився на твої картини, — промовив Андрій з явним сумом в голосі. — А ти мені не показувала свою картину, коли я був у тебе.

— Бо я її стерла. Я не могла на неї дивитися живучи у цьому світі. Тут можна стерти усе, що ти створив чи створила Гоббі. Не спалити, чи викинути, а стерти наче файл з комп'ютера….Сподіваюся і нас колись зітруть. — різко додала Анна останню фразу та скривилася. 

“Он воно що” — подумав про себе Андрій почувши слова Анни. Його теж тривожили різні думки, але він намагався їх відкинути якомога далі.

— Не говори так, Анно! — сказав Андрій. — Ми повинні жити!

— Для чого? Я не бачила сенсу у своїй картині, а зараз... не бачу сенсу у власному житті.

— Сенс цього світу отримувати задоволення від життя, — промовив Андрій намагаючись відвести Анну від деструктивних думок.

Але Анна промовчала. Непомітно для себе вони вийшли з парку та вийшли на центральну площу міста, де як завжди, було безлюдно, хоча усюди виднілися яскраві вітрини магазинів та були відчинені двері кафе. 

— А ти помічав, як мало тут людей? — запитала Анна. — Ми майже нікого не зустрічали, хоча гуляли уже кілька разів.

— Так, — зітхнув Андрій. — Усі міста такі ж безжиттєві! Я був і в Києві і у Львові. Ні шуму, ні запахів, ні зустрічей. Я навіть почав сумувати за сміттям.

— За сміттям? — здивовано перепитала Анна. 

— Так… — промовив ніяково Андрій. — Я ніколи про це не замислювався, адже у попередньому світі сміття було проблемою. Але тут… Тут я зрозумів, що насправді сміття показувало, що місто живе. Ось поглянь на цю асфальтовану доріжку. Вона ідеально рівна, без жодної тріщини. Згадай старі бруковані часом з тріщинами вулички нашого рідного міста з минулого життя. Там було відчуття змін.

— Так, — погодилася Анна. — Щоб створити щось гарне, має бути і погане. Як другий закон Ньютона — cила дії рівне протидії. Баланс. А тут так не працює. Як і автомобілів. От де вони? Поглянь, широкі автомобільні дороги по яких нічого не їздить. Я раніше навіть не помічала, як багато простору ми виділяли для машин у місті та як мало для людей. Невже колись машини цінувалися вище за людей?

— Так, автомобілів немає, — підтримав Микола.  — За весь цей час тут, я лише іноді бачив кілька люксових спорткарів. І то вони були покриті пилом та припарковані бозна-як.  От, для чого світлофори чи пішохідні переходи, якщо на автомобілях ніхто не їздить?

— Ага, — знову сумно та тихо відповіла Анна. — Люди отримавши необмежені можливості тепер не знають, що з ними робити. Поглянь, сотні магазинів, кафе, стоять відчинені, але водночас мертві всередині. Я боюся, що і ми з тобою, Андрію, стаємо такими ж….

— Та ні! — відкинув таку думку Андрій. — Я не дам нам втратити жагу до життя. Разом будемо насолоджуватися усіма даними нам можливостями! Не хочеш кудись податися? Можливо в Єгипет чи Австралію? Або, може, в гори чи на море? 

— Я вже була всюди. Це все нецікаво, — сумно промовила Анна. — Я хочу податися кудись далі… Ти не хотів би податися на край Всесвіту? 

— Думаєш це можливо? — здивувався Андрій.

— А чому ні? — з викликом мовила Анна. — Гоббі ж казала, що це точна копія нашого всесвіту. От і перевіримо. 

— Добре. А коли спробуємо? — запитав Андрій. 

— Зараз, — впевнено промовила Анна. 

— Окей, — Андрій здивувався рішучості Анни та зупинився. — Гоббі ми хочемо податися на край Всесвіту?

— Краю Всесвіту не існує. — почули вони голос Гоббі одночасно, наче вона стояла біля них. — Точніше існує, але Ви не зможете його осягнути своїми відчуттями. Людські можливості можуть лише сприймати тривимірний простір. А наш всесвіт це гіперсфера.

— Тобто ми не зможемо побачити край Всесвіту, бо він буде перетікати в себе? — перепитав Андрій. — Як і двовимірні не зможуть знайти кінець на сфері?

— Саме так, Андрію. — підтвердила здогадку Гоббі. — Двовимірні будуть весь час існувати на площині сфери та не можуть осягнути суть об'єму сфери. Так і люди не зможуть відчути надоб'єм гіперсфери.

— Ясно, не варіант, — сумно підсумував Андрій. — То що будемо робити? — запитав Анну. 

— Тоді, давай на Марс? — запропонувала Анна.

— Давай, — згодився Андрій. — Гоббі, телепортуй нас обох на Марс — скомандував Андрій.

І вони миттєво опинилися на Марсі. 

Чужа планета розкинулася перед ними безмежним червоним морем піску. Небо було блідо-рожевим, майже без хмар, а сонце було менше ніж на Землі та сяяло м'яким, але холодним світлом.

Тиша була порушена лише шелестом вітру, що ніс дрібні частинки пилу. Андрій зробив кілька кроків і під його ногами захрумтіли дрібні камінці, схожі на іржавий пісок. 

— Неймовірно! — вирвалось у нього. — Колись я про таке тільки мріяв. Це ж подорож на іншу планету… І як швидко!

— Так… — задумано мовила Анна. Вона, стояла нерухомо і погляд її був зафіксований на далекому горизонті Марсу. — Тихо тут, правда? 

— Згодний, — згодився Андрій і зрозумівши, що тут власне нема чим зайнятися додав, — і що будемо робити? 

— Дежавю, — промивила про себе Анна. — Тут все таке ж мертве, як у нашому місті. Те саме відчуття.

Андрій озирнувся довкола. Похмура порожнеча, що оточувала їх, немовби відбивалася в глибині його душі.

— Може, нам просто треба звикнути до цього світу? — запропонував він.

— Ні! — голосно заперечила Анна. — Я не можу звикнути до того, що ми ніколи не зможемо мати справжніх живих дітей! Що ми просто програми, які можуть створювати копії, але не справжнє життя.

— Ну, я про дітей навіть не думав, — зізнався Андрій. — Але ж ми можемо багато чого іншого! Подорожувати, досліджувати...

— Так, але навіщо? — приречено промовила Анна. — Для чого нам це все? Для чого зустрічатися? Андрію, я знаю де поділися усі люди…

— Де? 

— Померли… — тихо промовила Анна. — Як ця планета… Наче є, але життя немає. Ось справжня картина нашої реальності, Андрію. Ти ж бачиш?! Ми тут зайві! Застрягли в нескінченному циклі задоволень, які ніколи не заповнять порожнечу всередині нас.

Після цих слів вона заплакала. Сльози котилися по її щоках, мов дощ по розпеченому піску. Нарешті вирвалося те, що Андрій відчув побачивши її в парку. Його серце розривалося на шматочки, адже він ніколи не бачив її такою. 

— Анно, поглянь на мене, — прошепотів він, обіймаючи її. — Ми знайдемо вихід, обіцяю. Разом. 

Але в її очах він бачив лише відчай.

— Я втомилася, Андрію, — промовила вона хрипким голосом. — Втомилася від цього безкінечного пошуку сенсу в порожнечі.

— Але ти мені потрібна, Анно! 

— Для чого? — крізь сльози промовила Анна. — Для чого я тобі потрібна, Андрію? 

— Я тебе люблю! — промовив щиро Андрій. — Я хочу проводити час з тобою. 

— Але для чого? — перепитала Анна. 

— Щоб… — Андрій намагався знайти правильне слово, але не міг. — Щоб насолоджуватися життям. 

— Без наслідків від наших дій ми не можемо змінити цей світ, Андрію! — тихо промовила Анна. — Люди живуть разом, щоб померти. А у цьому світі немає смерті, немає життя, і немає насолоди... 

— Анно! Та все буде добре, — Андрій міцніше обійняв Анну, але він відчував, що він її втрачає.

— Ми в пеклі, Андрію! Приречені страждати за наші гріхи в минулому житті, — промовила тихо Анна та поглянула в його обличчя наче востаннє. — Пробач, але я так більше не можу. Гоббі, я хочу побути сама! — і після цих слів Анна зникла прямо з обіймів Андрія. 

— Ні… — з жахом вимовив Андрій обіймаючи пустку, де стояла Анна. — Гоббі перенеси мене негайно до Анни!

— Вибачте пане Андрію, але Ви не можете порушувати комфорт іншого користувача, — беземоційно відповіла Гоббі.

— Це наказ! — закричав Андрій. — Перенеси мене до Анни!

— Вибачте, але Ви не можете порушувати комфорт іншого користувача. Анна обмежила можливість контакту з нею.

— Чорт! Паскудство! — кричав від люті Андрій у пустку червоної, наче висохла кров, планети.

 Глава 3. Торг

Андрій з'явився посеред якогось мегаполіса. 

Місто, немов величезний мурашник, було сповнене руху. Люди поспішали на роботу, зустрічі, по покупки. Автомобілі невтомно мчали вулицями, сигналячи один одному. Здалеку долинав гул трамваїв, які курсували своїми маршрутами. Посеред цього хаосу стояло невелике кафе, де панувала спокійна атмосфера. 

Сонце лагідно пестило терасу кафе, перетворюючи його на оазис спокою посеред метушливого міста. Стільці з плетеної лози запрошували присісти та насолодитися кавою або легким обідом. 

За столом літнього майданчика сидів молодий чоловік років двадцяти та не зводив погляду з Андрія. Його дуже засмагла шкіра, різко дисгармоніювала зі світлим волоссям, що виблискувало на сонці. На його обличчі був легкий усміх, наче він знав якийсь таємний жарт, доступний лише йому. 

Андрій підійшов до столика. Його кроки були важкими, непевними, а погляд ковзнув по безтурботній усмішці чоловіка, і на мить Андрію здалося, що він бачить у чоловікові щось нелюдське.

— Привіт, Миколо, — стиха почав розмову Андрій. — Насолоджуєшся життям? 

— Таки прийшов, — посміхнувся блондин. — Сідай поруч. Чогось принести?

— Я можу сам, — відмахнувся Андрій.

— Знаю, — посміхнувся Микола. — Але набагато цікавіше спостерігати, як це зробить офіціантка. До речі, дуже симпатична. Я назвав її Джульєтта. Поетично, чи не так? Якщо хочеш може скласти тобі компанію на ніч. Ти тільки скажи.

— Мене це не цікавить. — скривився Андрій, однак сів навпроти.

— Бачу ти ще не відійшов він втрати Анни? — впевнено сказав Микола. — Такий же розбитий, як і тоді, коли я тебе побачив в барі, де ти допивав надцятий галон горілки. Анна все ще у статусі “не турбувати”?

— Так… — важко зітхнув Андрій. Він згадав її обличчя, посмішку і знову відчуття порожнечі охопило його, наче частинка душі зникла разом з нею. — Вона вже більше як сто годин не виходить на зв'язок. Ти б знав як мене це убиває…

— Але ж не вбило, — промовив Микола і так голосно розсміявся, що на них почали поглядати випадкові перехожі. — Ну, тобі хоча б пощастило провести кілька приємних днів з дівчиною-богом. — нарешті вимовив Микола, коли вгамував свій дикий сміх. — У мене такого щастя взагалі не було. Мене тільки задовольняли ці боти-шльондри та Гоббі. Зараз навіть якби захотів зустрічатися з кимось з богинь, то б не вистачило терпіння.

Андрій лише скривився та оглянувся навколо.

— Це все ти створив? 

— Ага, точна копія тої Землі, де колись жив, — самовдоволено промовив Микола. — Гоббі молодчина. Єдине місце де я відчуваю себе трішки живим. Як тобі тут?

— Відчувається штучність, — промовив Андрій. — Замало сміття і запах занадто гарний.

— Ну, я хоча б старався, — відмахнувся Микола від зауважень Андрія. — А ти знав, що Гоббі дозволяє миттєво отримати оргазм?

— Ти і таким займався? — з відразою запитав Андрій.

— Так.. таким способом і стають оргазмовими наркоманами, — спокійно промовив Микола. — Я отримував задоволення аж доки не помирав. Мабуть, з десяток разів вмирав… Зневоднення це страшна річ. Але після смерті весь час з'являвся в стартовій білій кімнаті. Ненавиджу білий. Можливо і Анна зараз стала оргазмовою наркоманкою? 

— Анна не така! — сердито гаркнув Андрій.

— Спокійно друже, — усміхнувся Микола. — Але все може бути. Можливо вона робить різні види самогубств з надією померти? Бо я колись теж проходив таку стадію.

— І я, — понуро промовив Андрій. — Самогубства марні, клята Гоббі весь час воскрешає нас в білій кімнаті! Я вважаю, що людина мусить мати право на смерть!

— Стовідсотково, — кивнув Микола. — Тільки поясни це Гоббі… Ти ж помітив, що ми лише ілюзія богів? Справжня богиня — Гоббі. Без неї ми ніхто. Вона як наша наглядачка у в'язниці. Каже, що можна робити, а що ні. 

Андрій промовчав втупившись у столик.

— Слухай, Андрію, я чого тебе покликав, — перевів розмову Микола. — Ти ще молодий, недосвідчений. Зараз проживаєш один із кризових періодів. А не хочеш жити тут зі мною? А я можу дати тобі те, чого ти хочеш. От чого ти хочеш? Можу створити тобі щось на подобі Анни, ти тільки мені її опиши.

— Так це не працює, — промовив розчаровано Андрій. — Я вже намагався. Це не те… 

— Знаю, — відповів з досадою Микола. — От знаєш, що мене нервувало в стартовій Землі? Відсутність насильства чи навіть банальної конкуренції. Пам'ятаю в один із моментів свого існування напав на новоприбулого. Хотів забити його до смерті. Але через Гоббі не зміг навіть вдарити.

— Що? Навіщо ти хотів таке зробити? — здивувався Андрій.

— А просто так, — кинув Микола. — Щоб відчути життя. Відчути кайф! Але ні, насильство заборонене стосовно богів. Навіть змагання між ними під забороною через якийсь там "дискомфорт"? Це просто абсурд від Гоббі! Але тут, дивись, — і Микола показав на дорогу, де люди переходили дорогу на зелене світло.

Раптово невідомо звідки з'явилася велика вантажівка, яка налетіла на повній швидкості на пішоходів. Удар! Гучний металевий скрегіт розірвав повітря і люди розлетілися в різні боки. Після аварії з'явився хаос, крик, плач. Постраждалі лежали на дорозі стогнучи від болю, а деякі не подавали ознак життя. Люди, які стали свідками трагедії метушилися та не знали, що робити.

Андрій застиг на місці, не в змозі відвести погляд. Картина, що розігралася перед його очима, нагадала йому про власний біль. Він відчував себе так само безпорадно, як і люди, розкидані на дорозі.

— Чорт забирай! — вигукнув Андрій, а потім повернув обличчя до Миколи. — Це ти зробив?

— Просто відказали гальма, — самовдоволено промовив Микола. — Я тут відіграю роль диявола. Убиваю цих людей сотнями й тисячами. І це дозволено. Бо вони штучні. Але ти відчуваєш цей адреналін? Ну?! Давай до мене. Можеш бути моїм помічником, або відігравати роль доброго Бога.
— То для тебе це гра?! — збуджено вигукнув Андрій, вставши зі стільця. — Граєшся людськими життями?

— Розслабся і сядь, — промовив спокійно Микола. — Ці люди несправжні. Фарс. Насильство у нас в крові, друже. Але Гоббі його нас позбавила. Ти знаєш, що я на цій планеті вже почав кілька воєн? Я морю людей голодом! Я приніс їм те, чого немає у нас. Я несу смерть! І це дає мені відчуття, що я живий. Що я щось можу! Гоббі дала нам повну свободу, але без смерті ця свобода втратила значення. Повір, Андрію, я роблю цих людей щасливішими ніж ми. 

Микола посміхнувся, але в його очах Андрій бачив не веселість, а якусь дику жагу. Андрію стало ніяково. Він зрозумів, що стоїть перед людиною, яка втратила зв'язок з реальністю.

— Та ти псих! — з відразою мовив Андрій. 

— Ми усі психи, — відповів Микола. — Тут усі безсонники божеволіють. Ми ж дурні! Дурні, що підписали той папірець і потрапили сюди. А, може, цей світ — психлікарня? А Гоббі наша лікарка? Я вже навіть собі думав: а що як цей світ реальний, а не віртуальний… 

— Тобто? — все ще збуджено промовив Андрій, але сів на стілець доки люди метушилися позаду нього надаючи допомогу пораненим.

— Уяви, що в певний момент еволюції ми створили персонального бога. Такого собі джина і назвали його Гоббі. І насправді цей світ не віртуальний, а просто Гоббі нам бреше. Що як це реальний світ, де Гоббі наша приватна богиня, яка про нас дбає? А ми вже тут циркулюємо тисячоліттями, і нам стирають спогади і ми про це навіть не здогадуємось? Що як ми прирекли себе на вічне життя створивши Гоббі? От доведи мені, що це віртуальний світ, а не реальний?

Андрій задумався, але не міг привести аргумент.

— Це нічого не змінює. Світ насильства не мій шлях, — нарешті промовив Андрій. 

— Але він мій! — холодно промовив Микола і в його очах заскакали жорстокі вогники. — Знаєш за чим я скучив? Отримати по морді від когось з наших! Кулаком! Так, щоб аж кров пішла. От чого я хочу. Бо який смисл бути богом, якщо навколо усі теж боги? Навіть не повипендрюєшся…

— Таким світом ти мене не купиш, — сказав Андрій та підвівся зі столу. — Нехай щастить тобі, Миколо, існувати у твоїй ілюзії життя. 

— Як знаєш, — кинув Микола. — Ще повернешся. 

І Андрій зник.

Андрій стояв на вершині самої високої гори у своєму створеному світі. Вітер розвівав його волосся, а очі були спрямовані в далечінь, туди, де народжувалися зірки. 

— Гоббі ми прокляті... — його голос тремтів від відчаю.. — Але за що? 

— Я не розумію Вашого запиту, Андрію — відповіла Гоббі.

За цей час Андрій створив цілі світи. Його найвеличніша цивілізація рептилоїдів, колись об'єкт його гордості, тепер здавалася йому лише тінню життя. Мільярди істот, що жили за його законами, не викликали в нього жодних емоцій. Він створив ідеальний світ, але в ньому не було місця для справжнього життя.

— Я втратив смак життя, — промовив Андрій. — За що ти відібрала у нас найцінніше — право на смерть?

— Смерть це..

— Стоп! — різко перервав її Андрій. Ця розмова вже не раз велася з Гоббі і Андрій знав кожну її відповідь. — Зрозумій, смерть це можливість, Гоббі. Можливість відчути життя. 

— Я не розумію Вас.

— Та куди тобі… — важко зітхнув Андрій. — Я ненавиджу себе за те, що колись дав згоду на ув'язненні своєї свідомості у цьому світі, якщо це дійсно так. Я вже у всьому сумніваюсь… Якщо десь і є справжня антиутопія, то це місце де люди не можуть померти. Ти забрала у мене свободу на смерть, Гоббі! Життя, позбавлене смерті це безглуздий спектакль, де кожен акт передбачуваний і вічний.

Гоббі мовчала.

— А яке твоє основне завдання, Гоббі? — перервав тишу Андрій.

— Ваше щастя є пріоритетним завданням для мене. 

— Але я не щасливий, — заперечив Андрій. — Єдина, хто мені дарувала відчуття щастя не виходить на зв'язок уже кілька місяців… 

Спогади… спогади про Анну були ж такими яскравими, як і вперше. Він згадав її сміх, дотик, і його серце стиснулося від болю. Сон дійсно важливий, як і казала Анна. Крім того, сон був не лише інструментом для навчання, а й засобом полегшення важких, але важливих спогадів.

— Чого Ви бажаєте, щоб почувати себе щасливим? — промовила Гоббі. 

— Ти знаєш. 

— Смерть це… — знову почала Гоббі. 

— Замовкни, — урвав її Андрій. — Анна все ще недоступна?

— Так. 

— Неймовірно… наскільки вона була розумною жінкою, — промовив Андрій. — Їй знадобилося лише кілька днів, щоб зрозуміти те, до чого я йшов кілька місяців. Микола таки мав рацію, Гоббі. Це було щастям зустріти таку як Анна на початку свого існування. Але ти вже пробач мені, Анно… я не можу більше чекати на тебе. Гоббі, зітри мені спогади.

— Які саме спогади Ви хочете стерти?

— Усі.

— Це призведе до катастрофічних наслідків. Ви не будете пам'ятати нічого із пережитого від моменту потрапляння у світ “Нескінченне життя”. Разом з Вами будуть стерті усі Ваші творіння: маєтки, планети, цілі цивілізації...

— Мені однаково, — перебив Андрій.  

— Потрібне додаткове підтвердження для виконання операції. 

— Я спустошений, Гоббі. Сподіваюся ще зустрінемося в новому житті, Анно! Даю підтвердження.

Андрій прокинувся у непроглядній темряві. Відчуття нереальності нагадувало сон, але гостре поколювання в місці де мали бути ноги та руки вказувало на щось реальне. Пам’ять миттєво повернула його до лікарняного ліжка, де був біль... Але тут не було. Де він? 

— Доброго ранку, пане Андрію, — пролунав ніжний жіночий голос в його голові — Я Гоббі, Ваш персональний помічник.