Коли дибіли приходять за покупками - це точкові спорадичні ситуаційні дибіли. Приходять, дибіляться і йдуть. До цього можна легко звикнути і не підгорати щоразу.

Набагато гірше, коли дибіл є дибілом латентним, ти його палиш не одразу, а потім перевиховати чи позбавитися вже не так просто - шеф підписав з ним трудовий договір і тепер цей дебіл - твій колега і в тебе є одним головняком більше.

Коли у нас в магазині зі мною позмінно працювала Таня, було класно. Але Таня вирішила, що отпрямщас треба размноженіє і максимально швидко запузатіла і лишила мене без вихідних, бо дочекатися кандидата на заміну Таня не захотіла, точніше не захотіла та частина Тані, яка постійно і рівномірно росла і вже заважала пролізати між стелажами і забороняла піднімати важке.
Я почав працювати 7 днів на тиждень. Так продовжувалось три тижні.
Знаєте, що відчуваєш, коли 21 день працюєш по 10-12 годин, а отримуєш зарплатню за 8?
*і****.
Не вгадали - фіаско. Не хочеться ніц. Хочеться заснути прямо на підлозі. Уві сні ти бачиш пляж, пальми, мохіто... який у тебе з-під носа забирає шеф і показує, що шезлонги пора протерти, пальми - полити і виставити зі складу ще трохи кокосів... Тьху!

Тож коли нарешті хтось вирішив таки побачити оголошення, я був ладен прямо сьогодні віддати робоче місце на кілька днів і завалитися відсипатися.
Але ж ні.
Тепер салагу треба стажувати, бо імовірність знайти колишнього зоомагівця, якого не вигнали і який прямо сам хоче в інший магазин у моєму місті, дорівнює аж цілих ніхєра відсотків. А це означає, що салагу треба вчити всьому, в тому числі і розмовляти правильно, не боятися пояснювати, консультувати і головне - нікого не отруїти і не продовбатися на гроші.

Перша кандидатка була цікавою особиною хомо сапієнс. По-перше вона виглядала як барбі made in China - оті всі бровкі-вірьовкі, губкі-куряча жопка, нігті - я ї#у які нігті довжелезні! - в стразиках і схожі на кігті, віями можна було хлопать і взлєтать, як співали Братья Грім.
Вона запорхнула, як пластикова птічка і видала ох#ївшим нам сакраментальну фразу:
- Фу! У вас так животными ваааааняет! А это вам нужен продавец?
Я зрозумів, що з цією зіркою фотошопу в реальному житті я буду працювати теж 7 днів на тиждень, тільки отримувати в половину менше, тож глянув на шефа і товарознавця такими очима, що вони теж це зрозуміли, і шеф сказав:
- А вам точно у нас сподобається?
Власне, на цьому співбесіда закінчилася, бо воно упорхнуло так само швидко, як і запорхнуло.

На сьогодні у нас було троє, одну відбракували.
Якщо хоч одна з двох, що лишилися, буде нормальною - це буде щастя.

Друга діваха кілограмів під сто прийшла максимально вчасно, привіталася максимально чемно, її почала співбесідити Віка (товарознавець). А я вже думав, як би пересунути полиці, щоб вона не врізалася кормою, працюючи.
Краєм вуха чую, як Віка переходить до найкапосніших питань:
- А якщо, наприклад, вимкнеться електрика, ви зможете швидко порахувати гроші?
- Так калькулятор є! - радісно блимаючи очима, відповідає стажерка.
- А як немає калькулятора? - наполягає Віка. - Давайте трохи пограємо: я вам приклад, а ви - результат?

Віка любила відбраковувати тупеньких і повільних одразу, не намагаючись щось там в них шукати. І майже ніколи не помилялася.

- Три помножити на три?
- Дев'ять!
- Чотири на п' ять?
-... Двадцять?.. - чи то стверджує, чи то питає. Всьо. Їй капєц.
- П'ять на п'ять? - каже Віка.
- Двадцять п'ять! - відповідає стажерка.
- Шість на шість?
- Тридцять шість!
- Сім на сім?
- Сорок сім. - кажу я собі під ніс, приколу для.
- Сорок сім! - повторює стажерка.
Віка дивиться на мене. Я дивлюся на шефа. Шеф робить фейспалм.
- А якщо подумати? - каже Віка.
- А, точно. Сорок вісім!
- Добре, достатньо, - каже Віка з очима алігатора і майже такою ж посмішкою. - А скільки вам років?
- Вчора було тридцять. - Каже дівчина, яку я більше не побачу.
- А, то з минувши днем народження вас, - каже шеф, - дякую, але ви нам не підходите.

Третьою виявилась фарбована в люто-чорний колір Маша. У Маші були підбори, брекети, астигматизм і любов до тварин. А ще вона знала трохи про глистування собак, трохи про шампуні і зовсім трохи про котячу їжу. І, на щастя Віки, табличку множення.
- Добре, дякую. Приходьте завтра до Міші на десяту годину з блокнотом і ручкою.

Стажувати довелося ще тиждень, по черзі з Вікою. За цей час Маша повільно, але таки наповнювалася знаннями. Вона була доволі комунікабельною, привітною і звикла до наших правил, але щось мені муляло. Мені здавалося, що щось з нею не те, але Віка оцінила її як нормального кандидата, шеф - також, тож за тиждень з нею підписали договір. Я списав свою чуйку на втому і відпустив ситуацію.
Перші ластівки пи#децю прилетіли в перший робочий день Маші.
Я вирішив спати до самого обіду, але фіг там.
То у неї завис комп, то не вибивається штрих-код, то ще якась фігня. Я терпляче відповідав, бо перший день, як-не-як. Наступного дня - так само, наступного - менше, але теж кілька дзвінків. При тому, що вона уже мала б запам'ятати де що робити і де що лежить. Причому у неї була суперздібність телефонувати тоді, коли це ну зовсім не в тему.
Я відповідав їй:
- посеред магазину будівельних матеріалів, вибираючи фарбу;
- сидячи на перилах балкону з пензлем і у фарбі по вуха;
- в процесі відмивання мене дружиною від фарби;
- у душі, поки я мився;
- у туалеті.
Нащо було відповідати?
Бо якщо я не відповідав, вона дзвонила шефу, починаючи розмову з "ой, вибачте, що вам дзвоню, але Міша не відповідає...", а шеф тоді починав свердлити мені мізки, що от я такий безсовісний, лишив дівчину-новачка на зміні саму...

Власне, слухати і втрачати час я не любив, тож доводилося брати трубку.

Настав мій час виходу на зміну, Маша сказала, що все в порядку і побажала гарної зміни.
Я вийшов на роботу і трохи прих#їв.
Перше - електрочайник абсолютно точно мав цілу ручку чотири дні тому. І вона не була замотана скотчем.
Мій блокнот точно не був з видраними сторінками.
Моя, с#ка, улюблена чашка - була!
Телефоную.
- А, то нічого страшного, чайник все одно працює. І ти вибач, я тобі нову чашку куплю потім. А поки бери мою.
- А блокнот що тобі зробив?
- Ну, мені треба було записати десь номер телефону, а паперу я не знайшла...
- Папір прямо поруч з принтером.
- А-а-а-а... Ой, ну то вибач теж.

Чашку я купив сам. Бо ту, що вона купила для мене, вона розбила по дорозі до магазину.

Дрібне западло ходило за Машенькою (я її подумки називав Машенькою, знаєте, з таким відтінком їб#нутості) і Машенька куди б не йшла - несла те западло з собою.
І вроді як на неї і не образишся сильно, бо то ж просто чашка, миска, гумка, олівець... Біс з ними.
Але її шкідництво виявлялося не одразу, бо вона робила вигляд, що то так і було.
Таня теж була гепнула попередній скляний електрочайник, але її чоловік в той же день приніс цей, металевий. Таня ніколи не брала мої речі і тим більше блокнот. Жартувала, що може я там телефони коханок записав, а вона взнає і вже ніколи не зможе жити з тим знанням. І у випадку западла Таня ніколи не мовчала. Телефонувала і розповідала і багато западла пройшло повз вуха і очі шефа, а ми уникнули великих пи#дюлів і винесли цінний досвід співпраці.

Коли Машенька була на зміні, я подумки перебирав, що було цілим, коли я йшов зі зміни і що буде попсовано, коли я зайду знову. І треба було робити знімки, бо тоді можна було дуже довго доводити, що так не було у мене на зміні і що це абсолютно точно не я.

Шеф потроху звірів від непередбачуваних трат на недовсунутий штекер, що обернувся новим монітором, на цвяшок, який сам собою випав просто під новий акваріум на продаж і зробив відсутність дна, то на просрочку собачих ласощів, бо хтось розлив каву на банки, від чого дати розпливлися.
Причому все воно зробилося само.

Саме в той час прийшло колективне рішення для ще однієї великої трати - покупки та встановлення камер спостереження.
Западла стало менше, але його масштаб починав лякати. Мабуть, западло - то є стала величина, і якщо зменшити кількість інцидентів, то просто зростає розмір порцій.
Так минуло два місяці. Нових людей на роль другого продавця поки що на горизонті не було.

Кінець першої частини.