Я часто ходжу гуляти у гори. Або хочаб до парку з річкою поруч.
Стільки краси, скільки можна побачити тут - дозволяють мені пережити і новини, і прикрощі, і труднощі.
У лісі тут є асфальтовані доріжки для бігунів та велосипедистів.
І щоранку, повне роси на травинках і павутинок крізь які пробиваються промінчики сонечка, з хащі виповзають равлики, жуки-олені та інша живність - на асфальт. Равликів тут взагалі дуже багато
І кожен собачник раптом нахиляється, щоб підняти і перемістити істоту з доріжки.
Жук-олень - червонокнижний, повільний, дуже чіпко хапається за асфальт, потрібно дуже дбайливо піднімати і дбайливо ставити на землю, лапки тендітні, тонкі. Я завжди говорю з жуками - «не бійся, жучок, я тебе просто віднесу на узбіччя». Іноді сама собі відповідаю подумки - що жук, напевно, мене на жучому вже тричі послав кудись не світить сонце, бо немає йому діла, що тут йду якась дівчина.
І равлики - їх не видно вечорами, і думаю винайти равликовізор - щоби ефективно їх обходити не завдаючи шкоди. Бо якщо я йду і чую? як щось хруснуло під ногою, так сумно стає. Хтось гидує, але не я - я беру ніжно за панцир, так що равлик навіть не ховається, і відношу кудись на колоду або на траву. Зі слимаками та ж історія - тут вони величезні і сухі зверху
По суботах та неділях у горах їздять на велосипедах тата з малечею. Такі славні – у кріслах дітки в шоломі, довірливо їдуть попереду чи позаду тат, іноді тата зупиняються, годують їх пюрехою чи печивом, так само на рівних з мамами – і це не «допомога дружині» – це повноцінна батьківська роль. А мами, напевно, десь вдома ще сплять або роблять свої мамські справи. І це добре і так мило!
Хто з старшими дітьми - діти їдуть на великому попереду, а тати їм кричать позаду підбадьорюючі слова.
В Україні все ще триває війна, а тут у горах кохання до навіть самих найменших та найнезахищеніших – кохання.
Рука об руку тут біжать ті, хто худне і оздоровлюється - пенсіонери та молодь.
І з одного боку – так мило, що я це помічаю, бачу, розчулююсь. А з іншого - це має бути буденним. Це має бути повсякденним, звичайним.
І тата мають бути саме тут, удома, з дітьми, а не на війні. Ніхто не повинен бути на війні, і в той же час на ній має бути кожен.
Подумалося, як здорово побачитиме тих хто зараз нас захищає — у цивільному, з велосипедами, щоби вчили дітей теж прибирати з дороги жуків та равликів.
Стільки краси, скільки можна побачити тут - дозволяють мені пережити і новини, і прикрощі, і труднощі.
У лісі тут є асфальтовані доріжки для бігунів та велосипедистів.
І щоранку, повне роси на травинках і павутинок крізь які пробиваються промінчики сонечка, з хащі виповзають равлики, жуки-олені та інша живність - на асфальт. Равликів тут взагалі дуже багато
І кожен собачник раптом нахиляється, щоб підняти і перемістити істоту з доріжки.
Жук-олень - червонокнижний, повільний, дуже чіпко хапається за асфальт, потрібно дуже дбайливо піднімати і дбайливо ставити на землю, лапки тендітні, тонкі. Я завжди говорю з жуками - «не бійся, жучок, я тебе просто віднесу на узбіччя». Іноді сама собі відповідаю подумки - що жук, напевно, мене на жучому вже тричі послав кудись не світить сонце, бо немає йому діла, що тут йду якась дівчина.
І равлики - їх не видно вечорами, і думаю винайти равликовізор - щоби ефективно їх обходити не завдаючи шкоди. Бо якщо я йду і чую? як щось хруснуло під ногою, так сумно стає. Хтось гидує, але не я - я беру ніжно за панцир, так що равлик навіть не ховається, і відношу кудись на колоду або на траву. Зі слимаками та ж історія - тут вони величезні і сухі зверху
По суботах та неділях у горах їздять на велосипедах тата з малечею. Такі славні – у кріслах дітки в шоломі, довірливо їдуть попереду чи позаду тат, іноді тата зупиняються, годують їх пюрехою чи печивом, так само на рівних з мамами – і це не «допомога дружині» – це повноцінна батьківська роль. А мами, напевно, десь вдома ще сплять або роблять свої мамські справи. І це добре і так мило!
Хто з старшими дітьми - діти їдуть на великому попереду, а тати їм кричать позаду підбадьорюючі слова.
В Україні все ще триває війна, а тут у горах кохання до навіть самих найменших та найнезахищеніших – кохання.
Рука об руку тут біжать ті, хто худне і оздоровлюється - пенсіонери та молодь.
І з одного боку – так мило, що я це помічаю, бачу, розчулююсь. А з іншого - це має бути буденним. Це має бути повсякденним, звичайним.
І тата мають бути саме тут, удома, з дітьми, а не на війні. Ніхто не повинен бути на війні, і в той же час на ній має бути кожен.
Подумалося, як здорово побачитиме тих хто зараз нас захищає — у цивільному, з велосипедами, щоби вчили дітей теж прибирати з дороги жуків та равликів.
Коментарі (13)