Фантастичні оповідання від Сівера: Листопад

 

In a crooked little town, they were lost and never found.

Fallen leaves, fallen leaves, fallen leaves on the ground.

Billy Talent

Біллі Талант

 

Двоє чоловіків важко піднімалися на гору. По їхніх лицях вже не стікав піт, лише злегка вологе волосся видавало, що колись у них була така здатність. Зневоднення. Це була та причина, яка вже довгий час не давала змоги їм потіти.

Сонце світило, але його проміння не пекло. Невеликий вітерець час від часу надлітав та злегка обдував чоловіків. Але вони все одно відчували спеку. Ця спека була не ззовні, спека ішла із них самих. Це все через постійну працю м'язів, які, неначе фабрики, постійно виробляли велику кількість тепла, що не мала можливості кудись зникнути і тому постійно розігрівала їх зсередини.

Здавалося, що їхні руки важкі, як камені, і лише заважають нормально підніматися вгору. Їхні ноги пересувалися автоматично. Чоловіки вже і не пам'ятали, коли вони вперше відчули у ногах біль. Здавалося, біль там був завжди. Важке та часте дихання стало для цих чоловіків нормою та видавало їхню втомленість. Але у молодшого було те, чого не було у старшого — безнадійність і тривога в очах. Він боявся, що не зможе дійти до кінця.

Проте вони ішли далі. Іноді до їхніх вух долітали звуки тріскання невеликих гілок, які лежали на землі. Їхні чоботи ковзали по каменях гори, і чоловіки, напружуючи залишки своїх сил, намагалися не зашпортатись і не впасти. Невідомо, чи вистачило б їм сил, щоб піднятися і продовжити підйом після падіння. Привали все частішали й ставали довшими, але короткочасні передишки не допомагали позбутися втоми чи болю. Інколи під час привалів вони оглядалися, щоб подивитися, скільки ж вони вже здолали шляху. На початку сходження їм здавалося, що підйом не буде настільки важким, але зараз їм ввижалося, що вони йдуть уже вічність, і цій горі немає кінця.

— Слухайте, Пітере… — охриплим голосом промовив молодший із чоловіків і додав: — Не знаю, як Ви, але я вже не можу!

Його ноги підкосились, він втратив відчуття поверхні та з останніх сил незграбно сів на великий камінь.

— Як почуваєшся, Вікторе? — запитав Пітер захекано, теж з натугою переводячи подих.

— Паскудно! — хрипло вимовив Віктор та закрив очі. Йому здавалося, що його світ перетворився на місце пекельних мук і страждань. Він відчував себе заручником власного кволого тіла. Віктор відкрив очі, щоб подивився на свої руки та побачив, як вони тремтять, наче від холоду, хоча погода була теплою. Кожен його м'яз, кожна кістка нагадували про себе болем. Його думки, які зазвичай були зосереджені, зараз були викручені та змішані, ніби розірвалися на мільйон різних частинок. Постійне відчуття спраги знищило його логіку та самоконтроль. Спрага була тим демоном, який руйнував його тіло зсередини.

— Це кінець! — видавив із себе Віктор.

— Давай, Вікторе, ти зможеш! Ще трохи — і ми будемо вільні, — заспокоював його Пітер.

Віктор ще з хвилину сидів на камені, але потім раптово перехилився та впав назад.

— Вікторе, треба йти! Вставай! Ми мусимо це зробити! Якщо ми дійдемо до кінця, твоя залежність зникне! — намагався пробудити Віктора Пітер.

 Але Віктор не відповідав. І тут сталося те, чого раніше ніколи не траплялося. Весь світ навколо неначе тріснув. У вухах Пітера теж почувся тихий незникаючий скрегіт. На землі, небі, рослинах, сонці з'явилися довгі дрібні тріщини, які тяглися так далеко, куди тільки могло сягнути око. Раптово потьмяніло, хоча сонце й далі висіло в зеніті.

— Ендрю, що, в біса, відбувається? — сказав Пітер собі до зап'ястя, на якому був невеликий мікрофон. У вусі Пітера був навушник, кілька секунд була повна тиша, але потім почувся тривожний голос Ендрю:

— Пітере.. схоже, що Віктор Коваль помер…

— Як помер? Відключай мене негайно!

— Ми намагалися, але не можемо. Пристрій Вас не випускає! Ми вже кілька разів спробували різними способами. Хіба що… відключити пристрій з розетки…

— Ні! З розетки не треба! Але як це, не випускає? А як мені можна відключитися, якщо пацієнт помер?

— Не знаємо! Вибиває критичну помилку, що свідомості пов’язані, — захекано відповідав асистент Ендрю. 

Його стурбований голос і важке дихання видавали, що він фізично працює.

— Ендрю, ти почав робити Віктору штучний масаж серця?

— Так… — знову захекано відповів Ендрю.

— Молодець. Я не хочу померти тут разом із ним. Подзвоніть в компанію «Сенсес ЛТД», і запитайте, як мені відключитись!

— Медсестра Клара вже несе автоматичну підтримку життєдіяльності, бо я вручну так довго не протягну. Я не знаю, що сталося, лікарю, у нього просто раптово зупинилося серце.

— Дайте адреналін внутрішньовенно. Ви маєте зробити все можливе і неможливе, щоб мозок Віктора не вмер, доки я не вийду звідси!”

Пітер Браун сів поряд з Віктором, який лежав і не дихав. Світ навколо потроху розколювався, безперервний звук не зникав. Тріщини ставали більшими та вже були добре помітні, навкруги ставало все темніше. Схоже, мозок Віктора помалу помирає.

«Ех, даремно я згодився на цей новітній метод лікування залежностей. Усе через тих медичних представників, які мені його втюрили…» — подумав Пітер.

Принцип методу від компанії «Сенсес ЛТД» полягає в тому, що пацієнт занурюється у штучний сон, де створюється голограма нашого світу. Залежність, яку мусить здолати пацієнт, моделюється, як гора. Чим сильніша залежність, тим вища та стрімкіша гора, а відповідно, тим важчий підйом на неї. Коли пацієнт зійде на вершину гори, залежність виліковується. Цей метод лікування залежностей ґрунтується на методиці змінення мозку на функціональному рівні самим пацієнтом. Дає дуже обнадійливі результати, але є й мінуси цього методу.

Наприклад, сходження на гору мусить бути безперервним і забирає дуже багато часу. Інколи пацієнт лежить у штучному сні кілька тижнів. Харчування відбувається лише через вену. Іншим суттєвим недоліком є те, що пацієнт зазвичай не може самостійно вийти на гору навіть за кілька тижнів. Пацієнти відмовляються підніматися на гору через складність підйому. Причиною є слабкість сили волі пацієнтів. Тому науковці пізніше знайшли розв’язання цієї проблеми. Вони виявили, що коли поряд із пацієнтом піднімається лікар, то успішність вилікування залежності збільшується аж на 94%! Тому тепер лікарі підключаються до мозку пацієнта та йдуть поруч з ним. На відміну від пацієнта, лікар може відключатися, тому може нормально харчуватися, спати та робити перерви. Мозок пацієнта є основною необхідністю для голограми світу і гори.

Лікар Пітер Браун вже вилікував понад десять пацієнтів за цим методом. Це був прорив у психіатрії у позбавленні залежностей. Але сьогодні сталося те, чого ніколи не траплялося раніше. Пацієнт помер під час лікування. Ще ні разу пацієнти не помирали при застосуванні цього методу лікування. І лікар не знав, як покинути свідомість пацієнта, яка помирала.

— Лікарю Брауне, Клара додзвонилася у «Сенсес ЛТД». Там сказали, що у них ніколи не було такого випадку, коли пацієнт помирав під час лікування, і вони не знають, як нам допомогти. Вони пришлють фахівця, але він буде за тридцять хвилин…

— Що? Та я їх по судах затягаю. І «Сенсес ЛТД», і Міністерство охорони здоров'я, яке дало дозвіл на не до кінця перевірену методику лікування. От покидьки!

— Тримайтеся, лікарю Брауне, ми вже під’єднали систему підтримання життєдіяльності пацієнта. Мозок Віктора точно ще витримає тридцять хвилин, але невідомо, чи нам вдасться його реанімувати. Схоже, проблема достеменно у серці, — почув голос асистента Ендрю у своєму навушнику лікар Браун.

— Це просто неможливо! — не міг повірити Пітер. Він втрапив у настільки жахливу ситуацію. Тим часом тріщини уже були з кілька сантиметрів. Тільки тепер лікар Браун подивився на них уважніше.

Всередині у тріщинах не було нічого. Суцільна густа темрява. Він ніколи не думав, що чорний колір може бути настільки насичено чорним. Але це були не просто розломи в просторі. Це були неначе ворота в інший світ. Ця чорна безодня ненаситно пожирала світло, насолоджуючись кожним її фотоном. Там, всередині, було щось. Невідома сутність, найжахливіша з усіх йому відомих.

Погляд Пітера поступово занурювався у цю нескінченність пітьми, і коли він це усвідомив, то відчув, ніби тоне у ній і йому не вистачає повітря, щоб дихати. Він змусив себе відвести погляд. Його серце билося так сильно і швидко, ніби вискакувало з грудей. Лікар Браун відчув свою безсилість у цій ситуації. Безпорадність перед тим неминучим, що йде із пітьми. І воно вже близько.

— Ендрю, швидше! Коли Ви мене витягнете звідси?! — зі страхом прокричав лікар Браун.

— Ми стараємося! Але Віктор не подає ознак життя. Нам перетелефонували з «Сенсес ЛТД» і сказали, що фахівець не приїде.

— ЩО-О-О?!!!

— Але вони запевнили, що коли пацієнт помре, то Вас автоматично викине з його свідомості.

Ці слова трохи заспокоїли лавину прокльонів, яка стрімко накочувалась, та послабили той панічний страх, що виник, коли лікар Браун розглядав тріщини. Він з полегшенням видихнув та спитав:

— Це вони точно знають?

— Ну… вони так вважають. Розумієте, це форс-мажорна ситуація. Вони просили нас повідомити, як це все завершиться.

— Я їх таки притягну до суду! Здеру все до останнього пенні! А якщо навіть не я, то Ви це зробите, асистенте Ендрю. Домовилися?

— Так, лікарю Брауне, я цього теж так просто не залишу. У разі чого, усі гроші отримає Ваша родина.

— Добре, — знову важко видихнув Пітер і продовжив: — Скільки часу вже тривають реанімаційні заходи?

— Уже тридцять хвилин. Але безрезультатно. Нам не вдалося відновити нормальне серцебиття у Віктора. Шкода, що не можемо використати дефібрилятор через цей пристрій.

— Дефібрилятор не використовуйте ні в якому разі! Ще не вистачало, щоб я тоді тут точно помер! Гаразд, Ендрю, відключай Віктора, надіюсь, мене дійсно викине з його свідомості, як це запевнили фахівці з фірми «Сенсес ЛТД».

— Бажаємо удачі, лікарю Брауне. Маю за честь працювати з таким хоробрим лікарем, як Ви!

— Я ще не помер! Вони ж сказали, що я повернуся! Давай, повертай мене назад, Ендрю!

Світло, яке потроху ставало все тьмяніше і тьмяніше, тепер раптово згасло. Але навіть у цій темряві лікар Браун бачив, як страхітливі тріщини збільшуються. Тепер вже нічого не стримувало ту чорну сутність, яка знаходилася там. Вона з лютою ненаситністю пожирала світ, у якому знаходився Пітер. Ось вона вже добралася і до нього. Спочатку рука, потім нога — і темрява, як дьоготь, піднімалася все вище і вище. Лікар Браун заціпенів від жаху та відчував, що він розчиняється в чорних обіймах смерті, стаючи частинкою безкрайньої, безповоротної пітьми.

Але тут зненацька йому в очі вдарило світло. Пітер протер їх і почув голос:  

— О, Пітере, і Ви тут! А де ми знаходимось? Це якась нова голограма? — це був доволі знайомий голос, але лікар Браун не міг зрозуміти, де він його чув.

Голос продовжував говорити далі:

— Я пам'ятаю, як ми йшли на гору. Потім я дуже втомився, сів відпочити. А далі ми опинилися ось тут. То що це?

Тепер лікар зрозумів: це голос його пацієнта Віктора.

Нарешті навколо почало щось проглядатися. Вони були, як у тумані, але світлому. На щастя, та страхітлива темрява зникла. Біля нього поруч стояв Віктор Коваль. Живий-преживісінький.

— Ендрю, де ми? — запитав у зап’ястя лікар Браун, але тут він зрозумів, що мікрофона на зап’ясті немає, власне, як і навушника в нього у вусі. Він та Віктор стояли у якихось піжамах, і у них у руках були аркуші формату А4.

— Це наче якийсь гіпермаркет… — протягнув Віктор.

І дійсно, через туман почали проявлятися обриси поличок гіпермаркету. Вони були розташовані вздовж, але товарів на них не було. Власне, крім поличок, стін та стелі, там нічого не було.

— А я, здається, тут колись працював… Правда, ще перед тим, як почав приймати метамфетамін! — вигукнув Віктор.

Лікар Браун нарешті поглянув на листок паперу, де було написано його ім'я і прізвище: Пітер Браун. Більше там нічого не було.

У Віктора Коваля теж був такий самий папір, де щось було написано, але, здається, це не була латиниця.

— Що в тебе написано на аркуші? — спитав лікар Браун.

— А-а-а… Та це моє ім'я та прізвище, але кирилицею: Віктор Коваль. Я народився і перші шість років жив в Україні. Лише пізніше мої батьки переїхали до Англії разом зі мною. Як Ви про це дізналися? І взагалі, де ми знаходимося? Це знову якийсь тест чи випробування?”

 Саме в цю мить одна з кас загорілася яскравим світлом.

— Ходімо глянемо, що там? — запропонував лікар, не відповідаючи на питання Віктора. Власне, він і сам ще не міг зрозуміти, де вони знаходяться.

 На касі сиділа дівчина у стандартному одязі касира. Її вигляд був втомлений, наче вона вже відпрацювала цілу зміну та чекала завершення роботи. Касирка втомлено подивилася на чоловіків та показала жестом підійти до неї. Коли вони підійшли ближче, вона голосно промовила:

— Папір!

 Віктор був трохи сміливішим, тому підійшов до неї перший і дав їй свій аркуш паперу до рук.

 З втомленим виглядом вона пробила папір, як якийсь товар, та віддала його Віктору. Потім сказала:

— Проходьте далі. Коридор 3С. Там Вам дадуть відповіді на всі Ваші запитання.

Віктор оглянувся на супутника, знизав плечима, а потім розвернувся та пішов кудись далі позаду каси.

— Папір! — знову голосно мовила касирка, вибивши з реальності Пітера, який пильно спостерігав, куди ж пішов Віктор.

— Що тут, в біса, відбувається? — не витримав лікар Браун.

— Папір! — знову голосно повторила дівчина. Її вигляд дав зрозуміти, що вона не буде відповідати на жодні запитання. Лікар нервово простягнув їй папір. Вона його пробила, подивилася у монітор, закотила очі, а потім голосно крикнула на увесь магазин:

— У нас відміна!

 Невідомо звідки прийшла ще одна продавчиня. Вона була трохи старша, але теж виглядала дуже втомленою. Ця старша продавчиня підійшла до каси та глянула на монітор. Потім скривилася, дістала якусь карточку, провела нею біля дивного пристрою та повернула папір Пітеру в руку.

— Він живий, він живий! Серце почало знову битися! — почув крізь сон лікар Браун голос Ендрю.

— Лікарю Брауне, Ви нас чуєте? У Вас була клінічна смерть на кілька хвилин, але ми почали відразу Вам робити непрямий масаж серця. Як добре, що Ви вижили. Слава Богу!

— Що це тільки що було?! — тільки й зміг видавити із себе лікар Браун.

***

Дякую за прочитання. 

Автор — Василюк Сергій

Редактор — Серебрій Лариса

Контакти автора: