Девід Лінч і "Дюна"

Перша "Дюна". Цей фільм незаслужено забутий, особливо, на фоні останньої екранізації Дені Вільньова, проте мені, незважаючи на всі переваги нової, стара версія 1984 року подобається більше. Ну, хоча б тому, що в дитинстві це був чи не найперший фантастичний фільм, який я бачив (совкову "Гостю з майбутнього" за фантастику можна не вважати, бо там піонєрія і біготня по цілком нефантастичним совковим вулицям) і який реально вразив мій десятирічний світогляд.

Пустельна планета з піщаними хробаками гігантських розмірів, гидотні лорди і сміливий принц-месія, який осідлав хробака і став героєм-визволителем.
І все це без зелених екранів, моушен-кепче і всіх примочок сучасності. 

Просто подивіться трейлер.

 У кінострічці були зняті багато знаменитостей: Стінг, Патрік Стюарт, Дін Стоквелл, Макс фон Сюдов, Шон Янг, Сільвана Мангано, Юрген Прохнов та інші.

  

 Однак “Дюна” провалилася в прокаті, фільм розчарував шанувальників як Лінча, так і Герберта.

  

 Лінч неодноразово зізнавався, що йому не подобається цей фільм і що він вважає його своїм найбільшим провалом.

  

Насправді ж екранізація НАСТІЛЬКИ великого літературного світу на той час була майже неможлива через його складність і необхідність занурення глядача в лор "Дюни", щоб зрозуміти, що там відбувається. Навіть перша книга охоплює величезний шматок історії всесвіту, який включає політику, релігію, світогляд та культуру, зображену автором і яку ніяк не перенести на плівку, тим більше у 1984-му, тим більше у 1,5-годинний відрізок екранного часу. 
Насправді Лінч назнімав близько 5 годин - уявляєте, скільки було вирізано?
І все одно, бідкався, що і режисерської стрічки замало, щоб показати все саме так, як він хотів. 

Фільм – шедевр, режисер – геній, але я розумію невдоволення Лінча своїм фільмом. Від його стилю залишилася любов до деталей та психологізм, але в іншому фільм справді виглядає як не-Лінчевський. Це його творіння, але вимушене: сказали – знімай все як бачиш, але не відходь від суті, всі діалоги – за книгою; вибір був лише в декораціях та костюмах - але й їх теж слід було підігнати під всесвіт книги. Дуже жорсткі рамки для Лінча-режисера - який сам по собі знімає авторське, своє кіно - зі своїм стилем і баченням. Загалом склалася така ситуація, як ніби шалено-геніальному Тарантіно нав'язали знімати фільм за "Собором Паризької Богоматері" - книга гідна, але не можна там практично нічого міняти! І стежили б за процесом, увесь час смикаючи режисера. Тобто не давали самобутності та польоту фантазії автора розгулятися. Адже цим і славний Лінч, своїм стилем і баченням, філософією світу – і не лише він.

До того ж, коли прийшли до Лінча, він книги не читав, інакше б одразу оцінив масштаби та головний біль зі зйомками; його пропозиція зацікавила, і він взявся за роботу, а потім книгу все ж таки подужав...

А фільм виявився шедевром за багатьма параметрами: зірковий склад - і мало того, там творився творчий і продуктивний "інтернаціонал": Імператор - пуерто-ріканець, Леді Джесіка - англійка, герцог - німець (Юрген Прохноу, прямо з Підводного човна Петерсена зійшов і бороду голити не довелося), талановитий ветеран кіно Макс фон Сюдов - в епізодичній, але незабутній і знаковій ролі імперського еколога Льєта-Кайнза (батька Чані), МакМіллан у ролі Володимира Харконнена (довелося навісити на нього "зайві кілограми", щоб він міг зіграти гладкого барона), багато ще кого - та чорт забирай, у ролі Фейда-Раути - просто Стінг! Тобто всі актори опинилися на своїх місцях і тепер вони сприйматимуться як обличчя героїв із книги. Вдала екранізація, яка згодом стала культовою, не отримавши однак офіційного визнання. Та й Лінч для проформи відмазувався як міг від свого дітища, і офіційно фільм належав Алану Сміті - псевдоніму, збірному образу, за типом ноунейма, за яким ховаються режисери, які не хотіли ставити під своїм фільмом своє ім'я та прізвище. Лінч був незадоволений тим, що йому не дали доопрацювати фільм остаточно, а значить, це частково не його фільм, урізаний і перекроєний.

І тут режисер Девід Лінч має бути вдячним зйомкам фільму "Дюна": взявши на головну роль молодого і невідомого нікому театрального актора Кайла МакЛаклена, він надалі отримав ключового актора як у своєму нуарному "Синьому оксамиті" так і в серіалі "Твін Пікс", який став мало не візитівкою містики 90-х. А до них, до речі, Кайл МакЛахлен зіграв ще одного агента ФБР - Галлахера у фільмі "Прихований" (Hidden). Також ще кілька акторів він також відзначив для себе – і надалі запрошував на зйомки своїх фільмів.

Як би не намагався Лінч, фільм і без того величезний за хронометражем, довелося урізати до півторагодинної версії - доступна зараз театралка йде близько трьох годин (2:58), тоді як повна режисерська напевно тягла на всі чотири. Є перехідний варіант години на дві. І навіть якби викотили 4-годинну чи п'яти- , фільм виявився б усе одно лише частковою адаптацією та екранізацією. І це не кажучи вже про те, щоб екранізувати решту книг! Скажімо так, у мінуси фільму частково можна занести труднощі розуміння матеріалу: занадто фундаментальний всесвіт Дюни: якщо хтось не читав книг, зрозуміти всю суть у фільмі важко. Але загалом фільм як міг розкривав особливості - через яскраві картини та образи персонажів. І тому фільм закінчився на єретичній - з точки зору книги, ноті "всесвітнього потопу", коли Пол Муад`Діб випустив на піски, що не знають дощу, і фріменів, що стоять на них, сильну зливу. За логікою він цим занапастив усіх хробаків і Прянощі, що вони виробляли - хоча можливо, його злива була локальною і не поширилася на весь Арракіс, що теж логічно.

Дуже сильна сцена, що дуже стрімко підвищує фігуру месії Пола Муад`Діба до рангу Бога Дюни. А в книзі це був поступовий і обережний, часом болісний процес: була, наприклад, небезпека фанатичної відданості його служителів, з наступним знищенням галактики внаслідок Священної війни в ім'я Пола Муад`Діба. Але фільм є фільм - він живе за своїми законами і загалом мені цей фінал більше сподобався. Хоча було видно, що режисер не зніматиме далі, одразу ж закривши фінал історії: закінчив фільм і поставив крапку – хоча з такими обсягами книг якраз напрошувався саме серіал чи низка фільмів. Але фільм вийшов більш цілісним і загалом зрозумілішим для пересічних глядачів.

Скажу більше - фільм загалом навіть трохи кращий за книжку: за візуалом, простотою подачі ідей і наочності, видовищності. Перша ж книга Дюни, чисто по-людськи, закінчується недоречно і дивно: незважаючи на перемогу і свою диктатуру, Пол Муад`Діб розуміє, що все ще тільки починається (а далі сюжетно - близько двох десятків книг, що розкривають цю фундаментальну систему): він мав одружитися з принцесою Ірулан, приструнити Імператора, стримувати фріменів від Джихада, мудро правити, ще й  живучи з Чані, яка буде для нього лише наложницею, тоді як принцеса Ірулан - офіційною дружиною, але нелюбою і тільки для політичного шлюбу. Багато чого ще. Тобто фінал першої книги був сумбурним і важким: це була не перемога, а лише точка у нових війнах та важкому житті на Арракісі. У фільмі все це перекреслено більш оптимістичним і яскравим фіналом.

У режисерській версії майже десять хвилин розповідається короткий лор всесвіту Дюни - з демонстрацією мальованих ілюстрацій: розтягнуто та статично, але як мінімум арт у фільму був досить розлогим і використаний на повну. Все-таки це була спроба коротко пояснити минуле Дюни, стисло і по темі. А у фіналі цього вступу немає. Зате залишили те, як ми через Пола трохи дізнаємося про Арракіс через інтерактивний підручник. Також наголосили на печатці Герцога Атрейдеса, і важливості її для Барона.

На жаль, "Дюна" при всіх вкладених в неї зусиллях, стараннях, декораціях, зірковому різноплановому складі акторів не змогла повторити долю "Зоряних Війн" - по суті цілком поверхневих, але ще більш зрозумілих; зате фільм все ж таки розворушив народ: вийшли надалі серіал і ігри, фанатів книг додалося, багато хто зацікавився цим всесвітом (були - і зараз є, мало хто знає тільки про ігри серії, але не знає про книги Френка Герберта або фільм Девіда Лінча "Дюна"). А це вже чимало, а що найцікавіше, джерелом стилю стали вважати за еталон-канон саме фільм (вдалий передбачливий візуал та дизайн, який гріх було не запозичити), а вже в другу чергу книги по Дюні – і ілюстрації до неї.

Що ще сказати, для не-фанатів серії фільм був важкуватим, місцями незрозумілим, фанати ж загалом змирилися з урізанням сюжету книг - по суті краще вже не зняти, і так вийшло непогано, але за результатами зборів - провал, коли як фільм зі часом (так часто буває) став улюбленим і шанованим, став класикою жанру, еталонним шедевром, недооціненим свого часу. Все ж таки, якщо є старання, якщо в нього вклали душу, а фільм непоганий, місцями ж і просто епічний - тоді у нього є всі шанси на те, що його зрозуміють і приймуть надалі. Так і сталося.

Для епіка зібрали розмаїту та різновікову групу акторів.

Подивимося ближче.

Кайл МакЛаклен (Пол Муад`Діб Атрейдес) - на вигляд схожий з Люком Скайуокером: допитливий і ранимий юнак, який з роками набуває сили, мужніє і стає ключовою фігурою у світі всесвіту. Кайл прийшов у Дюну і зіграв настільки "в роль", що став для Лінча еталоном – і його талісманом. І хоча надалі Кайл не зіграв знакових ролей, як актор він своєрідний - але, звичайно ж, його кращі ролі - це "Дюна" і "Твін Пікс" (якщо захочете - можу написати великий фанатський розбір), далі пішла кінодрібнота. Було лише одне нарікання до нього: як 25-річний хлопець відіграє підлітка (у цьому плані було б більше співчуття і просто повага малолітньому пацану - за офігенську перемогу проблем, що навалилися на нього), але в цілому виглядає не менш гармонійно; батько та його гідний спадкоємець, та й у бою проти недруга-фрімена у режисерській версії він виглядає більш природно. А то вийшло б, як за книгою - що юний Пол ухайдокав більш досвідченого і сильного дорослого мужика, щойно з'явився серед фріменів - це був той ще спірний момент із книги. Від гри Кайла МакЛаклена багато залежало і він не підвів - роль була точно під нього. Часом як Пол він обережний, мудрий, прозорливий; багато що бачить, часом зволікає з рішенням, але в потрібний момент (це добре видно) бере себе в руки і відповідає образу людини-вождя, яку в ньому бачать фрімени-послідовники. На жаль, фільм не отримав продовження, а я б подивився на ще сильніше зростання Пола Муад`Діба в особі володаря Арракіса (у циклі книг це описувалося довго, повчально та з великим філософським змістом).

Ще виділяю серед фільмів його третій фільм "Прихований ворог" (Hiden), де він грає ще одного агента ФБР – Галлахера. Звичайно, Пол із фільму слабо тягне на п'ятнадцятирічного, але в книзі він якось швидко змужнів, і у нього до 19-ти років почала прокльовуватися борода, так що як гра цього актора, так і зсув за віком, непогано і досить органічно виглядають у самому фільмі .

Кеннет МакМіллан (Барон Володимир Харконнен) - вийшов у фільмі як Барон-наче-добрий-дядечко: він майже не корчить злих пик, а більше схожий за типажем на Джокера: часто либиться, хитро посміхається і шалено регоче. Загалом оптимістичний, божевільний лиходій, який іноді зривається. Складається враження  божевільного і хитрого, але нібито доброго дядечка - саме тому для надання в цілому харизматичному, навіть привабливому вигляду Барона додали  гидотні виразки, що лякають і викликають огиду. Загалом ворог кіношний вийшов дуже живим, яскравим, і явно переграє за експресією стриманішого і нуднішого Герцога Лето. Взагалі, на схилі кар'єри, саме роль шкідливого Барона Харконнена стала апофеозом і тріумфом розвитку МакМіллана як актора. Так би мовити, доріс до нього - і зіграв! Хитрість Барона очевидна, маніакальність теж, а також багато експресії. Що важливо: нам показують його плани та сподівання, його позиція та вчинки цілком зрозумілі: все це не на порожньому місці – у нього відібрали Арракіс, і взагалі Лето Атредейс – голова конкуруючого Дому, який йому завадив просто своїм існуванням. Подавалася також думка про одруження та альянс із Харконненами - якби замість Пола народилася б дочка, як і хотіли члени сестринства Бене Гессеріт.

На моїй пам'яті після "Дюни" зіграв в одній із серій - "Карниз" в антології Стівена Кінга "Котяче око". Помер у 90-х, награвши пристойно у фільмах починаючи з 70-х. Актор старої школи.
За книгою Барон був хитрим і розважливим, але був у нього вада, яка родичала його з римськими патриціями - він раз у раз плутався з хлопчиками: спеціально підбирав собі таких, які були б схожі - то на Пола Атрейдеса, то на племінника Фейд-Рауту. Тож у фільмі передали, хай хоч Макс фон Сюдов\Карл Адольф фон Зідов (Льєт-Кайнз) - епічний дядько (нині вже покійний - помер нещодавно - 2020-го, 8 березня!), який не поступається за кількістю фільмів іменитому Крістоферу Лі: грав свого часу і Диявола, і Христа, апостола Петра, також багатьом він відомий роллю Судді Фарго в "Судді Дредді". Також він - Зігмунд Фрейд з "Хронік молодого Індіани Джонса" та Ліланд Гонт (спокусник) з "Потрібних речей" за книгою Стівена Кінга. Роль у "Дюні" Лінча у нього маленька: ми ніби як повинні співчувати і відчувати повагу до Льєта-Каїнзу, але занадто мало часу у нього на розкриття. Але особливо в епізоді з порятунком робітників Харвестера (де засвітився і сам Лінч) він зіграв максимально сильно і ємно.і прикрасили та змінили, але ненабагато, його збочення.

Макс фон Сюдов\Карл Адольф фон Зідов (Льєт-Кайнз) - епічний дядько (нині вже покійний - помер нещодавно - 2020-го, 8 березня), який не поступається за кількістю фільмів іменитому Крістоферу Лі: грав свого часу і Диявола, і Христа, апостола Петра, також багатьом він відомий роллю Судді Фарго в "Судді Дредді". Також він - Зігмунд Фройд з "Хронік молодого Індіани Джонса" та Ліланд Гонт (спокусник) з "Потрібних речей" за книгою Стівена Кінга. Роль у "Дюні" Лінча у нього маленька: ми ніби і повинні співчувати і відчувати повагу до Льєт-Кайнза, але занадто мало часу у нього на розкриття. Але особливо в епізоді з порятунком робітників Харвестера (де засвітився і сам Лінч) він зіграв максимально сильно і ємко.

Юрген Прохноу (Герцог Лето Атрейдес) . Крім "Підводного човна" Вольфганга Петерсена славиться роллю в "У пащі безумства" Карпентера - у ролі пророка (майже Ктулху), а також грав ще одного суддю - зрадника Гріффіна, в тому ж "Дредді" з Максом фон Сюдовим.

У фільмі Герцог людяний, розважливий, шляхетний і піклується про своїх близьких: хотів зробити, всупереч усьому, свою наложницю Леді Джесіку офіційною дружиною, що суперечило її статусу. Вона також, попри все, народила йому сина-спадкоємця - як вирощена Бене Гесеріт, вона могла контролювати вибір статі дитини. Взагалі початок легенди появи Пола з'явилася з маси протиріч і випадковостей: Бене Гессеріт переоцінили вплив своєї маріонетки Джесіки на Герцога, пропустили становлення Пола як Квізац Хедераха - загалом час від часу втручалася Доля, випадковості, перед якими безсилі багато могутніх у книзі і, знову ж таки, - Барон як родоначальник. Загалом Герцог інертний, пливе за течією, намагається лише відстрочити неминуче: зробив крок назустріч загибелі – і змирився з долею.

Юрген Прохноу добре зіграв благородного лідера, занадто "домашнього" на мою думку: все ж таки глава Дому повинен бути більш брутальним і жорстким, насамперед ставити його (Дому) інтереси вище сімейних - у фільмі для нього важливіша родина. Грає вольового, але загалом надто прямолінійного і нехитрого чоловіка - куди йому за хитрістю до Володимира Харконнена! - зате він викликає співчуття.

За книгою був жорсткіший, часом лякаючи Леді Джесіку своєю зміною - від доброго сім'янина, до холодного і відстороненого управлінця своїм Домом - і навпаки; чим був схожий на свого батька – старого Герцога. Також, на його честь Пол назвав свого сина – Лето Другим.

Франческа Анніс (Леді Джесіка) - крім того, що англійська актриса (навіть з огляду на "Дюну", у неї набереться фільмів навряд чи десяток - дев'ять, якщо бути точним) зіграла гарну та благородну аристократку; вона також чудово зіграла турботливу матір і люблячу жінку - часом, у деякі моменти, за силою волі та бажанням жити, вона переграє більш інертного Герцога Лето. У важкі часи вона була підтримкою для чоловіка, а пізніше - після його загибелі,  - для їхнього сина.

Передана майже за книгою, хіба що перенесли лише найнеобхідніше, пожертвувавши парою сцен, що розкривають образ, з книги. У десятку, як і Чані, ні додати, ні відняти.

Хосе Феррер (Падишах-Імператор Шаддам IV) - цю роль раніше пропонували Сальвадору Далі (рання спроба зняти "Дюну" Алехандро Ходоровскі) - а той був тим ще тролем і зневажливо ставився до робіт інших - окрім свого власного, він мав мало авторитетів, так що що б він би там не награв - у будь-якому разі вийшло б щось кумедне, безглузде і дикувато-незвичайне, як і сам художник.

Тож знайшли пуерторіканського актора, який непогано зіграв. Взагалі Хосе Феррер - це перший латиноамериканський актор, який отримав Оскара, а це вже про щось свідчить. А починав він із Бродвея, був театралом, потроху залучився до телепередач та кіно. Окрім акторства був ще сценаристом-співавтором та режисером, а по молодості зачаровував своїм темпераментом та жвавістю у ролях. Також грав одну з ролей у "Лоуренсі Аравійському" 1962 року - до речі, сам автор Френк Герберт якраз надихнувся цим фільмом і історичною постаттю, коли писав свою Дюну - і там багато, дуже багато збігається! Хосе Феррер – знову ж, - іменитий актор "старої гвардії".

Імператор у нього, по суті, виходив не великим правителем, а зовні вже старіючим дідусем, зі своїм тягарем влади – скоріше управлінець; але як бачимо з фільму, мало не змушений принижуватися перед Космічною Гільдією. З іншого боку, нам чітко дають зрозуміти, що в цьому світі постійно йде боротьба і одні залежать від інших: Гільдія від Прянощів, інші Доми – від Гільдії та Імператора, Ментати та Бене Гесеріт (селекція народжуваності) намагаються регулювати та контролювати все це.

Еверет МакГіл (Стілгар) - роль лідера Стілгара повинна бути сильною, але у фільмі він присутня рівно настільки, скільки потрібно: загалом спокійна роль лідера-наставника. Не виглядає Стілгар лютим вояком-вождем, якийсь він тьмяний. Адже актор якраз прославився образами брутальних лиходіїв - наприклад, грав охоронця лиходія-хакера з "В облозі 2: Територія пітьми" (так, цей поголений велетень - саме він). Хоча він має й більш спокійну роль у "Твін Піксі" - Еда Герлі. Як бачимо, з "Дюни" собі на допомогу, режисер перетягнув у "Твін Пікс" ще одного актора, який йому сподобався.

У книзі Стілгар описаний максимально розмито - це наставник, що розуміє Пола, прямолінійний і чесний вождь, готовий пожертвувати собою, як схилитися перед Полом, так і слідувати за ним. Особливо й часто підкреслюється наявність у нього бороди - мабуть, щоб він відрізнявся від інших фріменів. У фільмі його образ передано також максимально доступно та просто.

Стінг (Фейд-Раута) - запросили "по знайомству", грає майже нічого, та й не зовсім Стінг підходить під цю роль (боєць-гладіатор), але в цілому доставляє: зубоскал і зухвалець, хоча як і інший Харконнен - Раббан, залишається в тіні свого дядька-Барона. Що ви хотіли, він більше співак, ніж актор. Але в будь-якому випадку, поряд з іншими , додає "Дюні" як фільму епічності та загальної незвичайності-унікальності.

За книгою це був темноволосий хлопець, спритний, хитрий, але все ж таки не такий інтриган як його дядько-Барон. Також він був схожий на того ж Пола Атрейдеса, і по суті був ще однією гілкою генетичного відбору Бене Гесеріт - але вже з боку Харконненів. У фіналі їх поєдинок відкрив Преподобній матері, що спостерігала за ним, небезпеку втратити обидві багатовікові гілки селекції - якщо обидва вони загинуть у цьому бою.

Пол Лоуренс Сміт (Глоссу Раббан) - порівняно невелика роль, але гарна в дуеті зі Стінгом: один тонкий і тендітний, а другий розгодований, тупуватий штурмовик. Особливий зв'язок з Бароном відіграний добре - як молодший представник Дому, він його слухається (титул на-Барона, спадкоємця) - а той бачить у ньому виконавчого родича (племінника), на якого можна покластися (і підставити в разі чого).

Грав Лоуренс швидко і правдоподібно, хоча трохи перегравав - але до божевілля Барона йому далеко - так би мовити, личинка Харконнена. Цілком можливо, що Барону Раббан нагадував себе у молодості. Щоб зрозуміти всю суть цього актора, я скажу лише для прикладу, що раніше він грав роль тюремного наглядача в "Опівнічному експресі" 1978 року, і увага! - роль Блуто у "Попаї" 1980-го року. Думаю з типажем цього актора все зрозуміло, тут він також виступає в амплуа харизматичного рубаки. 
За книгою у Раббана Звіра була суто епізодична роль, але у фільмі його вводять у розповідь майже відразу, і роль його трохи розкрита. У книзі ж він з'являється ненадовго і десь ̶з̶а̶ ̶к̶а̶д̶р̶о̶м̶ гине, залишивши не виконаною помсту Гурні Халлека, якому він колись залишив шрам на щоці. Автор, мабуть, неабияк скоротив цю лінію, щоб не роздувати сюжет. В цілому, зливають його і там, і тут, дуже швидко і схоже.

Річард Джордан (Дункан Айдахо) - знову мала роль, загалом актор зіграв себе самого - вічно усміхнений, добродушний і товариський хлопець - як у кіно, так і в житті. Як на мене, ця роль "друга сім'ї" Атрейдес схиляє до себе, але не в'яжеться зі званням Майстра-зброяра з книги. Також у фільмі його загибель не стали затягувати, коли як у книзі він ще допомагав Леді Джесіці та Полу тікати, і лише потім відійшов із оповіді. У фільмі це зробили швидше і драматичніше - знову ж таки зіграло на співчуття цьому персонажу. Помер актор на початку 90-х - від пухлини мозку, а так був вкрай товариською людиною: грав у кіно та театрі, в основному спочатку лиходіїв, починав з 60-х років.

За книгою це бувприблизно така сама за характером людина, хіба що він був чорноволосий- але так само, як і у фільмі, він був відкритою і чесною людиною, прозорливим воїном і дипломатом, а фрімени оцінили його якості - як людини Герцога. Також, у книзі він гине пізніше ніж у фільмі, допомагаючи спочатку втекти Полу та його матері, і лише потім, захищаючи їх, гине у бою.

Патрік Стюарт (Гурні Халлек) - частий гість у фантастиці, починаючи з "Зоряного шляху" і закінчуючи "Людьми Х", тож запросити його на роль у "Дюні" було почесно для Лінча. Роль у нього тут невелика, але він встиг додати пару деталей, що запам'ятовуються: гру на футуристичному музичному інструменті балісеті і тренувальний бій з Полом. На жаль, часу у фільмі у нього мало і образ досить шаблонний: перевірений фехтувальник (згадуємо Сіріо Фореля з "Гри Престолів"), кадровий військовий Гурні, спокійний і зосереджений, коли треба - може бути жорстким і рішучим.

По книзі це був суворий воїн, що грає на балісеті, сипле цитатами і співає пісні. На вигляд він був щось на зразок Істоти \ Речі (Бена Грімма) з Фантастичної четвірки: потворний гігант, зі шрамом на щоці (робота Раббана) - прямолінійний, і не позбавлений дотепності і чарівності. Також він, як і Зуфір Хават, піддався на дезінформацію про те, що в усьому - загибелі Дому Атрейдес, винна Бенегесерітська відьма - мати Пола, але Пол йому довів протилежне. Виходить, що у фільмі образ Гурні зведений до максимально прямого і не надто виділяється - на жаль, варто це визнати. Однак харизма самогоПатріка Стюарта все ж таки грає на користь цієї ролі.

Дін Стоквелл (доктор Веллінгтон Юе) - актор народився просто в Голлівуді, у Північному, якщо точніше; іменитий актор, грав аж із 1945-го року. У фільмі вийшла зовсім не підла, тиха і невпевнена в собі людина, на яку натиснули - і вона здалася, через обставини ставши зрадником. А міг би по-лікарському вбити себе, роздратувати Харконненів, щоб вони позбавили б його дружину від мук (швидше за все вони взагалі її відразу вбили). Загалом суперечливий і неоднозначний персонаж – причому ще за книгою: одне життя за життя всього Будинку Атрейдесів – безглуздо, нелогічно, дико.

Також Лінч використав його в подальшій своїй роботі: в епізодичній ролі в "Синьому оксамиті". Непогана акторська гра; зраднику співчуваєш, і без явних підказок і не подумаєш на нього - адже він же "перевірений" імперський доктор. Але якщо знати підґрунтя про те, що саме з подачі Імператора почалася змова з метою повалення Атрейдесів, що почали набирати силу, то багато що можна передбачити, хоча його роль розкривають майже в першій половині фільму - що ламає інтригу, зате тримає в напрузі глядача.

Бред Дуріф (Пітер де Врійе) - цього актора других ролей я особливо відзначаю. Йому, як поведінкою, так і дикуватою зовнішністю, вдається зіграти типажі, що вкрай запам'ятовуються. Є у нього і фішка - любить зніматися у номерних фільмах: Чужий 4, Вавилон 5, Володар Перстнів: Дві Твердині. Він же Чарльз Лі Рей – людина, яка пізніше стала лялькою Чакі. Має доньку Фіону Дуріф - майже точну копію себе, яка частково грає в тій же манері, як і її батько: можна бачити її в другому сезоні "Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі "  -  та сама, на всі 32 зуби хижа посмішка. Особливо Дуріф запам'ятовується, коли по-своєму фірмово усміхається (згадуючи "Чужих 4", це особливо смішно, коли він мірявся оскалом з одним з Алієнів). Класний актор другого плану, з незвичайною зовнішністю та грою. У фільмі грає ментата Харконненів: небезпечний, хитрий, з домішкою одночасно божевілля-одержимості та з іншого – контролю над собою та своїми емоціями – але дещо невдалий ментат Пітер де Врійє. Як ментат виглядає переконливішим за Зуфіра Хавата, ментата Атрейдесів: як майстер убивств, агресивний і налаштований на смерть ворогів, продумуючи їх способи вбивства і майже не думаючи про захист, що його й занапастило.

За книгою це був дуже небезпечний жіночний чоловічок-ментат, що балансує на межі божевілля, але досить швидко "вбитий" автором - як на мене це був шикарний персонаж.

Фредді Джонс (Зуфір  Хават) - завжди був добрим дядечком, так що багато його ролей схожі, мав пристойний послужний список, починаючи грати ще з 70-х років. Роль невелика, при цьому запам'ятовується, але знову-таки трохи суперечить книзі: ну який це голова вбивць Дому Атрейдес?! Те саме, що й з Дунканом Айдахо, Майстром-зброярем: надто добрий - за виглядом і поведінкою, для своєї професії. З іншого боку, у фільмі його показали з боку захисника Дому Атрейдес: він знає багато про бомби, отрути та замахи - і його робота вишукувати їх, виявляти шпигунів та асасинів. Як бачимо - і він сам нарікає на свою некомпетентність - дається йому це не завжди. Він явно програє ментату Харконненів Пітеру, але як наставник і начальник служби безпеки Дому непоганий. Загалом актор із трійці наставників Пола також непогано зіграв свою роль. За фільмом він вижив, але перейшов до Харконненів, замінивши ліквідованого необережного Пітера.

Сільвана Мангано (преподобна мати Рамалло фріменів) – актриса з великим списком ролей, але на жаль "Дюна" стала її передостанньою роботою. У фільмі з'являється на мить, щоб сказати пророцтво про Муад`Діба. Роль ніби й незначна, але вона потрібна, нікому не заважає і показує представника духовенства фріменів, які самі собою забобонні і релігійні - часто це тісно пов'язане з їхнім життям у пустелі - і з філософією, що випливає з цього.

По книзі це була сивоволоса і дуже давня жінка, яка увібрала в себе багато життів і думки інших Преподобних Матерів - все це вона передала Леді Джесіці, що замінила її надалі на цьому посту .

Шон Янг (Чані Льєт-Кайнз) - її в "Дюні" мало, але вона добре виглядає у парі Кайлом МакЛакленом. Коли її волосся туго стягнуте - вона виглядає як справжня дочка фріменів - жорстка і спритна, коли кучеряве і розпущене - дуже жіночна і чуттєва. Також гарний вибір, поєднання як жорсткості та сили, так і людяності й ніжності. Крім "Дюни", найбільша її запам'ятовується роль Рейчел в "Той, що біжить по лезу" - також роль жінки , що перебуває в тіні головного героя-чоловіка.

Книжкова Чані практично такою і була, хіба що сама актриса, яка грає роль Чані, мала, за межами зйомок фільму, примхливий, скандальний і шалений характер  - і це незважаючи на вигляд "чистого янгола" в житті.
 

Вірджинія Медсен (Принцеса Ірулан) - крихітна роль, проте теж запам'ятовується: обличчя шляхетної дворянки, царське убрання, жіночність. На жаль, вона мала розкритися в наступних двох фільмах (все ж за книгами вона докладно вела свою хроніку становлення Пола як Муад`Діба) - але через провал картини цього не сталося.  Сприймається саме так, як потрібно: гарна і покірна донька могутнього Імператора, шахова фігура для розміну в політичних мезальянсах.

 В принципі, все правильно передано, що в фільмі принцеса все ж таки показана трохи більш м'якою, але також і розважливою - судячи з прологу: за книгою саме вона писала (трохи відсторонено, пафосно і сухувато) життя Пола Муад`Діба.

Джек Ненс (Капітан Іакін Нефуд) - режисер особливо акцентував цього актора в епізодах, оскільки це актор із давньою історією гри у фільмах, у тому числі й у Лінча, зокрема у фільмах "Голова-ластик", а потім у "Твін Піксі". Грати там, в "Дюні", не було чого, проте як посіпака Барона, все ж таки запам'ятовується роллю вірного слуги. Напевно, єдиний Харконнен із вищої ланки, якого не вбили у фільмі. Доля самого актора сумна – не дожив до 2000-х.

Шан Філліпс (Гаус-Хелен Могіям) - зіграла стару каргу, майже бабу-ягу. Роль насправді не антагоністична, але близька до цього. І не ворог, але і не друг – союзник, якого варто побоюватися, "недруг твого батька" – для Пола Атрейдеса. Дуже сильна гра, при тому що часу у неї не так багато у фільмі. Цей персонаж як стара гадюка, яка має на меті тільки посилення впливу свого Ордену, намагаючись контролювати всіх у полі своєї уваги. Бене Гесерітська відьма намагатиметься домінувати та командувати, утримувати ініціативу у розвитку Домів, але весь час її переграють – брехнею, хитрістю та силою думки\волі. Символізує сильну жіночу енергію в особі Ордену Бене Гессеріт – на противагу чоловічому, людям-комп'ютерам – Ментатам.

Музика.

Своєрідна, атмосферна, епічна місцями і просто божественна, зроблена за принципом – менше, проте ліпше. Є пара треків настільки вдалих, що вони невідривно пов'язані з фільмом. Зокрема тема бою, початкова тема та фінальна Take my Hand. Інші скоріше слугують тлом, але непогано передають атмосферу фільму і того, що відбувається. Вони слабо чуються на слух - візуал на головному тлі часто поглинає всю увагу, але справу свою вони роблять, створюючи атмосферу. Тобто, у фільмі порівняно мало треків, але пара тем запам'ятовуються на віки експресією та силою – і є еталонними, ілюстративними для всесвіту Дюни.

Також варто відзначити коротку мелодію-варіацію, яку грає Гурні Халлек на своєму балісеті - це відбувається відразу після повернення Атрейдесів додому, після порятунку здобувачів Спайса.

Костюми, декорації і спецефекти.

Найкраще, що могло статися, навіть зараз, більш ніж через сорок років виглядає непогано, так, трохи наївно, але все ж мальовничо. Безглуздо виглядають лише силові поля на людях, але тоді це було вершиною графіки тих років. Хробаки хоч і бутафорські (це видно, коли на ньому їдуть фрімени), проте зроблені з ретельністю - зблизька видно, що вони мають сегменти, а здалеку - що вони часто плямисті. Незвичайний підхід до зображення пащі черв'яка: вона не кругла, а трьох-щелепна, і в цілому хробаки навіюють фрейдистські мотиви, проте лякають і мають титанічний і значущий вигляд. З костюмами і декораціями старалися на повну: вони пасують всесвіту і персонажам. Хіба що засилля скафандрів (Сардаукари та Харконнени) трохи збиває з пантелику. У фільмі є серпанок саме фантастики 80-х, коли вже не так наївно як у 60-70-х, а стильно та модерново – хоч і трохи в стилі бароко. Але  всесвіт Дюни - це суміш як футуризму, так і старих традицій; феодалізму та моди Старої Землі.

Фільм Девіда Лінча виявився напрочуд якісним: у нього багато вклали, і хоча він не окупився, проте згодом завоював статус культового – і було за що. Крім того він просунув книги циклу "Дюна" в маси, і хоча Лінч не надто був задоволений кінцевим результатом, інші актори були раді взяти участь у цій епічній екранізації. Картинка на висоті, декорації та костюми – у тему, музика епічна, гра акторів гарна – багато різнопланових ролей та типажів (нехай і кілька шаблонних).

Що мені сподобалося: навіть фінальні титри - це маленький шедевр. За ступенем сильного поєднання візуалу та ліричної музики спадають на думку лише фінальні титри "Володаря Перстнів: Повернення короля" - з мальованими портретами акторів у своїх образах. Тут, у "Дюні", представляють як самих акторів, так і їхні кіно-образи - і найчастіше на деякі найщемливіші акорди отрапляють лиходії - зокрема під такий відрізок потрапляє і Барон Володимир Харконнен - і зараз, під цю мелодію, він не уявляється просто лиходієм - він теж зробив свої помилки і поніс кару - його теж поглинув час. Також і з іншими – вони наче театральні ролі: добрі, злі, різні – але об'єднані однією постановкою.

Ми ніби гортаємо хроніку про людей, що давно жили: бачимо їх великі діяння, перемоги і поразки, хтось загинув на цьому шляху, а хтось прославився, хтось вірно служив, хтось зрадив, хтось просто був малозначимим. але підтримував своїх господарів. Якоюсь мірою таке ліричне завершення фільму навіть сильніше ніж  спочатку тихий та спокійний, а потім брутальний початок фільму. Досить рідко буває, щоб титри з акторами були настільки виражені і продумані драматургічно - це як остання анотація у книзі, коли нам малюють портрети персонажів, глянцеві та об'ємні - ще раз нагадують нам їхні яскраві образи з книги, яку ми щойно прочитали.

Дуже сильно; після першого перегляду фільм приголомшував (припускалося, що глядачі так багато і не зрозуміли), а своєрідний епілог-завершення "добивав" глядача. В цілому якщо початок був затягнутий (особливо коли нам по суті  читали підручник з коротким переказом Принцесою Ірулан передісторії всесвіту Дюни), то ближче до фіналу зосереджено весь пафос, велич і сила цього фільму.

В цілому, кінострічка "Дюна" значуща і культова сама по собі. Мені було байдуже на думки критиків - я був зачарований нею, і оцінив цей фільм, тільки-но побачивши вперше (потім тільки, трохи пізніше, прочитав першу книгу). Звичайно є і ті, кому фільм "не зайшов" - і в цьому я їх розумію: я знаю про недоліки фільму, хоч і дуже невеликі, і згоден що "Дюна" Лінча неідеальна і важкозрозуміла для тих, хто не читав; але вона, як тільки змогла, наблизилася до оригіналу – і до звання шедевра на віки.